Home » АРМІЯ » ЛГБТ-військові захищають Україну! Хто захистить їх від дискримінації?

ЛГБТ-військові захищають Україну! Хто захистить їх від дискримінації?

Війна, у якій захищають Україну різні люди

Війна виявляє не лише військову силу держави, міцність її політичних інституцій та здатність суспільства до спротиву. Вона також оголює ті суперечності, котрі за мирного життя нерідко залишаються на периферії громадської уваги. Однією з таких проблем в Україні стало становище військовослужбовців, які належать до ЛГБТ-спільноти. Вони разом з іншими громадянами стали на захист держави, беруть участь у бойових діях, зазнають поранень, потрапляють у полон, зникають безвісти та гинуть. Однак їхній військовий досвід супроводжується додатковими труднощами, пов’язаними не з характером бойових завдань, а з особливостями суспільного ставлення, особистої безпеки та неповнотою правового регулювання їхнього приватного життя.

Бо сама по собі російська агресія поставила перед українським суспільством питання, значно ширше за звичайні політичні дискусії про ідентичність, традиції та моральні переконання. Коли людина бере до рук зброю, вирушає на передову, евакуює поранених або виконує бойове завдання, її громадянська належність і військова відповідальність не можуть визначатися тим, кого вона кохає чи якою є її гендерна ідентичність.

На полі бою вирішальними стають витримка, професійна підготовка, дисципліна, відповідальність та здатність довіряти тим, хто перебуває поруч. Водночас було б спрощенням стверджувати, що військове середовище повністю позбавлене суспільних упереджень. Українська армія не існує окремо від суспільства: до неї приходять люди з різними поглядами, вихованням, релігійними переконаннями та життєвим досвідом. Тому поряд із прикладами взаємної підтримки існують випадки глузування, психологічного тиску, приниження й дискримінації. Для частини ЛГБТ-військовослужбовців необхідність приховувати особисте життя стає додатковим тягарем, який вони змушені нести паралельно з військовою службою.

Не менш гострою є проблема юридичного становища партнерів. Людина може роками жити з коханим/коханою, підтримувати його/її під час служби, чекати звісток із фронту, допомагати після поранення, однак у критичній ситуації держава не завжди визнає її близькою особою. За відсутності спеціального правового механізму партнер/ка може зіткнутися з труднощами під час отримання інформації про стан військовослужбовця, відвідування його/її в лікарні, оформлення майнових питань або реалізації окремих соціальних гарантій.

Саме через цей фактор проблема ЛГБТ-військових не зводиться лише до питання суспільної толерантності. Вона охоплює військову ефективність, людську гідність, правову визначеність, соціальну справедливість та відповідність України європейським стандартам захисту прав людини. Важливо розглянути її без ідеологічних спрощень: не перетворюючи військовослужбовців на символи політичної боротьби, але й не замовчуючи труднощів, із якими вони стикаються.

У центрі цієї розмови має залишатися конкретна людина – військовий, який виконує свій обов’язок перед державою і водночас прагне, щоб держава визнавала його права та людську гідність.

  1. ЛГБТ-військові в українському війську: присутність, яку неможливо заперечити

Уявлення про те, що представників ЛГБТ-спільноти нібито немає серед українських військовослужбовців, не відповідає дійсності. Вони служать у різних підрозділах  Збройних Сил України, виконують бойові, медичні, технічні, логістичні та штабні завдання. Частина з них відкрито говорить про свою сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність, інші воліють не розголошувати цю інформацію, побоюючись можливих наслідків.

За матеріалами організації «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права», у січні 2022 року її об’єднання налічувало понад 600 військовослужбовців і ветеранів, а наявність представників ЛГБТ+ спільноти було підтверджено щонайменше у 59 військових підрозділах за даними, зібраними до липня 2023 року. Ці показники не є повною статистикою присутності ЛГБТ-людей ЗСУ, проте вони демонструють, що йдеться не про поодинокі випадки.

Принципово важливо, що належність до ЛГБТ-спільноти сама собою не визначає військової спеціалізації, професійних здібностей чи бойової ефективності. Серед військовослужбовців є медики, стрільці, оператори безпілотних систем, зв’язківці, командири та представники інших військових професій. Їхні обов’язки визначаються посадою, підготовкою та наказами командування, а не приватними характеристиками.

Отже, ЛГБТ-військові – це не абстрактна соціальна категорія, а частина українського військового середовища. Їхня присутність є фактом, який необхідно враховувати під час розмови про кадрову політику, військову дисципліну, психологічний клімат і захист прав людини.

