Церква, в якій можна бути католиком, не підкоряючись папі
Чи можна залишатися католиком, не визнаючи юрисдикції Римського папи? Чи може існувати церковна спільнота, у якій зберігаються єпископи, священство, Євхаристія, традиційна літургія та апостольське наступництво, але церковне управління не зосереджене у руках одного понтифіка? Старокатолицький рух дає на це запитання ствердну відповідь.

Старокатолицизм сформувався в Європі в другій половині XIX століття. Його представники не вважали себе засновниками нової релігії: вони прагнули зберегти католицьку церковну спадщину, не приймаючи рішень Першого Ватиканського собору щодо папської непогрішності та універсальної юрисдикції Римського єпископа. Згодом старокатолицькі церкви виробили власні синодальні структури, богословські підходи та літургійні практики.
Старокатолики не є протестантами в звичному значенні цього слова. Вони зберігають єпископат, священство, Євхаристію, хрещення, сповідь та інші таїнства, хоча богословське пояснення окремих практик може відрізнятися від римо-католицького.
Водночас не слід вважати, що всі церкви, які називають себе старокатолицькими, автоматично належать до однієї канонічної структури або мають однаковий церковний статус. Саме ця неоднорідність важлива для теми нарису.
Частина старокатолицьких церков зберігає традиційні погляди на шлюб та священство, інші допускають жіноче рукоположення, благословляють одностатеві пари та/або визнають їхні церковні шлюби. Тому йтиметься не про універсальне правило всього старокатолицизму, а про конкретні церкви та юрисдикції, де такі шлюби можливі.
Ця можливість може бути важливою для ЛГБТ-людей різного віку, професій і життєвих обставин. Військовослужбовці та ветерани – одна з груп, для яких питання вірності, взаємної підтримки та духовного супроводу може мати особливу вагу, але не єдина. Старокатолицьке гей-вінчання, якщо його допускає конкретна церква, може розглядати будь-яка пара, яка прагне церковного шлюбу й відповідає встановленим вимогам.
Витоки старокатолицизму: протест проти папської непомильності
Старокатолицький рух виник унаслідок богословської та церковно-політичної кризи, пов’язаної з Першим Ватиканським собором 1869–1870 років. Собор визначив догмат про папську непогрішність за певних умов та підтвердив особливе розуміння верховної юрисдикції Римського папи. Частина католицьких богословів, духовенства й мирян не прийняла цих рішень, вважаючи їх несумісними з історичною практикою древньої Церкви та принципом соборності.
Одним із найвідоміших критиків нових догматичних визначень був німецький історик Церкви Ігнац фон Деллінгер. Він не прагнув заснувати окрему церкву, однак відмовився прийняти рішення собору. Після собору громади противників нових догматів почали організовувати власне церковне життя, зберігаючи католицьку літургію та єпископський устрій.
Вирішальне значення для оформлення старокатолицького руху мала співпраця з Утрехтською архієпископією в Нідерландах, яка мала давню історію складних взаємин із Римом.
У 1889 році було укладено Утрехтську конвенцію, що стала основою Утрехтської унії старокатолицьких церков. Вона закріпила спільні засади церковного спілкування та взаємного визнання єпископату.
Старокатолицькі церкви розуміють апостольське наступництво, як безперервність єпископського рукоположення та церковного служіння. Ватикан в основному визнає їхні висвяти у священний сан та інші таїнства, але з певними обмовками.
Від стародавньої традиції до сучасних поглядів
На початку старокатолицький рух зосереджувався на захисті соборності, єпископської колегіальності та церковної спадщини. Згодом він розвинувся у самостійну традицію, де важливу роль відіграють синоди, участь мирян та богословське обговорення питань церковного життя. Це не означає, що кожна громада може самостійно змінювати віровчення: рішення ухвалюються відповідно до устрою конкретної церкви.

У XIX–XX століттях у старокатолицькому середовищі поступово розгорнулися дискусії про роль жінки в Церкві, священницьке рукоположення, повторний шлюб після розлучення, сімейне життя духовенства та ставлення до одностатевих стосунків. У частині церков ці дискусії привели до реформ, в інших – до збереження традиційної дисципліни.
Одним із важливих організаційних наслідків став вихід Польської національної католицької церкви зі США та Канади з Утрехтської унії у 2003 році. За офіційною історією Утрехтської унії, головною причиною стало неприйняття рукоположення жінок у священство західноєвропейськими старокатолицькими церквами. Цей приклад показує, що розбіжності стосувалися не лише шлюбу, а й самого розуміння церковного служіння.
Отже, старокатолицизм не є однорідним рухом. Назва «старокатолицька церква» сама по собі не відповідає на запитання, чи висвячує конкретна громада жінок, чи допускає одружене духовенство, чи проводить вінчання одностатевих пар. Це завжди потрібно з’ясовувати щодо конкретної юрисдикції.
