Онуфрій і червона печатка ФСБ

Отже, дорогі читачі, настав час подивитися правді у вічі — на тлі безлічі драм і тривог, що оповивають нашу Батьківщину, випливла на поверхню одна довго приховувана істина: митрополит Онуфрій — не просто пастир, а, без перебільшення, загадка світового масштабу. Його подвійне громадянство стало тягарем і ланцюгом, що міцно зв’язали його з імперією агресора. І зараз, нарешті, цей камінь спотикання став приводом для справжньої розправи справедливості. І не лише для справедливості державної, а й духовної — бо хто ж може бути вірним слугою України, хто здатен у молитві за свій народ стояти, якщо в паспорті написано зовсім іншу адресу?

Тож маємо надію — що скоро настане момент, коли юридичні канати, зв’язані з цим подвійним агентом впливу, будуть розірвані, і він, нарешті, постане перед правдою.

Почнемо, з Вашого дозволу, з початку. Історія, як відомо, любить повертатися, але в даному випадку вона не повертається — вона глузливо підморгує. Отже, 24 лютого 2022 року. Над Києвом — сирени, по світу — паніка, в аналітичних центрах західного світу — сумні передбачення: «Київ впаде за три дні». Тим часом… Предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій раптом, без жодного дзвінка з Кремля (чи то пак ще не встигли додзвонитися?), публічно засуджує вторгнення росії. І знаєте — це було неочікувано. Немов би двійник митрополита, зламаний штучним інтелектом, зчитав меседж з підсвідомості національного опору й відреагував на нього в режимі ручного управління. Паства здивувалась. Влада розгубилась. А у Москві — в патріарших покоях — хтось напевно поперхнувся кавою.

Та згодом все повернулося у звичне русло. Почалася знайома гра в «ми вже не МП», у «ми самостійні», у «нам заважають канонічно дихати». УПЦ, як стара повія з амнезією, раптом одягла білу фату й почала клястися у власній незайманості. «Яка Москва? Ми з нею давно не розмовляємо!», — казали вони, прикриваючи й досі неперерізані пуповини.

Та гра в незайманість довго не триває, коли під рясою дзижчить зашифрований «телеграмчик» із патріаршого бункера. Бо, як виявилося пізніше, не все так просто: паралельно, під іконами та хрестами, працювали «канали зв’язку», інструкції передавалися з гундяєвської канцелярії — чітко, пунктуально, як годинниковий механізм імперського впливу.

І тоді стало зрозуміло: засудження війни — то був не покаянний жест, а пауза в танці — тактичний реверанс, поки не з’ясується, хто переможе. Зраджено було не лише паству. Зраджено було правду. А її — не відкупиш ані в Києві, ані в Москві, навіть якщо маєш паспорт одразу з обох сторін духовної шизофренії.

Не встигли церковні дзвони відлунати полудень 02 липня 2025 року, як стало відомо: Президент України, спираючись на дані розвідки СБУ, нарешті розпізнав у блаженнішому митрополитові Онуфрії не лише пастиря, а й, цілком ймовірно, громадянина держави — агресора. Історія з російським паспортом, наче старе мироточиве миро, чекала свого часу у надрах спецслужб.

Як виявилося, ще у 2002 році владика, так би мовити, «за іконографічною традицією», тихо-мирно прийняв громадянство держави, яка двадцять років потому почала бомбити українські міста.

Але що найбільше дивує — не сам факт подвійного громадянства, а «шляхетне» мовчання про нього. Митрополит, вочевидь, не вважав за потрібне повідомити про це українські органи влади. Навіщо? Царство ж — небесне, а паспорти — земні формальності. Та ось, коли держава, котру він публічно підтримував під час війни, запитала: «А чий же ти, владиченько?», — з’ясувалося, що відповісти однозначно вже не так просто.

