Закарпатський церковний клан та русинський сепаратизм

На Закарпатті виявляють багато священнослужителів РПЦ МП, які мають прямі зв’язки зі спецслужбами країни-агресора. Гучний скандал був пов’язаний з позбавленням українського громадянства митрополита Марка. Але справа, як ми покажемо в даній статті не тільки в ньому.

Отже, Державна міграційна служба скасувала українське громадянство митрополита Хустського УПЦ МП Марка (Петровція); це рішення ухвалено ще на початку січня, коли указом президента було призупинено громадянство 13 представників УПЦ МП, і відповідно до ст. 21 Закону України “Про громадянство”. Воно стосується двох архиєпископів, єпископа та двох митрополитів. Митрополит Марк є постійним членом Священного Синоду УПЦ МП. За інформацією з відкритих джерел, має російський паспорт та відмовлявся скликати Собор УПЦ МП для прийняття історичного рішення про розрив адміністративної єдності з РПЦ.

Мало того що закарпатці  моляться і прославляють, так ще і гроші які видурюють тут від довірчивої чиляді відправляють у Москву, а потім тими грошима фінансується війна проти нас.

Питання засноване не тільки на тому, що митрополит Марк має російський паспорт, але і в тому, що під його чуйним керівництвом парафії і єпархія де факто перестали бути Церквою. А основне покликання, і якщо хочете призначення церкви – це проповідь Христа як Спасителя людства, саме він, Боголюдина – є джерелом та сенсом нашого буття. Мабуть, владика Марк не в курсі всього цього, і саме з цієї причини він перевірив свою єпархію на філію руського міра. Вони ще все зомбують людей недивлячись на владу! Тому давно уже треба навести з цим порядок, нам непотрібно храмів і попів, які підпорятковуються окупантам і моляться за них.

Але позбавлення укр.громадянства аж ніяк не перешкоджає виконаннню їхнього “пастирського служіння”, тобто вони й надалі будуть агітувати в церквах за Путіна.

Спираючись на невірну Богословську доктрину (суть якої в тому,що тільки в “канонічної” (тобто в їхній) церкви таїнств є дійсними) вони займаються розповсюдженням «православного шахідизму» на Закарпатті. Вони кажуть, що порятунок тільки у них, а тим самим перешкоджають переходу як окремих християн, так і цілих парафій до Святої ПЦУ.

А тим часом, згідно з християнським богослов’ям, таїнств Церкви дійсні за двох умов:

1) якщо священик має висвячення (посвячення в сан) від єпископа з Апостольським приємством;

2) якщо священик все робить правильно, як написано в Требнику. А в ПЦУ обидва ці умови дійсні.

До цього можна додати і моральний аргумент: до 1945 року на Закарпатті так і не було Московського Патріархату. Його сюди принесли на багнетах радянські окупанти. Але минуло кілька десятиліть і звичайні жителі області про це забули. А історично з часів Кирила і Мефодія (тих,хто вперше приніс Євангеліє Христове на срібну Землю) і до унії на початку вісімнадцятого століття Закарпаття було в складі Константинопольського Патріархату. У другій половині дев’ятнадцятого століття по ряду причин закарпатці стали віходять від греко-католицької церкви, і тоді на нашій території співіснували законний Константинопольський патріархат і напівлегальний Сербський (він діє по всій колишній Австро-Угорщини). У міжвоєннийперіод обидві структури  працювали тут, але сербам було байдуже до нашої землі, вони сюди не призначали постійного єпископа. у той час , як владика Саватій (Врабаць) від Константинопольського Патріархату був тут постійно протягом усього міжвоєнного періоду. Після ВВВ серби здали все Москві і поїхали геть. Представники Константинопольського патріархату намагалися боротися, але програли, хоча і зберегли честь та гідність  як патріоти та християни. А потім сюди прийшли московські єпископи, які майже все погоджують ( з тих пір до теперішнього часу ) з КГБ-ФСБ.

Одним із проявів цього явище в наші дні стали постійні зв’язки не тільки Митрополита Марка і вікарного йому єпископа Голубки з Московською, а й на честь цілого Закарпатського клану в структурах РПЦ МП. Про це поговоримо детальніше.

