МАРІЯ ЖАБЛЯК: ПРО СУЧАСТНІ ТА МАЙБУТНІ ВИКЛИКИ ДЛЯ ПЦУ

Жабляк Марія Дмитрівна, директорка НДІ української духовної культури   Карпатського університету імені Августина Волошина,  доктор педагогічних наук (спеціалізація-християнська педагогіка), професор, викладачка християнської етики, методики викладання богословських дисциплін, регентка хору кафедрального собору Апостола Українського Андрія Первозванного.

Мета діяльності: організація, координація та здійснення наукових досліджень в галузі української духовної культури; наукове забезпечення українознавчого складника в системі освіти і виховання України; підготовка фахівців вищої кваліфікації з курсів духовно-морального спрямування; поширення наукової та науково-популярної інформації (знань) про українську духовну культуру.

Головні напрями діяльності: систематичне вивчення, науково-практичне дослідження й моніторинг проблем впровадження курсів духовно-морального спрямування у заклади освіти області; привернення уваги українського суспільства до вихователя, вчителя, викладача, який викладає предмети духовно-морального спрямування; сприяти зростанню професійної майстерності педагогів; наукове забезпечення та розробка програм з української духовної культури, положення про фестивалі-конкурси; здійснення науково-методичної, навчально-методичної, інноваційної діяльності  в освітній галузі «Мистецтво» та курсів духовно-морального спрямування; дослідження проблем знищення безцінних пам’яток культури, захист кращих традицій української духовної культури, української духовної музики; аналіз, організація та проведення фестивалів-конкурсів «Знавці української духовної культури», «Різдвяна радість», «Духовні криниці Срібної землі», виконання спільних наукових проектів з науково-педагогічними, науковими та науково-просвітніми закладами України та сусідніх держав, організація науково-дослідних експедицій та досліджень.

Дорогі читачі, сьогодні ми маємо велику честь вітати у нашій розмові Марію Дмитрівну Жабляк — жінку, яка своїм життям поєднала науку, педагогіку й служіння Церкві. Вона — директорка Науково-дослідного інституту української духовної культури Карпатського університету імені Августина Волошина, доктор педагогічних наук зі спеціалізацією у християнській педагогіці, професор, викладачка християнської етики та методики викладання богословських дисциплін.

Але не лише наукова діяльність визначає Марію Дмитрівну. Як регентка хору кафедрального собору Апостола Українського Андрія Первозванного, вона своїм служінням творить атмосферу молитви, у якій слово і пісня зливаються в одне, підносячи серця до Бога. Її шлях — це приклад того, як любов до науки й любов до Церкви можуть взаємно збагачуватися, відкриваючи нові горизонти для нашої духовної культури.

Ми вітаємо Вас, шановна Маріє Дмитрівно, і дякуємо, що згодилися поділитися своїми думками та досвідом. Для нас це нагода почути голос людини, яка знає, як поєднати традицію й сучасність, як берегти духовне коріння та водночас сміливо дивитися в майбутнє.

Пані Професор! Наше  перше до вас запитання: чому Ви обрали саме тему, пов’язану з Православною Церквою України?

Моя особиста історія тісно переплетена з історією Української Церкви. Я зростала в часи, коли бути українцем і відкрито говорити про свою віру було викликом. Радянська система намагалася знищити все національне, і Церква не була винятком. Я завжди відчувала внутрішній спротив до тієї нав’язаної «московщини», до того безликого радянського атеїзму, який прагнули впровадити у свідомість нашого народу. Мені було боляче бачити, як українську духовну спадщину нівелюють, а віруючих заганяють у тінь.

Я – корінна закарпатка, а це означає, що вільнолюбивий дух завжди був частиною моєї ідентичності. У нашому краї завжди вміли цінувати свободу, берегти власну культуру й традиції. З дитинства я виховувалася в атмосфері поваги до рідного дому, до роду, до Карпат, до нашої землі, яка так багато пережила. Саме тому я особливо шаную національно-визвольні змагання, бо вони є невід’ємною частиною історії нашого народу. Це боротьба не лише за політичну незалежність, але й за право залишатися собою, жити у власному духовному світі.

У цьому сенсі постать отця Августина Волошина для мене має виняткове значення. Він був не лише священником, але й державником, педагогом і просвітителем. Його життя стало втіленням ідеї служіння народові. Коли 1939 року була проголошена Карпатська Україна, це стало символом поєднання національного і духовного: маленька держава, яка проіснувала лише кілька днів, засвідчила перед усім світом, що українці готові боронити свою свободу й віру. Для мене це завжди нагадування, що навіть у найтемніші часи іскорка духовності та державності здатна спалахнути у величезне полум’я.

Те, що я маю честь працювати в університеті, який носить ім’я Августина Волошина, сприймаю не як формальність, а як продовження його справи. Кожна моя лекція, кожне дослідження — це маленька цеглинка у розбудову тієї духовної і національної державності, яку мріяв бачити отець Волошин і за яку боролися наші предки.

Вибір теми мого дослідження – це не випадковість. Це моє прагнення відновити історичну справедливість, показати велич і глибину нашої національної Церкви. Я переконана: її завдання полягає не лише у відправі богослужінь чи дотриманні обряду. Церква має вести наш народ шляхом до Христа, формуючи вільну, сильну й духовно зрілу націю. Для мене головне – щоб Церква і нація виконували цю високу місію разом.

Сьогодні я очолюю науково-дослідний інститут української духовної культури при Карпатському університеті імені Августина Волошина. Усі мої наукові зусилля присвячені саме цьому: служінню Церкві, утвердженню української ідентичності та духовному шляху нашого народу. У кожній праці, у кожному дослідженні я прагну показати: Україна має не лише героїчну історію боротьби, а й глибоку духовну традицію, яка здатна вести нас у майбутнє.

Розповісте, будь ласка, про основні напрямки вашої діяльності?

Для мене українська духовна культура — це не науковий термін і не абстрактне поняття, а живе дихання нашого народу, його пісня, його молитва, його пам’ять. У своїй діяльності я намагаюся берегти і розвивати це багатство, робити так, щоб воно не залишалося лише спадщиною минулого, а було присутнім у житті сучасної людини.

Моя праця полягає в організації й координації наукових досліджень, у тому, щоб духовні й українознавчі курси були не формальністю, а справжнім вихованням серця. Я особливо дбаю про підготовку вчителів і викладачів, адже вони — носії світла, ті, хто запалює в дітях і молоді любов до Бога й України. Допомогти їм вирости професійно і духовно — для мене це не лише завдання, а й покликання.

Велике місце у моєму житті займають культурні та освітні проєкти: конкурси, фестивалі, творчі зустрічі. «Знавці української духовної культури», «Різдвяна радість», «Духовні криниці Срібної землі» — це не просто заходи, це моменти, коли діти і молодь торкаються чогось вічного, вчаться бачити красу й відчувати єдність.

Окремо скажу про нашу пам’ять. Ми досліджуємо й захищаємо безцінні пам’ятки духовної культури, організовуємо експедиції, зберігаємо пісні, традиції, свідчення. Це робота для того, щоб наші корені не перерізали, щоб на них міг опертися кожен, хто шукає сенсу й сили.

Я щиро вірю: духовна культура — це джерело, яке дає нам силу вистояти, єднатися й творити майбутнє. І все, що я роблю — це мій спосіб служити цьому джерелу та людям, які з нього напиваються.

 В чому полягає головна мета Ваших досліджень?

 Мене цікавить не лише зовнішня сторона церковного життя, але й глибинні процеси: як саме Церква допомагала зберігати національну свідомість у добу переслідувань, як підтримувала людей у моменти випробувань, як надихала їх на боротьбу за свободу і гідність. У своїх працях я намагаюся підкреслити: Церква не стояла осторонь історії, вона була поруч з народом — у підпіллі, у засланнях, у молитвах, на барикадах.

Мої дослідження покликані донести просту, але дуже важливу істину: Українська Церква — це Церква нашої пам’яті, нашої культури, нашого духу. Вона не є чужою чи нав’язаною, вона — рідна, органічна, народжена з глибин українського серця. Тому кінцева мета моєї праці — це утвердження канонічної та історичної правоти нашої Помісної Церкви, відновлення її належного місця у світовому православ’ї.