Одностатевий шлюб у старокатолицькому богослов’ї
Однією з найцікавіших особливостей розвитку старокатолицького богослов’я стало поступове переосмислення самого поняття шлюбу. У тих старокатолицьких церквах, що визнають одностатеві подружні союзи, головна увага перемістилася з традиційного наголосу на продовженні роду до ширшого розуміння шлюбу, як союзу любові, вірності, взаємної підтримки та відповідальності двох людей одне перед одним.
Це не означає, що народження й виховання дітей втратили своє значення. Однак прихильники такого підходу вважають, що шлюб не можна зводити виключно до дітонародження. Адже далеко не кожна подружня пара має дітей або може їх мати, але це не позбавляє її шлюбу духовної та особистісної цінності. На перший план виходить здатність людей створити тривалий союз, у якому вони добровільно беруть на себе зобов’язання любити, підтримувати й берегти одне одного.
У цьому контексті старокатолицькі богослови звертаються до християнського розуміння любові як однієї з найважливіших духовних чеснот. Подружня вірність, взаємна турбота, терпіння та готовність розділяти життєві випробування розглядаються як якості, що мають безпосереднє християнське значення. Образ шлюбу як союзу любові також співвідноситься з біблійною символікою любові Христа до Церкви. Саме тому прихильники інклюзивного підходу вважають, що такі духовні цінності можуть бути присутніми не лише в різностатевому, а й в одностатевому подружжі.
Важливу роль у цих дискусіях відіграє також нове прочитання біблійних текстів. У традиційному християнському богослов’ї низка уривків зі Старого та Нового Завітів розглядалася, як безпосередня заборона одностатевих стосунків. Натомість прихильники інклюзивного старокатолицького підходу пропонують уважніше враховувати історичне й культурне середовище, у якому виникли ці тексти.
Вони звертають увагу на те, що в античному світі сексуальні практики нерідко були пов’язані з насильством, соціальною нерівністю, експлуатацією залежних людей, віковою нерівністю та культовими обрядами. Тому, на їхню думку, не можна автоматично ототожнювати всі згадані в біблійних текстах явища із сучасними добровільними стосунками двох повнолітніх людей, які ґрунтуються на взаємній любові, рівноправності й вірності.
Це прочитання залишається предметом серйозних богословських суперечок. Не всі дослідники погоджуються з тим, що біблійні заборони стосувалися винятково насильницьких або експлуатаційних практик. Традиційні християнські церкви й надалі тлумачать відповідні тексти як такі, що мають ширше моральне значення. Отже, йдеться не про загальновизнаний висновок біблійної науки, а про одну з позицій сучасної богословської дискусії.
Ще один аргумент прихильників інклюзивного підходу пов’язаний із поняттям природного закону та сучасними науковими знаннями про людську сексуальність. Вони виходять із того, що гомосексуальна орієнтація не є просто свідомим рішенням людини або хворобою, а належить до природного різноманіття людської ідентичності. А це порушує важливе питання: якщо кожна людина створена за образом і подобою Божою, чи можна саму її здатність до любові та відданості вважати чимось негідним церковного благословення?
У цьому питанні старокатолицькі богослови часто посилаються на гідність особистості, свободу совісті та відповідальність за власне життя. Вони наголошують, що Церква повинна оцінювати стосунки не лише за статтю партнерів, а й за їхнім моральним змістом: чи є в них взаємна повага, чесність, вірність, відсутність примусу та готовність нести відповідальність за спільне майбутнє.
Важливою особливістю старокатолицького підходу є також розуміння церковної Традиції, як живого процесу. Для його прихильників Традиція не означає механічного повторення всіх історичних суспільних уявлень. Вони вважають, що Церква протягом століть по-новому осмислювала питання людської гідності, рабства, становища жінки та соціальної відповідальності. Подібним чином, на їхню думку, може змінюватися й богословське осмислення сексуальності та шлюбу. Водночас це не означає, що всі старокатолицькі церкви погоджуються з таким баченням: частина з них залишається прихильницею традиційного визначення шлюбу.
Переосмислення шлюбу в окремих старокатолицьких юрисдикціях торкнулося не лише одностатевих союзів, а й ставлення до розлучення та повторного одруження.
Наприклад, у Нідерландській старокатолицькій церкві передбачена можливість церковного благословення нового шлюбу після розлучення. Це питання не вирішується автоматично: людина проходить пасторальну бесіду, під час якої обговорюються обставини розпаду попереднього подружжя, відповідальність перед колишнім партнером і дітьми, а також можливість нового сімейного життя. У передбачених церковними правилами випадках потрібен дозвіл єпископа.