  1. Камінг-аут у військовому середовищі: між особистою відкритістю та ризиком

Одним із найскладніших питань для ЛГБТ-військовослужбовців залишається рішення про те, чи варто відкрито говорити про свою сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність. У цивільному житті таке рішення нерідко залежить від особистих обставин, сімейних відносин і соціального оточення. У війську воно набуває додаткового виміру, оскільки людина перебуває в ієрархічній системі, де командир має значний вплив на організацію служби, розподіл завдань та повсякденні умови перебування в підрозділі.

Страх негативної реакції не є суто теоретичним. Якщо військовослужбовець знає про випадки гомофобних висловлювань, принижень або фізичної агресії, він може цілком обґрунтовано побоюватися, що відкритість призведе до погіршення його становища. Особливо вразливими можуть бути військові, які залежать від підтримки невеликого колективу, разом із яким виконують бойові завдання.

Камінг-аут у таких обставинах не слід розглядати, як обов’язковий акт громадянської мужності. Людина має право самостійно визначати межі приватності. Вона не повинна доводити свою гідність або професійну придатність публічним розкриттям особистих обставин.

Водночас відкриті історії тих, хто вирішив говорити про себе, мають важливе суспільне значення. Вони руйнують стереотипне уявлення про ЛГБТ-людей, як про групу, нібито відірвану від національного життя, військового обов’язку та відповідальності за долю держави.

Особливе місце в цьому процесі посідає Віктор Пилипенко, який добровільно пішов на фронт у 2014 році та став одним із перших українських військовослужбовців, які відкрито заявили про свою гомосексуальність. Його публічна позиція сприяла появі ширшої дискусії про присутність ЛГБТ-людей у війську та необхідність забезпечення їм рівного ставлення.

Після початку повномасштабного вторгнення ця тема набула особливої актуальності. Масштаб війни, мобілізація значної частини суспільства та тривале перебування військовослужбовців на фронті зробили питання особистої ідентичності, взаємної довіри та правового становища партнерів значно помітнішими.

Проте відкритість не повинна ставати новою формою примусу. Демократичне військо має забезпечувати умови, за яких людина може як відкрито говорити про своє життя, так й зберігати приватність без побоювання негативних наслідків. Саме можливість вільного вибору, а не обов’язкова публічність, є ознакою безпечного середовища.

  1. Дискримінація та булінг: коли особиста ідентичність стає приводом для переслідування

Найбільш тривожним аспектом становища ЛГБТ-військових є випадки, коли сексуальна орієнтація стає підставою для приниження, психологічного тиску або фізичного насильства. Такі ситуації суперечать не лише принципам прав людини, а й самій логіці військової служби, яка передбачає дисципліну, відповідальність і взаємну повагу. В одному з журналістських матеріалів наведено свідчення військовослужбовця Дмитра, який розповів про переслідування після того, як командування його попередньої бригади дізналося про його сексуальну орієнтацію. За словами військового, спочатку почали надходити погрози фізичною розправою, а згодом він зіткнувся з фізичним виснаженням та систематичним тиском. Перебування на лікуванні не припинило переслідування. Дмитро повідомив також про спробу самогубства під час лікування. Він звертався до правоохоронних органів та командування, однак, за його словами, на момент запису інтерв’ю відповіді не отримав.

Це надзвичайно серйозне свідчення, яке не можна зводити до звичайного конфлікту між військовослужбовцями. Якщо людина зазнає погроз, насильства та психологічного переслідування через особисту ідентичність, йдеться про проблему безпеки, дисципліни й належного реагування командування.

Водночас історія Дмитра має й інший бік. За його словами, підтримку йому надали медики та окремі побратими. Згодом, попри перешкоди, він зміг перевестися до іншої бригади. Там командир взводу поставився до нього прихильно, запевнивши, що не допустить дискримінації.

Особливо показовим є те, що сам Дмитро погодився з необхідністю розмежування службових обов’язків та приватного життя. Він наголосив, що в бригаді повинен виконувати покладені на нього завдання, тоді як особисті питання мають залишатися поза межами службової діяльності. Ця позиція демонструє, що вимога рівного ставлення зовсім не означає заперечення військової дисципліни чи особливого режиму служби.

Інші свідчення, наведені в журналістських матеріалах, описують образливі прізвиська, глузування, зверхнє ставлення та випадки фізичного знущання, зокрема побиття боксерськими рукавичками. Згадуються також ситуації, коли після розкриття сексуальної орієнтації військовослужбовця командир ініціював його переведення до іншого підрозділу.