Я хочу, щоб кожен українець, кожен вірянин розумів і пишався своєю духовною спадщиною. Щоб люди відчували: належати до Української Церкви означає бути частиною великої і живої традиції, яка пройшла крізь переслідування, зберегла чистоту віри й сьогодні відкриває нам шлях у майбутнє. Це не лише наукове завдання, це моя особиста місія і мій обов’язок перед поколіннями, які боролися за свободу й віру.

 Які питання внутрішньоцерковного життя Вас цікавлять найбільше?

Мене особливо цікавить питання: як Церква може відповісти на виклики сучасності, не втрачаючи своєї сутності. Ми живемо у світі, який змінюється швидко й подекуди непередбачувано, і Церква повинна навчитися говорити зрозумілою мовою до людей різних поколінь. Це стосується і діалогу з молоддю, і використання новітніх технологій для катехизації, і активної присутності у сфері соціального служіння. Бо віра — це не лише слова й молитви, а й конкретні вчинки, які роблять наше життя більш людяним.

Водночас для мене ключовим є питання внутрішньої єдності. Я глибоко переконана, що сила нашої Церкви — у любові, довірі та єднанні. Розколи й протистояння — це завжди трагедія, рана, яка кровоточить. Подолати їх можна лише правдою, прозорістю, щирим служінням і готовністю чути одне одного. Саме тому я приділяю увагу темі реформ, які зроблять Церкву більш відкритою, живою і зрозумілою для сучасної людини.

Говорю про це не тільки як науковиця, але й як матушка — жінка диякона, яка щодня живе церковним життям. Як регентка хору в нашому храмі святого апостола Андрія я бачу, як спів і молитва єднають людей, роблять їх однією великою родиною. Але для мене важливо, щоб наша парафія не була просто місцем «присутності на службі», щоб вона не зводилася до формальності. Натомість ми намагаємося будувати справжню спільноту, де люди підтримують одне одного не лише у молитві, а й у буденному житті — у праці, у горі, у радості.

Я особливо хочу розповісти про репатріантів — етнічних українців, які повернулися на землю своїх предків. Ми прийняли їх як рідних: допомогли знайти житло, облаштувати побут, знайти друзів у новій громаді. Одна з них під моїм керівництвом написала магістерську дисертацію з педагогіки вищої школи. Інший репатріант став моїм науковим колегою та другом моєї родини — ми разом працюємо над різними проєктами, що стосується ролі Церкви у збереженні національної ідентичності. І в цьому я бачу промисел Божий: ті, хто повернулися на землю батьків, влилися не лише у парафіяльне життя, а й у науково-дослідницьку діяльність.

Не менш важливими стали й переселенці з 2022 року, які були змушені залишити рідні домівки. Ми відкрили для них наші двері й серця: допомагали знайти прихисток, ділилися одягом, продуктами, підтримували словом і молитвою. Але головне — ми прийняли їх у нашу спільноту не як «гостей», а як братів і сестер. І сьогодні вони вже є невід’ємною частиною нашого храмового життя.

Я бачу, як Церква може бути справжнім духовним домом для всіх: і для тих, хто повертається з-за кордону, і для тих, хто змушений був тікати від війни. Це і є живе тіло Христове — коли люди з різним минулим стають однією родиною у Христі.

Мене часто запитують: яку роль може мати жінка у Православній Церкві? Я відповідаю просто: жінка у Церкві — це не лише «допоміжна постать», це служителька, берегиня й активна учасниця духовного життя.

У Євангелії ми бачимо, що поруч з Христом завжди були жінки: вони супроводжували Його, служили Йому, першими прийшли до Гробу і першими почули вістку про Воскресіння. Для мене це свідчення, що жінка має у Церкві особливу місію: бути свідком, берегинею віри, голосом любові.

Я відчуваю цю місію і у своєму житті. Як дружина диякона я маю привілей бути поруч із служінням чоловіка і водночас вести власне служіння — у хорі, у праці з молоддю, у спільноті жінок нашої парафії. Я переконана, що роль жінки полягає не лише в тому, щоб «стояти осторонь», а й у тому, щоб творити, будувати, допомагати іншим відчути Церкву як дім.

Жінка у Церкві — це та, яка вміє поєднувати молитву і дію, традицію і відкритість, любов і твердість. І я щаслива, що маю можливість бути частиною цього служіння. Бо для мене Церква — це не тільки храм і богослужіння, це жива спільнота, у якій жінки відіграють незамінну роль.

  У чому унікальність ПЦУ порівняно з іншими православними церквами?

Унікальність Православної Церкви України полягає насамперед у її історичній боротьбі за автокефалію. На відміну від багатьох інших помісних церков, які отримували незалежність у відносно спокійних умовах, шлях української Церкви був важким і вистражданим. Це не було результатом лише дипломатичних рішень чи домовленостей, а стало плодом багатовікової боротьби, в якій зійшлися і духовність, і політика, і культура, і самосвідомість нашого народу.

Кожен крок до автокефалії був позначений жертвами, переслідуваннями, але й дивовижною вірністю. Наші святі, наші мученики, прості віряни, які зберігали молитву у катакомбах і підпіллі, наші священнослужителі, які віддавали життя за право мати власну Церкву, — це і є свідченням особливої унікальності ПЦУ. Її автокефалія — не подарунок і не формальність, а виборене право, знак непохитності українського духу.

Ще одна риса, яка відрізняє ПЦУ, — це її глибоке укорінення у національні традиції. Вона не відірвана від життя народу, не чужа йому за мовою чи культурою. Українська Церква органічно поєднала православне богослов’я з духовною спадщиною нашого краю. Це проявляється у використанні української мови під час богослужінь, у співі, у літургійних інтонаціях, що звучать рідно і зрозуміло для кожного вірянина. Це також виявляється у збереженні місцевих звичаїв, які не суперечать вірі, а навпаки, поглиблюють відчуття того, що Церква живе разом із народом, дихає його культурою.

У цьому й полягає унікальність ПЦУ: вона канонічно чиста й водночас національно автентична. Вона зберігає православну традицію у її повноті, але робить її близькою, зрозумілою та рідною для українця. Це Церква, у якій можна відчути, що молитва звучить не десь «згори», а народжується з глибин народу, з його історії, з його серця.

Православна Церква України — це Церква, яка пройшла через випробування, але вийшла з них зміцненою, очищеною й відкритою до майбутнього. Саме тому вона сьогодні стає не лише духовним, а й ідентифікаційним стрижнем нації, тим місцем, де поєднуються віра, свобода й любов до України.

Як, на Ваш погляд, формується українська православна ідентичність?

Українська православна ідентичність формується на перетині глибоких духовних коренів та національної самосвідомості. Вона не є застиглою схемою чи догмою, а радше живим процесом, який триває вже понад тисячу років і щоразу набуває нових відтінків.

Її основу складає Київська традиція, закладена ще в часи хрещення князем Володимиром. Це той фундамент, на якому збудовано цілу духовну цивілізацію, яка не лише дала українцям відчуття приналежності до вселенського християнства, але й сформувала особливу чутливість до свободи й гідності людини.

Особливе місце в цій ідентичності займає козацька духовність — лицарська, вольова, просякнута любов’ю до свободи й готовністю боронити віру навіть ціною життя. До неї додається спадщина митрополита Петра Могили, котрий у XVII столітті поєднав богословську глибину зі здатністю до культурної інтеграції, заклавши підвалини сучасної української освіченості та церковного устрою.

Важливим чинником стали й багатовікові змагання українського духовенства за незалежність Церкви. Це формувало ідентичність як боротьбу — але не лише проти зовнішніх впливів, а й за право бути собою, за право молитися рідною мовою, виховувати дітей у власній духовній культурі, відчувати Церкву не як чужу адміністрацію, а як матір.

Українська православна ідентичність є втіленням соборності — єдності народу та Церкви. Вона проявлялася в часи найбільших випробувань: від визвольних воєн XVII століття й аж до ХХ сторіччя, коли навіть у підпіллі Церква залишалася з народом. Особливо яскраво ця єдність виявилася під час Революції Гідності, коли духовенство стало поруч із народом на Майдані, молилося з ним і за нього, нагадуючи, що свобода і гідність мають і богословське, і національне значення.

