ПУТІНІЗМ: спадщина панславізму чи фашизм?

Панування ідеї панславізму в історії Східної Європи було тісно пов’язане із прагненням слов’янських народів до єдності, взаємоповаги та культурного обміну. Спочатку цей ідеал символізував солідарність і братерство, закликаючи до співпраці між народами, які поділяють спільне етнічне коріння, мову та культурну спадщину. Панславізм у своїй автентичній формі мав на меті стати основою для об’єднання народів на принципах рівності, гуманності та спільного поступу.

Однак у сучасному світі ця велична ідея зазнала спотворення, особливо у руках російського тоталітарного фашистського режиму. Під час правління Володимира Путіна, який у своїй політиці керується агресивним імперіалізмом, ідеї панславізму були зведені до пропагандистського інструменту. Путін, намагаючись відновити уявну «велич» Росії, використовує панславістичну риторику для виправдання загарбницьких дій та підкорення інших народів, насамперед України. Таким чином, замість утвердження рівноправності слов’янських народів, він перетворив ідею єдності на зброю для гноблення, зневаживши саму її сутність.

Напад Росії на Соборну Україну є яскравим прикладом цього викривлення. Акт неприхованої агресії не лише засуджує кремлівський режим, як спадкоємця імперських амбіцій, а й демонструє глибокий розрив із первісною метою панславізму. Цей напад є прямим відображенням російської консервативної традиції, яка сягає середини ХІХ століття. Ця ідеологія, закорінена в уявленні про «велику націю» слов’ян, супроводжується пропагандою автократії та боротьбою проти свободи інших народів. Російський панславізм у руках Путіна – це радше спроба реставрації імперської ієрархії, а не крок до рівноправного союзу слов’янських народів.

Проте, щоб зрозуміти справжню сутність ідеї панславізму, важливо звернутися до її витоків. Виникнувши в контексті культурного відродження слов’янських народів, панславізм спершу мав на меті зміцнити зв’язки між ними, захищаючи їхню незалежність і право на самовизначення.

Щоб повністю зрозуміти, як ідея панславізму еволюціонувала – від культурного відродження до політичного інструменту, – необхідно звернутися до її витоків. Ця історія починається з епохи національних рухів у Центральній та Східній Європі, коли панславізм формувався як відповідь на виклики часу й водночас ставав знаряддям різних політичних сил.

Панславістські ідеї вперше широко пропагували  хорватські мислителі Вінко Прібоєвич на початку шістнадцятого століття та Юрай Крижаніч у середині сімнадцятого століття. Прібоєвич був хорватським істориком, але найбільш відомий, як засновник панславянської ідеології. Його походження можна простежити в його промові «Про походження і славу слов’ян», в якій він звеличує іллірійців і слов’ян як предків далматинських хорватів. Його промова, ймовірно, виголошена у Венеції в 1525 році, справила глибоке враження на венеціанців, які протягом наступних років кілька разів публікували її латинською та італійською мовами. Його пристрасне прославляння слов’ян (до яких він зараховує Олександра Македонського й Аристотеля й Ієроніма) та його сильний пафос відіграли важливу роль у народженні загальнослов’янської ідеології. Така ідеологія була сформульована як програма вперше.

Отже, пан Прібоєвич був першим, хто включив іллірійців та їхній міф у хорватську та слов’янську історіографію (або ідеологію), як щит та вал проти німецьких, угорських та італійських національних та територіальних амбіцій.

Щоб відновити багатогранність і складність панславізму, необхідно врахувати як різноманітні, так і часто суперечливі інтерпретації цієї ідеї, які розвивалися історичними діячами протягом XIX і XX століть.

Аналіз таких різноманітних підходів дозволяє побачити глибину і складність панславістської доктрини, зокрема в контексті практичних наслідків її застосування. Дослідження з позиції «знизу» висвітлює як альянси, так і суперництва, породжені ідеєю слов’янської солідарності, що, в свою чергу, демонструє потенціал панславізму як культурного руху, здатного поєднувати як різні національні ідентичності, так й імперіалістичні амбіції.

Розвиток панславізму, подібно до пангерманізму, був наслідком пережитого етнічними групами почуття єдності та націоналізму в період наполеонівських війн, під час яких багато народів стали свідками загрози своєї ідентичності. Подібно до інших романтичних націоналістичних рухів, слов’янські інтелектуали й вчені, активно працюючи в галузях історії, філології та фольклору, заохочували ідеї спільної ідентичності та походження. Панславізм також гармонійно поєднувався з боротьбою за незалежність південних слов’ян від турецького ярма.

