«Прийде час, коли люди будуть божеволіти, і якщо побачать, того, хто не божеволіє, повстануть на нього і будуть говорити: «Ти збожеволів, тому що не подібний до нас» – говорив преподобний Антоній Великий.
Сьогодні, 30 січня (17 січня за ст.ст.), Православна Церква відзначає день переселення в небесні обителі великого подвижника, засновника чернечого життя – преподобного Антонія Великого.
Народився Антоній у 251 році в єгипетському містечку Комі і походив з багатої християнської сім’ї. У 272 році, після смерті батьків, він роздав майно бідним і замешкав у пустелі поблизу Комі, де жив подвижницьким життям. Перші роки свого життя святий Антоній провадив так, як це робили відомі подвижники, всього навчаючись від них.
Відомо, що подвиг відречення від світу у Церкві Божій існує з самого її заснування – як суттєва необхідність в її будові, від святих апостолів отримавши перші основоположні закони. Але спочатку аскети, зрікшись світу і житейських турбот, залишались у своїх домах, усамітнюючись де-небудь і там віддавались молитвам, роздумам про Бога, постам, бдінням та іншим подвигам.
До святого Антонія найревніші подвижники жили переважно саме так. Бажанням наслідувати їх загорівся і святий Антоній Великий. Початок подвижницького життя – послух. Антоній почав наслідувати послух тогочасних подвижників. Згодом він перейшов на гору на східному березі Нілу, де прожив у самотності 20 років. 305 року він заснував монастир у Фаюмі. Сам Антоній не жив у ньому, а лише інколи сходив з гори, щоб дати монахам духовну науку.
У 342 році він відвідав першого пустельника Павла Фівейського, а коли той помер, то поховав його. Сам Антоній помер 356 року в своїй печері на горі, проживши 105 років. Мощі святого Антонія перенесли до Олександрії, згодом до Константинополя, а вкінці до В’єни у Франції.
Життя преподобного Антонія Великого було настільки сповнене різноманітними чудесними явищами, що ми, часом читаючи його життя і життя інших подібних йому святих, дивуємося, наскільки їхнє життя відрізнялося від нашого нинішнього життя. Іноді це дає нам привід вважати, що в той час жили якісь особливо обдаровані за своєю природою люди, особливі обранці Божі. Думаючи так, ми тим самим забуваємо слова апостола Павла, який говорив, що «Ісус Христос вчора і сьогодні, і навіки Той самий» (Євр. 13, 8). Забуваємо, що святі за своєю природою були такими ж людьми, як і ми з вами; ті ж немочі, що ми спостерігаємо у себе, були і у них: вони також відчували голод, як і ми; їх тіло було піддано тим же хворобам, яким піддаємося і ми з вами. І зараз ми чуємо той же самий Божественний голос, що чув і Великий Антоній, чули і наступні за ним сонми великих подвижників і святих, будуть чути і майбутні покоління християн, які прийдуть після нас.
Говорив Антоній Великий: «Ніхто без спокус не може увійти в Царство Небесне; бо не буде спокус – ніхто не спасеться».
Пресслужба Київської патріархії