Таким чином, старокатолицький підхід не означає знецінення шлюбу або байдужого ставлення до розлучення. Його прихильники прагнуть поєднати пошану до подружніх зобов’язань із пасторальним милосердям до людей, чиє сімейне життя зазнало краху. На їхню думку, Церква не повинна залишати людину без духовної підтримки та можливості нового початку.
Особливо виразно відмінність між двома підходами проявилася наприкінці 2023 року, коли Ватикан оприлюднив декларацію Fiducia supplicans. Документ дозволив священникам Римо-католицької церкви здійснювати певні спонтанні пасторальні благословення одностатевих пар. Це стало помітним кроком у розвитку пасторальної практики, однак не змінило офіційного католицького вчення про шлюб.
Римо-католицька церква й надалі визначає шлюб, як союз чоловіка та жінки. Одностатеві пари не можуть укласти в ній церковний шлюб, а благословення, передбачене декларацією, не є визнанням їхнього союзу подружжям. Важливо також, що Fiducia supplicans не встановлює обов’язкового для кожного священника проведення таких благословень та не передбачає спеціального літургійного обряду, який нагадував би вінчання.
Документ прямо застерігає від перетворення благословення на весільну церемонію. Воно не повинно відбуватися в межах літургійного обряду шлюбу, супроводжуватися символікою, яка створює враження церковного укладення подружжя, або трактуватися, як схвалення самого союзу в значенні Таїнства Подружжя.

У старокатолицьких церквах, котрі прийняли рішення про визнання одностатевих шлюбів, ситуація принципово інша. Там ідеться не лише про молитву за двох людей або прохання про Боже благословення для них. Пара може пройти повноцінну церковну церемонію укладення шлюбу відповідно до затвердженого літургійного порядку. Церковна громада визнає такий союз подружжям, а священник здійснює відповідний обряд. Залежно від конкретної юрисдикції церемонія може включати читання Святого Письма, проповідь, обітниці наречених, обмін обручками, молитви та благословення.
Після виконання встановлених вимог шлюб реєструється відповідно до церковного порядку. У деяких країнах передумовою є попереднє цивільне укладення шлюбу.
Отже, різниця полягає не просто в більшій чи меншій відкритості до ЛГБТ- людей. Вона стосується самого богословського розуміння шлюбу. Римська Католицька церква допускає пасторальне благословення людей на відвідування храмів та молитву, не визнаючи їхній одностатевий союз церковним шлюбом. Натомість окремі старокатолицькі церкви визнають такий союз повноцінним подружжям та надають йому відповідне церковне оформлення.
Де в Європі можливий одностатевий старокатолицький шлюб?
Найчіткіше документовані приклади церковного визнання одностатевих шлюбів є в Нідерландах, Німеччині та Швейцарії. Однак навіть у цих країнах потрібно звертатися до конкретної церкви й уточнювати чинний порядок, оскільки термінологія, літургійний чин та вимоги до наречених можуть відрізнятися.
Старокатолицька церква Нідерландів визнає церковний шлюб між двома партнерами однієї статі з 2006 року; такий шлюб може отримати сакраментальне благословення. Це один із ранніх прикладів відповідної практики в історичних старокатолицьких церквах.
У Німецькій старокатолицькій церкві синод 2021 року ухвалив рішення про правову та літургійну рівність благословення партнерства й шлюбу. Це відкрило шлях до церковного вінчання одностатевих пар. Саме в німецькому контексті відбулися кілька публічних історій, які привернули увагу медіа.
Християнсько-католицька церква Швейцарії запровадила церковне вінчання пар незалежно від статі з 1 липня 2022 року. Національний синод 11 червня 2022 року ухвалив, що благословення цивільно укладеного шлюбу між двома повнолітніми людьми будь-якої статі має однаковий сакраментальний статус. У швейцарському випадку церковний обряд пов’язаний із попереднім цивільним укладенням шлюбу відповідно до державного законодавства.
Щодо Австрії та Чехії не варто робити узагальнений висновок, що там усюди доступний саме одностатевий церковний шлюб. У старокатолицькому середовищі цих країн обговорювалися благословення та пасторальний супровід одностатевих пар, але статус конкретного обряду й чинні правила потрібно перевіряти безпосередньо в церковній юрисдикції. Благословення не слід автоматично називати вінчанням.
Як відбувається старокатолицьке гей- вінчання?
У церквах, де одностатеві шлюби дозволені, церемонія відбувається за затвердженим порядком конкретної юрисдикції. Зазвичай богослужіння може включати читання Святого Письма, молитви, проповідь, обітниці наречених, обмін обручками та благословення. Окремі елементи залежать від місцевого літургійного чину, тому не існує єдиного універсального сценарію для всіх старокатолицьких церков.