Сьогодні, в умовах повномасштабного вторгнення, ця ідентичність проявляється ще виразніше. Храми стали не лише місцями молитви, а й центрами волонтерства, підтримки, гуманітарної допомоги. У них плетуть маскувальні сітки, збирають речі для військових, годують переселенців. Таким чином Церква і народ знову єдині, а віра набуває конкретних дій, які рятують життя.

Отже, українська православна ідентичність — це ідентичність свободи, жертовності та соборності. Вона народжувалася у водах Дніпра, гартувалася в боях козацьких і утисках імперських, зберігалася у молитвах підпільних громад і сьогодні живе у серці кожного, хто відчуває, що Церква — це не лише інституція, а живий народ Божий, що крокує разом зі своїм народом.

Особливу пошану в моєму житті займає постать митрополита Петра Могили. Це людина, яка у XVII столітті змогла поєднати в собі дух борця й ученого, державника й пастиря. Його реформи були не лише адміністративними чи богословськими, вони мали цивілізаційне значення. Він, фактично, витворив українське православне відродження в умовах, коли Київська митрополія опинилася під потужними зовнішніми й внутрішніми викликами.

Я глибоко шаную його за те, що він розумів Церкву не як замкнену структуру, а як серце нації. Його Києво-Могилянська академія стала колискою для цілих поколінь мислителів, богословів і культурних діячів, які виводили Україну в європейський контекст. Він не боявся впроваджувати високі освітні стандарти, перекладати богослужбові тексти зрозумілою мовою, піклуватися про те, щоб віра була не лише традицією, а й усвідомленим вибором.

Для мене особисто його образ є духовним натхненням. Я завжди молюся перед його іконою, яку мені подарували нащадки великого митрополита. Це для мене не просто святиня, а знак живого зв’язку поколінь, нагадування, що моя праця — це продовження його справи. І кожного разу, коли я беруся за дослідження чи лекцію, я думаю: а що б зробив Могила у моїй ситуації? Як він зумів би зберегти правду та красу нашої віри? Це зобов’язує.

Далі я маю окремо зазначити, що повномасштабна війна, яку розв’язала Росія проти України, стала моментом істини для української православної ідентичності. Те, що раніше могло здаватися теоретичними дискусіями про автокефалію, соборність чи національну духовність, сьогодні стало життям і смертю.

Храми, які ще вчора були передусім місцями молитви, тепер стали центрами опору, надії та допомоги. Там не лише служать Літургію — там збирають ліки для фронту, годують переселенців, облаштовують сховища для дітей. Це повертає нас до первісного розуміння Церкви як спільноти вірних, які ділять один хрест, одну боротьбу й одну віру.

Українська православна ідентичність сьогодні вийшла за межі внутрішньої церковної дискусії. Вона стала видимою для всього світу. Світові медіа, богословські форуми, міжнародні організації — усі звертають увагу на те, що в центрі Європи є народ, який бореться не лише за свої землі, а й за право мати власну Церкву, молитися своєю мовою, жити у вільному духовному просторі.

Ця війна дала новий вимір нашій ідентичності: вона показала, що православ’я в Україні — це не застигла візантійська традиція, а живий, дієвий спосіб бути народом Божим у часи найбільших випробувань. Вона також відкрила українське православ’я для світу як феномен стійкості, як зразок того, що віра й національна свідомість можуть не лише співіснувати, а й взаємно підсилювати одна одну.

І, мабуть, найголовніше: ця війна змусила кожного з нас переосмислити, що означає бути православним українцем. Це означає бути свідком — не лише у храмі, а й на полі бою, у волонтерському центрі, у науковій аудиторії. Це означає втілювати Євангеліє в щоденній боротьбі за життя й свободу. І саме в цьому — нова, видима для світу сила нашої Церкви.

 Чи можна говорити про власні богословські акценти або традиції ПЦУ?

Безумовно. Православна Церква України має свої богословські акценти, які витворювалися упродовж століть і які сьогодні стають її духовною візитівкою.

Передусім це акцент на соборності та участі мирян у житті Церкви. Якщо в московській традиції домінує жорстка вертикаль влади, де голос мирян часто зведений до мовчазної присутності, то українське православ’я завжди вирізнялося більш демократичним устроєм. Уже з XVI–XVII століть братства при храмах не лише опікувалися матеріальними справами, а й брали активну участь у захисті православної віри, засновували школи, друкарні, видавали богословські твори. Ідея виборності духовенства, участі мирян у синодах, живе відчуття відповідальності кожного за долю Церкви — усе це формувало унікальну богословську традицію, де Церква справді була «тілом Христовим», а не лише інституцією.

Другий важливий акцент — поєднання віри та культури. В Україні богослов’я ніколи не існувало відокремлено від народного життя. Воно проростало через мову, спів, іконопис, архітектуру, літературу. Українська проповідь завжди була зрозумілою, наближеною до народу, не штучно відділеною книжною мовою. Це знайшло своє вираження у багатьох проявах: від глибоких творів Петра Могили й митців бароко — до народних коляд і духовних пісень, що передавали богословську істину простою, але сильною мовою.

Саме тут лежить одна з особливостей нашої Церкви: українське православ’я не сприймає віру як «імпортовану» або як щось зовнішнє, нав’язане владою. Воно завжди було вкорінене у власному культурному ґрунті, в національних традиціях, у вільнолюбивому дусі українців. Це не заперечує універсальності християнства, а навпаки — показує його багатство: кожен народ приймає Євангеліє у своїй мові, своїх образах, своєму способі молитви.

Третій акцент — свобода і відповідальність особи. Українське богослов’я завжди наголошувало на тому, що справжня віра неможлива без свободи. Недаремно у нашій історії національно-визвольні змагання нерозривно поєднувалися з релігійними прагненнями. Церква для українця — це не лише храм, а й простір свободи, де людина може відчувати свою гідність, свою неповторність як Божого творіння.

І, нарешті, четвертий акцент — місійність і відкритість. Українська Церква, переживши переслідування і підпілля, сьогодні свідчить перед світом, що віра здатна відроджувати навіть тоді, коли її намагаються знищити. Це місійне покликання — нести не лише слова, а й приклади жертовності, єдності, любові.

Отже, власні богословські традиції ПЦУ полягають у живій соборності, у тісному єднанні віри й культури, у глибокій пошані до свободи особи та в готовності свідчити Христа у світі. І саме це робить її не копією чи віддзеркаленням інших церков, а справжньою Помісною Церквою, яка говорить голосом свого народу та водночас є частиною вселенського православ’я.Ще одна визначальна риса українського православного богослов’я — його нерозривний зв’язок із боротьбою за національну свободу. Для нашої традиції віра ніколи не була чимось відокремленим від життя народу. Навпаки, Церква завжди йшла поруч із українцями у їхніх визвольних змаганнях, ставала духовним тилом і моральним дороговказом.

Недаремно в усіх ключових історичних моментах постають поруч імена церковних діячів та борців за незалежність. Від братств XVI–XVII століть, які поєднували релігійне служіння з обороною православної ідентичності та української мови, до козацьких отаманів, для яких храм і Січ були двома крилами одного життя. Коли постало питання: бути Україні чи розчинитися в імперських структурах, Церква щоразу ставала на бік народу.

Особливо яскраво цей синтез віри й боротьби проявився у ХХ столітті. Українське духовенство було поруч із національними змаганнями, підтримувало селянські громади, в’язнів, політемігрантів. І сьогодні ім’я отця Августина Волошина — не лише президента Карпатської України, а й священника, педагога, інтелектуала — для мене є символом того, що служіння Богові і служіння народові можуть і повинні бути єдиними. Саме його приклад я завжди намагаюся передати своїм студентам: віра без любові до Батьківщини і без дії в ім’я ближнього буде неповною.

У цьому сенсі українське богослов’я завжди наголошувало: Христос веде нас до свободи, і ця свобода має не лише духовний, а й національний вимір. Тому для нас Церква — це простір, де формується людина, здатна не лише молитися, а й боротися, відстоювати гідність, не коритися неправді й насильству.

Саме тому сьогоднішня війна так яскраво розкрила глибину нашого богослов’я. Вона показала, що православ’я по-українськи — це не пасивна побожність, а жива дія. Це молитва, яка переходить у волонтерство. Це віра, яка зміцнює воїна на фронті. Це Літургія, яка продовжується у спільній допомозі переселенцям і пораненим.