Ключовими символами цього руху стали панслов’янські кольори (синій, білий і червоний) та гімн «Гей, слов’яни». Ідеологічний спектр панславізму варіювався від культурного обміну серед слов’янських народів до прагнення створення єдиної держави, з особливим акцентом на роль Росії в цьому процесі. У 1848 році в Празі відбувся Перший всеслов’янський конгрес, який зібрав представників різних слов’янських народів, щоб обговорити їхні спільні інтереси та потенційну співпрацю.Однак у 1840-х роках панславізм не мав суттєвого впливу на зовнішню політику Росії. Хоча ідея об’єднання австрійських слов’ян під егідою Росії та їх навернення до православ’я була присутня в рамках великоросійського імперіалізму, вона не була серйозно реалізована, з огляду на існуючий союз з Австрією та Пруссією.

В Україні певні уявлення про панславізм виявилися відносно рано в ХІХ ст. Такі ідеї поширювали переважно масони (зокрема ложа «Об’єднаних слов’ян» у Києві, 1818–19) і декабристи (Товариство об’єднаних слов’ян, 1823–25). На політичну програму Кирило-Мефодіївського братства (1845–1847) глибоко вплинув панславізм, який був популярний також серед українських учених (Осип Бодянський, Михайло Максимович та ін.) та ліберального дворянства (Григорій Ґалаґан, Микола Рігельман, та інші). Багато представників ліберального дворянства приєдналися до благочинних комітетів, що діяли в Києві та Одесі .

У Західній Україні ідея панславізму спочатку сприяв, а потім гальмував розвиток української національної свідомості. У першій половині XIX століття такі люди, як Павел Шафаржик і Ян Коллар, надихнули ключових представників українського національного відродження (зокрема, «Руську Трійцю») на пошуки своєї слов’янської ідентичності. Згаданий вже слов’янський з’їзд у Празі 1848 р. став передумовою для безпрецедентної вимоги українців національного визнання та політичних прав. Того року постали заклади національної «Просвіти» на зразок аналогічних чеських та сербських закладів. Наприкінці століттяукраїнська інтелігенція все більше складалася з русофілів, яких морально та фінансово підтримували панславістські кола в Росії. . Вони дедалі більше ставали партією меншості, оскільки в 1880-х і 1890-х роках їх витіснили українофільські націонал -народники.

У той час як Російська імперія утримувалася від активного застосування панславістських ідей у своїй політиці щодо Австро-Угорщини, ситуація на Балканах розгорталася за іншим сценарієм. У цьому регіоні панславістська ідеологія стала важливим інструментом імперії для просування власних геополітичних інтересів. Балкани, насичені етнічними конфліктами та боротьбою за незалежність, були ідеальним ґрунтом для експлуатації ідеї слов’янської єдності, яка часто ховалася за прагненням до посилення російського впливу.

Ідеологічну основу російської зовнішньої політики в XIX столітті значною мірою визначали слов’янофільські переконання. Слов’янофіли стверджували, що Росія, на відміну від раціоналістичного та індивідуалістичного Заходу, втілює справжню духовність і самобутність, засновану на принципах автократії та єдності. Вони протиставляли західний лібералізм російському самодержавству, яке в їхніх очах символізувало не лише національну ідентичність, а й винятковість.

Ці погляди перегукувалися з «норманською теорією» Михайла Погодіна, яка стверджувала, що Росія, на відміну від західних держав, має власне автентичне походження, засноване на династичному правлінні Рюрика. Ця концепція не лише виправдовувала ідею самодержавства, а й підкреслювала місію Росії як захисника слов’янства та борця проти іноземних впливів. Таке бачення дало поштовх до створення доктрини «офіційного націоналізму», яка стала основою політики насильницької асиміляції сусідніх народів, зокрема українців.

Особливе місце у цій ідеології займала боротьба проти західного імперіалізму. Панславізм у російському виконанні був покликаний створювати ілюзію єдності слов’янських народів, однак на практиці він часто слугував виправданням імперських амбіцій. Ідея «слов’янського братерства» зводилася до підпорядкування інших народів, приховуючи за фасадом культурної спільності прагнення до геополітичного домінування.