Кожен такий випадок потребує окремої перевірки, встановлення обставин та відповідної правової оцінки. Не можна автоматично вважати будь-яке службове переведення дискримінацією: іноді воно може бути зумовлене об’єктивними військовими потребами. Однак якщо справжньою причиною є виключно сексуальна орієнтація людини, це вже створює підстави говорити про нерівне ставлення.

Важливо також розрізняти особисті переконання та службову поведінку. Людина може мати консервативні, релігійні чи інші моральні погляди, але це не дає їй права принижувати колегу, погрожувати йому або перешкоджати виконанню ним військових обов’язків.

У цьому сенсі протидія дискримінації не означає примусу до однакових переконань. Вона означає встановлення чіткої межі між особистими поглядами та неприпустимою поведінкою.

  1. Побратимство, професіоналізм і військова ефективність

Попри наявність випадків дискримінації, досвід ЛГБТ-військових не можна описувати винятково через конфлікти. В українському війську існують й приклади цілком нормальних, доброзичливих взаємин, коли сексуальна орієнтація людини не стає предметом особливої уваги.

У бойових умовах на перший план виходять практичні критерії довіри. Військовослужбовець повинен знати, що його побратим виконає поставлене завдання, не залишить його в небезпеці, дотримуватиметься наказів і не підведе під час виконання бойової роботи. Саме тому професійні якості часто виявляються важливішими за особисті характеристики.

Один із ветеранів, Олександр Деменок, оборонець Азовсталі багаторазово наголошував на поступовому зростанні толерантності у військовому середовищі. За його словами, побратими дедалі частіше оцінюють людину за її функцією та професійними якостями – як медика, кулеметника чи фахівця іншого військового напряму.

Це спостереження заслуговує на увагу, оскільки відображає прагматичну природу військового побратимства. У ситуації, коли від злагодженості підрозділу може залежати життя десятків людей, особисті упередження не повинні переважати над спільним завданням.

Вже згаданий нами Віктор Пилипенко також пов’язує ставлення до ЛГБТ-військових із боєздатністю армії та окремо наголошує, що ефективна армія ґрунтується на командному дусі, взаємній довірі та здатності діяти разом, незважаючи на відмінності між людьми.

Ця думка має цілком конкретне військове значення. Колектив, у якому окремі військовослужбовці змушені постійно побоюватися принижень або переслідувань, ризикує втратити частину внутрішньої довіри. Натомість підрозділ, де кожен може розраховувати на повагу та захист від насильства, має більше підстав для формування стабільних службових взаємин.

Водночас не варто ідеалізувати ситуацію. Військова служба сама собою не ліквідує упереджень, а бойове братерство не завжди автоматично поширюється на всі аспекти приватного життя.

Проте досвід позитивної взаємодії демонструє, що професіоналізм і повага цілком сумісні з різноманітністю особистих переконань та ідентичностей. Отже, питання полягає не в тому, щоб усі військовослужбовці однаково ставилися до приватного життя колег. Йдеться про значно конкретнішу вимогу: кожен повинен мати можливість виконувати службу без дискримінації, приниження та насильства.

  1. Партнери ЛГБТ-військових: юридична невидимість близької людини

Якщо проблема дискримінації безпосередньо стосується військовослужбовця, то відсутність правового визнання партнерства особливо гостро відчувається у житті тих, хто чекає його вдома. Для партнерів військових війна означає постійне очікування, тривогу за життя близької людини та необхідність швидко реагувати на будь-які повідомлення з фронту.

У різностатевих подружніх парах значна частина правових питань урегульована інститутом шлюбу. Одностатеві пари такого механізму в Україні наразі не мають. Унаслідок цього люди, які фактично перебувають у стабільних сімейних стосунках, не завжди можуть підтвердити їх перед державними установами.

Особливо драматичними ці обставини стають у разі поранення або госпіталізації військового. Партнер може не мати тих самих можливостей щодо отримання інформації, відвідування хворого чи участі в окремих юридично значущих процедурах, які законодавство пов’язує зі статусом родича або члена сім’ї.

Не менш складною є ситуація з полоненими та зниклими безвісти. Партнер, який роками підтримував військовослужбовця, може опинитися поза колом осіб, яким надають офіційну інформацію або які можуть повною мірою представляти його інтереси. Водночас родичі за кровним спорідненням можуть не мати з військовим тісних фактичних стосунків.

Така ситуація породжує морально складне питання: чи завжди формальна спорідненість відображає реальні людські зв’язки? Законодавство має забезпечувати правову визначеність, але воно також повинно враховувати фактичні сімейні відносини та потребу людей у взаємній підтримці.

