Патріарший візит до Львова став не лише важливою подією в житті Української Православної Церкви Київського Патріархату, а й приводом замислитися над майбутнім українського православ’я, збереженням власної церковної традиції та необхідністю розбудови незалежної національної Церкви в умовах війни.

14 листопада Львів приймав Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Никодима, Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату. Під час патріаршого візиту до міста відбулася урочиста Божественна літургія святителя Іоана Золотоустого в храмі Різдва Пресвятої Богородиці монастиря священномученика Зиновія. Богослужіння було звершене на запрошення архієпископа Карпато-Руського і Виноградівського Лева, Патріаршого вікарія у Сполучених Штатах Америки та Канаді.
Разом із Предстоятелем за Божественною літургією молилися митрополит Івано-Франківський і Чернівецький Михаїл, архієпископ Бориспільський і Броварський Євгеній, Перший Патріарший вікарій та керуючий справами Київської Патріархії, архієпископ Карпато-Руський і Виноградівський Лев, а також єпископ Тернопільський і Бучацький Спиридон, який тимчасово керує Тернопільською єпархією.
Для монастирської громади ця зустріч стала важливою подією, яка об’єднала духовенство, чернецтво та мирян у спільній молитві. Водночас патріарший візит мав і практичне значення для подальшого життя обителі. Під час малого входу Предстоятель звершив чин піднесення насельниці монастиря монахині Ольги (Павленко) до сану ігумені та надав їй право носіння наперсного хреста.
Прийняття сану ігумені означає не просто зміну церковного статусу. Це передусім покладення нової відповідальності за духовне життя монастиря, його внутрішній порядок, молитовну традицію та добробут чернечої громади. Настоятелька має бути не лише організатором повсякденного життя обителі, а й духовною наставницею, яка власним прикладом допомагає сестрам зберігати вірність обраному шляху. Тому ця подія є важливою не тільки для самої монахині Ольги, а й для майбутнього монастиря священномученика Зиновія.
Після завершення богослужіння Святійший Патріарх Никодим подякував архієпископу Леву за запрошення, гостинність і працю на благо Української Православної Церкви Київського Патріархату. Відзначаючи його заслуги, Предстоятель вручив владиці медаль «За жертовність та любов до України». Такою ж відзнакою з нагоди дня народження та за внесок у розбудову Церкви був нагороджений митрополит Михаїл.
Церковні нагороди стали виявом пошани до архіпастирської праці та відданості служінню. Адже за діяльністю будь-якої церковної структури стоять конкретні люди, які несуть відповідальність за парафії, підтримують духовенство, розвивають громади та зберігають церковну традицію. Їхня праця часто залишається поза увагою широкої громадськості, хоча саме від неї значною мірою залежить життєздатність церковної спільноти.
Особливим моментом зустрічі стало передання Святійшому Патріарху старовинної ікони Спаса Нерукотворенного. Архієпископ Лев подарував її Предстоятелю від імені монастирської громади. Ікона має власну історію: свого часу вона була подарована митрополитом Луцьким і Волинським Яковом (Панчуком) владиці Леву та тривалий час перебувала у Почаївській лаврі, коли митрополит Яків був її ігуменом. Тепер святиня стане окрасою Богоявленського кафедрального храму міста Суми.
Ця історія особливо нагадує про важливість збереження української церковної спадщини. Історія православ’я в Україні не починається з утворення сучасних церковних структур і не може бути зведена до суперечок між окремими ієрархами. Вона охоплює століття духовного життя, монастирські традиції, богословську думку, архітектуру, іконопис, діяльність братств і парафіяльних громад. Збереження цієї спадщини є спільним завданням усіх, хто вважає українську церковну традицію невід’ємною частиною історії нашого народу.
Важливим свідченням суспільного виміру церковного життя стало звернення парафіянки монастиря Юлії, яка разом із чоловіком і дитиною є вимушеною переселенкою з Луганщини. Вона привітала Предстоятеля та присутніх архієреїв і побажала Божої допомоги в розбудові Української Православної Церкви Київського Патріархату та утвердженні незалежної помісної Церкви з патріаршим устроєм управління.
У цій короткій розповіді є важливий зміст. Війна змінила життя мільйонів українців. Люди залишали рідні міста, домівки, звичне середовище, втрачали майно та можливість повернутися до попереднього життя. У таких обставинах особливого значення набуває можливість знайти нову громаду, в якій можна не лише молитися, а й відчути підтримку, людську солідарність та належність до спільної культурної й духовної традиції.
Церква в цьому сенсі є значно більшим явищем, ніж адміністративна організація. Вона формує суспільний простір, зберігає історичну пам’ять, передає наступним поколінням мову богослужіння, звичаї, духовні цінності та уявлення про відповідальність людини перед ближніми. Саме тому питання про те, якою буде українська Церква, не може бути байдужим для суспільства.
