КОРУПЦІЙНА БИТВА ЗА ПІДВАЛ

На всіх революціях, в усі часи наживалися різного ряду авантюристи та пристосуванці.

Звичайно, в першу чергу виділялися ідейні борці-революціонери, але траплялися й шукачі вигоди, кон’юнктурники, які завжди ласі на легку наживу.

Дуже яскраво це проявилося під час Помаранчевої революції, коли занадто  багато влади опинилося у руках «любих друзів», а також їхніх близьких та дальніх друзів, кумів, при чому нерідко все залежало від товщини гаманця.

На жаль, подібні негативні моменти мали місце також і під час Євромайдану, хоча це була більш успішна революція в історії України, ніж попередня.

Під лозунгами націоналізму, патріотизму, а також ідей соціальної справедливості – намагалися рватися до влади особи, які до того вже були в достатній мірі скомпрометовані різними негативними моментами.

Наприклад, одним з фактичних координаторів «Правого сектору» в Волинській області у 2013 році виступив депутат облради Гузь Ігор Володимирович, який у 2014 році став народним депутатом від партії А. Яценюка «Народний фронт», долучився до фракції «Блоку Петра Порошенка». Але вже у 2019 році, обравшись у Верховну Раду вдруге по одномандатному окрузі, перейшов у червні 2020 року до блоку Коломойського-Палиці «За майбутнє», фактично зрадивши свого попереднього політичного лідера Порошенка.

Така зміна політичних уподобань майже не здивувала: громадські активісти, екологічні активісти, депутати, помічники депутатів – люди, робота яких, у більшості випадків, зводиться до «говорити, кричати, повчати», а як треба щось самим робити чи вміти – так то не обов‘язково… Головне – щоб мати багатих хлібодавців, які би платили гонорар побільше. Ну а також, головне тепер для них – щоб з’явитися у потрібний час, та у потрібному місці.

Той же Гузь у 2009 році очолив Волинську обласну організацію партії «За Україну!».

Взагалі, цей політик прославився, як відомий «блукач», чи то пак «летун» по різних політичних партіях… Гузь до осені 2001 року був членом партії «Конгрес українських націоналістів» (при цьому, за даними зі статті Тетяни Чорновол, був агентом міліції, що підтвердилося на суді, та давав свідчення по справі щодо безпорядків біля пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві 9 березня 2001 року, за якою було засуджено членів УНСО). Далі, у 2001-2005 роках був керівником Волинського обласного осередку Всеукраїнської партії «Молодіжний Націоналістичний Конгрес» (саме партії, хоча формально ця структура була зареєстрована під виглядом громадської організації), у 2005-2006 рр. був членом Молодiжного союзу партії “Наша Україна” (завдяки чому пройшов у Волинську облраду за квотою даної партії), у 2008-2009 рр. – заступник голови Волинської обласної організації партії  «Єдиний центр» (у підпорядкуванні В. Бондаря та В. Балоги, фактичних лідерів цієї партії). У 2009-2011 рр. – член партії В. Кириленка «За Україну», куди увійшов зі своїм шкільним товаришем-бізнесменом Миколою Господариком, останньому навіть допоміг підняти його бізнес до нових висот… У 2011-2013 рр. – член партії “Фронт змiн”, перейменованої у «Народний фронт», від якої став депутатом Верховної Ради у 2014 році. Цікаво, що заступником голови волинського осередку цієї партії числився і його давній колега по партії «Молодіжний націоналістичний конгрес» у 2001-2004 роках Шуст Леонід Васильович.

Але, що найцікавіше – в правоустановчих документах Гузь продовжував числитися, як керівник зареєстрованої 2010 року Волинської обласної організації партії «За Україну!», лідером якої до 2017 року продовжував офіційно числитися Вячеслав Кириленко; Гузь юридично по сьогоднішній день керує цим осередком.

Як можна людині перебувати одночасно у двох досить несхожих за своїми ідеологіями партіях (на даний час це, партія «За майбутнє», і все та ж партія «За Україну!») – залишається загадкою… А головне – навіщо, яка логіка в цьому?

Але, одночасно з Гузьом, у партії «За Україну!» числився і його давній колега по партії «Молодіжний націоналістичний конгрес» у 2001-2004 роках Данильчук Павло Петрович, 1985 року народження, політолог за фахом, який зареєструвався в якості керівника Луцької міської організації партії «За Україну!». Він же у 2015 році, залишаючись лідером луцького міського осередку цієї партії, очолив Луцьку міську партійну організацію політичної партії «Громадський рух «Народний контроль».