Центральне місце посідають обітниці: пара публічно засвідчує намір жити разом, зберігати вірність, підтримувати одне одного та нести відповідальність за спільне життя.
Участь громади надає церемонії церковного виміру: подружжя не лише проголошує власне рішення, а й просить молитви та духовного супроводу.
Практична підготовка зазвичай починається зі звернення до священника. Під час попередніх бесід з’ясовують наміри пари, попередній сімейний стан, документи, церковну належність та саму можливість проведення таїнства. Якщо наречені приїжджають з іншої країни, потрібно заздалегідь узгодити мову спілкування, дату, місце, свідків, переклади документів та інші вимоги конкретної громади.
Це стосується всіх пар, а не лише військовослужбовців. Професія, суспільний статус чи досвід війни самі по собі не є підставою для церковного допуску або відмови: визначальними будуть правила відповідної церкви та рішення уповноваженого духовенства. Військовим, звичайно, потрібно окремо враховувати правила служби, відпустки й законні підстави для виїзду за кордон.
ЛГБТ- духовенство: приклади з Німеччини та Швейцарії
У частині старокатолицьких церков священники можуть одружуватися, а обов’язковий целібат не є загальною вимогою для всього духовенства. У тих юрисдикціях, що визнають одностатеві шлюби, це може стосуватися навіть й священників, які відкрито живуть у одностатевих стосунках, якщо вони відповідають церковним правилам.
Показовою є історія отців Флоріана Ленерта та Штефана Лайтенбахера, священників Німецької старокатолицької церкви. Обидва раніше були римо-католицькими священниками, згодом залишили Римо-католицьку церкву й продовжили служіння в старокатолицькій. Вони відкрито говорять про свої стосунки та з 2020 року є подружжям. У 2023 році обоє почали спільно служити у Вайденберзі.

Отці-геї Флоріан Ленерт та Штефан Лайтенбахер (Германія)
Інший відомий приклад – Ансельм Білгрі, колишній бенедиктинський монах і римо-католицький священник, який наприкінці 2020 року перейшов до старокатолицької традиції. У березні 2021 року він уклав цивільний шлюб зі своїм партнером Маркусом, а 8 жовтня 2022 року вони повінчалися в старокатолицькій церкві Святого Вілліброрда в Мюнхені.
Їхні історії стала прикладом того, як люди, що раніше відчували суперечність між власним особистим життям та церковним служінням, змогли знайти інше церковне середовище. У старокатолицькій громаді вони продовжують здійснювати священницьке служіння, не приховуючи своїх стосунків.
Показовим прикладом змін у сучасному старокатолицизмі стало обрання 24 травня 2024 року Франка Бангертера єпископом Християнсько-католицької церкви Швейцарії. Він не приховує своєї гомосексуальної орієнтації та вже багато років живе зі своїм партнером, якого називає чоловіком через що вони пройшли таїнство церковного шлюбу. Його обрання стало знаковою подією: вперше в історії Швейцарії єпископом однієї з національних церков став відкрито гомосексуальний чоловік. Сам Бангертeр висловлював підтримку подальшому розвитку відкритої церковної політики, зокрема щодо одностатевих шлюбів. Цей випадок демонструє, наскільки далеко окремі старокатолицькі спільноти відійшли від традиційного римо-католицького підходу до питань сексуальності та шлюбу.

Відкритий гей Франк Бангертер єпископ Християнсько-католицької церкви Швейцарії
Для ЛГБТ-вірян це має особливе значення. Вони бачать не лише теоретичне богословське обґрунтування можливості церковного шлюбу, а й конкретних людей, які живуть у такій церковній традиції, служать у храмі, здійснюють Таїнства та беруть участь у духовному житті громади.
Ці історії засвідчують, що в окремих старокатолицьких юрисдикціях священницьке служіння та відкрите одностатеве подружнє життя не вважаються несумісними. Водночас вони не є доказом того, що така практика існує в усіх старокатолицьких церквах.
Братислава, отець Мартін Ковач і словацький напрям

Отець Мартін Ковач (Martin Kováč)
Для українців особливий інтерес становить Братислава. Тут діє Старокатолицька делегатура Утрехтської унії в Словаччині, а в столиці – парафія святого Ладислава.
Географічна близькість, можливість спілкування словацькою та чеською мовами, а також зв’язок із європейською старокатолицькою традицією роблять цей напрям потенційно доступним для українських вірян.
У цьому контексті варто звернути увагу на священника Мартіна Ковача (Martin Kováč), який служить у старокатолицькій традиції та пов’язаний із Чеською старокатолицькою церквою. Він працює в словацькому середовищі, займається пасторальним супроводом людей та відкрито підтримує ЛГБТ-спільноту.