Відповідно неслав’янські держави, такі як Австро-Угорщина та Османська імперія, сприймали панславізм із підозрою. Їхні побоювання були виправдані, адже поширення панславістських ідей справді могло підірвати територіальну цілісність цих багатонаціональних імперій.

Ідеали руху сприяли зростанню напруженості на Балканах, що призвело до Першої світової війни, оскільки різні слов’янські групи прагнули незалежності або більшої автономії від імперій, які їх контролювали.

Рух мав на меті політичне об’єднання всіх слов’ян. Його слід відрізняти, як від слов’янознавства, яке мало суто культурний характер та виступало потужним стимулом до відродження слов’янських мов і літератур, так і від австрославізму, який прагнув поліпшити долю слов’ян в Австро-Угорщині.

Метою панславізму у його російському варіанті було знищення Австрійської та Османської імперій з метою створення федерації слов’янських народів під егідою російської влади. А цяідеологія була дороблена в Росії, де вона набула войовничих і націоналістичних форм і допомогла спровокувати російсько-турецьку війну (1877–78рр), яка звільнила слов’ян від турецького ярма та сприяла заснуванню незалежних слов’янських монархій на Балканах. Тобто у цьому випадку це мало позитивні наслідки.

Але іншим проявом стала Балканська ліга 1912 року, за допомогою якої Росія підтримала націоналістичні прагнення Балкан проти австрійських амбіцій. Це призвело до кризи, яка пришвидшила Першу світову війну. «Слов’янська честь» була однією з публічних причин, через яку Росія вступила у війну в 1914 році. Це була основна складова панславізму – ідеології 19 століття, яка стверджувала, що всі слов’янські народи є братерською спільнотою, зв’язаною расою, культурою і мовою. Цей зв’язок був глибоко відчутний: «Слов’янська честь і слов’яни» були оголошені Росією як основні причини надання допомоги Сербії у 1914 році. Коли міжнародний злочинець Путін відвідав Сербію у 2019 році, він похвалив «дружню, братську» Сербію, націю, на яку Росія може «покластися», щоб протидіяти агресивному втручанню Заходу.

Панславізм, який спершу надихав ідеалами культурного та політичного об’єднання слов’янських народів, зазнав істотних викривлень у XX столітті, особливо в контексті російської імперської політики. Його первинна мета полягала у визволенні слов’ян від гніту імперій та відновленні їхньої національної гідності. Проте Росія, самопроголошений «старший брат» слов’янських націй, дедалі частіше використовувала панславізм як знаряддя для виправдання власних експансіоністських амбіцій. Ідея, що мала слугувати джерелом єдності та рівноправності, перетворилася на інструмент патерналістського імперіалізму.

Деякі прихильники панславізму вимагали особливого статусу слов’ян під парасолькою Австро-Угорської імперії; як не парадоксально цю ідею підтримували навіть деякі передові представники дому Габсбургів: ерц-герцог Фердинанд, одружений на слов’янці та вбитий в Сараєво у 1914 році, а також останній імператор Карл та його кузен  Василь Вишиваний.

У Чехословаччині після Першої світової війни  деякі діячи створили панслов’янські кольори (червоний, синій і білий). Ця течія думки підтримувала ідеї рівності між різними слов’янськими народами, прагнучи прийняти цінності, що походять від західноєвропейських інтелектуалів.

У Польщі з’явився інший напрямок цієї думки. Подібно до інших слов’янських народів, поляки були підкорені іноземними державами протягом XIX століття. Проте, на відміну від інших груп, польські націоналісти не прагнули загального об’єднання слов’ян, а натомість зосередилися на відновленні польської держави.

Після катастрофи 1917 року більшовицький уряд офіційно відмовився від панславізму як ідеології царської епохи. Проте окупаційний та мерзотний Радянський Союз, прагнучи відновити та утримати територіальні здобутки імперії, активно впроваджував політику, спрямовану на збереження контролю над регіонами, що раніше належали до царської Росії. Під час Громадянської війни радянські війська намагалися повернути Центральну Азію, хоча Польща була втрачена у 1918 році, тимчасово частково відновлена в 1940-му і повністю – після перемоги у Другій світовій війні 1945 року. Фінляндія, яка оголосила про свою незалежність у 1918 році, також стала об’єктом радянської агресії у 1940 році, хоча зі значно обмеженими успіхами.