СБУ, зі свого боку, у властивій їй манері безжально зібрала аргументи: систематичне використання українського громадянства без припинення російського, зв’язки з московською церковною бюрократією, «неофіційна» канонічна співпраця, а також делікатна, але промовиста симпатія до воєнної доктрини лже-патріарха Кирила. І справді, важко ж відразу зректися тієї ієрархічної руки, яка тебе ж і висвятила.

Поза всяким сумнівом, політична доцільність тут відіграє роль не меншу, ніж державне право. Бо в країні, яка щодня платить ціну за свободу, мало кого втішає спогад про сповідальну доблесть, якщо при тому в кишені лежить червоний паспорт із двоголовим орлом.

Тепер головне питання: чи є Онуфрій жертвою гоніння — чи, можливо, жертвою власної обачливої тактики, з якої нарешті знято рясу й поставлено під прожектор? Можливо, він хотів утримати Церкву від розколу, але водночас утримав і себе — у дивному подвійно-громадянському статусі, де «не тутешній» уже звучить зовсім не містично, а цілком буквально.

У відповідь на новину про втрату громадянства митрополитом Онуфрієм, церковна канцелярія не забарилася. Речник УПЦ митрополит Климент, сповнений праведного обурення, мовив голосом суворого архіваріуса: «У Блаженнішого лише один паспорт — і той український!» Тон був такий впевнений, що можна було б повірити, якби не обставина: держава, на жаль, має доступ не лише до архіву Лаври, але й до реєстрів країни з куркою-мутантом на гербі.

Залишається лише спостерігати, як архіпастир, що «ніколи не звертався по інше громадянство» (цитата зі слів його речника), буде захищати свою правду перед судом, як і належить кожному добропорядному… іноземцеві.

Висловлення  були чіткими: митрополит, мовляв, ніколи й ніде не звертався по інше громадянство. Очевидно, російський паспорт або сам до нього прилетів, або, можливо, з’явився за дивом зовсім не-святого (а темного) духа— адже мирське пояснення цієї появи речник навіть не пробував навести.

Натомість  московська церква в Україні заявила, що готує судове оскарження указу Президента. Що ж, в умовах війни така правова хоробрість виглядає доволі сміливо: особливо коли водночас доводиться заперечувати не лише фотографії паспорта, а й власну біографію.

Держава ж, у свою чергу, також не мовчить. Служба безпеки разом з Офісом Президента, мов добре злагоджений хор, знову озвучують знайому партитуру: Онуфрій — не просто церковний старець, а міст між Києвом і Луб’янкою. Йому закидають не лише формальну прив’язаність до Москви, а й богословський саботаж — мовляв, роками блокував духовну емансипацію, яку держава сприймає як питання національної безпеки.

І ось, кульмінація. У черговому відеозверненні Президент Зеленський каже просто й без алегорій: «Осіб із російськими паспортами, які працюють проти духовної незалежності України, не повинно бути в Україні». Сказано майже по-євангельськи, хоч і без притчі — прямо, як бичем по храму.

Таким чином, маємо ситуацію, де одна сторона клянеться в паспортній невинності, а інша демонструє фотодокази й веде списки. А десь поміж ними — обиватель, що досі не розуміє: це спроба очистити Церкву від московського духу, чи показова порка з політичним присмаком?

УПЦ поки стоїть на своєму: у них усе — по канону, по совісті, по українському паспорту. Держава ж натомість продовжує діяти — по закону, по безпеці й, здається, трохи по нервах.

І ось маємо нарешті ясність: митрополит Онуфрій, котрий донедавна ще впевнено тримав у руках кадило та громадянство, нині офіційно — іноземець. Українська держава перестала вдавати, що нічого не помічає, і заявила прямим текстом: наявність російського паспорта, про яку мовчали з 2002 року, тепер більше не дрібна прикра формальність, а підстава — не лишити людину громадянства, а й місця у просторі духовної незалежності.