Тому наші богословські акценти — соборність, єдність віри й культури, пошана до свободи особи — виявляються не теоретичними тезами, а конкретною силою, яка допомагає народу вистояти. І саме цей нерозривний союз віри та визвольної боротьби робить богослов’я ПЦУ унікальним і значущим для всього світу.

З якими викликами стикається ПЦУ у становленні своєї структури та духовної освіти?

Становлення Православної Церкви України — це не лише адміністративний процес, це шлях, який вимагає величезних духовних і моральних зусиль. Ми творимо Помісну Церкву в умовах війни, після десятиліть колоніальної залежності, коли багато що було спотворено чи зруйновано. І саме тому виклики, з якими стикається ПЦУ, особливо масштабні.

Перший виклик — внутрішня єдність. Після об’єднання різних гілок українського православ’я ми отримали багатство традицій і досвіду, але водночас — і певні відмінності у богословській, адміністративній чи навіть побутовій практиці. Налагодити ефективну комунікацію, уніфікувати статути, подолати залишки недовіри — завдання непросте. Проте я переконана, що саме в цьому і полягає велич нашої Церкви: навчитися жити соборно, визнавати різноманіття, але й будувати єдність у Христі.

Другий виклик — матеріальний і місійний. Ми добре розуміємо, що в багатьох регіонах десятиліттями домінувала Московська Церква, яка залишила після себе не лише храми, а й певний спосіб мислення. Там наша присутність потребує великої мудрості й терпіння. Важливо не просто «переписати табличку» на храмі, а сформувати справжню духовну громаду, яка відчуває себе частиною Помісної Церкви. Це вимагає місії, проповіді, живої участі духовенства і мирян.

Третій виклик — духовна освіта. Якщо ми прагнемо бути Церквою ХХІ століття, то повинні оновлювати свої навчальні програми, вплітати українське богослов’я в загальносвітовий контекст. Наші студенти повинні читати і Могилу, і сучасних грецьких та американських богословів, дискутувати на конференціях, публікуватися у міжнародних виданнях. Для цього потрібні оновлені бібліотеки, сучасні ресурси, кваліфіковані викладачі, готові працювати не лише в межах України, а й у ширшому православному світі. Це виклик, але й величезна можливість: показати світу українське богослов’я як рівноправного партнера.

Я бачу, що саме молодь — наш найбільший ресурс. Її щирий інтерес до богослов’я, готовність ставити незручні питання, бажання поєднувати віру з культурою, наукою, соціальною діяльністю — це ознака живої Церкви. Наше завдання як викладачів і науковців — не погасити цей вогонь, а розпалити ще більше.

Тому всі ці виклики я бачу не як загрози, а як нагоду для росту. Важкі завдання роблять нас сильнішими. І вірю: якщо ми зможемо поєднати соборність, місійність і сучасну освіту, то збудуємо Церкву, яка не лише стоятиме поруч зі своїм народом у часи випробувань, а й стане світлом для інших помісних церков.

Православна Церква України сьогодні нагадує мені образ Фенікса — вона піднімається з попелу століть колоніальної залежності, упереджень і принижень. Те, що здавалось назавжди зруйнованим чи втраченим, воскресає у новій силі. І цей процес напряму перегукується з життям самої України, яка у війні не просто бореться за виживання, а відроджується, відкриваючи власний глибинний сенс.

Саме тепер, коли світ дивиться на нашу боротьбу, українське православ’я отримує унікальний шанс показати себе — не як «провінційну копію» Москви чи Афону, а як самобутню, глибоку, європейську й водночас абсолютно автентичну традицію. І тому всі наші виклики — внутрішня єдність, місія на сході та півдні, модернізація богословської освіти — це не лише робота «для себе». Це наш шлях до того, щоб український голос зазвучав у вселенському православ’ї.

Підніматися з попелу — це завжди болісно. Але в цьому й полягає справжня Пасха: смерть старого і народження нового. І я переконана, що Православна Церква України, проходячи через ці труднощі, стає сильнішою та більш видимою для всього світу — як свідчення живої віри, що єднає народ навіть у найтемніші часи.

 Наскільки важлива роль монастирів, духовних шкіл та богословської науки для майбутнього Церкви?

Майбутнє ПЦУ значною мірою пов’язане з відновленням і розвитком монастирів. Це не лише духовні осередки, а й місця, де зберігається історична пам’ять. Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир уже став символом воскресіння після руїни, а Почаївська та Лаврська традиція ще чекають на своє повне оновлення в українському дусі. У Карпатах, на Поділлі, на Слобожанщині монастирі можуть стати духовними фортецями, куди приходитимуть і паломники, і ті, хто шукає розради після війни. Монастир здатний бути не лише місцем молитви, але й центром милосердя, освіти й навіть культурного життя.

Семінарії та академії Церкви сьогодні стоять перед викликом інтеграції у світовий освітній простір. Київська православна богословська академія може перетворитися на інтелектуальний центр, здатний формувати не лише священнослужителів, а й науковців, публічних інтелектуалів, які говоритимуть про Церкву в сучасному світі. Нові семінарії в регіонах, особливо там, де люди лише починають звільнятися від впливу Московської церкви, мають стати школами єдності й просвіти. Важливо, щоб у цих закладах поєднували класичну богословську дисципліну з навичками комунікації, соціального служіння, роботи з молоддю.

Богослов’я ПЦУ має всі шанси вийти на новий рівень. Досвід боротьби за автокефалію, свідчення віри під час Революції Гідності та війни — це матеріал, який чекає на глибоке осмислення. Українські богослови можуть стати першими, хто покаже світові, як християнство відповідає на виклики війни, втрат і відновлення держави. Це наш унікальний досвід, який жодна інша Церква не має в такій формі.

У перспективі, Україна може стати центром міжправославного діалогу, адже наша Церква стоїть на межі різних традицій — візантійської, слов’янської, козацької. Київ здатен стати місцем, де збиратимуться вчені, богослови, монахи й пастирі для того, щоб дискутувати і шукати відповіді разом.

Виходить, що монастирі дадуть глибину, школи — майбутніх служителів, а богослов’я — смисловий фундамент. Саме це поєднання дозволить ПЦУ бути не лише українською, але й по-справжньому вселенською Церквою.

 Як Церква працює з молоддю і наскільки ефективні ці зусилля?

Робота з молоддю для мене – це одна з найболючіших тем. Ми не можемо приховувати правду: сучасна молодь дедалі більше віддаляється від Церкви. І це не вина самої молоді – це наш, дорослий гріх, наша недопрацьована місія. У школах майже відсутня християнська етика, діти зростають у світі, де панує культ споживання, де все вимірюється лайками, візуальними ефектами, швидкими задоволеннями. І на цьому тлі Церква часто виглядає архаїчною, мовби застряглою у позаминулому столітті. Молоді люди не знаходять у ній відповідей на свої запитання – а якщо не знаходять відповіді, вони йдуть шукати їх в інтернет, у сумнівні спільноти, у новітні псевдорелігійні течії.

Але я вірю: це не вирок, це виклик. Бо молодь насправді прагне сенсу, прагне правди і глибини. Просто ми мусимо навчитися говорити з ними їхньою мовою. Це не означає підлаштовуватися під кожну моду – це означає показати, що Христос близький, що Його слово актуальне тут і зараз.

Що ми робимо у нашій парафії святого апостола Андрія? Ми намагаємося вийти за межі звичної літургійної традиції й дати молодим людям простір для діалогу. Проводимо неформальні зустрічі після богослужінь, де молодь може вільно ставити будь-які запитання – від особистих переживань до складних тем суспільного життя. Ми організовуємо спільні культурні заходи, дискусійні клуби, волонтерські акції, у яких молоді люди відчувають, що вони потрібні, що їхні сили та ідеї справді змінюють життя інших.

Соціальні мережі – це окреме поле праці. Я завжди кажу: якщо апостол Павло свого часу йшов у центр Афін, щоб проповідувати там, де збиралися люди, то сьогодні ми зобов’язані бути присутні в Instagram, TikTok, YouTube – бо саме там перебуває сучасна молодь. У нас є чудові талановиті студенти, які допомагають робити короткі відео з богословськими роздумами, ролики з піснеспівами нашого хору, прямі ефіри з волонтерських акцій. І це працює – бо діти та юнаки бачать, що Церква жива, що вона говорить їхньою мовою і не боїться сучасності.