А у 2013-2014 роках Данильчуку довелося керувати волинським осередком «Правого сектору» на тій підставі, що саме туди, на самій першій хвилі формування цієї структури, пішов найбільш пасіонарний елемент серед протестного електорату. Саме туди влилися активісти найрадикальніших молодіжних організацій Волині – створеного за участю Гузя на уламках Молодіжного Конгресу українських націоналістів (МКУН – пізніше МНК) у Луцьку молодіжного руху «Національний альянс», де Данильчук встиг побути одним з керівників, та молодіжної фракції партії «Свобода». Останню на той час представляв у «Правому секторі» уже далеко не молодий тоді Руслан Тимощук, 1972 року народження, який незадовго до початку Євромайдану вийшов зі складу «Свободи», але без скандалу.

Кінець 2013 – початок 2014 року став періодом, коли дуже швидко відбулася радикалізація молодіжних організацій, передусім – ультраправого, націоналістичного спрямування. Це були як члени парламентської на той час партії «Свобода», так і колишні активісти маргіналізованого на той час «бандерівського» Конгресу українських націоналістів, не здобулого представництва у парламенті, та представники неформальних організацій футбольних фанатів, і цю поступову радикалізацію можна було спостерігати, зокрема, у Львові, Луцьку, Рівному та інших західноукраїнських містах. Відбувалося пробудження молоді після довгого сну, дрімоти, і багато хто добровільно їхав до Києва, за покликом серця та сумління, адже саме там, у столиці протестувальники вирішували подальшу долю України.

Правда, деякі, найбільш прагматичні молодіжні діячі утримувалися від поїздок до Києва, не знаючи  точно, чим усе закінчиться – а тому побоюючись можливих ексцесів та проблем.

А коли протести закінчилися перемогою Євромайдану, коли стали лунали заклики до «люстрації», «очищення влади», соціальних реформ, а також до «декриміналізації влади», «декриміналізації економіки», то такі молодіжні діячі, ніяк раніше не засвічені у сутичках на Київському Майдані, раптом почали себе всіляко «піарити», проявляти максимальну активність – передусім у регіоні, на місцевому рівні.

Стали згадувати про свої  (справжні, або уявні) подвиги під час проведення в обласних центрах регіональних «мінімайданів». Як гордо розповідав мені один з луцьких молодіжних лідерів – мовляв, саме завдяки їхньому блокуванню обласних баз «Беркуту» та Внутрішніх військ МВС у Луцьку, в лютому 2014 року не відбулося перекидання силовиків з Луцька до Києва. Хоча, такі заяви виглядають дуже вже примітивними та нелогічними, адже силовики не живуть на базах, у кожного з них є кімнати в гуртожитках, власні чи винаймані квартири, або приватні будинки. Їх можна було перекинути до Києва не групами, на службовому транспорті, а будь-якими іншими способами – наприклад, поодинці, на громадському транспорті, під виглядом цивільних, а вже у Києві зібрати докупи. Невже для того, щоб це зрозуміти, потрібна якась особлива логіка?

Але, загалом, у областях виявилося дуже багато бажаючих пропіаритися на Євромайдані, з метою подальшого потрапляння у міську раду, або на теплі та хлібні посади у міськвиконкомі. Більше піару, більше «засвітки» у ЗМІ – тоді вже й більше буде шансів стати депутатом, наприклад.

Той же Данильчук, раніше мало кому відомий уродженець Млинівського району, став робити спробу очолити «постмайданівські акції»: ставив на коліна міліціонерів та беркутівців, навіть бився ногами (герой, як не як – особливо якщо в руці автомат, невідомого походження!), заявляв постійно про «радикальність» та «безкомпромісність» своєї компанії колишніх «правосеків» (яка кілька разів протягом 2014 року в рамках однієї лише області встигла розділитися на нові структури, але це не заважало її активістам вимагати від Волинської ОДА «дотацій» на своє існування).

Далі – більше. За кров Євромайдану треба, виявляється, мститися. Прям як у чеченців – «чір», або кровна помста.

Кому ж мститися? Янукович з усіма ключовими лідерами, замішаними у кривавому розгоні майданівців,  втік з України. Але ж є депутати обласного та районних рівнів від Партії регіонів (немає значення, що майже всі вони після Євромайдану покинули цю партію – головне, що вони, як то кажуть, «при грошах», і їх можна «нєхіло розкрутити»). Молодіжні радикали Волині ходили по їхнім будинкам, вимагаючи «чоловічої розмови», каяття, декого навіть ставили на коліна.