 Це пов’язано ще з одним митрополит РПЦ МП (РПЦвУ), вл. Антонієм (Паханичем). Отже, академічний «паханат» ректора КДА МП  Антонія – це приблизно  те  ж  саме, що  й класичний  паханат під керівництвом властолюбного, честолюбного та жадібного до  грошей кримінальника-пахана. Ті ж самі брудні «схеми», «відкати», «відмиви» та постійне інтриганство, зловживання владою задля власного збагачення, поділ оточуючих на «шанованих  людей» та «лохів», а також —  «ложь во спасение». Ну і, зазвичай, клановість – адже для бізнесу (особливо церковного) дуже важливо опиратися на земляків, кумів, бо це дуже надійний  варіант,  завдяки якому можна перестрахуватися від багатьох неприємностей та несподіванок.

Хоча, здавалось би, мова  йде  не про  бізнес-контору, не про фірму-одноденку, а про серйозну наукову установу. Але ми ж  говоримо про «паханат». Як правило, свої інтереси  «пахан» проштовхує через вірних йому «смотрящіх», «шісток», «блізкіх по лагєрю», ну й  так далі. Приблизно таку саму картину  ми бачимо й у київському академічному  «паханаті». Там уже  виник цілий  «закарпатський клан» з  земляків та свояків Паканича, наближених до нього, і безмежно відданих своєму «паханові». Цей клан  поступово витісняє усіх «чужих», не  пов’язаних з Закарпаттям. А таким чином поглиблює зв’язки з ФСБ.

Одразу зазначу: я не страждаю жодними фобіями стосовно Закарпаття, тим паче – не збираюся ділити українців на  якісь надумані  «субетноси» (русинів, наприклад)  або етнографічні групи, тому нічого не маю проти закарпатців. Так, у них є  історично сформовані особливості в мові, побуті, звичаях, що деким в Україні не сприймається, але при  цьому  більшість закарпатців завжди ототожнювала себе з Україною, з Київською Руссю, називала себе до 1917 р. русинами, згодом – карпатськими українцями, творила незалежну Карпатську Україну під проводом Августина Волошина. Але, на жаль, крім таких, як Волошин, ми бачимо серед закарпатців і новітніх манкуртів, яскравими  прикладами  яких останнім часом стали мирянин Петро Гецко  та  «ужгородский антихрист», тобто прот. Дмитро Сидор з УПЦ-МП.

Для них Закарпаття – це Карпатська «Русь», як «древний осколок русского  мира», а закарпатці —  це «карпатороссы», частина єдиного  «великоруського народу». На жаль, таких яничарів у  великій кількості наплодила радянська система, а також система «паханату» Кучми та  Януковича.  Таких же закарпатських українофобів на даний час виховує, надихає  у  кращих традиціях  «руського міру», тепер уже в  церковній обгортці, під релігійними гаслами, і київський академічний «паханат».

За 11 років керування академією Антонія, там уже налічується щонайменше  10 «карпатських русинів», адептів «руського міру»  походженням  з Закарпаття та Прикарпаття. Хоча, на  момент приходу в КДА Антонія, в часи ректорства прот. Миколая Забуги, там працювали викладачами лише три  закарпатця: церковну археологію читав архімандрит Гавриїл (Кризина), який у 2018  р. перейшов до УАПЦ,  літургіку та біблеїстику викладав уродженець Верховини кандидат богослов’я Михалко Іван Юрійович, родом з села Глибокий Потік  Тячівського району,  а також економом КДА та за сумісництвом викладачем довгі роки працював прот. Василь Володимирович Русінка, родом з села Горонда  Закарпатської обл., затруднений  з 1998 р. як благочинний Вишневського округу  Київської єпархії. Кажуть, що саме  він, будучи на хорошому  рахунку у митрополита Володимира (Сабодана), посприяв переходу Антонія з  Москви на високу  посаду в КДА, замовив за нього слівце кому треба.

Але Антоній пішов  набагато далі: «підтягнув» у КДА щонайменше 10  земляків, які й тепер, вже після звільнення  у 2018  р. Антонія  з посади ректора, продовжують  творити академічний «паханат», можна  сказати —  «роблять погоду» для всієї академії, тому що досить міцно тримаються у своєму  земляцтві, дуже обосіблено та замкнуто та не пускають «чужих» у своє «родинне» коло. Клан  тим часом потихеньку продовжує розростатися… Таке враження, ніби  віддалена  від  Києва маленька Закарпатська  область стала справжньою ковальнею  академічних кадрів для КДА.  Але саме так і виглядає. Ось коротенький перелік фаворитів та земляків Паканича.