Особливий інтерес становить його участь у проєкті Faith in the Colours of the Rainbow – «Віра в кольорах веселки», що розповідає про досвід ЛГБТ-людей у релігійному середовищі.
У розмові, опублікованій 30 липня 2025 року, Мартін Ковач розповів про власну еволюцію поглядів: від початкового неприйняття до підтримки, супроводу та прийняття ЛГБТ-людей. Він пояснював, що цей шлях значною мірою був пов’язаний зі знайомством із конкретними людськими історіями, досвідом родин та необхідністю поєднати віру з людяністю.
Важлива особливість: Мартін Ковач не просто теоретично обговорює ЛГБТ-тематику, а займається пасторальним служінням людям, які шукають можливості поєднати власну віру, особисте життя та церковну належність.
У своєму інтерв’ю він наголошував на необхідності створення безпечного та відкритого середовища для ЛГБТ-людей, а також на важливості того, щоб діти й родини могли жити без страху та стигматизації.
Для українських ЛГБТ-військових ця тема має особливе значення. Війна поставила перед багатьма людьми питання не лише фізичного виживання, а й особистого життя, родини, духовної підтримки та майбутнього. Люди, які захищають Україну, можуть прагнути не тільки цивільного визнання своїх стосунків, а й церковного вінчання, молитви та духовного благословення.
У традиційних церковних структурах така можливість часто обмежена або взагалі відсутня. Натомість старокатолицькі громади, які визнають одностатеві шлюби, можуть запропонувати інший шлях.
На офіційній сторінці братиславської парафії підтверджено наявність громади та служіння Мартіна Ковача, але остаточну відповідь щодо одностатевого вінчання потрібно отримати безпосередньо від нього.
Як підготуватися: від першого звернення до церемонії ?
Можливість церковного гей-вінчання у старокатолицькій традиції не обмежується військовослужбовцями, не є спеціальною програмою для учасників війни й не передбачає, що людина повинна мати певний суспільний статус, професію або життєвий досвід. Військові, безумовно, можуть становити особливу категорію людей, для яких питання сім’ї, вірності та духовної підтримки набуває додаткового значення, але старокатолицьке гей-вінчання може бути актуальним для будь-яких людей, які прагнуть укласти церковний шлюб у відповідній юрисдикції.
Це можуть бути цивільні особи, люди, які тривалий час перебувають у стосунках, пари, які раніше не мали можливості церковного вінчання, люди, які відійшли від традиційних церковних структур, або ті, хто шукає громаду з іншим богословським підходом до шлюбу. Важливим є не професійне становище наречених, а їхнє бажання свідомо укласти шлюб, готовність до відповідальності та дотримання церковних вимог.
Для людей, які зацікавилися старокатолицькою традицією, першим кроком є звернення до відповідної церковної громади. Це можна зробити через офіційний сайт, електронну пошту, телефон або особисту зустріч зі священником. Наприклад, з отцем Мартином Ковачем. На початковому етапі бажано коротко пояснити, що пара шукає можливість церковного гей-вінчання, уточнити, чи здійснює громада такі обряди, та запитати про порядок підготовки.
Після першого контакту зазвичай відбувається пасторальна бесіда. Її мета полягає не в тому, щоб оцінювати людей за їхнім особистим життям або змушувати їх виправдовувати власні стосунки, а в тому, щоб зрозуміти наміри гей-пари, обговорити духовне значення шлюбу, відповідальність, вірність, взаємну підтримку та майбутнє спільного життя.
У процесі підготовки можуть обговорюватися питання попереднього сімейного стану, наявності цивільного шлюбу, документів, хрещення, церковної належності та інших обставин, які мають значення відповідно до правил конкретної юрисдикції. Якщо пара перебуває в іншій країні, необхідно заздалегідь з’ясувати, чи допускається вінчання людей, які не є постійними членами громади.
Особливе значення має попереднє узгодження церемонії. Наречені хлопці, або дівчата можуть обговорити зі священником бажану дату, місце проведення, читання Святого Письма, молитви, обітниці, музичний супровід та інші елементи богослужіння, якщо це передбачено церковною практикою.
Для українців, які розглядають можливість вінчання в Швейцарії, Словаччині, Чехії, Німеччині або іншій європейській країні, важливо врахувати також мовні питання. У деяких громадах можливе спілкування англійською, а в словацькому та чеському середовищі українцям може бути легше порозумітися завдяки мовній близькості. Однак мову самої церемонії необхідно узгоджувати заздалегідь.
Не менш важливим є питання цивільно-правового статусу. Церковне вінчання та державна реєстрація шлюбу можуть бути різними процедурами. Якщо пара бажає юридичного оформлення своїх стосунків, необхідно окремо з’ясувати можливості відповідно до законодавства країни, де відбувається церемонія, та законодавства країни громадянства.