Слід зазначити, що твердження про повну відсутність у партнерів будь-яких прав було б юридично неточним. За певних обставин особа може доводити існування фактичних сімейних відносин, укладати договори, оформлювати заповіти та довіреності. Проте ці механізми не забезпечують повноцінного сімейного статусу й не замінюють комплексного правового регулювання.

У результаті партнер може бути найближчою людиною військовослужбовця в реальному житті, але залишатися недостатньо захищеним у відносинах із державою. Саме ця суперечність становить одну з найгостріших проблем, на які звертають увагу ЛГБТ-військові.

  1. Заповіт і довіреність: можливості та межі приватноправового захисту

Відсутність реєстрованого партнерства змушує одностатеві пари шукати альтернативні способи захисту своїх інтересів. Найчастіше йдеться про заповіти, довіреності, договори щодо майна та інші нотаріальні документи.

Проте ці засоби мають обмежену сферу дії. Заповіт дозволяє людині розпорядитися своїм майном на випадок смерті та визначити спадкоємця. Однак він не надає спадкоємцеві статусу члена сім’ї за життя заповідача. Крім того, спадкування за заповітом має законодавчі обмеження, зокрема щодо права на обов’язкову частку окремих категорій спадкоємців. Тому твердження, що заповіт можна автоматично й безпідставно скасувати лише через незгоду родичів, було б неправильним. Проте існують законні підстави для судового оскарження заповіту, а його наявність не усуває всіх можливих майнових спорів.

Довіреність дає змогу уповноважити іншу особу представляти інтереси довірителя в межах визначених повноважень. Але вона має принципову часову межу: за загальним правилом Цивільного кодексу представництво за довіреністю припиняється, зокрема, у разі смерті довірителя. Отже, документ не може замінити комплекс прав, пов’язаних із сімейним статусом після смерті людини.

Не менш важливим є питання спільно набутого майна. Якщо партнери не мають спеціального правового режиму спільної власності, їм може бути складніше довести внесок кожного в придбання житла, автомобіля чи іншого майна. Нотаріальні договори можуть частково вирішити цю проблему, але потребують завчасного оформлення та належного визначення прав кожної сторони.

ЛГБТ-військові у своїх інтерв’ю слушно звертають увагу на те, що одностатеві пари змушені збирати значну кількість документів, котрі все одно не гарантують повноцінного правового захисту. Різностатеве подружжя отримує значну частину правового регулювання внаслідок реєстрації шлюбу, тоді як партнери, які не мають доступу до цього інституту, змушені вирішувати окремі питання індивідуально.

Таким чином, заповіт і довіреність є корисними юридичними інструментами, але не можуть розглядатися як повноцінна альтернатива реєстрованому партнерству. Вони регулюють окремі правовідносини, тоді як партнерство покликане створити цілісний статус, що охоплює особисті, майнові та соціальні права й обов’язки.

  1. Реєстровані партнерства: законодавча перспектива та зміст правових змін

Однією з головних вимог ЛГБТ-військових та правозахисних організацій є запровадження в Україні інституту реєстрованих партнерств. Його призначення полягає в тому, щоб надати двом повнолітнім людям можливість офіційно оформити свої стосунки та отримати визначений законом комплекс прав і обов’язків.

Важливо розуміти, що реєстроване партнерство не тотожне шлюбу. Законодавча ініціатива №9103 передбачає окремий правовий інститут, доступний для пар однієї або різної статі. Його метою є врегулювання відносин між партнерами, а не автоматичне запровадження одностатевих шлюбів.

Серед питань, що має охоплювати такий механізм, – взаємне матеріальне утримання, майнові відносини, спадкування, представництво інтересів, соціальні гарантії та правове становище партнерів у разі хвороби, зникнення безвісти або смерті одного з них.

Для військовослужбовців особливо важливими є кілька аспектів. По-перше, офіційне визнання партнера як близької особи має полегшити доступ до інформації та реалізацію прав у критичних ситуаціях. По-друге, правовий статус повинен забезпечити можливість належного оформлення майнових і спадкових питань. По-третє, партнерство має врегулювати взаємні обов’язки, а не лише надати певні привілеї. А законопроєкт №9103 був зареєстрований 13 березня 2023 року за ініціативи народної депутатки Інни Совсун та групи парламентарів. Однак його проходження парламентськими процедурами затягнулося. Пізніше, 27 листопада 2024 року, було зареєстровано законопроєкт №12252, спрямований на узгодження законодавства з вимогами Європейської конвенції з прав людини та європейськими правовими стандартами у сфері майнових наслідків зареєстрованих партнерств.

За інформацією, перевіреною станом на 22 жовтня 2026 року, №9103 не був ухвалений та перебував на опрацюванні профільного парламентського комітету. Законопроєкт №12252 також не став чинним законом, хоча його було включено до порядку денного сесії постановою Верховної Ради №4958-IX від 1 вересня 2026 року.