Україна вже багато років проходить складний шлях до утвердження власної державної, культурної та духовної самостійності. Після розпаду Радянського Союзу стало очевидно, що політична незалежність сама по собі не означає автоматичного звільнення від усіх форм зовнішньої залежності. Це стосується й релігійного життя. Протягом десятиліть значна частина українського православ’я перебувала в московській церковній орбіті, а церковні зв’язки нерідко використовувалися як інструмент збереження російського культурного та політичного впливу.
Повномасштабна російська агресія зробила цю проблему особливо очевидною. Війна ведеться не лише за територію, а й за право України самостійно визначати власне майбутнє, зберігати свою ідентичність, історичну пам’ять і культурні орієнтири. У цьому контексті розбудова української Церкви набуває значення, яке виходить далеко за межі внутрішньоцерковних відносин.
Водночас було б помилкою вважати, що завдання церковної самостійності вичерпується припиненням залежності від Москви. Українське православ’я потребує власної зрілої церковної організації, здатної самостійно визначати напрям розвитку, виховувати духовенство, підтримувати монастирі, розвивати богословську освіту та представляти українські інтереси у світовому православному середовищі. Справжня самостійність передбачає не заміну одного зовнішнього центру впливу іншим, а формування відповідальної церковної спільноти, яка спирається на власні традиції та волю своїх вірян.
Саме тут постає питання відносин із Константинопольським (Стамбул), або Вселенським, патріархатом. Його роль у процесі надання автокефалії українському православ’ю у 2019 році була визначальною. Томос про автокефалію став важливою історичною подією, оскільки відкрив можливість міжнародного церковного визнання Православної церкви України та її відокремлення від Московського патріархату. Однак зміст цього документа та передбачена ним модель церковних відносин породили низку дискусій, які не втратили актуальності й сьогодні.
Зокрема, у томосі визначено територіальні межі юрисдикції Православної церкви України, передбачено особливий порядок для українських церковних громад за межами держави, а також закріплено право Константинопольського патріарха приймати апеляції від духовенства. Документ також містить положення про церковне спілкування та особливі відносини новоствореної автокефальної Церкви з Константинопольським престолом.
Ці положення заслуговують на серйозне обговорення. Адже автокефалія в повному розумінні цього поняття має означати не тільки наявність власного Предстоятеля та Синоду, а й реальну можливість самостійно вирішувати питання внутрішнього церковного життя. Особливої уваги потребує становище українських православних громад за кордоном. Мільйони українців сьогодні живуть у різних країнах Європи, Америки та інших частин світу. Вони не повинні втрачати зв’язок із власною духовною традицією через те, що опинилися за межами України. Збереження української мови богослужіння, церковної культури та зв’язку з українськими духовними центрами є важливим завданням для майбутнього покоління.
У православному світі питання церковної юрисдикції та діаспори має давню історію і не обмежується українським випадком. Константинопольський патріархат традиційно обґрунтовує свою особливу роль у діаспорі канонічними нормами, тоді як інші церковні центри можуть мати відмінне розуміння цих питань. Наукові дослідження української автокефалії також звертають увагу на суперечності між проголошеною самостійністю та окремими умовами томосу.
Тому в українському церковному середовищі цілком закономірно виникає питання: чи достатньо Україні формального визнання автокефалії, якщо частина важливих механізмів церковного життя залишається пов’язаною з рішеннями зовнішнього церковного центру? Це питання не обов’язково означає заперечення значення Константинополя або відмову від православної міжцерковної єдності. Йдеться про необхідність чіткого розуміння меж такої єдності та збереження реального самоврядування української Церкви.
Особливої уваги потребує і тема так званої тихої асиміляції українського церковного життя. Під цим поняттям можна розуміти поступове розчинення національних церковних особливостей у ширших міжнародних адміністративних структурах, коли формально зберігається православна єдність, але українські громади поступово втрачають самостійність у питаннях власної організації, традицій та представництва. Це не варто автоматично трактувати як доведений намір Константинопольського патріархату. Однак ризики надмірної зовнішньої залежності, незалежно від того, звідки вона походить, мають бути предметом відкритої дискусії.
Українська церковна традиція не повинна ставати лише частиною чужого адміністративного простору. Вона має власну історію, духовну спадщину та суспільну відповідальність. І якщо українці прагнуть мати незалежну державу, цілком природним є прагнення розвивати й власну церковну традицію, яка не залежатиме від політичних або адміністративних інтересів інших країн.
При цьому важливо не плутати самостійність із церковною ізоляцією. Українська Церква має залишатися частиною світового православ’я, підтримувати братні відносини з іншими помісними Церквами, брати участь у міжправославному діалозі та сприяти подоланню розколів. Але рівноправний діалог можливий лише тоді, коли його учасники визнають право одне одного на власне церковне життя. Відкритість до світу не повинна означати відмову від власної ідентичності.