Прот. Василь Мучичка – 1977 року народження, знову з села  Горонда, паралельно  підпрацьовує священиком у  Вишгородському районі, у КДА став викладати ще з 2007 року, одночасно з  приходом туди  Паканича.

Архімандрит Філарет (Волошин), проректор КДА, 1990  року народження,

Ковач Сергій Васильович, 1990 року народження, випускник бакалавріату КДА  2012  року, та аспірантури КДА 2016 року – знову ж таки родом з села Горонда, вже четвертий серед викладачів земляк-односелець. Напевно, вимальовується таке собі  дуже високодуховне та  плодовите  на кадри КДА  село, завдяки певним «сильним  світу цього».

Також з Мукачівського району родом «русино»-угорський «богослов» Надь Олег Оттович, новий редактор інтернет-сайту КДА, зусиллями якого було почищено  весь компромат про досить своєрідне  кадрове наповнення цього «високодуховного»  закладу  в часи Януковича, про яке ми  ще поговоримо.

Разом з останнім КДА у 2013 р. закінчив Чопей Богдан Васильович, родом з села Кошельово Хустського району, який теж залишився там працювати.

Архімандрит Амвросій (Вайнагій), 1985 року  народження – з села Буштино Тячівського району, нині  затруднений як проректор КДА.

Архімандрит Спиридон (Ходанич), 1982 року  народження, випускник КДА  2009 року, теж непогано влаштувався – став настоятелем монастиря у м. Бориспіль, на території єпархіального «паканату».

Архімандрит Іларіон  (Кострець) – уродженець села Копашново  Хустського району, позиціонує  себе як  великий церковний «історик Карпатської Русі» (шкода, що не Руси-України!).

Попович Василь Юрійович, представник дуже старовинного закарпатського священицького роду, родом з села Сусково Свалявського району, син тамтешнього священика.

Шафар Василь Васильович, 1993 року народження, родом з села Вільхівці-Лази Тячівського району, майже односелець Паканича, був рукоположений останнім у 2018 р. на священика для академічного храму.

Ієромонах Володимир  (Ціліньо), 1993 року народження, родом з села Дубове Тячівського району, майже односелець Паканича, став помічником проректора з виховної роботи.

Архімандрит Серафим  (Іваниш) – також з Закарпаття, випускник бакалавріату КДА 2012 року, благочинний академічного храму.

Загалом, цікаві ті новоспечені  монахи-закарпатці з оточення Паканича, які за 2-3 роки з ієродияконів одразу «доростають» до архімандритів. Напевно, володіють якимись особливими «закарпатськими» здібностями. Можна припустити, що всі вищезазначені герої володіють великим мольфарським або на худий кінець знахарським даром. Що духовності у них – хоч відбавляй, і вони нею наповнять нашу неньку Україну. Але з історії Закарпаття відомо,що мольфари не підробляли в гаремах, навіть тоді, коли влада турецького султана простягалась до Карпатських гір. А тут все навпаки, їх тягнуть не блакитні далі благословенних гір, а скоріше блакитні безодні содомських стаєнь на київських пагорбах.

Також привертає увагу колоритний представник  «галицького русинства» — архімандрит  Досифей  (Михайлюк), уродженець села Орелець Снятинського району, гуцульский москвофіл. Русином, на  цей раз уже лемківського розливу, вважає себе і ще один викладач КДА – свящ. Пендлишак  Олександр Миколайович, 1986  року, родом з села Верхня  Яблунька Турківського району.

Був серед фаворитів Паканича і протоієрей Гук Олександр Іванович, теж закарпатець, який у 2010 р. залишив зі скандалом Ужгородську українську богословську академію, та, спокусившись на «розкішне» київське життя, під гарантії Паканича влаштувався у його паханат,  редагував «Труди КДА». Але й там довго не втримався, повернувся на Закарпаття.

Ще одна колоритна  постать серед призначених Паканичем викладачів КДА–священик Попдякуник Феодосій Петрович, уродженець  села Стройне  Свалявського району,  випускник  КДА 2017 року.  Паралельно  працює  також юристом,  член Асоцації правників України. Та що  там працює – трудиться в поті  лиця, не покладаючи рук, навіть зареєстрував 17 липня 2014 року разом з  братом у Києві юридичну фірму  «Вагомий  аргумент».  Його батько – священик села Стройне Петро Попдякуник також не цурався підприємницької діяльності, у 2008 р. для бізнесу він зареєстрував фірму «Табли», але через ряд порушень у 2011 р. суд її ліквідував.