І якщо раніше все виглядало, як дипломатична пауза — мовляв, може, само розсмокчеться — то тепер риторика максимально чітка: не допомагаєш Україні стати духовно суверенною — пакуй документи, бажано один паспорт, не два. Президент Зеленський, не обтяжуючи промови алегоріями, заявив: ті, хто з російським паспортом і проти українського церковного курсу — залишаються без «місця».

УПЦ, як і личить, не розгубилася: готує судовий позов. Бо, зрештою, якщо не допомогла канонічна спільність, то, може, допоможе цивільний процес. А поки там лунають аргументи про «юридичні сумніви», в державних установах усі сумніви, навпаки, розвіялись остаточно.

У тіні всіх юридичних колізій, паспортних «див» та державних указів виринає ще одна малопомічена, але показова деталь — сповідальна істерія довкола постаті митрополита Онуфрія. Складається враження, що для частини вірян (особливо з флангів УПЦ МП «імені Сталіна») світ зводиться до однієї постаті — не менше й не більше, як українського Папи Римського, «ясного сонечка» православної Лаври, «джерела істини й миру», якого торкнулася «десниця Господня» ще до прав канонізації. А, на хвилиночку, він ще живий.

Про нього пишуть з такою ніжністю, яка більше личила б житію праведника: він — останній оплот, без нього впаде світ, зів’яне трава, змовкнуть дзвони, і навіть коти перестануть муркотіти в церковному дворі.

Велике безглуздя, однак, полягає в тому, що поки частина духовенства схиляється перед Онуфрієм, як перед єдиною опорою буття, інші нагадують очевидне: Церква — це не ієрарх із панагією, а народ, котрий молиться. Це сільський священник, який служить літургію без зарплати. Це лікарняний капелан, що щодня входить до палат із хворими. Це тюремний душпастир, який витягує заблукалих із мороку. Це черниця, яка годує котів та бомжів  біля храму, бо й вони — створіння Боже.

Але, здається, саме про це забули ті, хто перетворив митрополита на богословсько-політичну фігуру абсолюту. Бо ж якщо Церква тримається лише на ньому — то що ж буде, коли його не стане? Смертність, як відомо, поки ще скасувати не вдалося. Невже з його останнім подихом розвіється вся церковна повнота? Читаючи хвалебні оди, хочеться вигукнути: «Невже ви справді створили собі кумира — і навіть не з мученика, а з живої людини, яка, як і кожен, має гріхи?» Бо таке обожнення не має нічого спільного з духом Євангелія — а має чимало спільного з язичницькою потребою в обожненому ідолі. І це вже не питання богословське — це діагноз, радше пастирсько-психіатричний.

Отож, катастрофа, питаєте Ви? Так, є катастрофа — але не в тому, що митрополит Онуфрій утратив громадянство. Катастрофа — в тому, що частина церковного люду забула, Хто є головою Церкви, і на чиїй Крові вона стоїть. Не на адміністративному ресурсі, не на харизмі старця, не на мантії, а на жертві Христа — і на живій вірі простих, мовчазних, часто безіменних служителів.

І коли постать Онуфрія зникне з новин, залишаться саме вони. Можливо, вони не мають паспортів обох держав. Мають щось більше — чисте сумління перед Богом.

І ось, коли здавалося, що криза досягла свого апогею, реальність підкинула нову, щедру на алюзії сцену — митрополит Онуфрій тепер офіційно не резидент України. Що це означає на практиці? Дуже просто: не може купувати нерухомість, не може продавати авто, не може відкривати рахунки чи отримувати кредити. Одне слово — ні продавцем, ні покупцем у цьому світі більше не значиться. Свята Євангелія про купців у храмі тепер може слугувати йому нагадуванням, що участі у торгівлі він тепер не братиме ані метафорично, ані буквально.