Не менш важливим є питання внутрішньої єдності українського православ’я. Протягом десятиліть воно розвивалося в умовах церковних поділів, суперечок щодо канонічного статусу та різного бачення майбутнього. Створення Православної церкви України та отримання томосу у 2019 році не завершили процес об’єднання всіх православних громад країни. Дослідники відзначали, що церковне розділення збереглося, а питання визнання української автокефалії у світовому православ’ї залишається складним.
Отже, українське православ’я потребує не лише організаційних рішень, а й серйозної внутрішньої роботи. Потрібні богословська дискусія, взаємна повага, готовність чути позицію інших громад і пошук таких форм співіснування, які не принижуватимуть гідності жодної церковної спільноти. Важливо, щоб майбутнє української Церкви визначалося не політичними кампаніями, адміністративним тиском чи особистими амбіціями окремих ієрархів, а відповідальним церковним діалогом.
У цьому контексті діяльність Української Православної Церкви Київського Патріархату також має своє місце в сучасному церковному процесі. Її прихильники наголошують на історичній спадкоємності Київського Патріархату та необхідності збереження власного українського церковного устрою. Патріарший візит до Львова продемонстрував, що ця церковна спільнота продовжує розвивати своє богослужбове, монастирське та парафіяльне життя.
Звичайно, церковне майбутнє не може будуватися виключно навколо назв, титулів чи адміністративних структур. Вирішальне значення має довіра людей. Церква повинна бути потрібною суспільству не завдяки формальному статусу, а завдяки своїй діяльності, відкритості, здатності підтримувати людей у складних обставинах і зберігати моральні орієнтири. Особливо це важливо тепер, коли українські родини переживають втрати, вимушене переселення, розлуку та постійні психологічні випробування.
Саме тому історія родини, яка через війну залишила Луганщину й знайшла духовну громаду у Львові, є важливою деталлю цієї зустрічі. Вона нагадує, що церковна незалежність має конкретний людський зміст. Це не абстрактна боротьба за юрисдикції, а питання про те, чи матимуть українці власні духовні осередки, у яких зможуть зберігати віру, мову, пам’ять про рідний край та передавати своїм дітям відчуття приналежності до українського народу.
Розбудова української Церкви вимагає тривалої та послідовної праці. Потрібно розвивати монастирі й парафії, підтримувати священнослужителів, створювати можливості для якісної богословської освіти, видавати українську духовну літературу, дбати про збереження храмів та історичних святинь. Не менш важливо підтримувати українські громади за кордоном, щоб вимушена еміграція не ставала причиною втрати духовного й культурного зв’язку з Батьківщиною.
Усе це неможливо здійснити лише зусиллями церковної ієрархії. Потрібна участь самих вірян, благодійників, науковців, освітян, громадських діячів і всіх, кому небайдужа доля української духовної спадщини. Церква повинна розвиватися як жива спільнота, а не лише як система управління. Її сила визначається не кількістю офіційних документів чи урочистих заходів, а здатністю зберігати віру, об’єднувати людей і відповідати на виклики часу.
Львівська зустріч Патріарха Никодима стала однією з подій такого церковного життя. Божественна літургія, піднесення монахині Ольги до сану ігумені, нагородження архієреїв, передання старовинної ікони та спілкування з парафіянами показали різні сторони діяльності церковної громади. Але за всіма цими подіями стоїть значно ширше питання: якою буде українська Церква завтра і яку роль вона відіграватиме в житті незалежної України?
В умовах російської агресії та складних процесів усередині світового православ’я це питання набуває особливої ваги. Україна потребує Церкви, яка зберігатиме духовну спадщину свого народу, буде відкритою до міжправославного спілкування, але водночас матиме реальну можливість самостійно визначати власний шлях. Церкви, яка не залежатиме від політичних центрів впливу, не розчинятиметься в чужих адміністративних структурах і не забуватиме про людей, заради яких існує.
Самостійна українська Церква не повинна бути інструментом протистояння з іншими православними народами. Її призначення значно ширше: зберігати віру, служити українському суспільству, підтримувати людей у випробуваннях і передавати наступним поколінням духовну спадщину України. І саме від відповідальності сьогоднішнього покоління духовенства та вірян залежить, чи стане ця мета реальністю.
Українська державна незалежність потребує не лише політичних, економічних і військових гарантій. Вона потребує також збереження власного культурного та духовного простору. Тому розбудова української Церкви є справою, яка виходить далеко за межі окремих конфесійних суперечок і стосується майбутнього всієї країни.
Сергій Сербін,
історик
Патріот Сайт "ПАТРИОТ" это электронная версия одноимённой газеты, что издаётся в Житомирской области. "ПАТРИОТ" – сообщество независимых журналистов, которые вкладывают свои собственные средства в существования незаангажированного и не провластного СМИ. "ПАТРИОТ" напишет о том, о чем другие промолчат. Цель Газеты ПАТРИОТ рассказывать правду, какой бы горькой она не была. ПАТРИОТ не за украинскую власть, а за народ Украины.