Для людей, які перебувають на військовій службі, підготовка може мати додаткові особливості: необхідність узгодження відпустки, можливість перетину кордону, планування дати та врахування службових обставин. Проте ці питання не є визначальними для самого церковного одностатевого вінчання й не відрізняють військових від інших наречених у духовному сенсі.
Якщо відповідна церковна юрисдикція визнає одностатеві шлюби та допускає до вінчання конкретну гей-пару, то звернутися до неї можуть люди незалежно від того, чи є вони військовими, цивільними, студентами, науковцями, працівниками або представниками інших професій.
Як це вінчання сприйматимуть інші українські церкви?
Люди, які належать до Римо-католицької, Української греко-католицької або Православної церкви України, можуть запитувати, чи визнаватиме їхня рідна церковна традиція одностатевий шлюб, укладений у старокатолицькій громаді. Тут потрібно розрізняти офіційне церковне вчення та особисте ставлення конкретного священника.
Римо-католицька церква категорично не визнає одностатевий союз Таїнством Подружжя: її вчення визначає шлюб, як союз чоловіка та жінки. Декларація Fiducia supplicans, оприлюднена в грудні 2023 року папою Франциском, допускає короткі спонтанні пасторальні благословення людей, зокрема одностатевих пар, але не шлюбний обряд і не церковне визнання їхнього союзу як подружжя. Застосування цих благословень на практиці може залежати від місцевого єпископа та пасторального розсуду.
В Українській греко-католицькій церкві позиція має окремий східний канонічний і літургійний контекст. Так, у комунікаті від 22 грудня 2023 року Блаженніший Святослав (Шевчук) зазначив, що Fiducia supplicans стосується Латинської церкви й не має юридичної сили для вірних УГКЦ, котра наголосила, що благословення не може суперечити її вченню про шлюб, як вірний, нерозривний і плідний союз чоловіка та жінки. Тому старокатолицьке гей-вінчання не буде визнане в УГКЦ як Таїнство Подружжя.
Православна церква України також не визнає одностатевий союз церковним Таїнством Шлюбу. Крім відмінності у вченні про шлюб, старокатолицькі церкви Утрехтської унії не перебувають у повному євхаристійному спілкуванні з ПЦУ. Отже, церемонія в старокатолицькій громаді не набуває автоматичного канонічного статусу в православній церковній практиці.
Таким чином, необхідно розрізняти дві площини. Перша – офіційне богословське та канонічне визнання шлюбу. У цьому питанні Римо-католицька, Греко-католицька та Православна церкви України не визнаватимуть старокатолицький одностатевий союз Таїнством Шлюбу.
Друга площина – особисте духовне життя людей. Сам факт церемонії в старокатолицькій громаді не означає, що людина автоматично позбавляється можливості спілкуватися зі священником своєї традиції, відвідувати храм, просити про молитву або отримувати духовну підтримку. Однак питання допуску до Сповіді, Причастя та інших таїнств вирішуватиметься відповідно до правил конкретної церкви, її офіційного вчення та пасторального розсуду священнослужителя.
Особливої уваги заслуговує становище військовослужбовців, які захищають Україну. Їхнє служіння, пережиті небезпеки, втрати, психологічні випробування та потреба в духовній підтримці можуть спонукати окремих священників до більш уважного й співчутливого пасторального супроводу. Проте військовий статус сам собою не змінює канонічного визначення шлюбу.
Старокатолицьке гей-вінчання, таким чином, може стати для пари важливим особистим духовним актом, навіть якщо воно не отримує офіційного визнання у їхній рідній церковній юрисдикції. Для одних це буде можливістю повноцінно пережити власне християнське розуміння любові та вірності, для інших – складним кроком, що потребуватиме подальшого духовного осмислення та діалогу зі своєю церковною традицією.
Окремо слід зупинитися на питанні, яке не завжди можна побачити з офіційних церковних документів: наскільки ставлення до людей, які уклали одностатевий шлюб у старокатолицькій громаді, залежить від особистої позиції священника? Насправді цей чинник може мати істотне значення, хоча й не скасовує офіційного церковного вчення
Однак офіційна позиція церкви й особиста реакція священника – не одне й те саме. Один духівник може дотримуватися суворого канонічного підходу; інший – бути готовим вислухати людину, молитися за неї, підтримувати її в життєвих труднощах і не припиняти пасторального спілкування.
У межах однієї конфесії священнослужителі можуть по-різному сприймати такі життєві обставини. Один духівник дотримуватиметься максимально суворого тлумачення канонічних норм та вважатиме, що участь у старокатолицькому гей-вінчанні суперечить церковному розумінню шлюбу.