Отже, обидві ініціативи залишалися предметом законодавчої роботи. Причини затримки мають політичний характер. У парламенті існують різні позиції щодо сімейного законодавства, а частина депутатів побоюється негативної реакції консервативно налаштованих виборців. Інна Совсун у журналістському матеріалі пояснювала затримку законопроєкту наявністю консервативних настроїв серед частини парламентарів та небажанням окремих політиків брати на себе відповідальність за це рішення.

Водночас важливо, щоб політичні дискусії не підміняли собою правового аналізу. Запровадження партнерств не означає скасування шлюбу, не примушує громадян змінювати релігійні переконання та не встановлює єдиної моделі приватного життя. Йдеться про створення додаткового юридичного механізму, який дасть змогу врегулювати реальні людські відносини.

У цьому контексті особливої уваги заслуговує позиція Європейського суду з прав людини. 1 червня 2023 року у справі «Маймулахін і Марків проти України» Суд встановив порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8. ЄСПЛ дійшов висновку, що відсутність будь-якого правового визнання та захисту одностатевої пари становила дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації. Суд наголосив на позитивному обов’язку держави забезпечити правову форму визнання та захисту таких стосунків, водночас залишивши державі певну свободу у виборі конкретної моделі.

Це рішення має принципове значення для України. Воно означає, що питання правового визнання одностатевих пар уже не можна розглядати лише як предмет внутрішньої політичної дискусії. Воно також належить до сфери міжнародних зобов’язань держави щодо захисту приватного і сімейного життя та недопущення дискримінації.

  1. Військовий омбудсман та інституційний захист прав військовослужбовців

Окремого розгляду потребує питання механізмів захисту прав військових. У демократичній державі військова дисципліна не повинна означати беззахисності військовослужбовця перед незаконними діями командування або інших осіб.

У цьому контексті важливим інституційним механізмом став Офіс Військового омбудсмана України. Його створення спрямоване на посилення демократичного цивільного контролю у сфері оборони та захист прав військовослужбовців, резервістів, членів добровольчих формувань територіальних громад і руху опору.

Ольгу Решетилову (Кобилинську) було призначено Військовим омбудсманом 16 жовтня 2025 року, а 27 січня 2026 року Офіс офіційно розпочав роботу.

Інститут військового омбудсмана має особливе значення для військовослужбовців, які стикаються з порушеннями своїх прав під час служби. До сфери його уваги належать питання дотримання законності, належного ставлення до військових, реагування на скарги та сприяння усуненню порушень у межах визначених повноважень.

Для ЛГБТ-військових така інституція потенційно може стати важливим каналом звернення у випадках дискримінаційного ставлення, цькування, незаконного тиску чи зловживань з боку посадових осіб. Особливо важливою є можливість привернути увагу до ситуацій, коли військовослужбовець не отримує належної реакції від безпосереднього командування.

Проте не слід перебільшувати можливості омбудсмана. Він не замінює суд, органи досудового розслідування чи військову службу правопорядку. Якщо йдеться про фізичне насильство, погрози або інші можливі кримінальні правопорушення, необхідне належне звернення до компетентних органів та фіксація обставин.

Важливо, щоб військовослужбовець мав можливість повідомити про порушення без побоювання помсти або погіршення умов служби. Саме ефективність реагування, а не лише формальне існування відповідної інституції, визначатиме її реальну цінність.

У цьому сенсі захист прав ЛГБТ-військових не повинен бути окремою системою привілеїв. Йдеться про застосування загальних принципів законності, рівного ставлення та захисту гідності до всіх військовослужбовців.

  1. Суспільні настрої: між поступовими змінами та збереженням упереджень

Становище ЛГБТ-військових неможливо зрозуміти без урахування суспільних настроїв. Армія є частиною українського суспільства, а тому процеси, які відбуваються в цивільному середовищі, відображаються й на військових колективах.

За даними опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведеного 26 травня – 1 червня 2024 року, 70,4% опитаних вважали, що ЛГБТ-люди повинні мати такі самі права, як і решта громадян України. Водночас підтримка саме реєстрованого цивільного партнерства для одностатевих пар становила 28,7%, 25,6% респондентів ставилися до цього байдуже, а 35,7% висловили негативне ставлення.

Ці цифри потребують уважного тлумачення. Підтримка рівних громадянських прав не тотожна підтримці кожної окремої законодавчої моделі. Людина може вважати, що всі громадяни мають бути рівними перед законом, але водночас мати застереження щодо конкретних змін у сімейному законодавстві.