Тріумф у Другій світовій війні дозволив Радянському Союзу створити так званий «санітарний кордон» зі східноєвропейських країн, які були змушені прийняти роль сателітів. До 1990 року цей кордон залишався одним із символів радянського домінування, проте розпад СРСР позбавив Москву впливу над східноєвропейськими державами.

Хоча в роки після більшовицького перевороту панславізм вважався анахронізмом, у період Холодної війни він був частково відроджений. Ця концепція, адаптована до нових геополітичних реалій, використовувалася як ідеологічне обґрунтування домінування СРСР над країнами Східної Європи.

Панславізм, однак, ніколи не був строго організованою ідеологією чи чіткою доктриною. У 1937 році, ця доктрина  вже радше ставлення розуму та почуттів, позбавлене ґрунтовної інтелектуальної структури, аніж логічно вибудуваний світогляд. Наголос на ідеї слов’янської переваги та солідарності, хоч і філософськи слабкий, залишався невід’ємною частиною європейської історії від моменту виникнення панславізму на початку XIX століття.

Щоб зрозуміти витоки цієї ідеї та її розвиток, необхідно зануритися в історичний контекст, який сформував ідеологію панславізму. Починаючи з романтичного піднесення національних рухів у XIX столітті, вона еволюціонувала від культурного феномену до потужного політичного знаряддя.

Не дивно, що мерзотна радянська влада в 1940-х роках докладала спільних зусиль для відродження панслов’янських настроїв, а в 1941 році вони підтримали створення Всеслов’янського комітету та організували Всеслов’янський з’їзд у Москві. Так само на Заході створювалися Всеслов’янські комітети, як фронтові організації Комуністичної партії Радянського Союзу. Ці зусилля були радше продовженням агресивної радянської зовнішньої політики, ніж відображенням народних настроїв. Радянський Союз припинив панславістський напрям після розриву з Югославією Йосипа Броз-Тіто, який у листопаді 1947 р. подякував Сталіну та Червоній армії за те, що вони «визволили . . . слов’янські народи», але вже через рік першим заявив, що панславізм і слов’янське братерство були містифікацією, використаною великоросами для підкорення слов’янських народів. Моше Піяде, Мілован Ґілас та інші югославські теоретики у своїй полеміці зі сталінським режимом дійшли висновку, що не було істотної різниці між політикою царського панславізму щодо Сербії під час великої балканської кризи 1878 року та політикою Кремля сьогодні. по відношенню до югославів, болгар, чехословаків і українців, а також угорців, румунів і албанців.

В результаті після Другої світової війни у цілому панславізм поступово втратив свою актуальність. Зміни у геополітичному ландшафті, становлення незалежних національних держав та вплив нових ідеологій значно послабили його позиції. Концепція, яка колись була прапором боротьби за визволення та солідарність слов’янських народів, виявилася непотрібною у новому світовому порядку, де пріоритет отримали національні інтереси та глобальні ідеологічні протистояння.

У сучасному світі панславізм здебільшого зберігся, як інструмент російської імперської загарбницької риторики. Москва прагне реанімувати його у вигляді закликів до об’єднання слов’янських народів під своїм керівництвом. Однак ця спроба повернення до ідеології, що колись пропагувала рівність і братерство, фактично перекреслює її першопочаткову сутність. Сьогоднішній панславізм є радше виправданням геополітичних амбіцій Росії, ніж щирою ідеєю солідарності.

Розпад Радянського Союзу не став остаточним завершенням Холодної війни, як це здавалося багатьом. У 1990-х роках на зміну офіційній радянській ідеології прийшли нові політичні сили, пов’язані зі структурами колишнього КДБ. Менше ніж за десятиліття люди, виховані в дусі радянської спец службової контр-культури, зайняли ключові позиції у владі Росії. З приходом  до влади мерзотника та вбивці Путіна, який з 1999 року розпочав Другу чеченську війну те геноцид чеченців, стало очевидним, що підхід до управління державою будується на старих імперських засадах.

Сьогодні ідеї панславізму переживають новий спалах, проте зновуу спотвореній формі. З початку війни в Україні у 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення в 2022-му, Володимир Путін зловживає цим ідеологічним спадком, використовуючи його для виправдання агресії проти сусідніх країн. Апелюючи до концепції «спільної слов’янської долі»,  предтеча антихриста Путін створює небезпечний наратив, який підміняє справжній/початковий панславізм агресивним експансіонізмом, спрямованим на відновлення імперського контролю над територіями Центральної та Східної Європи. Його висловлення — це цинічна маніпуляція антизахідними, антиліберальними ідеями, що спотворює багатовікову працю мислителів, які прагнули об’єднати слов’ян на основі рівності, культури та спільної історії.