І що найпрекрасніше — це прекрасна нагода нарешті повернутися до своїх чернечих обітниць. Бо якщо Церква справді тримається на аскетизмі, молитві та нестяжанні, то втрата громадянства — це не покарання, а рятівна милість, майже благословення згори, навіть через президента-агностика. Тепер, коли митрополит більше не володіє майном, не має доступу до банківських послуг і не зможе підписувати договір оренди на чергову архієрейську резиденцію — усі формальні підстави для простоти й убогості вже створено. Грецький подряпаний підрясник, сандалії з пожовклого лляного шнура, молитва в тиші кельї — ось нова перспектива для нього.

Більше того, відтепер митрополит не просто аскет-теоретик, а потенційний зразок досконалого нестяжальника. Бо ж, погодьмося, важко жити помпезно, коли ти юридично не маєш права на жодну помпезність.

Ще цікавіший наслідок — він не підлягає мобілізації. Тобто всі патріотичні припущення щодо можливого капеланського покликання, участі у моральній підтримці воїнів, перев’язуванні ран чи навіть просто присутності у польових госпіталях — більше не актуальні. Бо ж тепер це — не його юрисдикція. Громадянства нема, військового обов’язку нема, отже, й героїзм — також опційний.

Тож тепер митрополит має всі шанси не лише стати святим, а й повернутися до оригінального сценарію власного чернецтва, з якого усе починалося. Без дорогих машин, без палацових інтер’єрів, без навколишніх кліриків, що ладні повив’язувати панагії золотими рушниками — а головне, без паспорта, який усе це дозволяв.

Що ж, можливо, саме в цьому і була воля Божа. Бо як казали древні: «Чесніше втратити громадянство, ніж совість». Хоча, як показує ця історія, іноді втрата першого може надати шанс бодай подумати про друге. І справді, возрадуйтесь, братіє: не кожен ієрарх отримує таку можливість — аскетизм під державною печаткою.

Бо хоч офіційно Предстоятель став апатридом, але життя у нього залишилось доволі патриціанське. У його оточенні — цілий легіон іподияконів, охоронців, радників, помічників і, вибачте на слові, жа…лизів, що з пильністю янголів  чергують біля його резиденції. Чи витиратиме хтось сльози? Так! Не один, не два — а цілий хор. І кожен зі словом підтримки та хустинкою з вензелем.

Його келія, поза сумнівом, увечері того трагічного дня світилася лампадами скорботи. Знову ж таки — не без хору утешителів, не без срібного посуду і поважної тиші. Можливо, десь хтось і справді засинає на лавці, бо не має домівки після обстрілу — але митрополиту Онуфрію, дякувати Богу (і спонсорам на чолі з Новинським), такого не загрожує.

Бо маємо пам’ятати: в нього є все, чого бракує тисячам. Великий штат юридичного департаменту, що вже, мабуть, друкує апеляції на папері з водяними знаками. Є охорона, що не дозволить наблизитися навіть обуреній бабусі з ПЦУ. Є і спонсори — ті самі чудодійні, що ніколи не залишать голодним. У митрополита — запаси на чорний день ще з білих часів.

Хто не має цього всього? Священники, які вивезли сім’ї на захід, залишившись без парафії. Священники, яких посадили «на підставі» — чи то справедливо, чи ні, але без армії адвокатів. Волонтери, які возили хліб у Бахмут, але не мали піар-служби й фейсбук-дописів з золотими кадилами. Саме ті — без недоторканості, без шлейфу ієрархії, без статусу в ієрархічному пантеоні.

Та не біда. Не переживайте, як кажуть в одній пісні. Митрополит Онуфрій не залишиться сам у келії зі своїм болем. Занадто багато тих, кому вигідно, щоб він залишався «сонечком» для певної орбіти. Щодо громадянства — то така вже дрібниця, якщо поруч залишились комфорт, влада, вплив і ціла армія вірних клерикальних сердець, готових утерти сльозу й написати петицію.