Але найважливіше – це приклад спільноти. Молодь має відчути: Церква – не тільки храм, а середовище любові, де їх приймають, чують і підтримують. Саме тому в нашій громаді разом із молодими ми допомагаємо переселенцям, підтримуємо репатріантів, готуємо гуманітарні набори. Коли підлітки своїми руками складають пакунки для тих, хто втратив дім, коли вони бачать сльози вдячності в очах людей – тоді Євангеліє оживає для них, воно перестає бути абстрактним текстом і стає особистим досвідом.

І я твердо переконана: ця робота з молоддю – не завдання на «після Перемоги». Це наша місія сьогодні, це відповідальність перед Богом і перед історією. Якщо ми втратимо молодь – ми втратимо майбутнє Церкви. Якщо ж знайдемо шлях до їхніх сердець – наша Церква отримає друге дихання і величезну силу. Бо молодь – це не лише «майбутнє Церкви». Вона вже сьогодні є її частиною.

Ми часто говоримо, що Церква має працювати з молоддю. Але я переконана: молодь працює з Церквою не менше. Вона вчить нас сміливості, новаторства, швидкої реакції на виклики. Саме молоді люди приносять у парафії свіже дихання – ідеї нових форматів, сучасні музичні інтерпретації духовних піснеспівів, ініціативи соціальної допомоги. Вони не бояться братися за волонтерство, створювати проєкти у соцмережах, вести розмови про віру в середовищах, де старші часом навіть не наважуються заходити.

Для мене особисто особливо цінно, що молодь знімає з Церкви образ закритої, застиглої інституції. Вони показують, що духовне життя може бути теплим, щирим, дружнім, а не тільки урочисто-суворим. Молоді люди несуть у громади радість спілкування, відчуття справжнього братства й сестринства. І це не «загроза традиції» – це її продовження у нових формах. Бо Церква, яка не слухає своїх дітей, приречена на старіння. А Церква, яка слухає молодь, має шанс бути вічно молодою в Христі.

 Яку місію ПЦУ може відіграти у світовому екуменічному русі?

Я переконана, що Православна Церква України здатна внести абсолютно новий подих у глобальний екуменічний рух. Адже ми – Церква, яка народилася з боротьби, з досвіду виживання під гнітом імперії та тоталітаризму. Ми не маємо розкоші бути самозамкненими чи самодостатніми. Наша історія вчить нас відкритості й діалогу.

Ми можемо стати свідками для світу того, що християнські конфесії, попри богословські відмінності, здатні об’єднуватися довкола найвищих цінностей – гідності людини, свободи, правди, милосердя. ПЦУ вже сьогодні активно співпрацює з католиками, протестантами, і я бачу в цьому велику перспективу: ми можемо стати майданчиком, де звучатиме спільний голос Церков проти війни, агресії, неправди.

Особливо під час цієї війни Україна стала місцем, де світ побачив живу Церкву – Церкву, яка не боїться бути з народом у бліндажах, у шпиталях, на руїнах зруйнованих міст. І ця жива віра є найпереконливішим аргументом у діалозі з будь-якою християнською традицією. Я вірю, що саме ПЦУ може стати символом оновленого екуменізму – не теоретичного, а практичного, народженого зі спільних страждань і спільної боротьби.

Наші стосунки з Константинопольським Патріархатом є для нас особливо дорогими. Вселенський Патріарх Варфоломій подарував нам Томос про автокефалію, і для нас це не просто адміністративний акт, а визнання нашого багатовікового страждання й боротьби. Константинополь для нас – це Церква-Мати, до якої ми звертаємося з глибокою вдячністю і любов’ю. Ми підтримуємо активний діалог, спільні ініціативи, і це партнерство є для нас джерелом сили та натхнення.

З іншими православними церквами ситуація, звичайно, непроста. Частина вже визнала нашу автокефалію – і ми відчуваємо братську підтримку. Але є й ті, хто поки що утримується від цього кроку. Ми розуміємо, що на багатьох із них досі тисне вплив Москви, яка намагається завадити нашому визнанню. Проте ми твердо віримо: істина завжди пробиває собі шлях.

Для нас важливо не конфліктувати, а зберігати відкритість. Ми не втомлюємося нагадувати, що ПЦУ не виникла вчора – вона є правонаступницею давньої Київської митрополії, що бере початок від хрещення князя Володимира. Ми не є «новою Церквою», ми є відродженою Церквою, яка повернула собі своє законне місце. І саме тому ми переконані: рано чи пізно всі православні брати визнають нас, адже ми стоїмо на ґрунті канонічної і історичної правди.

Я глибоко переконана, що Православна Церква України має унікальний шанс стати мостом між різними християнськими традиціями. На відміну від Московського Патріархату, який часто трактував екуменізм як інструмент політичного впливу, ми підходимо до цього з позиції щирості та взаємної поваги.

Найперше – наш діалог з Українською Греко-Католицькою Церквою. Це не просто співіснування – це спільне служіння українському народові. Ми разом ділимо біль війни, разом підтримуємо військових і переселенців, разом молимося за Перемогу. Величезна спадщина греко-католиків у сфері освіти, катехизації та соціального служіння може стати для нас прикладом, а наша відкрита соборна традиція – їхнім партнерським ресурсом.

Так само відкритими залишаються двері до діалогу з протестантськими спільнотами. Вони мають колосальний досвід у сфері медіа, роботи з молоддю, місійної діяльності. Спільні проєкти у сфері благодійності, освіти, боротьби з алкоголізмом, наркозалежністю, захисту сімейних цінностей – це те, що реально може об’єднати.

У сучасному світі нас всіх кидає виклик секуляризації, морального релятивізму й агресії з боку Росії. І саме тут, в Україні, ми можемо показати приклад: як християни різних конфесій не воюють між собою, а стають плече до плеча в обороні народу та гідності людини. Я твердо вірю, що такий щирий екуменізм – це не відхід від своєї віри, а навпаки – її глибше втілення у житті.

Як відбуватиметься поступове визнання ПЦУ іншими церквами?

Я бачу цей процес як багатоступеневий. Передусім, ПЦУ повинна послідовно демонструвати світові свою зрілість – у богослов’ї, у літургійному житті, в освітніх ініціативах. Ми вже відкриваємо нові духовні школи, готуємо молодих священників, які мислять глобально і при цьому зберігають українську духовну традицію.

Другий важливий крок – активна присутність ПЦУ на міжнародних майданчиках. Наші представники мають брати участь у богословських конференціях, спільних молитвах, дискусіях про роль християнства у світі. Це дає можливість світові побачити нас не як локальну чи «регіональну» церкву, а як зрілого гравця у православному і християнському просторі.

Третє – спільне служіння. Саме соціальні ініціативи, допомога біженцям, пораненим, сиротам відкривають двері для діалогу значно швидше, ніж протокольні документи. І тут у нас велика перевага: ми живемо у часі, коли Церква справді віддає останнє заради людей. Це те, що неможливо не помітити.

Я переконана, що саме через такі кроки – духовну зрілість, міжнародну активність і соціальне служіння – ми будемо поступово визнавані дедалі більшою кількістю православних церков. Це процес, який не зупинити, бо він виростає з глибини нашої історії та нашої сучасної жертви.

Історія православ’я знає чимало прикладів, коли нові автокефалії проходили складний і тривалий шлях до повного визнання, але зрештою правда торжествувала. Канонічна істина завжди пробиває собі дорогу — іноді через десятиліття, але ніколи не зникає.

Сьогодні Православну Церкву України вже визнала низка помісних церков. Це перші кроки, які свідчать: процес запущений і зупинити його неможливо. Ми також бачимо, як інші православні спільноти — хай і неофіційно — поступово змінюють свою риторику, уникають прямих звинувачень, починають будувати містки для діалогу. Це природний процес дозрівання, коли реальність життя бере гору над політичними страхами й тиском.

Ми не поспішаємо і не форсуємо подій. Адже сила Церкви не в ультиматумах, а у вірності Христові. Ми продовжуємо робити те, що є нашим головним покликанням: молитися, служити своєму народові, підтримувати армію й переселенців, виховувати нове покоління духовенства, розвивати богословську думку. Це і є найкраще свідчення нашої канонічності. Бо канонічність не вимірюється лише печатками чи підписами, вона виявляється у живому досвіді вірності Євангелію.