Саме тому не можна використовувати показник 70,4% як доказ того, що така сама частка українців підтримує реєстровані партнерства. Це різні соціологічні питання, які відображають різні рівні суспільної позиції.

Водночас загальна тенденція свідчить про поступове зростання готовності суспільства визнавати рівність громадянських прав. Особливо помітним цей процес став після початку повномасштабної війни, коли українці побачили, що серед захисників держави є люди з різним життєвим досвідом та ідентичністю.

Учасники ЛГБТ-руху, військові та правозахисники наголошують, що суспільна видимість військовослужбовців сприяє подоланню стереотипів. Проте цей процес не є лінійним: поруч із прикладами підтримки залишаються прояви неприйняття, а публічні дискусії іноді супроводжуються політичною поляризацією.

Показовим у цьому сенсі є проведення Маршу рівності в Києві за посилених заходів безпеки. Серед його учасників були не лише представники ЛГБТ-спільноти, а й військові та громадяни, які прийшли висловити солідарність. Однією з головних вимог заходу стало запровадження цивільних партнерств, зокрема для військовослужбовців, які не можуть юридично оформити свої стосунки.

Водночас у суспільній дискусії присутні й консервативні позиції, які виходять із традиційного розуміння сім’ї та шлюбу. Сам факт існування таких переконань не є підставою для дискримінації їхніх носіїв. Проте релігійні чи світоглядні погляди не можуть слугувати виправданням насильства або позбавлення іншої людини загальних правового захисту.

Отже, завдання суспільства полягає не в тому, щоб усі громадяни однаково оцінювали приватне життя інших людей. Воно полягає в тому, щоб забезпечити спільні правила співіснування, засновані на законності, взаємній повазі та недопущенні насильства.

            10. Міжнародний досвід та європейський вимір проблеми

Питання правового становища ЛГБТ-військових та цивільних партнерств не є винятково українською проблемою. У різних країнах Європи та світу існують різні моделі правового регулювання одностатевих стосунків, а також різні підходи до забезпечення рівного ставлення у військовому середовищі.

Досвід європейських держав демонструє, що правове визнання партнерств може існувати окремо від інституту шлюбу. У низці країн цивільні союзи або зареєстровані партнерства стали механізмом, що забезпечує юридичний захист пар, не змінюючи при цьому традиційної моделі шлюбу в національному законодавстві.

Європейський суд з прав людини поступово сформував правову позицію, відповідно до якої держави мають забезпечувати одностатевим парам певну форму юридичного визнання та захисту. При цьому конкретна форма такого регулювання залишається предметом національного законодавчого вибору.

Для України особливе значення має вже згадане рішення у справі «Маймулахін і Марків проти України». Воно засвідчило, що відсутність будь-якого правового визнання стабільних одностатевих стосунків становить проблему з погляду Європейської конвенції з прав людини.

У військовій сфері міжнародний досвід також демонструє значення чітких правил протидії дискримінації. Ефективні військові інституції повинні мати процедури реагування на цькування, насильство, незаконне переслідування та зловживання владою незалежно від особистих характеристик військовослужбовця.

Для України ця проблематика має й євроінтеграційний вимір. Рух до європейських стандартів означає не лише модернізацію армії, закупівлю озброєння чи реформування державного управління. Він також передбачає розвиток правових механізмів, які забезпечують гідність людини, рівність перед законом й ефективний захист від дискримінації.

Однак міжнародний досвід не слід механічно переносити на український ґрунт. Правові інститути мають бути належно адаптовані до національного законодавства, умов воєнного стану, особливостей військової служби та соціальної структури суспільства.

Головним орієнтиром має бути не копіювання чужих моделей, а виконання державою своїх зобов’язань щодо захисту прав людини.

  1. Законодавчі прогалини та відповідальність держави

Попри наявність загальних норм про рівність громадян і заборону дискримінації, українське законодавство потребує подальшого вдосконалення у сфері протидії злочинам на ґрунті ненависті.

Однією з відповідних законодавчих ініціатив став законопроєкт №5488 від 13 травня 2021 року, спрямований на вдосконалення механізмів боротьби з проявами дискримінації та злочинами, мотивованими нетерпимістю. Його поява була пов’язана, зокрема, з необхідністю узгодження адміністративного та кримінального законодавства й усунення окремих прогалин у правовому регулюванні.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у своїй щорічній доповіді за 2022 рік звертав увагу на те, що відсутність відповідної спеціальної норми в Кодексі України про адміністративні правопорушення ускладнювала притягнення до відповідальності за окремі прояви дискримінації. У документі також наголошувалося на необхідності подальшого опрацювання законопроєкту №5488.