Кому ще можна мститися? Тим, хто в часи Януковича в 2010-2014 роках займав ключові посади в обласних та районних адміністраціях, а значить – були «пособниками режиму». У них же і гроші великі водилися, а отже – було що «віджимати».

Третя група – це ті бізнесмени, які були «афільовані» з бізнес-структурами російського походження (хоча, зовсім не російськими, і навіть не проросійськими на поточний момент, але мали якихось російських партнерів, бенефіціарів, чи починали свою діяльність за багато років до того під російськими брендами).

Не будемо чіпати луцький нафтогазовий холдинг «Континіум», тому що його директор і нардеп від «Блоку Литвина» Ігор Єремєєв зумів вчасно пристосуватися до нових політичних обставин, зумів якось домовитися з луцькими «майданівцями», ще й став пізніше одним з їхніх спонсорів (саме це, як гадають, обумовило його загадкову загибель поблизу Луцька у 2015 році, яку любителі конспірологічних версій приписують чи то бізнес-конкурентам в особі Фірташа, чи то російським спецслужбам). Але ж були й інші фірми. Наприклад – волинська регіональна дирекція фірми «Лукойл-Україна», директором якої був Віктор Прокопчук – за курйозним співпадінням, обраний у 2010 р. депутатом Волинської облради від партії В. Ющенка «Наша Україна».

Правда, щоб «віджимати» щось – для цього недостатньо бути простими інтелігентами, ідеологами протестів та занудними «ботаніками». Для цього треба мати якийсь «блатний дух», трішечки розбиратися у «блатних поняттях», та інше. Для цього цілком підходив керівник ГО «Волинські патріоти»,  співак шансону Володимир Красуля,  який ще у 1990-их роках виступав у Луцьку на закритих «корпоративах для братви».

Перший «млинець» виявився глевким. Мова йде саме про невдалий «наїзд» автомайданівців та колишніх активістів «Правого сектору» на автозаправку в Луцьку, якою керував бізнесмен Віктор Прокопчук.

Сталося це 19 березня 2014 року. «Революційні активісти» з «Автомайдану» та «Правого сектору» заблокували в Луцьку АЗС від бренду «Лукойл», не дозволяючи автомобілям там заправлятися, і просили пальне. Розмова активістів із регіональним менеджером у Волинській та Рівненський областях «Лукойл-Україна», депутатом Волиньради від блоку «Наша Україна» Віктором Прокопчуком закінчилася сваркою. Досить кумедно виглядало, коли активіст «Автомайдану», колишній футбольний фанат і просто безробітний «фрілансер» Буряк Олександр Ігорович, 1988 року народження, став заявляти: ми знаємо, що ви належите до «правильної» партії, ми знаємо про ваше проукраїнське голосування в облраді, але все одно, ви мусите нам показати якісь практичні благодійні жести, наприклад – безкоштовно передати бензин для потреб «Автомайдану» та «Правого сектору». Чому, на якій підставі? Та тому, що ми так звеліли, тому що у вас «бренд» російський, тому ви наші боржники, а інакше ми й далі будемо проводити у вас свої акції. На це Прокопчук, цілком резонно, звинуватив «блатного» Буряка в рекеті, та відзначив, що він навіть у дев’яностих рекетирам не платив, хоча це були «більш серйозні люди», а тепер тим більше не буде платити.

Цікаво висловився Буряк у відповідь, намагаючись додатково «обґрунтувати» та «аргументувати» свої погрози:

«Нас – багато мільйонів, які стоять під стволами!»

Цікаво, що сам Буряк, хоча закінчив військовий ліцей та ходив у камуфляжі у період Євромайдану (цей одяг, та ще й з червоно-чорною повязкою, трохи кумедно виглядав, і не дуже пасував до його фарбованого в світлий колір, у ЛГБТ-манері волосся), але учасником АТО так і не став, хоча й їздив на Донбас кілька разів, як волонтер, з гуманітарною допомогою (але це зовсім не робить його «ветераном війни»). Зі стволом також, можливо, ходив, здебільшого – по Луцьку, але точно не в зоні АТО.

Забігаючи наперед, зазначимо, що тепер екс-фрілансер Буряк досить непогано  «блатує» у нічних клубах і дорогих кафешках (принаймі, так було до 2022 року), має свій власний магазин велосипедів (невідомо, з яких доходів), а також намагається «віджати» у свою фактичну власність підвали одного з луцьких будинків, можливо – для облаштування там своєї майстерні по ремонту велосипедів.

Звідси цілком резонно виникає питання: а за які фінанси вдалося «піднятися» колишньому фрілансеру? Можливо, не всі волинські бізнесмени йому відмовляли у 2014 році в його фінансових домаганнях? Прокопчук можливо і не став платити, ще й зняв цей «наїзд» на відео, а от інші бізнесмени виявилися не настільки непохитними та стійкими, хтось може і «прогнувся».