В результаті на зміну первісному панславізму, ліберальному і гуманітарному, прийшов реакційний і обструкціоністський панрусизм російських «панславістів». Останні, відвернувшись від Заходу, закликали до відродження нової Візантії на чолі з месіанською Руссю; по суті, вони підготували шлях для Східної Європи, де панує Росія, яку ми маємо сьогодні.

Панславізм у путінській інтерпретації ґрунтується на консервативному комунітаризмі, який пропагує уявлення про слов’ян як окрему «цивілізацію» з унікальними цінностями, що нібито суперечать «західному світові». Ця ідеологія стала не просто інструментом геополітичної боротьби, але й засобом легітимізації російського домінування над іншими слов’янськими народами. Використання історичного дискурсу про «слов’янську солідарність» насправді спрямоване на руйнування тих самих принципів рівності та співпраці, які лежали в основі автентичного панславізму.

Таким чином, сучасна терористична та тоталітарна Росія, яка претендує на роль захисника слов’янського світу, свідомо знищує спадщину панславізму. Цей рух, який мав на меті визволення та об’єднання народів,  на Росії при путінській владі було перетворено на ідеологічне прикриття для імперської агресії, ставлячи під загрозу ідеї справжньої слов’янської єдності, над якими працювали покоління діячів. Путінський режим активно використовує цю концепцію для легітимізації власних політичних і геополітичних інтересів, зокрема на Балканах, де Росія намагається закріпити своє домінування під виглядом захисту слов’янської ідентичності.

Іншою мовою, у сучасному контексті панславістська ідея набула викривленої форми, перетворившись на авторитарний проєкт злодія Путіна, спрямований на виправдання агресії проти України та інших сусідів. Використовуючи старі імперські наративи, він намагається відновити так звану «велич Росії» шляхом насильницького підкорення, підриву західних цінностей та просування месіанських амбіцій. Такі дії породжують дедалі більшу напругу в міжнародних відносинах і становлять серйозну загрозу для демократичних принципів і глобальної стабільності.

Після революційних змін в Україні 2014 року Путін активізував спроби просування радикально-націоналістичної програми на міжнародному рівні. Цей порядок денний включає кілька ключових елементів: відродження впливу Російської православної церкви, централізацію політичної влади, посилення російського націоналізму, зростання конфронтації із Заходом та запровадження соціально консервативного законодавства.

Російська православна церква, зокрема, активно підтримала вторгнення в Україну, заявляючи про необхідність «захисту культури» від того, що вона розглядає як загрозливі «метафізичні відхилення». Така позиція демонструє, як церква стала частиною державного апарату, що обслуговує політичні амбіції Кремля.

Ідеологія сучасного російського режиму за останнє десятиліття активно інтегрувала в свій мейнстрім теоретичні погляди, які раніше були притаманні лівим ідеологам. Ці ідеї включають антизахідний порядок денний, популістські підходи до управління та наративи, що виправдовують авторитаризм під виглядом «захисту культури». У реальності ці ідеї слугують для виправдання агресії, підриву демократичних інститутів та поширення антигромадянськихта популістських тенденцій. У новому світовому порядку цей «панславізм» втратив будь-який автентичний зміст, залишившись лише знаряддям для реалізації геополітичних інтересів Кремля.

Однак цікаво, що у культурній сфері зростає інтерес до слов’янської єдності, який проявляється у неоязичницьких рухах та аполітичних концепціях, які намагаються відокремити ці ідеї від політичної риторики. Ці течії, хоча і не пов’язані з Кремлем, підсилюють загальне уявлення про «особливу» роль слов’янства, що може сприяти новим спробам Росії маніпулювати громадською думкою у центральній Європі.

Російський режим, очолюваний  геноцидником Путіним, фактично знищив ідею панславізму, перетворивши її на інструмент агресії та домінування. Ідея рівності слов’янських народів, що колись об’єднувала, тепер використовується для виправдання війни проти України, підкорення сусідів і руйнування міжнародної стабільності. Путінська політика – це суміш реваншизму, авторитаризму і пропаганди, що прикривається міфом про «захист традиційних цінностей».