Водночас не можна оминути того, що Російська Православна Церква робить усе, аби заблокувати наше визнання. І робить це методами, які нагадують радше спецслужби, ніж християнське братство. Москва поширює дезінформацію, тисне на інші церкви через політичні й фінансові важелі, намагається очорнити ПЦУ, представляючи її як «розкол» чи «політичний проєкт».

Я часто називаю цю структуру «РПЦ імені Сталіна», бо саме радянська епоха сформувала її теперішню сутність: тотальна залежність від держави, підпорядкування партійним інтересам, готовність виправдовувати злочини режиму. І сьогодні ми бачимо те саме – РПЦ благословляє війну, мовчить про вбивства, освячує зброю і служить імперській ідеології. Це вже не Церква у євангельському сенсі, а ідеологічний відділ державної машини.

Але я вірю, що навіть ця протидія, як би парадоксально це не звучало, зрештою працює нам на користь. Бо світ бачить контраст: з одного боку – «РПЦ імені Сталіна», яка втратила моральне обличчя, а з іншого – ПЦУ, яка стоїть з народом і платить кров’ю за свободу. І цей контраст є настільки очевидним, що з часом він змусить навіть тих, хто вагається, зробити правильний вибір.

Перспектива війни лише пришвидшує цей процес. Коли для всього світу стане безсумнівним, що Російська Православна Церква перетворилася на ідеологічний відділ імперії, яка благословляє геноцид, тоді інші церкви зрозуміють: їхня власна репутація, їхнє місце у світовому християнстві залежить від того, чи визнають вони ПЦУ. Мовчати й відмежовуватися стане неможливо.

Я вірю, що Господь дасть мудрість і мужність нашим братам і сестрам в інших країнах. І цей процес буде не революційним, а еволюційним: поступове визнання, один крок за іншим, одна Церква за іншою. І кожен такий крок — це не лише перемога України, це перемога всієї Вселенської Церкви, яка очищається від брехні та страху.

А далі я  розкрию окремо можливі етапи цього поступового визнання — від «мовчазного прийняття» до повної інтеграції у диптихи всіх церков

1. Етап мовчазного прийняття.

Деякі помісні Церкви вже зараз утримуються від відкритих заяв проти ПЦУ. Вони не поспішають визнавати, але й не таврують. Це фактично перший крок — свідоме уникання конфронтації. У богословських і академічних колах таких церков поступово з’являються наукові статті, що трактують українську автокефалію не як «розкол», а як закономірний історичний процес.

2. Етап часткової співпраці.

Наступний крок — участь представників ПЦУ у міжнародних конференціях, наукових симпозіумах, богословських дискусіях. Спершу — на рівні «особистих запрошень» або «неканонічних виступів», згодом — уже офіційно. Відбувається співпраця у сфері гуманітарної допомоги, соціальних проєктів, молодіжних програм. Так ПЦУ входить у світове православне життя, навіть без формального визнання.

3. Етап регіональних рішень.

Окремі єпископати чи митрополії в межах великих церков (наприклад, у діаспорі) можуть самостійно встановити євхаристійне спілкування з ПЦУ. Це створить прецедент: хоча офіційно церква ще не «поставила підпис», але на практиці визнання відбувається знизу догори.

4. Етап офіційного, але обережного визнання.

Окремі церкви, які менше залежать від Москви, поступово почнуть визнавати ПЦУ офіційно — як це вже зробили Александрія, Еллада, Кіпр. Це часто відбуватиметься через компромісні формулювання («визнали право Константинополя надавати автокефалію» тощо). Але суть лишається: ПЦУ дедалі частіше включають у диптихи.

5. Етап масового приєднання.

Коли війна закінчиться перемогою України, а злочини РПЦ стануть очевидними для всіх, більшість церков не зможе залишатися осторонь. Визнання ПЦУ стане актом не лише канонічної справедливості, а й моральної солідарності з народом, що вистраждав свободу.

6. Етап остаточного закріплення.

Згодом, коли всі провідні церкви внесуть ПЦУ до своїх диптихів, опір стане безглуздим. Навіть ті, хто довго вагався (наприклад, під сильним політичним тиском Москви), зрештою визнають. Це питання не «якщо», а «коли».

Таким чином, поступове визнання ПЦУ є природним процесом, який можна порівняти з визріванням плоду. Кожна Церква дозріває у своєму темпі, але рано чи пізно момент збору врожаю настає.

Як війна переосмислила роль ПЦУ у світовому православ’ї? 

Війна для мене стала жорстоким учителем і водночас каталізатором, який оголив усе найсуттєвіше. Те, що раніше видавалося внутрішньою українською справою — боротьба за автокефалію, за право мати власний голос у православному світі, — раптом вийшло далеко за межі нашої держави. Світове православ’я, яке роками ховалося за дипломатичною обережністю, змушене було побачити: йдеться не про амбіцію, а про виживання, про життя і смерть.

Я не раз бачила священиків, які йшли до фронтових окопів, щоб бути поряд із бійцями. Я молилася в храмах, що в одну мить перетворювалися на волонтерські склади, де поруч із іконами стояли пакунки з ліками і дитячим харчуванням. Я зустрічала переселенців, для яких церква стала єдиним прихистком, місцем, де можна було заплакати й нарешті відчути себе в безпеці. Усе це — не абстрактні слова, а жива правда, яка створила новий образ ПЦУ: це Церква, що не відгороджується стінами, а йде туди, де найбільше болю. І світ це бачить. Жоден дипломатичний лист не має такої сили, як образ священика, який стоїть поряд із пораненим солдатом.

Наш досвід болю й вірності змушує інші церкви дивитися у дзеркало. Я знаю, як непросто їм визнати: чи вони справді зі своїм народом, чи стали заручниками власних формальностей і страху. Бо український приклад говорить просто й безжально: або Церква живе з людьми, або вона мертвіє, перетворюючись на музей.

Саме в цьому я бачу головну силу ПЦУ — ми стали моральним дороговказом не тому, що так захотіли, а тому, що не було іншого виходу. У стражданні народжується справжнє служіння. Коли ми щодня ділимося хлібом і теплом із тими, хто втратив усе, тоді наші слова про милосердя набувають ваги. І світ чує цей голос. На тлі Російської православної церкви, яка благословляє війну й стає слугою імперії, ПЦУ звучить як голос совісті. Цей контраст неможливо не відчути.

Я була свідком того, як ім’я ПЦУ з’являлося у провідних світових медіа, як наших представників запрошували на міжнародні конференції, богословські діалоги, гуманітарні форуми. Ми більше не «молода автокефалія», ми — Церква, що вистояла під обстрілами й не зрадила Христові принципи. І тепер наш досвід стає прикладом для інших народів, які живуть під диктатурами чи в умовах переслідувань. Вони дивляться на нас і бачать, що можливо залишатися вірними Євангелію й водночас відстоювати свободу.

Я переконана: війна зробила Православну Церкву України видимою і зрозумілою для світу. Ми стали не лише автокефальною церквою, а й моральним орієнтиром у православ’ї, нагадуванням про те, що Церква не існує сама для себе. Вона існує для того, щоб бути з людьми — навіть тоді, коли це страшно, коли це небезпечно, коли від цього болить серце.

Яка, на Ваш погляд, роль ПЦУ в сучасному суспільстві та в умовах війни?

Православна Церква України сьогодні виконує місію, що далеко виходить за межі суто релігійної сфери. Вона стала справжнім духовним серцем нації, яке б’ється в унісон із її болем і боротьбою.

Насамперед, Церква є джерелом духовної стійкості. У часи, коли щодня приходять новини про втрати, коли кожна сім’я тією чи іншою мірою відчула на собі трагедію війни, саме молитва, таїнства, спільне богослужіння дарують людям сили не зневіритися. Храми перетворилися на простори надії, де можна знайти відповіді на найглибші запитання — «за що?», «чому?», «як жити далі?».

По-друге, ПЦУ стала могутнім соціальним центром. Парафії по всій Україні організовують збір гуманітарної допомоги, готують гарячі обіди для переселенців, забезпечують одягом і ліками тих, хто втратив дім. Багато храмів фактично перетворилися на притулки для внутрішньо переміщених осіб, де люди знаходять не лише дах над головою, але й тепло спільноти, готової підтримати.