При цьому важливо не стверджувати, що в Україні взагалі немає кримінально-правових механізмів захисту від насильства на ґрунті ненависті. Кримінальний кодекс містить відповідні положення, зокрема статтю 161, а мотиви нетерпимості можуть враховуватися при правовій оцінці окремих злочинів. Проблема полягає в ефективності застосування норм, повноті законодавчого регулювання та належному розслідуванні конкретних випадків. Для військового середовища особливо важливо забезпечити не лише формальну заборону дискримінації, а й реальну процедуру реагування. Військовослужбовець повинен мати змогу повідомити про порушення, отримати правову допомогу та розраховувати на об’єктивне з’ясування обставин.

Не менш важливою є проблема правового становища партнерів військовослужбовців. Тут недостатньо лише загальної заборони дискримінації: потрібен конкретний юридичний механізм, що визначатиме статус партнера, його права, обов’язки та можливості захисту.

Підкреслимо, що законодавче вдосконалення має відбуватися за двома взаємопов’язаними напрямами: протидія дискримінації та правове визнання стабільних партнерських відносин. Перший напрям захищає людину від неправомірного поводження, другий – забезпечує правову визначеність її сімейного життя.

Ці питання не можна розглядати як другорядні порівняно з військовими потребами держави. Навпаки, належний захист прав військовослужбовців є складовою формування професійного війська, заснованого на законності, дисципліні та взаємній відповідальності.

  1. Людський вимір війни: за межами політичних дискусій

За всіма законодавчими ініціативами, соціологічними показниками та політичними суперечками стоять конкретні людські долі. Саме вони найкраще демонструють, чому проблема потребує не лише публічного обговорення, а й практичного розв’язання.

Повернемося до слів вже згаданого нами Дмитра, який розповідає про пережите переслідування, лікування, спробу самогубства та складний процес переведення до іншої бригади. Водночас він говорить й про бажання продовжувати військову службу, розвивати армію після завершення війни та зберегти життя своїх побратимів.

Його слова не зводяться до вимоги особливого ставлення. Навпаки, вони демонструють прагнення бути військовослужбовцем, якого оцінюють за виконаною роботою, а не за особистими характеристиками.

Не менш важливим є свідчення Романа, який говорить про небажання будувати далекі плани, поки триває війна. Для нього головним залишається вижити та дочекатися завершення бойових дій. Ця позиція зрозуміла кожному, хто усвідомлює реальну ціну фронтового досвіду.

Особливої уваги заслуговують його слова про те, що найбільше він хоче, аби перестали гинути побратими, близькі люди, цивільні громадяни та діти. У цій фразі міститься головний людський вимір військової служби, який не повинен губитися за політичними дискусіями.

Власне, саме тут проходить межа між абстрактною суперечкою про суспільні цінності та реальною відповідальністю перед людиною. Військовослужбовець, незалежно від своїх особистих обставин, має право на безпеку, повагу, належне медичне забезпечення та правовий захист. Його партнер/чловік, який чекає звісток із фронту, також не повинен залишатися без юридичних можливостей лише через те, що чинне законодавство не передбачає належної форми визнання їхніх стосунків.

Війна змушує суспільство переосмислювати багато звичних уявлень. Вона показує, що державність тримається не на деклараціях, а на людях, які щоденно беруть на себе відповідальність за її існування. Й якщо держава очікує від громадян найвищої міри самопожертви, вона повинна забезпечувати їм належний рівень правового захисту.

Це не питання політичної моди. Це питання взаємних зобов’язань держави та громадянина.

Держава, що має бачити кожного свого захисника

Проблема становища ЛГБТ-військових в Україні є значно ширшою, ніж дискусія про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність окремих громадян. Вона стосується характеру сучасної української держави, її правових принципів, військової культури та здатності забезпечувати рівний захист усім, хто виконує громадянський обов’язок.

Досвід повномасштабної війни засвідчив, що представники ЛГБТ-спільноти є частиною українського війська. Вони служать у різних підрозділах, виконують бойові завдання, допомагають пораненим, беруть участь у захисті держави та зазнають тих самих воєнних небезпек, що й інші військовослужбовці. Їхня присутність не є винятком із загального правила, а відображає реальне різноманіття українського суспільства.

Водночас було б неправильно ігнорувати випадки гомофобії, цькування, психологічного тиску та фізичного насильства. Наведені свідчення показують, що такі ситуації можуть мати тяжкі наслідки для психологічного стану військовослужбовців, їхньої службової діяльності та особистого життя. Вони потребують належного розслідування, правової оцінки та відповідної реакції командування.