У Чехії та Словаччині такі нові форми панславізму  проявляються як культурні ініціативи, що часто не мають політичного підтексту, але демонструють зростання інтересу до слов’янського минулого. У Сербії, навпаки, цей концепт активно використовується у зовнішній політиці для посилення зв’язків із Росією. Такий підхід лише поглиблює залежність Сербії від кремлівської пропаганди, заважаючи їй інтегруватися до європейської спільноти.

Зрештою, час покаже, чи зможуть слов’янські країни остаточно відкинути ці токсичні наративи, створені в Кремлі, та стати на шлях демократії та рівноправної співпраці. А російський «високий кінь» усе частіше виявляється троянським, несучи руйнування та розбрат під виглядом «братерства». Тепер зрозуміло, що російський режим не здатен запропонувати нічого, крім агресії та пропаганди, і цей міф про «слов’янську єдність» буде лише дедалі більше втрачати вплив у сучасному світі.

Ця інтеграція політичної, ідеологічної та релігійної складових створює небезпечний прецедент, де імперські прагнення прикриваються ідеями культурного захисту та морального відродження.

Проти цього виступив Вселенський Патріарх Варфоломій, який гостро розкритикував те, що він охарактеризував як «панславізм» Російської Православної Церкви, очолюваної  товаришем Гундяєвим, або агентом Михайловим. Цю заяву було зроблено під час його промови на «Конференції світової політики – за розумно відкритий світ» у 2023 році, коли він засудив підтримку, яку РПЦ надає Путіну у контексті його вторгнення в Україну.

Патріарх Варфоломій зазначив, що протягом останніх століть, особливо починаючи з XIX століття, Російська Церква стала інструментом політичної та військової експансії, використовуючи релігійні почуття, як засіб досягнення цілей, які є чужими для християнського служіння. Він підкреслив, що така політика, вкорінена в ідеології панславізму, спотворила початковий задум цієї концепції, перетворивши її з ідеї солідарності слов’янських народів на засіб імперської домінації. «З моменту падіння Константинополя у 1453 році Москва прагнула перебрати на себе роль Вселенського Патріархату,  проголошуючи себе «третім Римом». Це багатовікове прагнення, яке загострилося в XIX столітті, стало ключовою причиною розколу в православному світі», – заявив Варфоломій.

Патріарх також вказав на те, що з XIX століття ідеологія панславізму, яка мала на меті об’єднання слов’янських народів на засадах культурної та релігійної спільності, була викривлена під впливом пангерманізму та російської зовнішньої політики. У цій новій, переробленій формі панславізм включав релігійний компонент, який став основою доктрини етнофілетизму – ідеї, що церкви повинні організовуватися за етнічним принципом, центральним маркером якого є мова. «Етнофілетизм, цю форму церковного націоналізму, Вселенський Патріархат Константинополя засудив ще в 1872 році, визначивши її як єресь, що суперечить універсалізму євангельського послання та принципу територіального управління, який лежить в основі нашої церковної організації», – нагадав Патріарх.

Варфоломій підкреслив, що після падіння тоталітарного комуністичного режиму Росія знову почала використовувати релігію у своїх ідеологічних цілях. За його словами, особливо помітною ця тенденція стала після обрання «товарища» Гундяєва у 2009 році. Російська Церква активно підтримує анти-людську та єретичну концепцію «русского мира», згідно з якою релігія і мова визначають єдність Росії, України, Білорусі та інших пострадянських територій, включаючи діаспору, а також й всі слов’янські народи.

Водночас Патріарх Варфоломій зауважив, що сам по собі панславізм, заснований на принципах солідарності та взаємопідтримки слов’янських народів, має позитивний потенціал. Однак його було спотворено, коли він став інструментом для досягнення імперських амбіцій богомерзотної Московії. Справжній панславізм мав би служити духовному єднанню народів і поширенню євангельського універсалізму, а не підтримувати агресивну політику домінування.

На завершення Варфоломій закликав до відновлення справжньої місії Церкви, яка має бути вільною від політичного втручання та слугувати не національним амбіціям, а духовному оновленню та єдності.

Російське вторгнення в Україну є справжньою катастрофою (яку й близько не можна порівняти з розпадом СРСР) – безумовно, для мільйонів невинних українців, які опинилися під бомбардуванням у своїх домівках, але також і для самої Російської Федерації. Єдиний вихід Путіна зараз – зробити ситуацію ще гіршою – як для росіян, так і для українців.

