Чеський суд визнав факт викрадення дитини, але відмовив у поверненні її до України

В 2022 році українська сімʼя отримала тимчасовий захист в Чеській Республіці. Але сімейне життя там не склалося і жінка з дитиною згодом повернулися до Києва. На батьківщині було подано позов про розірвання шлюбу, під час розгляду якого питання визначення постійного місця проживання дитини, порядку участі у вихованні дитини вирішено не було.

Черговий літній відпочинок дитина провела з батьком, після чого не повернулася до матері, а залишилася проживати у Празі. Там же вона пішла на навчання до освітнього закладу.

Не погоджуючись такими обставинами, жінка звернулася до чеського суду з вимогою про повернення її дитини до постійного місця проживання у Києві, де були наявні усі необхідні умови для розвитку та освіти, а також не існувало мовного бар’єру. При цьому було надано довідки з управління освіти райадміністрації про відвідування дитиною закладу дошкільної освіти, індивідуальних тренувань.

Батько наполягав на забезпеченні найкращих інтересів дитини, та побоюваннях щодо фізичного та психологічного стану неповнолітньої дитини. Він також надав довідки з освітнього закладу в Празі, довідку про перебування на обліку у педіатра, акт обстеження житлових умов, звіт психолога про можливість повторної травматизації неповнолітньої через порушення почуття безпеки, примусовий контакт з матір’ю.

В ході розгляду справи через психолога було заслухано і думку самої дитини. Вона висловила бажання залишитися у Чехії, адже боялася війни та її лякали сигнали повітряної тривоги.

У цій справі суд виходив з того, що матеріальне право ґрунтується на Гаазькій конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980, стороною якої є Україна. Тож ключовим питанням, яке розглядав суд, було наступне: чи підлягає дитина поверненню до місця постійного проживання. Суд застеріг, що вирішувати питання про опіку (виховання), утримання дитини або контакт батьків з дитиною в цьому провадженні неможливо. Але не було піддано сумніву, що звичайним місцем проживання дитини є Київ. А батько незаконно утримує її, не передавши її матері після контакту з дитиною. Тим самим він учинив міжнародне викрадення у розумінні Гаазької конвенції.

Судом було ретельно розглянуто аргументи сторін, зокрема, звернуто увагу на посилання батька на значну кількість пошкоджених житлових будинків, освітніх закладів, постраждалих осіб, які звернулися у м.Києві за медичною допомогою.

Зрештою суд зазначив, що дитина має право на спокійне дитинство, психологічний розвиток, що не повною мірою можливо в Києві. Дитина відчуває на собі загальну атмосферу війни і в її віці вона, природно, здатна розпізнати і оцінити відмінності між життям у Чехії та в Україні. При цьому територію Києва не можна вважати повністю безпечною, це столиця, в якій розташовані важливі інституції.

З цих міркувань суд дійшов висновку, що повернення до такого місця піддасть дитину серйозному ризику фізичної та психічної шкоди. Дитина в Україні не тільки могла б опинитися в прямій небезпеці для фізичного здоров’я та життя, але й перебувати в постійному стресі. Адже вся територія України перебуває у стані війни, і немає жодних сумнівів у тому, що про безпеку на цій території не може бути й мови.

Оцінивши докази кожної зі сторін, врахувавши, що концепція забезпечення найкращих інтересів дитини є гнучкою та адаптованою, визначена на індивідуальній основі з урахуванням конкретної ситуації, суд дійшов висновку про наявність підстави для відмови у поверненні дитини відповідно до статті 13(2) Гаазької конвенції (незгоди дитини на повернення.)

Таким чином було оцінено інтереси та потреби конкретної дитини та з метою мінімізації негативних наслідків для неї, відмовлено у поверненні до місця її постійного проживання через небезпеку завдання серйозної фізичної або психічної шкоди, що в даний час це не відповідає найкращим інтересам неповнолітньої.

Матеріал опубліковано у виданні «Закон і Бізнес».