Таких багатопрофільних «попдякуників» серед оточення Паканича можна знайти чимало. Щоб стати успішним «попдякуником» з багатою парафією, треба завезти  босу або хлопця для певних «послушаній», або ж конверт з грошима, адже саме останні для нього – найбільш вагомий аргумент при вирішенні питання стосовно висвяти. А де ж їх заробити, працюючи простим священиком? Тож доволиться йти  у бізнес, реєструвати фірми…

Хто ж з викладачів КДА має свою бізнеес-структуру ще, крім отця з промовистим прізвищем Попдякуник?

До таких належать  зокрема проректор  КДА з наукової роботи Бурега  Володимир Вікторович, 1971 року  народження, родом з м. Суми, став співзасновником українського благодійного фонду «Академічна ініціатива», котрий 30 червня 2016 року зареєструвала Печерська районна в місті Києві державна адміністрація. Головою фонду був обраний Бортник Сергій Михайлович, 1976 року  народження, киянин – доктор богослов’я (Гейдельбергський університет), доцент кафедри богослов’я Київської духовної академії і семінарії, співробітник Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви. Бурега став заступником голови. Як зазначає низка джерел, робота фонду ведеться за активного сприяння благодійного фонду німецьких католиків «Реновабіс».

Але, з другого боку – ніхто не заважає їм плодити й далі «закарпатське лоббі», тепер уже й серед єпископату УПЦ-МП. Так, 7 квітня 2019 року на рекомендацію Паканича був висвячений єпископ Угольський, вікарій Хустської єпархії Симеон (Голубка Степан Михайлович), родом з села Угля Тячівського району. Його рідний брат – висвячений у 2015 р. єпископ Парамон (Голубка) у березні 2019 р. став намісником Троїце-Сергієвої Лаври. Надто вже стрімкі кар’єрні злети та кадрові призначення відбуваються з цими закарпатськими «голубками», аж диву даєшся…

Ще один земляк Паканича – архімандрит Амвросій (Вайнагій Василь Васильович), який народився 14 березня 1985 року в смт Буштино Тячівського району, був висвячений 13 квітня 2019 року на єпископа Згурівського, вікарія Київської митрополії

До 2012 року  головним редактором «Гласу» був священик Баршай Сергій Віталійович. Звичайно, що з відстороненням прот. Георгія Коваленка та  прот. Сергія Баршая рівень телеканалу поступово впав нижче плінтусу. Але й там Антоній поставив свою людину – ведучим телепрограми «Камо грядеш» на каналі «Глас» став закарпатець Надь Олег Оттович.

Залишається тільки сподіватися на те,що фінансові потоки Кремля вичерпаються, а церковні щури поїдуть в їх жадану Московію, де вони будуть нікому не потрібні і не цікаві.

Так, саме під її керівництвом у Інституті слов’янознавства у Москві працював (і продовжує працювати, але вже у новому «українсько-білоруському» відділі) Дронов Михайло Юрійович, 1980 року народження, житель Москви, досить тісно пов’язаний з русинськими націоналістичними організаціями Словаччини, які стоять на антиукраїнських позиціях. Русинофільську, типово «сепаратистську» дисертацію Дронова «Роль Греко-католической церкви в формировании этнонациональной  идентичности русинов Словакии (1919–1938)» у 2013 році підтримували та позитивно рецензували відверті українофоби з Москви: псевдовчені Шевченко Кирило Володимирович, Марчуков Андрій Владиславович, та інші, діяльність яких заслуговує на особливу увагу. Але чого б діяльність Дронова їм не підтримувати? Михайло Дронов ще 11 жовтня 2007 р. опублікував на декількох російських сайтах сепаратистську за своєю суттю статтю «Китеж-град» за Карпатами. Карпато-русский вопрос».

Його співавтором по цій статті виступив гість Дмитра Сидора,  скандально знаменитий російський шовініст Фролов Кирило Олександрович – працівник українофобського Інституту країн СНД та голова «Асоціації православних експертів». Дронов тоді представлявся, як «секретар Общества друзей Карпатской Руси имени Ф. Ф. Аристова». Дронов та Фролов у статті анонсували наступне: «Параллельно создается и московское Общество карпатських русинов, призванное объединить русинов-москвичей – выходцев с Подкарпатской Руси».

Сказано – зроблено, і вже 8 листопада 2007 року в Москві за участю Дронова, як засновника, було зареєстровано громадську організацію «Русское землячество «Карпатская Русь».

