Щоденний християнський подвиг

Сьогодні я хочу говорити з вами про щось, що лежить у самому серці нашої віри, в основі вчення Христа – про любов до ближнього. Це не просто гарна фраза, не легке побажання, це наріжний камінь нашого духовного життя.

Згадаймо слова Христа: Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм. Це перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе (Мт. 22:37- 39).

Він не ставить ці дві заповіді на противагу, вони нероздільні. Не можна по-справжньому любити Бога, не люблячи ближнього, тому що ближній – це образ Божий, який живе поруч із нами.

Що означає любити ближнього? Це не просто посміхатися перехожим на вулиці та говорити ввічливі слова. Це набагато глибше та складніше. Любити ближнього означає бачити в кожній людині, незалежно від її зовнішності, походження, віросповідання, соціального становища – особистість, створену за образом і подобою Божою. Це означає приймати його таким, яким він є, з усіма його достоїнствами та недоліками, з його радощами та смутками.

Любов до ближнього – це милосердя до нужденних, допомога слабким, підтримка тих, хто страждає. Це не заплющувати очі на чужий біль, а простягати руку допомоги, втішати скорботних, годувати голодних, одягати голих. Це не засуджувати і критикувати, а прощати і співчувати, як пробачив нам Господь наші гріхи.

Ми живемо у світі, де так багато поділів та конфліктів. Де так багато ненависті та жорстокості. Де так багато образ та нерозуміння. Але ми, християни, покликані бути світлом у цьому темному світі, нести любов Христа до кожного серця.

Це не легко, це потребує зусиль, вимагає роботи над собою. Нам часто буває простіше засудити, аніж зрозуміти. Простіше відвернутися, ніж допомогти. Але ми повинні пам’ятати, що в кожному з нас є цей потенціал, ця Божа іскра любові. Наше завдання – розпалити її, дати їй горіти яскравим полум’ям.

Любов до ближнього – це не просто абстрактне поняття, це цілком конкретні дії, які ми робимо щодня. Це добре слово сусідові, це допомога людині похилого віку, це терпіння до дратівливого колеги, це прощення кривднику.

Любов до ближнього – це не тільки те, що ми даємо іншим, це те, що ми отримуємо натомість. Коли ми любимо ближнього, ми відкриваємося для Божої любові, і вона наповнює наші серця, роблячи нас щасливими та радісними.

Давайте ж, браття і сестри, будемо вчитися цієї любові, давайте виявлятимемо її кожен день нашого життя.

Давайте пам’ятатимемо слова Христа: Тому дізнаються всі, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою (Ів. 13:35).

Необхідно поміркувати про два потужні духовні інструменти, які дано нам Богом для нашого спасіння та освячення: про піст і молитву. Це не просто релігійні обряди, це не порожні формальності, це живі сили, здатні змінити наше життя, наблизити нас до Бога і допомогти нам перемогти наші слабкості.

Піст. Не лише обмеження у їжі. Коли ми говоримо про пост, багато хто відразу уявляє собі відмову від їжі. І це, безумовно, важлива частина посту, але не єдина. Піст – це не просто дієта, це духовна вправа, спрямована на очищення нашого тіла та нашої душі.

Піст – це обмеження фізичних потреб, контроль над нашими бажаннями, тренування волі. Коли ми обмежуємо себе в їжі, ми вчимося керувати нашими пристрастями та бажаннями, не ставати їхніми рабами. Коли ми постимо, ми звільняємо час, який зазвичай йде на приготування їжі та її вживання. Цей час ми можемо присвятити молитві, читанню Святого Письма, міркуванню про Бога і наших відносин з Ним. Піст нагадує нам про тих, хто страждає від голоду та злиднів. Це спонукає нас до милосердя та благодійності, відкриває наші серця до тих, хто потребує нашої допомоги. Жаль і покаяння. Піст – це час для самоаналізу, щоб побачити свої гріхи і покаятися в них. Це можливість упокоритися перед Богом і попросити Його прощення.