Загарбницька політика та тривалий геноцид слов’янства від Володимира Путіна стали найбільшим бичем для ідеї панславізму. Якщо колись цей рух обіцяв єдність слов’янських народів на основі спільної культурної та історичної спадщини, то сьогодні його ім’я стало синонімом агресії, втрати автономії та нищення національної ідентичності. Адже хто ж захоче об’єднуватися з Москвою, яка насильно нав’язує свої інтереси і знищує будь-яку спробу виокремити національні особливості?

Хто хоче ставати частиною нової «русской империи», де будь-яка спроба зберегти свою культуру чи мову приречена на осуд? Хто захоче, щоб його національні символи замінялися кремлівськими гаслами, а свою рідну мову – на мову, яка відчужує від власної спадщини? Адже Путін із своєю політичною стратегією не лише знищує країни, а й заганяє їх у пастку безсмертної залежності, де все, від культури до політики, має підкорюватися одній ось цій «спільній» державі.

Ніхто зі слов’ян не хоче бути частиною такого проєкту. Русифікація Білорусі стала яскравим прикладом того, як диктатор намагається стерти національну ідентичність інших слов’янських народів, підкорюючи їх в ім’я своїх політичних амбіцій. Білорусь, історично тісно пов’язана з Росією, але зі своєю особливою мовною та культурною спадщиною, стає свідком того, як кожен крок до «братерства» насправді є ще одним кроком до втрати своєї самобутності. І це далеко не перший випадок.

Найгірше – Путін трактує спадщину панславізму не як культурну чи національну єдність, а як продовження його паскудної та ганебної ідеї «русского мира». Ця ідея, що була запущена на ниві спотвореного та зіпсованого їм же «панславізму», насправді є нічим іншим, як спробою перетворити слов’янські народи на частини «великої» російської анти-держави, де кожен з них повинен підкорятися диктаторській волі  безжальної Москви.

Погляньмо ще раз на повномасштабну війну проти України. Всі ці слова про «єдину слов’янську родину» розбиваються об реальність, коли Путін віддає накази для вбивства слов’янських братів, руйнуючи не лише життя людей, а й саму ідею співіснування.

Ніхто, крім путінського режиму, не може бачити в такій «єдності» нічого іншого, як спробу змусити інших слов’янських народів підкоритися московським інтересам. Природно, що ні одна країна не захоче бути частиною такої «спільної долі». Путін і його ідеологія «русского мира» перетворили панславізм на пропагандистський інструмент для гноблення, а не для взаємоповаги. Кожен новий крок Кремля не тільки відкидає ідею єдності, а й запроваджує нові розділи в історії, де братні народи стають жертвами для реалізації хворобливих амбіцій одного диктатора.

Але на противагу путінському «панславізму» існує й проєвропейський панславізм являє собою найбільш перспективний напрямок для розвитку цього руху, адже він не лише зберігає багатогранність слов’янських культур, а й надає їй нову силу та актуальність в умовах сучасного глобалізованого світу. Проєвропейський панславізм підкреслює необхідність інтеграції слов’янських народів у культурний, політичний і економічний простір Європи, прагнучи до рівноправного співіснування з іншими європейськими народами. Цей рух акцентує увагу на спільних культурних та історичних цінностях слов’янських народів, водночас прагнучи інтегрувати найкращі зразки західноєвропейської інтелектуальної традиції, що дозволяє слов’янським народам розвиватися в рамках сучасних європейських цінностей, таких як права людини, збереження мовної ідентичності та верховенство права.

Одним із важливих аспектів проєвропейського панславізму є його підтримка ідеї рівності серед слов’янських народів. Підхід, орієнтований на рівноправне співіснування, відкриває можливості для співпраці та взаємної допомоги між слов’янськими країнами в рамках європейських інститутів, таких як Європейський Союз. Це дозволяє не лише зберігати культурну самобутність кожного народу, але й спільно долати виклики, які постають перед усіма європейськими державами, зокрема у питаннях економічного розвитку, екології та безпеки.

Проєвропейський панславізм не суперечить національним інтересам слов’янських народів, а навпаки, він дозволяє їм реалізувати свій потенціал у єдиному європейському контексті. Це підвищує роль слов’янських культур і мов у міжнародному середовищі та сприяє їх збереженню і розвитку, в той час як європейська інтеграція дає нові можливості для економічного зростання, політичної стабільності та соціальної солідарності.