Принаймі, пістолет або автомат в усі часи був досить вагомим аргументом у процесі дискусії (а зброя тоді, у 2014 році стала досить легкодоступною).

Додамо, що російські телеканали, сайти тоді висвітлили інцидент у Луцьку з «наїздом» на Віктора Прокопчука, з цілком очевидним «меседжем» у дусі кремлівської пропаганди, мовляв – ось, яке воно, справжнє обличчя Євромайдану. Рекетири та грабіжники, словом – «нацисти».

Чи справді ж основні учасники цього інциденту – співзасновник і керівник до 19 березня 2014 року Волинського «Правого сектору» Павло Данильчук,  лідери Волинського «Автомайдану» Ігор Оборонов і Олександр Буряк були справжніми «майданівцями», борцями за «майданівські цінності», за «декриміналізацію» та «демократизацію»? Чи втілювали вони собою справжнє обличчя Євромайдану?

Подальше життя, подальші події показали, що це не так. Швидше всього, що вони були звичайними провокаторами та політичними перевертнями, пристосуванцями.

Павло Данильчук, який завдяки своєму членству в «Народному фронті» та «Правому секторі» потрапив на вершину слави, вже 14 березня 2014 року навіть з «Правого сектору» вийшов, невдовзі після Євромайдану, та зареєстрував свою незалежну структуру – ГО «Вільні люди.Юа», на рахунки якої стікалися великі гроші (а печатку та банківські реквізити в цієї організації було збережено від попередньої юридичної організації «Правого сектору», яку просто перейменували у нову структуру). У 2015 році перейшов у маргінальну партію «Народний контроль», а далі – у досить фейкову (за назвою та наповненням) партію під назвою «Народний рух України». В цей же період, будучи в 2015-2020 роках депутатом Луцької міськради, заявляв про свою «антипорошенківську позицію», виступав за «Третій Майдан». Але такі «політичні блукання» зовсім не заважали Данильчуку та йому подібним виступати у ролі «борців за громадянський контроль», наприклад – проти «безконтрольної вирубки та розбазарювання лісу», проти «безконтрольного видобутку бурштину», і т. д. Тобто – все мало відбуватися саме під їхнім контролем, як «виразників ідей та духу Майдану». Така демагогія продовжувалась у 2014-2015 роках.

На подібних позиціях стояли й інші близькі до Данильчука діячі з Луцька – Майя Москвич, директор фірми «Прагматек» Ігор Оборонов, Геннадій Хомутінкін, Сергій Рижков (судячи з прізвищ – усі ну прям таки чистокровні та «щирі українці»), Андрій Хведчак, Олег Бондарук, і уже згаданий Буряк. Саме з їхньої вини у середині березня 2014 року відбувся розкол у Волинському «Автомайдані». Вони спочатку протиставляли себе нібито «застарілій корумпованій державній системі», далі почали протистояти окремим бізнесменам з явними рейдерськими мотивами, а потім уже стали чубитися між собою.

Навіщо їм, після усіх цих напівкримінальних акцій з «наїздами» та «віджимами» у 2014-2015 роках, знадобився у 2016 році антипорошенківський «Третій Майдан», неважко здогадатися. Адже «віджимати», очевидно, дуже сподобалося, а така нагода, як відомо, випадає нечасто (як правило, під час реалізації на місцях «революційних перетворень»).

Та зовсім неважливо, що проект «Третього Майдану» в 2016 році (на щастя, не реалізований) цілком відповідав інтересам Кремля та Лубянки, заздалегідь підігрівався Москвою та російськими ЗМІ – для любителів швидкої наживи та легких грошей це абсолютно ніякого значення ніколи не мало. Адже вони, при великій кількості здобутих у «нелегкій боротьбі» грошей, точно ніде не пропадуть, а на простий народ їм абсолютно начхати.

Кожна історія, як відомо, має свою досить глибоку і багату передісторію, часом дуже яскраву, а часом – досить похмуру.

Приводом для заглиблення в цю тему стали сумні реалії нашого воєнного часу.

Зокрема, мова йде про справу щодо отримання хабарів у такій чутливій для наших руйнівних лихоліть сфери, як прокладення або ремонт автодоріг. В умовах війни, перенавантаження автошляхів, та часткової руйнації їх в умовах російської агресії, це питання стало особливо актуальним.