Молитва – це дихання нашої душі. Молитва – це діалог із Богом, це наш зв’язок із Ним. Це не просто прохання чогось, це спілкування з нашим Небесним Батьком, це можливість відкривати Йому своє серце, свої радості та смутку. Молитва – це піднесення нашого розуму і серця до Бога, прагнення бути ближчими до Нього, це пошук Його волі в нашому житті. Подяка за Його благословення, усвідомлення того, що все, що ми маємо, дано нам від Бога, і висловлення нашої подяки за Його милість. Наше прохання до Бога про те, що нам необхідно, і наша готовність дотримуватися Його волі. Покаяння в наших гріхах і визнання нашої слабкості і потреби Його прощення.

Піст та молитва – це нерозривні поняття. Вони посилюють одне одного, вони працюють разом, щоб призвести до духовного зростання. Пост без молитви – це просто дієта, а молитва без посту – може бути формальною.

Коли ми постимо, наш дух стає більш сприйнятливим до Божественних істин, а наше тіло стає більш слухняним нашому духу. Коли ми молимося, ми сповнюємося Божою благодаттю, і вона допомагає нам долати наші слабкості та спокуси. У нашому сучасному світі, повному спокус та відволікаючих факторів, пост і молитва стають особливо необхідними. Вони допомагають нам зосередитись на найважливішому, на нашому духовному спасінні.

Піст і молитва допомагають нам протистояти спокусам. Коли ми контролюємо наші бажання і прагнемо Бога, ми стаємо більш стійкими до спокус світу. Ми зміцнюємо нашу віру, бо коли ми проводимо час у розглаголі з Богом, наша віра зростає та зміцнюється. Коли ми звертаємося до Бога у молитві, ми знаходимо мир і спокій, які цей світ не може дати нам. Піст і молитва – це шлях до духовного зростання, шлях до персональної святості.

Давайте ж не зневажати цих дорогоцінних дарів Божих. Використовуватимемо піст і молитву як інструменти для нашого духовного перетворення, для нашого наближення до Бога.

Пам’ятаймо слова Господа Ісуса Христа: Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом (Мт. 17:21).

Я хочу закликати вас до віри, яка горить яскравим полум’ям, до віри, яка не знає компромісів, до віри, яка готова на все заради Бога. Я хочу закликати вас до віри, подібної до віри святого Симеона Стовпника.

Хто такий був Симеон? Це була людина, яка залишила всі мирські блага, всі втіхи та насолоди, щоб повністю присвятити себе Богові. Він не шукав легкого шляху, не боявся труднощів і поневірянь. Він підіймався на стовп, підносячи свій дух до небес, і проводив там дні та ночі, у молитві та пості, у чуванні та покаянні.

Багато хто з нас, на жаль, віддають перевагу більш легкому шляху. Ми ходимо до церкви, молимося, але при цьому продовжуємо чіплятися за мирські уподобання, за свої гріховні звички. Ми ніби хочемо служити і Богові, і мамоні, але так не буває! Наша віра часто буває поверховою, теплою, а не гарячою. Симеон Стовпник показує нам, якою має бути справжня віра. Він не просто вірив у Бога, він жив Богом. Його віра пронизувала всю його істоту, вона була його диханням, його їжею, його змістом життя.

Симеон не шукав слави, він не шукав схвалення людського. Він шукав лише єдиного – догодити Богові. Він знав, що земне життя – це лише мить, і що вічність – ось головне. Він знав, що справжня нагорода чекає на нас у Царстві Небесному.

Я не закликаю вас усіх підніматися на стовпи, але я закликаю вас до духовної висоти. Я закликаю вас до щирої віри, до молитви, яка йде з глибини серця, до покаяння, яке очищає нашу душу, до справ милосердя, які прославляють Бога.

Давайте перестанемо бути просто глядачами у нашій вірі, давайте станемо її активними учасниками! Давайте будемо прагнути святості, як прагнув до неї Симеон Стовпник! Нехай його приклад буде для нас натхненням і настановою. Нехай його віра розпалить у наших серцях вогонь, який вестиме нас до Бога.

Сергій Сербін,

історик