Інший, не заперечуючи офіційного вчення своєї церкви, може виявляти більше пасторальної чуйності, погоджуватися на особисті бесіди, молитися за людей, підтримувати їх у складних життєвих ситуаціях і не відмовляти їм у духовному спілкуванні. Це стосується Римо-католицького, Греко-католицького та Православного духовенства. Досвід військових капеланів або душпастирів, які працюють із ветеранами й родинами загиблих, може впливати на тон і чуйність розмови, але не змінює офіційного церковного вчення.
Водночас було б неправильно створювати враження, що старокатолицьке гей-вінчання одностатевої пари автоматично отримує схвалення в усіх інших християнських конфесіях. Консервативне духовенство Римо-католицької, Греко-католицької та Православної церков може оцінювати такі шлюби як недійсні з погляду власного канонічного права, а участь у них – як відступ від традиційного християнського розуміння подружжя. Деякі священнослужителі можуть вважати, що люди, які вступили в такі союзи, перебувають у гріховному стані й потребують духовного переосмислення свого рішення.
Отже, людина, яка розглядає можливість старокатолицького гей-вінчання, повинна розуміти, що її рішення може не отримати визнання з боку тієї церкви, до якої вона належала раніше. Для когось це буде прийнятним кроком, для іншого – серйозним внутрішнім конфліктом між особистими переконаннями, церковною традицією та власним розумінням християнського життя.
Тому приймати чи не приймати пропозицію старокатолицької громади – це не лише організаційне або юридичне питання. Це особистий вибір, який кожна людина повинна здійснювати відповідально, з урахуванням власної віри, совісті, богословських переконань та розуміння Божих заповідей. Покаяння стосується кожного християнина, незалежно від його суспільного становища, церковної належності чи особистої історії. Воно не є привілеєм однієї категорії людей або покаранням для іншої, а необхідним шляхом навернення до Бога.
Саме тому жодне церковне вінчання саме по собі не може бути гарантією спасіння душі. Так само не можна вважати, що людина, яка не погоджується з певною церковною практикою, автоматично стає кращою або духовно досконалішою за інших. Кожен християнин покликаний до смирення, молитви, любові до ближнього та постійного покаяння.
Остаточний суд над людиною належить Богові, Який знає не лише її вчинки, а й наміри, сумління, боротьбу, слабкості та здатність до навернення. Тому в цій непростій темі особливо важливо уникати, як бездумного засудження, так і легковажного ставлення до духовної відповідальності. Християнська свобода не звільняє людину від відповідальності перед Творцем, а покаяння залишається невіддільною частиною шляху кожного, хто прагне спасіння.
Тому не слід стверджувати ані що участь у старокатолицькому гей-вінчанні автоматично означає відлучення від рідної церкви, ані що вона не матиме жодних наслідків для подальшої участі в таїнствах. Питання сповіді та Причастя потребують індивідуального розгляду відповідно до вчення й дисципліни конкретної церкви. Найкраще заздалегідь поговорити зі священником, якому людина довіряє, не приховуючи обставин.
Пасторальне милосердя може бути ширшим за формальну канонічну оцінку, хоча не завжди змінює її. Саме тому важливо не плутати особисту підтримку людини з офіційним визнанням її шлюбу церковною інституцією.
Чи можлива старокатолицька місія в Україні ?
Після війни в Україні може зрости потреба в різних формах духовного відновлення. Частина людей шукатиме традиційної літургії, сакраментального життя й богословської освіти; інші – пасторальної підтримки після втрат, переселення, фронтового досвіду або сімейних криз. Старокатолицька традиція могла б бути цікавою для тих, хто прагне поєднати історичну церковність із відкритішим підходом до окремих питань сучасного життя.
Потенційними осередками для знайомства з цією традицією могли б стати Київ, Львів, Луцьк тощо. Київ має значний потенціал завдяки великій кількості населення, університетському середовищу, культурним і громадським організаціям, а також присутності людей із різних регіонів України.
А Львів має давню християнську традицію, розвинене церковне життя, культурне середовище та історичні зв’язки з центральноєвропейськими країнами. У цьому місті нова церковна громада могла б знайти людей, зацікавлених у літургійній традиції, богослов’ї, міжконфесійних контактах та європейському церковному досвіді.
Теоретично це можливо, однак такий процес потребує церковної підтримки, канонічного оформлення та реальної громади.
Насамперед необхідно встановити контакти з відповідними старокатолицькими єпископами або церковними структурами, визначити, яка юрисдикція готова підтримати місію в Україні, та з’ясувати можливий порядок її створення.
Потрібно також знайти людей, які готові регулярно брати участь у богослужіннях, підтримувати громаду, займатися організаційною діяльністю та, за необхідності, проходити богословську підготовку.
Важливим є питання державної реєстрації релігійної організації в Україні, яке повинно вирішуватися відповідно до чинного законодавства. Окремо необхідно враховувати церковні вимоги щодо священницького служіння, єпископського управління, літургійної практики та канонічного визнання.