Так, 12 лютого 2021 року в Луцьку поблизу залізничного вокзалу міста співробітники СБУ спіймали при отриманні хабаря у розмірі аж 200 тис. гривень радника начальника Державного підприємства «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області» у складі Департаменту інфраструктури Волинської облдержадміністрації (саму структуру було створено в 2019 році новим губернатором області Погуляйком). Арештованим виявився Киричук Євгеній Олександрович, який народився 17 червня 1987 року, проживає у Луцьку. Він отримав пакет з грошима, після чого його затримали. Перед тим у листопаді 2020 року арештований ще один з керівників цього підприємства за хабар у розмірі 25 тис. гривень.

Але повноцінного утримання під вартою Киричука не було. Засудженому суд визначив домашній арешт. А вже у липні 2023 року місцеві продажні інтернет-сайти навіть почали всіляко виправдовувати, «вигороджувати» Киричука: мовляв, грошей цей пан у руки не брав (мимоволі згадується ющенківський афоризм «ці руки нічого не крали»), їх умисне підкинули в багажник автомобіля, і насправді його «підставив» колишній міліціонер Андрій Фрасолюк, який буцімто має негативну репутацію, і сам був фігурантом судів.

Інша версія, яку висувають батьки Євгена Киричука, щоб «відмазати» його, намагаючись представити зі злочинця-корупціонера, який мав свій «процент» за посередницькі послуги – навпаки, «постраждалого» та жертву обставин: вони заявляють, що той, хто взяв його на роботу на високу посаду (невже просто так узяв, без хабаря? не віриться…) – буцімто саме той чоловік Киричука й використовував у власних цілях, а потім «здав», «підставив».

Правда, затримання Киричука проводила СБУ, фахівці котрої якраз і спеціалізуються на боротьбі з економічною злочинністю та корупцією: напевно, представники слідчого відділу СБУ вже провели всі необхідні процесуальні та слідчі дії, зняли відбитки пальців на купюрах, а оперативники з відповідних підрозділів СБУ у день затримання, а можливо – також і раніше здійснювали приховане спостереження за фігурантом справи та оточуючими його людьми, і мабуть, судячи з усього, досить тривалий час «вели» його, з метою документування усіх фактів злочинної діяльності. Дана справа залишається частково засекреченою, тому не всі факти було оприлюднено у ЗМІ.

Але це не завадило Киричуку виступати мало не з погрозами на адресу свідків та сторони обвинувачення, зокрема – в ефірі телеканалу «Аверс», журналісти якого вели репортаж із зали суду.

Звідки так сміливість і зарозумілість, така самовпевненість у власній безкарності з боку цього діяча – незважаючи навіть на реалії військового стану?

Ну і чи має хоча б якесь моральне право він звинувачувати інших осіб, говорити про компромат у чиїхось біографіях?

Цей пан впевнений у своїх фінансових можливостях впливу на суд, тому що мав непогані доходи, адже бізнес-партнерами його вже протягом кількох років залишаються широко відомий у вузьких колах Масич Даниїл Сергійович, 1988 року народження (заснував з Киричуком 30 травня 2017 року фірму «Еконстракшен»), та мати останнього – адвокат Масич Ірина Вікторівна, 1965 року народження (заснувала 1 грудня 2014 року ТОВ «Еколайф Волинь»). Правда, після арешту Киричука було виключено зі складу бенефіціарів-засновників.

З бази даних ЄДРПОУ бачимо, що у 2017 році Євгеній Киричук був фігурантом виконавчого провадження (на жаль, більш ранні дані недоступні)

Зрештою, батьки його теж не вирізнялися особливою законослухняністю та доброчесністю. Були, скажемо так, широко відомі у вузьких колах. Батько – Киричук Олександр Петрович, народився 25 січня 1965 року, вперше притягався до кримінальної відповідальності ще у 1980-их та 1990-их роках. Був підприємцем, володів магазином «Мінімаркет» та кількома кафешками, займався шахрайством, та прославився «кидаловом» щодо своїх бізнес-партнерів, що не так давно було предметом судового процесу.

В цьому активно була задіяна також зареєстрована як ФОП його дружина –Киричук-Яблонська Тетяна Юріївна, народилася 30 вересня 1967 року. Але мали вони певне «прикриття», певне «кришування» з боку тогочасних продажних міліціонерів, суддів, податківців.

Де не було «кришування» – там слід було його вигадати, щоб потім прикриватися своїми вигаданими зв’язками.

Після Євромайдану 2014 року Киричуки. Буряки та їм подібні вирішили шукати нові джерела легкої наживи. Вже на цей раз – під гаслами «революційного народовладдя», «революційного порядку», «революційної справедливості», й так далі.