Про презентацію цього товариства сам Дронов писав наступне: «20 декабря 2007 г. в здании Библиотеки-фонда «Русское Зарубежье» (ныне — Дом Русского Зарубежья имени А.И. Солженицына) состоялся историко-культурологический семинар «Подкарпатские русины и Россия». В его работе приняли участие специалисты Института славяноведения, Института этнологии и антропологии, Института научной информации по общественным наукам РАН, Центра украинистики и белорусистики МГУ, а также Государственной публичной исторической библиотеки России. С актуальними политическими процессами в Закарпатье — Подкарпатской Руси присутствовавших москвичей детально ознако мил ужгородський гость — глава Сойма подкарпатских русинов о. Димитрий Сидор. Часть материалов мероприятия была позднее опубликована на страницах международного исторического журнала «Русин» (Молдавия)».

Як бачимо, під русинськими гаслами у Москві зібрався чималий сепаратистський інтернаціонал, тут тобі і Україна, і Молдавія – ну і скандальний піп Сидор, як же без нього!

Цікаво, що разом з Дроновим засновниками земляцтва «Карпатская Русь» у 2007 р. виступили також Гливка Йосиф Михайлович (обраний головою), Гливка Ольга Йосифівна, протоієрей Фарковець Михайло Степанович, та Безпалько Богдан Анатолійович. Останній, як заступник директора Центру україністики та білорусистики при Московському університеті, також має славу прокремлівського пропагандиста, у 2012 р. зареєстрував та очолив Федеральну національно-культурну автономію «Українці Росії».

Також земляцтво Дронова у 2012 р. виступило, як засновник нової громадської організації – «Совет землячеств Украины» м. Москви, лідером якої став Лях Микола Іванович, також відомий своїми антиукраїнськими заявами. З цим же земляцтвом тісно пов’язаний сепаратистськи налаштований журналіст-видавець Разгулов Валерій Михайлович з м. Берегово (голова закарпатського регіонального «Товариства російської культури ім. О. С. Пушкіна» та редактор російсько-угорської газети «Карпатская панорама»), який у 2019 р. їздив до Москви на святкування 100-літнього ювілею автономії Підкарпатської Русі. Як бачимо, у компанії Дронова зібралося ціле «суцвіття» українофобів та «малоросів» Москви.

В їхньому колі історична наука дуже тісно переплітається з політикою, чого варта лише шовіністична книга «Института славяноведения», видана у 2018 р. під назвою «Малороссы vs украинцы: Украинский вопрос в науке, государственной и культурной политике Российской империи и СССР».

Дуже тісно перекликаються з творчістю відомого «карпаторусинського  патріота», відомого як «ужгородський антихрист»,  прот. Дмитра Сидора також і  деякі досить сміливі, але при цьому – вельми політизовані історичні погляди  проректора КДА  Влодимира Буреги, які той чітко та однозначно  висловив у іншій своїй «церковно-краєзнавчій» статті: «Простое крестьянское население Закарпатья  было носите лем руського національного самосознания. Оно не переставало считать себя частью руського народа, к общению с  которым искренне стремилось».

Далі Бурега називає мешканців Закарпаття не інакше, як «русинами», але частіше – «карпатороссами» (що навіть для періоду 1920-тих рр., про який говориться у статті, уже виглядало цілковитим анахронізмом), цитує слова російського чорносотенного єпископа Веніаміна (Федченкова)  про те,  що  навіть народна  мова населення Закарпаття «ближе к великоруському языку, чем к  украинскому».  Напевно, якби Бурега написав таку науково-політичну прокламацію у наш час, після початку гібридної війни  2014 року, він би склав непогану компанію для таких сепаратистів, як прот. Дмитро Сидор, Петро Гецко та інших пропагандистів «карпаторусского мира», як частини «русского  мира», котрі  нині мають умовну або реальну судимість. Але тоді, у 2004 р. подібні  сепаратистські  вибрики ще не викликали ніякого занепокоєння з боку уряду України, з боку тогочасної влади Л. Кучми.

Після  певної еволюції поглядів Буреги, він  у  рамках зближення Московського Патріархату з РПЦЗ пішов на нову  піар-акцію в церковно-історичній обгортці – ним  у  кількох статтях дуже широко популяризувалася діяльність чорносотенного Свято-Іовського братства («Типографського братства преподобного Іова Почаївського»), яке діяло під керівництвом відомого діяча РПЦЗ Віталія (Максименка) спочатку в містечку Ладомирова на Пряшівщині, а згодом – у м. Джорданвіль (США).