Бо істина в одному: це не трагедія беззахисного ченця. Це просто зміна статусу для людини, яка, на відміну від багатьох, все ще має імунітет — якщо не юридичний, то принаймні фінансово-ритуальний. А поки прості душпастирі рахують копійки на новий підрясник, митрополит Онуфрій може дозволити собі подумати… чи не створити собі патріархат у вигнанні. З усіма зручностями.

Що ж, пані та панове, curtain up: продовжуємо трагіфарс під назвою «Ануфрій — новий мученик фінансово-реєстраційного фронту». Його Преосвященству, здається, справді випала тяжка доля: залишитися в Україні без можливості купувати нерухомість у Баден-Бадені, але з повним штатом водіїв і охоронців у Києві. Тепер він, мовляв, «не може проводити операцій з майном» — страшний хрест, у порівнянні з тими, хто не має не те що нерухомості, а навіть цілого даху над головою.

І що найцікавіше:  поки що  ніхто не висилає його з України. На цьому етапі, на превеликий жаль, жодних депортацій, жодних «заборон в’їзду», тільки — символічне вивільнення від обов’язку бути громадянином держави, яку він десятиліттями обтічно ігнорував у своїх церковних формулюваннях. Як казав один сучасний отець-іроніст: «І вовки ситі, і канон не порушено».

Тим часом у соцмережах здійнявся вереск, як на бійні, коли ціле стадо порсят пустили під ніж: страшні гоніння! катастрофа! духовне переслідування! І в той самий момент, коли прості священники рахують гривні на оплату газу в храмі, фанати митрополита Ануфрія влаштовують онлайн-істерики з приводу його «хресного шляху» через відсутність доступу до нотаріуса.

Хочеться спитати: а ви, хіба, справді думаєте, що ваш предстоятель сидить десь сам, у сльозах, із розірваним серцем? Ні, дорогі — він не залишився у келії з хрестиком і чотками, він залишився з водієм, охороною, юристами, коханцями, та з  майном, адвокатами і запасами благочестя на всі випадки життя.

Вас, вірних, вже кличуть: «Готуймося до хресного ходу!» — ну звісно. Замість ходу до ЗСУ чи допомоги біженцям — хресна процесія в ім’я повернення митрополичого податкового резидентства. Не спасіння душ, а відновлення права укладати цивільно-правові угоди. Папа Римський відпочиває.

Тим часом, прості українці живуть своїм болем. Хтось втратив дім, хтось сина, хтось душпастиря. Для декого справжня трагедія — це те, що пан Онуфрій більше не має офіційного українського паспорта.

І на завершення хочеться сказати: не переживайте. Цей «чорт у рясі» ще довго залишатиметься при владі, при впливі і при ресурсах. Йому нічого не загрожує, окрім, хіба що, спокуси знову відчути себе монахом — не за обітницею, а за статусом. І якби той статус нарешті став дійсно духовним — світ би справді зітхнув із полегшенням.

З глибоким оптимізмом очікуємо, що наступним кроком стане не просто позбавлення громадянства, а справжня депортація — «на Росію», згідно з паспортом, котрий він добровільно отримав майже два десятиліття тому.

Бо кращий обмін — це не дати лукавому діячу утримуватися в Україні, а повернути його туди, звідки він вів свої темні справи, де його цілком справедливо замінять наші хлопці з полону — змучені, але все ж кращі за цю паршиву вівцю.

Адже на Росії, де влада давно позбавлена сумління і совісті, йому ніхто не буде потрібен. Його там сприймуть, як викорстаний презерватив — той, хто виконав свою роль і став сміттям, щоб безжально скинути у чергову інфернальну безодню сучасності.

І тоді, у самотності й безповоротності, він зможе плакати над своїми помилками, без жодної надії повернутися на українську землю, котра для нього стала і домом, і пеклом одночасно.

Хай цей сценарій буде застереженням для всіх, хто забуває, де їхня справжня вірність і де їхнє покликання. Бо правда — вона незламна, а Україна — нездоланна.

Євгеній Кузнєцов,

історик,

голова Союзу воїнів-добровольців