Не менш важлива роль у волонтерському русі. Під егідою ПЦУ діють численні ініціативи: від плетіння маскувальних сіток і збору коштів на дрони — до духовної та психологічної підтримки родин військовослужбовців. У цьому сенсі Церква стала не лише молитвеником, а й активним співтворцем Перемоги.

Особливий вимір — це військове капеланство. Священники ПЦУ йдуть на фронт разом із нашими воїнами, живуть у тих самих умовах, піднімають моральний дух, сповідають, причащають і просто залишаються поруч у найстрашніші хвилини. Їхня присутність доводить, що Бог — не десь далеко в ідеальних храмах, а посеред людей, у самому серці битви за свободу.

Водночас ПЦУ є і голосом правди та справедливості. Вона чітко й однозначно засудила російську агресію, назвавши війну не лише політичним, а й духовним злочином, бо під прикриттям «священних слів» московське православ’я освячує убивство та брехню. На відміну від РПЦ, яка стала «міністерством пропаганди», ПЦУ відстоює гідність і свободу людини як Божий дар, а значить — захищає не тільки Україну, а й саму суть християнства.

Ця позиція, підкріплена конкретними справами, підняла авторитет ПЦУ в суспільстві. Соціологічні дослідження свідчать: більшість православних українців сьогодні ідентифікують себе саме з ПЦУ. Це означає, що Церква стала не лише духовною опорою, а й символом єдності та національної гідності.

Зрештою, Православна Церква України нині — це моральний орієнтир у хаосі війни. Вона показує, що боротьба за незалежність і свободу — це не лише політика, а й духовне покликання. Саме так формується нова українська ідентичність: через поєднання віри, любові до ближнього і готовності віддати життя за рідну землю.

Якою стане роль ПЦУ після Перемоги?

Досвід війни вже тепер змінює Православну Церкву України. Те, що сьогодні роблять парафії, монастирі, капелани, — це не лише відповідь на кризу, а школа майбутнього. І після Перемоги ПЦУ неминуче вийде на новий рівень.

По-перше, зміцниться довіра суспільства. Люди пам’ятатимуть, хто був поруч у найстрашніші дні. Храми, які прихистили переселенців, священники, які ділили останній шматок хліба, капелани, які рятували душі на передовій — усе це закладе фундамент для глибокого авторитету Церкви на покоління вперед.

По-друге, ПЦУ отримає шанс стати моральним компасом відбудови країни. Адже після війни постане питання не лише зруйнованих міст, а й зранених душ. І тут Церква зможе допомогти суспільству пройти через процес очищення, примирення і переосмислення — але без фальші, без замовчування зла.

По-третє, ПЦУ матиме можливість зайняти ключове місце в українській ідентичності. Якщо раніше Церква часто сприймалася як «одна з багатьох інституцій», то після війни вона постане як духовна опора нації. Віра, мова і свобода зіллються в єдиний трикутник, у центрі якого стоятиме жива православна традиція, оновлена болем і жертовністю.

Таким чином, Церква майбутнього не буде «архаїчною спадщиною», а навпаки — стане силою, що надихає на відродження.

Яка межа між церковним служінням і політикою? Це питання справді дуже тонке. Бо Церква завжди живе у суспільстві, а отже, неминуче торкається політики. Але її місія зовсім інша. З одного боку, Церква не може перетворюватися на партію чи політичний штаб. Вона не повинна боротися за мандати, підтримувати певних кандидатів, ставати частиною інтриг і передвиборчих кампаній. Там, де священник виходить на сцену з партійними гаслами, духовна місія знецінюється.

З іншого боку, Церква не може мовчати, коли мова йде про життя народу, його свободу та гідність. Якщо хтось називає захист України політикою — то нехай так, але для Церкви це завжди моральний і духовний обов’язок. Засудження агресії, підтримка армії, опіка над постраждалими — це не політика, а втілення Євангелія у конкретних обставинах.

Отже, межа проходить ось де: там, де починається боротьба за владу, вплив і посади — це політика, в яку Церква не повинна втручатися та ще й там, де йдеться про правду, життя, свободу і справедливість — це Церква, яка виконує свою місію.

І саме тому сьогоднішня позиція ПЦУ є такою переконливою: вона не бореться за «місце під сонцем» у парламенті чи уряді, а бореться за душу і життя свого народу.

Чи може ПЦУ стати об’єднуючим фактором для українців у майбутньому?

Православна Церква України вже зараз стає символом духовної незалежності, але її потенціал ще більший. Якщо в минулому Церква часто асоціювалася лише з релігійними обрядами, то нині ПЦУ поступово набуває статусу загальнонаціонального морального авторитету. Вона може стати тією силою, яка дає українцям не лише віру в Бога, а й упевненість у власному історичному шляху.

Об’єднання не означає злиття у щось одноманітне. Навпаки, сила Церкви може виявлятися в тому, що вона об’єднує людей різного походження, соціального статусу та політичних переконань навколо фундаментальних цінностей: свободи, гідності, любові до Батьківщини та християнської моралі. У цьому сенсі ПЦУ має всі можливості стати духовним містком між різними групами суспільства.

Після нашої Перемоги суспільство ще довго відчуватиме рани війни: втрати, травми, соціальну несправедливість. ПЦУ може відіграти ключову роль у процесі національного зцілення. Її храми та громади здатні стати місцями примирення, де люди вчитимуться знову довіряти одне одному, а також відновлюватимуть внутрішню цілісність через віру.

Щоб бути справжнім об’єднавчим чинником, ПЦУ повинна активно вести діалог із представниками інших конфесій та релігій. В умовах сучасної України, де співіснують православні, греко-католики, римо-католики, протестанти та інші релігійні спільноти, головне завдання – не конкурувати, а співпрацювати. Саме така стратегія зробить ПЦУ не вузько-конфесійною силою, а духовним стрижнем нації.

Майбутнє ПЦУ напряму залежить від того, наскільки вона зможе залучити молоде покоління. Це не лише питання збереження парафій, а й формування нового образу Церкви – відкритої, щирої, сучасної. Якщо молодь відчує, що ПЦУ говорить їхньою мовою, відповідає на їхні виклики й готова йти поруч, тоді Церква справді стане центром національного єднання.

Україна переживає епохальні зміни. І саме зараз формується новий духовний ландшафт. Якщо ПЦУ зуміє поєднати в собі глибоку вірність православній традиції та відкритість до сучасності, вона матиме шанс стати тим, чим колись для європейських народів ставали їхні національні церкви – духовним серцем і фундаментом державності.

Яким Ви бачите майбутнє ПЦУ через 10–20 років?

Майбутнє Православної Церкви України упродовж наступних двох десятиліть постає як час її зміцнення, розвитку й утвердження на всіх рівнях суспільного життя. Є всі підстави вважати, що ПЦУ стане провідною релігійною інституцією в Україні. Це означатиме не лише кількісне зростання парафій і вірян, але й набуття якісного лідерства: морального, культурного, суспільного. Для багатьох людей Церква дедалі більше уособлюватиме голос нації, який поєднує духовну пам’ять минулого з устремліннями сучасності та майбутнього.

Водночас очікуваним є і повне визнання ПЦУ у світовому православ’ї. Через 10–20 років вона зможе зайняти рівне місце серед інших помісних Церков, беручи участь у всеправославних соборах, впливаючи на розвиток богословської думки та екуменічних діалогів. Її голос звучатиме і в ширших міжнародних ініціативах — гуманітарних, культурних, миротворчих, що дозволить українському православ’ю бути активним чинником глобального християнського простору.

Окремою важливою складовою майбутнього стане розвиток освітньої мережі. ПЦУ матиме свої школи, університети, інститути, які виховуватимуть не лише священнослужителів, а й широку спільноту мирян, здатних мислити глобально й діяти відповідально. Тут формуватиметься простір для вивчення християнської етики, історії Церкви, богослов’я, а також для соціального служіння. Це означатиме появу нової генерації духовенства й активних мирян, які зможуть відповідати на виклики часу.

Не менш важливим буде і становлення сучасної медійної присутності. ПЦУ використовуватиме всі доступні канали — від власних телевізійних ресурсів до цифрових платформ і соціальних мереж. Вона зуміє створювати якісний контент, що поєднуватиме глибину духовності з формами сучасної культури, роблячи Церкву зрозумілою й близькою передусім для молоді, яка потребує живого слова, а не лише традиційних форм спілкування.