Не менш важливою залишається проблема правового становища партнерів. Відсутність реєстрованих партнерств створює труднощі, які особливо гостро проявляються в умовах війни. Поранення, полон, зникнення безвісти або загибель військовослужбовця перетворюють юридичну невизначеність на конкретну людську трагедію. Заповіти, довіреності та окремі договори можуть частково захистити інтереси партнерів, але не замінюють повноцінного правового статусу.

Тому ухвалення законодавства про реєстровані партнерства є важливим завданням державної політики. Законопроєкти №9103 та №12252 демонструють, що відповідна проблема вже стала предметом парламентського розгляду. Однак політичні дискусії не повинні перетворюватися на безстрокове відкладання рішення, від котрого залежать цілком практичні права громадян.

Особливого значення набуває також діяльність Військового омбудсмана та інших інституцій, покликаних захищати права військовослужбовців. Ефективність таких механізмів визначатиметься не кількістю офіційних заяв, а здатністю реально реагувати на порушення, забезпечувати справедливий розгляд скарг і не допускати безкарності.

Водночас розв’язання проблеми не може обмежуватися законодавчими змінами. Воно передбачає формування такої військової культури, у якій професійні якості, дисципліна, взаємна довіра та відповідальність мають першорядне значення. Особисті переконання військовослужбовців можуть бути різними, але жодні переконання не повинні ставати виправданням насильства або незаконного переслідування.

Необхідно також зважати на складність суспільних настроїв. Україна залишається країною з різними релігійними, моральними та культурними традиціями.

Але звернемо увагу й на наступне: християнське ставлення до людини не повинно визначатися ані політичними уподобаннями, ані суспільними стереотипами. У центрі євангельського вчення перебуває людина, її гідність, відповідальність перед Богом і ближніми та покликання до спасіння. Для віруючої людини найважливішим духовним питанням залишається спасіння душі, а шлях до нього неможливий без покаяння, смирення, милосердя та прагнення жити відповідно до Божих заповідей.

Християнство закликає до моральної вимогливості передусім щодо самого себе, але водночас застерігає від осуду, приниження й ненависті до іншої людини. Тому навіть за наявності принципових богословських розбіжностей щодо розуміння шлюбу та статевих стосунків християнин не повинен забувати про заповідь любові до ближнього, про співчуття до тих, хто страждає, і про особливу відповідальність за слова та вчинки щодо іншої людини.

Варто також зауважити, що сучасний християнський світ не має цілковито одностайної позиції щодо одностатевих союзів. Деякі протестантські (та й ще старо-католицькі, про що ми згодом окремо напишемо)  церковні спільноти вже здійснюють благословення або релігійні церемонії для таких пар, тоді як інші церкви, зокрема православна та римо-католицька, не визнають одностатеві союзи церковним шлюбом та дотримуються традиційного розуміння подружжя.

При цьому необхідно розрізняти церковне вінчання як таїнство шлюбу та благословення партнерського союзу: це не тотожні за богословським змістом практики. Однак незалежно від конфесійної позиції залишається незмінним християнський обов’язок ставитися до кожної людини з гідністю, не допускати насильства, знущань і приниження. Особливо це важливо в умовах війни, коли люди різних переконань і життєвих обставин разом захищають свою країну, ризикують життям і потребують людської підтримки.

Демократичний розвиток не вимагає від громадян однакових поглядів на всі питання приватного життя. Проте він вимагає дотримання закону, поваги до людської гідності та визнання того, що громадянські права не залежать від особистих уподобань інших людей.

У цьому контексті особливо важливо не дозволяти перетворювати питання ЛГБТ-прав на інструмент суспільного розколу. Бо російська пропаганда систематично використовує теми традиційних цінностей, гендерної політики та так званого протистояння Заходу для дискредитації України. Однак протидія російській дезінформації не повинна зводитися до замовчування внутрішніх проблем. Навпаки, здатність відкрито обговорювати суперечності та знаходити законні рішення є ознакою зрілості держави.

Україна бореться не лише за територіальну цілісність, а й за право самостійно визначати власне політичне, культурне та правове майбутнє. Європейський вибір передбачає не механічне запозичення чужих моделей, а утвердження принципів людської гідності, верховенства права, справедливості та відповідальності державних інституцій.

У цьому сенсі ставлення до ЛГБТ-військових стає своєрідною перевіркою здатності українського суспільства поєднувати різноманітність із національною солідарністю. Люди можуть мати різні погляди на шлюб, сім’ю та моральні питання, але вони повинні бути здатними визнавати спільну відповідальність за державу та необхідність дотримання закону.

Сергій Сербін,

історик

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*