Напевно, основною причиною такого наукового інтересу Буреги була русифікаторська діяльність Іовського братства на землях Карпатської України, а також його активна участь у популяризації «карпато-русского наречия». Принагідно зауважу, що такі «катехизиси» з «карпато-руським нарєчієм» до недавнього часу видавав і сепаратистськи орієнтований  прот. Дмитро  Сидор з  Ужгороду. Як бачимо, у цього лжепастиря були «достойні»  попередники, яких тепер піарять у своїх псевдонаукових статтях московські прислужники В. Бурега, В. Підгайко, та інші.

Як особливо  підкреслював Бурега: «Братство старалось всеми силами вести русскую православно-патриотическую работу. В 1938 г. братство рассылало по всему руському зарубежью медали, иконки, памятные значки в ознаменование 950-летия крещения Руси». Ну що ж, можем тільки додати, що таку ж саму «русскую православно-патриотическую» роботу веде у наш час й команда Паканича-Буреги. Ну а сам чорносотенний гурток Віталія (Максименка) характеризується  Бурегою однозначно  у позитивному  руслі: «Архиепископу Виталию и его единомышленникам удалось создать в Ладомировой подлинную монашескую школу, которая поспитала целое поколение подвижников благочестия РПЦЗ».

Правда, російська шовіністична політизованість Іовського братства, його співпраця з «власівцями» та пропаганда ним антисемітизму аж ніяк не можуть бути виявами «благочестия» та характерною рисою «подлинной

монашеской школы», хоч би як нас і не  намагався переконувати у протилежному  «пан» Бурега.

Не менш важливим напрямком була популяризація та переспівування  тепер уже в «церковній обгортці» радянських «наукових досліджень», у яких комуністичні історики викривали «антинародну сутність католицизму та уніатства», їхню «антирадянську змову з бандерівцями» проти «світлого майбутнього трудового народу», а також дуже широко та насичено висвітлювали їхню «реакційну антикомуністичну діяльність».

З тих магістерських та кандидатських дисертацій, які було захищено у КДА можна зробити висновок, що покриті пилом та порохом радянські «науково-атеїстичні» монографії епохи Хрущова та Брежнєва, а то й просто полемічні памфлети (того ж таки Клима Дмитрука, Сергія Даниленка, Івана Миговича, Володимира Замлинського) вже у наш час, після краху комунізму отримали нове життя, фактично – «друге дихання» у стінах церковного вузу.

Але це все – не  просто халтурні дипломні та дисертації, адже проблема лежить значно  глибше, перш за все – у політичній площині. За такою методологією, напевно, можна повністю виправдати й сучасний колабораціонізм релігійних осіб на окупованих територіях самопроголошених ДНР та ЛНР, адже вони теж, напевно, намагаються використовувати співпрацю з окупантами на користь своїх громад, на благо церковної спільноти. Ну але в першу чергу, здається – щоб забезпечити власне безбідне існування.

В минулих частинах наших нарисів ми ставили питання: кого ж готує КДА МП для України? Пастирів та теологів? Ні, звичайно, вони готують чергових політруків у рясах.. пропагандистів руського миру, які будуть просувати в Україну путінізм з рашизмом, лякаючи прихильників ПЦУ пеклом, звинувачуючи їх позаканонічності, саме вони будуть заставляти волелюбних українців курити фіміам московському антихристу та його лже-патріарху Гундяєву.

Але Паканич-Бурега та очолюваний ними «закарпатський клан» (саме тих хто заради московської годівниці зрадив свої рідні гори і всю неньку Україну) продовжує тримати КДА в обіймах Московського Патріархату .А отже, церковний «паханат» продовжує рости та міцніт.

Щоправда, якщо рано чи пізно вдасться розкрити усі антимайданівські секрети  та скрепи академічного паханату, зняти ореол  таємничості або конспірації з їхніх спецпроектів, то правоохоронці постануть перед дилемою: що з ними робити? І «мольфарські» здібності їх не врятують,  адже кремлівці своїх кидають і переможеним не допомагають. Можливо на їхніх іменах у Москві  спробують зробити піар заради створення навколо них образу мучеників та сповідників  віри. Але це пройде швидко. Адже використані лузери їм не потрібні.

Євгеній Кузнєцов,

голова Союзу воїнів-добровольців