Замість того, щоб залишатися в ізоляції або шукати альтернативи європейському курсу, проєвропейський панславізм пропонує реальний шлях до модернізації та процвітання слов’янських народів у контексті Європи, яка, завдяки своїй багатонаціональності та історичній різноманітності, стає все більш відкритою для співпраці та взаємопідтримки.

Враховуючи історичні уроки та сучасні тенденції розвитку Європейського Союзу, можна з упевненістю стверджувати, що проєвропейський панславізм має всі шанси стати потужним і конструктивним напрямом у подальшій еволюції цього руху.

Панславізм міг би спрацювати лише за умови створення міжнародної організації, подібної до Ліги арабських держав, а не єдиної країни.

Багато слов’янських народів мають бажання налагодити хороші стосунки між собою, але є й такі, хто скептично ставиться до панславізму через історичні фактори, зокрема через те, що Росія часто використовувала цю ідею для власних політичних цілей. Наприклад, ідея панславізму не знаходить підтримки у багатьох країнах Центральної та Східної Європи через негативний досвід з Росією, зокрема через насильницьку політику в часи Радянського Союзу.

Панславізм, який історично асоціювався з Росією, що намагалася стати лідером слов’янського світу, хоча багато народів мають свою окрему ідентичність та національні інтереси. Різниця між західними слов’янами (наприклад, поляками, чехами, словаками), східними слов’янами (українцями, білорусами) та південними слов’янами (сербами, хорватами, болгарами, македонцями) є досить значною, а тому говорити про єдину слов’янську спільноту без врахування цих відмінностей складно.

Для західних слов’ян співпраця є реальнішою, оскільки ці народи мають сильні економічні та культурні зв’язки. Південні слов’яни також мають потенціал для більшої інтеграції, хоча їх історія та соціальна складність заважають цьому процесу. Що стосується східних слов’ян, то вони мали можливість досягти більшої співпраці, але Росія, через свою імперіалістичну політику та агресію, серйозно ускладнила цей процес. Україна, зокрема, після подій 2014 та 2022 років, вже не може бути частиною панславістських ідей через дії Росії.

Тому, якби панславізм й мав шанс на успіх, це повинно було б бути без участі Росії, а також з наданням самостійності для кожної країни. Проте навіть без Росії ідея слов’янської співпраці потребує значних зусиль для вирішення існуючих конфліктів і історичних протиріч між народами.

Панславізм вперше з’явився в XVII столітті через твори хорватського письменника та богослова Юрія Крижаніча. Він був одним із головних прихильників панслав’янських принципів. Деякі ідеї Крижаніча надихають пізніших митців-романтиків слов’янських народів XIX століття. Ці ідеї служили протиставленням абсолютизму з одного боку та німецькому романтичному націоналізму з іншого. Це був час, коли єдиною незалежною слов’янською країною була Росія, тоді як усі інші групи (чехи, поляки, хорвати, словенці, серби тощо) були або частиною неслов’янської країни, або були захоплені Росією. За такої ситуації серед різних слов’янських інтелектуалів розвинуться дві протилежні школи думки: проєвропейська та інший, проросійська. Остатня була остаточна зруйнована предтечою антихриста Путіним. Таким чином, панславізм, який був зраджений Путіним, перетворився з ідеї культурної солідарності на інструмент імперіалістичного поневолення.

Однак справжній панславізм, який ґрунтується на принципах рівності, поваги до національних ідентичностейта культурної й мовної різноманітності, може бути відновлений тільки через орієнтацію на європейські цінності. Як натякає Патріарх Варфоломій, лише проєвропейський панславізм може врятувати ідею слов’янської єдності від російської гегемонії.

В перспективі це може призвести до створення вільного об’єднання слов’янських народів, яке не буде залежати від Москви. Це об’єднання може мати змінне керівництво, подібно до Ліги арабських держав або Британської співдружності націй, де кожна країна зберігає свою незалежність, але разом вони формують потужну культурну, економічну та політичну співдружність. Такі наддержавні утворення, як Європейський Союз або Сполучені Штати Америки, можуть стати моделями для майбутнього слов’янського об’єднання, де взаємодія між народами базується на спільних інтересах, а не на диктатурі однієї держави. Лише так, через демократичне, рівноправне об’єднання, можна повернути справжню суть панславізму і створити майбутнє, де кожен народ може розвиватися, не боячись втратити свою унікальність.

Сергій Сербін,

історик,

медіатор українського офісу  Solidaritätsnetz International