Після завершення війни, коли люди матимуть більше можливостей для особистих контактів, подорожей та організації громадського життя, такі перспективи можуть стати більш реалістичними.
Старокатолицька місія в Україні могла б не лише представляти одну з європейських церковних традицій, а й стати простором духовного пошуку для людей, які бажають зберегти християнську віру, традиційну літургію та сакраментальне життя, але водночас шукають церковне середовище з більш відкритим пасторальним підходом.
Її можливе майбутнє залежатиме не від декларацій або суспільної популярності, а від реальних людей, які будуть готові створювати громаду, молитися, служити та підтримувати одне одного.
Початок не обов’язково вимагав би негайного відкриття храму: можливими першими кроками могли б бути контакти з єпископами та священниками старокатолицьких церков, відкриті лекції, молитовні зустрічі, читання Святого Письма й пасторальні візити.
Однак створення місії потребувало б офіційної підтримки відповідної старокатолицької юрисдикції, визначеного канонічного статусу, духовенства та реальної громади. Окремо потрібно було б розв’язати питання державної реєстрації релігійної організації відповідно до українського законодавства. Не можна наперед припускати, що певна церква погодиться на місію або що її реєстрація буде автоматичною.
Така громада не повинна зводити своє призначення до одного питання чи однієї соціальної категорії. Вона могла б бути відкритою для всіх, хто шукає молитви, Євхаристії, духовного наставництва, богословського спілкування та підтримки. Душпастирська праця могла б охоплювати військових і ветеранів, їхні родини, переселенців, людей, які пережили втрату близьких, а також ЛГБТ-вірян, якщо місія належала б до юрисдикції, яка визнає одностатеві шлюби.
Традиція, що продовжує шукати відповіді
Старокатолицизм виник, як рух на захист церковної спадщини та соборного устрою, але з часом став розмаїтою традицією, у якій різні церкви по-різному відповідають на питання сучасного суспільства. Він зберігає єпископат, священство, Євхаристію та літургійну спадщину, водночас не підпорядковуючись Римському папі.
У частині старокатолицьких церков одностатеві пари можуть укласти церковний шлюб. Найвиразніше це підтверджено для Нідерландів, Німеччини та Швейцарії. В інших країнах можуть існувати благословення або пасторальний супровід, але це не завжди означає, що конкретна громада проводить саме гей-вінчання. Тому вирішальними є церковний статус громади, її чинні правила та пряма відповідь уповноваженого духовенства.
Братиславська старокатолицька делегатура Утрехтської унії та служіння отця Мартіна Ковача становлять важливий напрям для українців, які бажають познайомитися з цією традицією. Його відкрита пасторальна позиція щодо ЛГБТ-людей заслуговує на увагу, але можливість конкретного вінчання потрібно окремо підтвердити в самій громаді.
Найважливіше – не звужувати цю тему лише до військовослужбовців. Військові та ветерани можуть мати особливі потреби в духовній підтримці після пережитих випробувань, але можливість старокатолицького вінчання стосується всіх повнолітніх пар, які прагнуть церковного шлюбу й відповідають правилам відповідної юрисдикції. Це можуть бути люди різного віку, професій, соціального становища та життєвого досвіду.
Звичайно, можливість такого вінчання залежить від конкретної старокатолицької юрисдикції, її церковного законодавства та рішення уповноваженого духовенства. Не кожна старокатолицька громада проводить одностатеві шлюби, тому перед зверненням необхідно з’ясувати її офіційну позицію та умови церемонії.
Однак головна думка залишається незмінною: старокатолицький досвід може бути цікавим не лише окремим категоріям людей, а всім, хто шукає церковного простору для свого духовного життя та прагне поєднати особисту віру з відповідальними людськими стосунками. Саме в цьому полягає ширше значення цієї теми для українського суспільства – у можливості діалогу, пасторальної підтримки та поваги до людської гідності.
Для одних старокатолицька традиція може стати шляхом до церковного шлюбу; для інших – нагодою глибше познайомитися з історією західного християнства, його літургією та богословськими дискусіями. Для українського суспільства ця тема важлива передусім як нагода до відповідального діалогу про віру, традицію, людську гідність та душпастирське служіння.
Сергій Сербін,
історик
Патріот Сайт "ПАТРИОТ" это электронная версия одноимённой газеты, что издаётся в Житомирской области. "ПАТРИОТ" – сообщество независимых журналистов, которые вкладывают свои собственные средства в существования незаангажированного и не провластного СМИ. "ПАТРИОТ" напишет о том, о чем другие промолчат. Цель Газеты ПАТРИОТ рассказывать правду, какой бы горькой она не была. ПАТРИОТ не за украинскую власть, а за народ Украины.