Саме Олександр Киричук та його товариш, колишній ФОП Буряк Ігор Анатолійович почали у 2015 році цілу кампанію травлі, шантажу та провокацій проти відомої луцької волонтерки Кушнір Наталії Олександрівни, засновниці волонтерських спілок «Допоможемо разом Україні» та «Розвиток мікрорайонів міста».

Остання підприємиця – добре знана і заслужена особа у волонтерському русі, активно допомагала з 2014 року ЗСУ, в той час як Киричук і Буряк відомі лише у вузьких кримінальних колах (як відомо, «колишніх» там не буває), завдяки своєму неоднозначному минулому.

Наталія Кушнір почала облаштовувати на першому поверсі одного з будинків у Луцьку магазин. Але проти неї деякі місцеві недоброзичливці стали плести інтриги: мовляв, із-за її будівельних робіт, коли перебудовувалася квартира під офіс, пішли тріщини у підвалах (якими, до речі, майже ніхто не користувався, тому мало хто міг це побачити, засвідчити – в той час могла бути й банальна фальсифікація свідчень), а через це, відповідно, будівництво треба негайно припинити.

Основним «викривальником» проти Кушнір у 2015 році виступив син вищезгаданого ФОП Ігоря Буряка, активіст «Автомайдану» Буряк Олександр Ігорович (відомий уже за історією з вимаганням грошей у власників «неукраїнських» автозаправок Луцька – як бачимо, історія має здатність повторюватися), який і став учасником провокації.

Насправді – це була банальна спроба вимагання «відкатів» у підприємиці, окремими кримінально орієнтованими жителями, які змолоду звикли жити у відповідності до «воровських понятій»: мовляв, не хочеш, щоб ми, як мешканці будинку, заважали тобі розвивати твій бізнес – тоді плати нам.

Хоча у сусідніх будинках на перших поверхах облаштовувалися і магазини, і перукарні, і аптеки, і адвокатські бюро (а це робилося через будівництво на перших поверхах балконів, через розширення приміщень колишніх квартир шляхом спорудження невеликих прибудов з площадкою і східцями), але ніхто не роздмухував скандали, ніхто гучних «мітингів протесту» з  кількістю 10-20 учасників не влаштовував.

Адже це для приватних орендаторів або власників – звичне явище, в умовах великих міст, відкривати бізнес безпосередньо у багатоповерхівках, для зручності самих же мешканців, споживачів.

Підприємиці Кушнір не пощастило, що у травні 2015 року на цій темі активно «пропіарився»  місцевий так званий «комітет народного контролю», керівником якого був один з «ораторів» Луцького майдану 2014 року Павло Данильчук, він же – колишній учасник «Правого сектору» та голова Луцької міської організації партії В. Кириленка «За Україну».

Саме він, маючи певну матеріальну зацікавленість у цій справі, силами своїх прихильників організував руйнацію зведеної силами Наталії Кушнір та її сестри Оксани прибудови до квартири. До цього нападу був залучений і активіст «Автомайдану» Буряк Олександр Ігорович, хоча останній прописаний і проживав взагалі в іншому мікрорайоні Луцька – Дубнівському. Справу представили так, що «громадські активісти» під керівництвом Данильчука, Буряка та інших – це борці за правду, які відстоювали «інтереси простого народу» від сваволі олігархів, а сестри Кушнір – це порушниці спокою громадян, які влаштували гучне будівництво веранди – мовляв, побудованої з порушеннями, та й загалом непотрібної для місцевого населення, і такої, що несе загрозу конструкції всього будинку.

Тут і особливих доказів та підтверджень не треба було збирати, щоб представляти громадськості, головне – що на свою акцію з руйнування «народні месники» вчасно запросили «правильних» (проплачених?) журналістів, які й відзняли відповідний «правильний» репортаж. Будь-яку акцію, навіть найбільш огидну та злочинну, можна висвітлити у позитивному руслі, якщо є підтримка з боку певних проплачених журналістів, та є «потрібна» масовка осіб з «простого народу».

А всіх тих місцевих людей, які намагалися заступитися за Кушнір і протидіяти цим безчинствам, Данильчук і Буряк оголосили «тітушками» та «бандитами», за уже відпрацьованою в 2014 році методикою та схемами (хоча сестри Кушнір були взагалі аполітичними, але зате їх оголосити «шахрайками», «злодійками», і т. д., лише на підставі того, що десь у реєстрах знайшли згадки про адміністративні або цивільні провадження проти Наталії Кушнір).