У перспективі двадцяти років ПЦУ матиме і розвинену систему соціального служіння. Вона зможе стати надійним партнером держави й громадянського суспільства у вирішенні найгостріших проблем: догляді за ветеранами, підтримці сиріт та переселенців, допомозі залежним, охороні довкілля. Усе це стане конкретним втіленням християнської любові й милосердя, які не замикаються у храмових стінах, а виходять назустріч людині у її щоденних потребах.

Таким чином, через одне-два десятиліття Православна Церква України постане не лише як найбільша релігійна спільнота держави, а як духовний і культурний центр нації, що поєднує традицію і сучасність, вірність вірі батьків і відкритість до світу. Це буде Церква, яка пам’ятає своє коріння, але водночас творить майбутнє.

А які ви бачите  сценарії розвитку для ПЦУ у загалі, як й в позитивному, так й в проблемному сенсі?

Почнемо з найкращого варіанту. Отже, оптимістичний сценарій. У цьому варіанті ПЦУ здобуває повне міжнародне визнання у світовому православ’ї. Протягом найближчого десятиліття більшість помісних церков офіційно визнають її автокефалію, а Московський Патріархат втрачає свою політичну і духовну монополію на пострадянському просторі.

Всередині країни ПЦУ стає безумовним духовним лідером, який об’єднує більшість українців. Зростає кількість парафій, монастирів, освітніх центрів. Церква формує сильний корпус богословів, здатних вести діалог на рівних із західними і східними науковцями. Вона перетворюється на “духовний центр” Східної Європи, як колись Київська митрополія у часи Петра Могили.

У соціальній площині ПЦУ стає моральним авторитетом нації: активно підтримує освіту, культуру, медицину, ветеранів, родини загиблих воїнів. Завдяки цифровій місії та роботі з молоддю, вона зберігає живий зв’язок із новими поколіннями.

Реалістичний сценарій. ПЦУ поступово розвивається, але без різких проривів. Визнання у світовому православ’ї поширюється крок за кроком: одні церкви визнають, інші утримуються, але критичної ізоляції вже немає.

Всередині України ПЦУ утримує статус найбільшої церкви, проте частина вірян залишається у юрисдикції РПЦ МП. Існують локальні конфлікти навколо храмів та майна, але поступово вони вщухають.

Церква модернізує свої структури та навчальні заклади, однак цей процес відбувається повільно через обмежені ресурси. Молодь поступово долучається, але й певна частина її зберігає дистанцію через вплив секуляризації.

У суспільстві ПЦУ відіграє важливу роль, однак у майбутньому їй доведеться конкурувати з новими релігійними рухами, які з’являться після війни.

Песимістичний сценарій. У цьому випадку міжнародне визнання ПЦУ блокується через активну протидію Москви та її союзників. Частина православних церков залишається під сильним впливом РПЦ, і процес автокефалії затягується на десятиліття.

У самій Україні ПЦУ зіштовхується з проблемами: внутрішні розколи, боротьба за владу, брак кваліфікованих священнослужителів і ресурсів. Молодь масово відходить від церкви через секуляризацію.

Місія Церкви у суспільстві послаблюється: замість об’єднання вона стає свідком подальшої фрагментації релігійного простору. Якщо держава відвернеться від підтримки ПЦУ, це призведе до послаблення її впливу. У найгіршому випадку частина парафій може знову схилитися до відновлення зв’язків із Москвою.

Але навіть у найпесимістичнішому сценарії, я сказала б  що все одно, залишається надія, бо Церква – це Тіло Христове, а воно не знищується людськими інтригами.

А зараз  я скажу, які загрози та виклики стоять перед нами, які актуальні при усіх трьох сценаріях.

По-перше, сама по собі секуляризація несе загрозу не стільки для церковних стін, скільки для людських сердець. Коли Бог поступово витісняється зі свідомості людини, коли віра сприймається як приватна справа без суспільного значення, тоді навіть найміцніші структури втрачають свій сенс. Це небезпека духовної порожнечі, яку сучасна культура часто маскує розвагами, успіхом чи технологіями. Для ПЦУ це означає потребу говорити з людиною на її мові, у її контексті, але при цьому не спрощуючи Євангеліє.

По-друге,  глобалізація може розмивати ідентичність, робити культури схожими одна на одну, але водночас вона відкриває неймовірні можливості для місії. Через інтернет, міжнародні конференції, культурні проекти й освіту ПЦУ може доносити світові правду про українське християнство. Якщо ми використаємо глобалізацію як інструмент, а не дозволимо їй нас поглинути, то вона стане союзником, а не ворогом.

Й, по-третє, будь-яка жива спільнота має внутрішні напруження. Для Церкви це може бути конкуренція між єпархіями, богословськими школами, навіть окремими ієрархами. Але це не смертельний виклик, якщо відповіддю буде не розкол чи амбіції, а діалог, компроміс і щире прагнення збудувати тіло Христове. Історія Церкви вчить: ворог найбільше радіє, коли християни сваряться між собою. Тому внутрішня єдність, підкріплена молитвою, є запорукою перемоги над будь-якими зовнішніми загрозами.

Зрештою, доля ПЦУ залежить не лише від політики чи зовнішніх факторів, але передусім від щирості віри, сили молитви та єдності українців. У Церкви є всі передумови, аби стати справжнім духовним серцем нації, якщо вона зуміє відповідати на виклики часу без втрати своєї ідентичності. «Єдність Церкви — це єдність серця, а не лише структури. Бо серце, що б’ється з любов’ю, ніхто не здолає».

Маріє Дмитрівно, а що Ви нам скажете на завершення?

У тиші храмів і на руїнах міст, у шепоті молитви солдата на передовій і в пісні дитини, що засинає під свічкою, звучить незмінне слово Христове: «Де двоє чи троє зібрані в Ім’я Моє, там Я серед них» (Мт. 18:20).

Це нагадування про те, що Церква живе не стінами, а присутністю Господа серед вірних. Там, де серця б’ються в єдиному ритмі віри й любові, там народжується непереможна сила.

Митрополит Андрей Шептицький заповідав нам: «Ми мусимо навчитися бути єдиними — інакше нас навчить ворог». І сьогодні, коли ворог кидає виклик нашому існуванню, ми відкриваємо істину цих слів: єдність — це наша зброя, це наш духовний щит, це запорука майбутнього. Бо єдність Церкви — це єдність серця. І серце, що б’ється з любов’ю, ніхто не здолає. Дзвони Софії Київської, що кличуть на молитву, світло лампадки біля могили воїна, жертвеник у храмі та народ, який стає на коліна перед Богом, — усе це єднається у єдину молитву, єдину пісню, єдиний подих нації.

Православна Церква України покликана бути духовним серцем народу. В її голосі лунає правда, у її служінні горить вогонь надії, у її любові відкривається майбутнє. Це майбутнє — вільної й сильної України, яка не втратила душі, а навпаки — загартувала її у вогні випробувань.

І тому фінальне слово Церкви сьогодні звучить так:  єднаймося у Христі, бо лише разом ми непереможні. Я хочу подякувати Господу за те, що маю честь жити й служити у цей переломний час для моєї Батьківщини і для нашої Церкви. Моє життя тісно переплелося з долею Православної Церкви України, і я відчуваю, що це не випадковість, а покликання. Я вдячна всім своїм колегам, студентам, парафіянам, співпрацівникам у науковому інституті й спільноті нашого храму — усім, хто розділяє зі мною цю дорогу.

Я глибоко переконана: ПЦУ має світле майбутнє. Так, на нас чекають випробування, але й величезні можливості. Наше завдання — не втратити соборності, не забути, що головне — це Христос і Його Євангеліє. Ми маємо пам’ятати: Церква — не лише ієрархи чи будівлі, Церква — це народ Божий, який іде дорогою правди та свободи.

Для мене ПЦУ — це не просто структура, це серце української нації, яке б’ється в унісон з її болями та надіями. І я вірю, що через 10, 20 і навіть 100 років воно не перестане пульсувати любов’ю до Бога і до свого народу.  Нехай Господь благословить нашу Церкву, нашу Батьківщину і всіх, хто шукає правди. А ми, українці, маємо бути єдиними у вірі й любові — і тоді жодні вороги не переможуть нас.

Спілкувався Сергій Сербін