Нібито цей же Данильчук натякав Наталії Кушнір на можливість «відкупитися», але та даною можливістю не скористалася – про це заявляли свідки. У цьому протиправному діянні, як уже говорилося, брав участь і один з керівників Луцького «Автомайдану» Олександр Буряк, який згодом влаштував свого батька Ігоря фактично «смотрящим» по цьому будинку.

Цікаво, що сама сімейка Буряків облаштувала неузгоджену з їхніми сусідами прибудову (під торгівельний заклад) до двоповерхівки по місцю свого попереднього проживання, по вулиці Дубнівській (буд. 63) у Луцьку, де відкрила свій приватний магазин «Ровер-сервіс».

Виявляється, Бурякам таке можна робити – відкривати магазин у житловому будинку, а сестрам Кушнір – не можна? Подвійні якісь стандарти виходять…

А вже 21 липня 2015 року, з численними порушеннями чинного законодавства, підконтрольна Данильчуку так звана «ініціативна група» мешканців будинку по проспекту Соборності, 24 зареєструвала своє ОСББ, під назвою «Арго» (код ЄДРПОУ 39903204), під керівництвом Буряка.

Неясно, правда, чому тільки якась «ініціативна спілка», хоча для цього необхідна згода більше 50 процентів дорослих мешканців, прописаних тут.

На місцевих виборах 25 жовтня 2015 року від регіонального блоку Павла Данильчука по виборчому списку даної політичної сили у Луцьку міськраду балотувалися, але не були обрані представники правління вказаного ОСББ: Луговська-Буховець Олена Миколаївна, 1962 року народження, юрист (любила прикриватися авторитетом свого чоловіка – «майданівця» Олександра), Перкевич Наталія Миколаївна, 1965 року народження, та Баннікова Людмила Петрівна, 1962 року народження.

Остання заслуговує на окрему увагу: навіть не тому, що ця особа російсько-білоруського походження, уродженка м. Червоноград Львівської області, у квартирі цього будинку не прописана. Згідно з реєстрами, Баннікова проживає офіційно по вулиці Ветеранів у селі Суськ Ківерцівського району (а отже, не платить внески до ОСББ).

Справа в тому, що Людмила Баннікова, маючи з 1994 року статус ФОПа, ще з 1998 року виконувала обов’язки керівника ще однієї фірми, яка існує і досі, за адресою цього ж луцького будинку – «Молодіжно-житловий комплекс (МЖК) Арго». Це так зване «колективне підприємство», з основним прописаним видом діяльності – «будівництво житлових і нежитлових будівель» вперше було зареєстроване у все тому ж будинку 24 по проспекту Соборності 1 квітня 1991 року (очевидно, був якийсь радянський різновид пізнього «совкового» житлового «кооперативу»), а згодом по-новому зареєстроване 15 липня 1992 року.

Засновником цього кооперативу за адресою власної квартири виступив мешканець Луцька, юрист російського походження Лебедєв Анатолій Федорович, який і очолював його кілька років, а потім передав свої обов’язки керівника для Баннікової. Цікаво, що Лебедєв після смерті дружини-українки виїхав у Росію, в Санкт-Петербург, де заснував будівельну фірму «Стройсервіс», яка офіційно діє й досі. Але він, як громадянин України, залишається засновником-бенефіцаром і луцької фірми – усе того ж таки МЖК «Арго» (очевидно, і до цього часу).

Хоча на 2014 рік за ним числилася нерухомість у селі Виноградове Сакського району Криму, а тому цілком можливо, що вже у 2014 році сам батько та двоє його синів-співвласників кримської нерухомості, «за замовчуванням», стали громадянами Росії, після російської анексії Криму (принаймі, у Луцьку їх уже давно не було видно).

Цікаво, що син Анатолія – Лебедєв Ігор Анатолійович, 1986 року народження, одного разу навіть був затриманий при спробі незаконного перетинання державного кордону України з Білорусією, про що свідчить доступний у мережі витяг зі справи Ратнівського районного суду Волинської області.

До речі, з цим Ігорем свого часу активно контактували уже згадані Олександр Буряк і Євгеній Киричук.

А директором створеного у липні 2015 року ОСББ «Арго» став давній друг росіянина Анатолія Лебедєва, діючий ФОП Буряк Ігор Анатолійович, 1962 року народження, який теж раніше вихвалявся своїми кримінальними контактами (у дев’яностих роках це було досить «модно» і «круто», мати такі контакти).

Правда, вже у грудні 2015 року Буряк оголосив про припинення статусу ФОП, адже непогані прибутки, «відмиви» та «відкати» він отримував, уже перебуваючи на посаді директора ОСББ – чи за рахунок оплати неіснуючих або існуючих, але неякісних послуг, і так далі.

Як ФОП, відомий і його син Буряк Олександр Ігорович, який у період Євромайдану в 2013-2014 роках активно себе піарив, як один зі співзасновників Луцького «Автомайдану». Але він же у березні 2014 року спричинив розкол Луцького «Автомайдану», своїми провокаційними діями, на фракцію Сергія Похи, та фракцію Ігоря Оборонова, більш криміналізовану та рейдерську (до останньої долучився і сам Буряк). Відзначився він і певними спробами рекету, наприклад – поїздкою на АЗС, яка відносилася до незалежної компанії «Лукойл-Україна», з метою вимагання бензину на потреби своєї організації.

З метою подальшого цькування підприємиці Наталії Кушнір, ОСББ «Арго» у 2020-2021 роках вело проти неї судовий процес за сміхотворну суму в розмірі 2 тис. гривень боргу.

А далі почалося найцікавіше: ОСББ «Арго» стало судитися з Луцькою міськрадою, а також з лікарем Світланою Устимчук за перебуваючі в віданні останніх підвали дому №24, які керівництво ОСББ прагнуло поступово, крок за кроком «відчуджувати» у свою власність. Почали вони цей процес з бічного, правого крила дому – зокрема, домоглися у березні 2023 року накладення на нього за рішенням суду арешту.

Для виправдання свого фактичного рейдерства, батько і син Буряки навіть привозили кілька разів до будинку знімальну групу телеканалу «Аверс», щоб забезпечити собі певну «пропагандистську підтримку». Точку зору їхніх опонентів, звичайно, запрошені журналісти навіть і не питали.

Не говориться, наприклад, про те, що нещодавно Буряк, який взяв на себе обов’язок щодо турботи про підвали, несвоєчасно реагує на затоплення підвалів помиями, не одразу викликає допомогу, а останнього разу, під час такого інциденту з затопленням, навіть видалив вайбер-чат свого ОСББ, та був недоступний для розмов по телефону… Яка ж це турбота про підвали та про інтереси місцевих мешканців?

Фактично, у випадку з Буряком, мова йде про примусове вилучення підвалів з власності приватних осіб, і передачу підвальних приміщень у власність ОСББ, фактично – також приватної контори.

Адже ніяких відкритих зборів не проводиться, ніякої прозорості немає, натомість викачуються гроші на зовсім невідповідні цілі, відбувається загравання з дуже сумнівними політичними силами (наприклад, маргінальною політичною течією Данильчука), людям розказують якісь популістичні речі про «народний контроль», «громадянську активність», «робітничо-селянське народовладдя»,  «справедливість для бідних»,  і таке інше.

Виходить своєрідний «совок», якщо уважно розібратися в суті цього питання: пропонується певна «реприватизація», вилучення з приватної власності, і з наступною передачею у власність «кооперативну» – фактично, також приватну, бо керують ним приватні особи, одноосібно. З урахуванням того, що і радянські «житлові кооперативи», і радянські «дачні кооперативи» в 1991 році стали перетворюватися у звичайні приватні контори, в умовах переходу соціалістичних структур на рейки капіталізму. Про які «житлові колгоспи» та «народовладдя» може йти мова у сучасних ринкових умовах?

Декому, очевидно, ще досі не дають спокою примари та химери «совкового» минулого.

Бізнесмени Буряк і Киричук організували кілька замовних, проплачених відеорепортажів та інтернет-публікацій, з метою обґрунтування своїх претензій з боку свого кишенькового ОСББ на підвальні приміщення. В умовах війни, і привід знайшовся нібито й досить благородний: мовляв, їм потрібно облаштування підвалів або під бомбосховища, або для потреб тероборони… Хоча ніхто цих осіб про такі послуги не уповноважував, не просив, Міністерство оборони до цих доволі «мутних» бізнесменів з такими пропозиціями точно не зверталося, та й глибина підвальних комплексів цього дому досить мала, щоб використовувати їх саме для таких цілей.

Але ці всі благі наміри та мотиви – це казочки для наївних, а насправді виглядає так, що підвали можуть опинитися в руках однієї досить сумнівної приватної структури, чи то пак компанії сумнівних людей. Цими підвалами можуть скористатися і фірма-прокладка Людмили Баннікової, і фірма-офшор Киричука-Масича, і комерсанти з оточення Оборонова-Буряка, та інші споріднені з ними бізнес-структури.

В тому числі – й такі бізнес-структури та окремі люди, які мають російське коріння (про що вже згадувалося), а у росіян, як відомо, підвали користуються великою популярністю.

Євгеній Кузнєцов