Афери, суди та російський слід: чому власник ТММ досі не за ґратами?

Микола Толмачов

В українському девелопменті ім’я Миколи Толмачова вже понад два десятиліття є впізнаваним. На початку 2000-х він сприймався як один із символів нової будівельної еліти: публічний, амбітний, з доступом до центральних майданчиків Києва, міжнародними планами та гучними презентаціями. Його компанія «ТММ» будувала житлові комплекси у столиці, виходила на закордонні ринки, залучала інвестиції та демонструвала образ великого, системного бізнесу.

Втім, за фасадом успіху роками накопичувався інший бекграунд: борги, конфлікти з інвесторами, судові спори та кримінальні провадження, які з часом стали невід’ємною частиною історії Толмачова.

Фінансові проблеми групи «ТММ» почали проявлятися ще у першій половині 2010-х років. Компанія активно кредитувалася, але зобов’язання перед банками та партнерами виконувати перестала. За даними судових реєстрів і профільних медіа, йшлося про сотні мільйонів, а згодом і понад мільярд гривень боргів. Кредитори один за одним зверталися до судів, домагалися арештів активів, заборон на виїзд за кордон та примусового стягнення майна. Процеси тривали роками, однак системних наслідків для ключового власника бізнесу так і не настало.

Паралельно загострювалися конфлікти з інвесторами та мешканцями житлових комплексів, збудованих «ТММ». Афілійовані із забудовником управляючі компанії звинувачували у маніпуляціях з тарифами на житлово-комунальні послуги, нав’язуванні власних схем обслуговування та фактичному викачуванні коштів із мешканців. Люди роками судилися, виходили на акції протесту, але для самого Толмачова ці історії не мали відчутних правових наслідків.

Окремий пласт біографії фігуранта становлять численні кримінальні епізоди, про які йшлося у журналістських розслідуваннях. Мова йшла про підозри у шахрайстві, підробці документів, маніпуляціях через судову систему, тиску на інвесторів та спробах через сумнівні судові рішення переоформлювати об’єкти нерухомості. У деяких випадках фігурували земельні ділянки та будівлі у центральних районах Києва. Попри обшуки, слідчі дії та гучний медійний резонанс, ці справи або затягувалися, або розсипалися, не доходячи до реальних вироків для ключового фігуранта.

Не менш чутливою темою залишаються зв’язки Толмачова з Російською Федерацією. За даними медіа, частина його бізнес-активностей у минулому була пов’язана з російськими контрагентами, а окремі компанії орієнтувалися на ринок РФ навіть після 2014 року. Цей факт викликав особливі питання вже після початку повномасштабної війни, коли суспільство дедалі уважніше дивиться на походження капіталів і ділові зв’язки великого бізнесу.

Крім того, у публікаціях неодноразово згадувалися контакти Толмачова з представниками політичних еліт і так званими «друзями Президента» різних періодів. Саме ці зв’язки, на думку критиків, могли пояснювати дивовижну стійкість його позицій у судах і правоохоронній системі, а також можливість роками уникати персональної відповідальності навіть у резонансних справах. Вираз «друзі Президента», який роками використовувався журналістами як напівіронічна формула, після низки гучних антикорупційних розслідувань перестав бути публіцистичним перебільшенням. Справи, пов’язані з корупцією у силових і державних структурах, зокрема навколо колишнього керівництва СБУ, енергетичного сектору, великих держпідрядів, а також тривала історія політичного бізнесу Юлії Тимошенко, продемонстрували існування сталих неформальних мереж впливу. Йдеться про коло людей, об’єднаних не лише посадою чи партійною приналежністю, а особистими зв’язками, спільними бізнес-інтересами та багаторічною взаємною лояльністю. Саме в такому контексті поняття «друзі Президента» дедалі частіше описує не медійний штамп, а реальний корупційний спрут, який має доступ до ухвалення рішень, контактів з Офісом Президента та здатність мінімізувати наслідки кримінальних і фінансових скандалів для своїх учасників.

На цьому тлі особливо контрастно виглядає стиль життя бізнесмена. Попри борги, судові конфлікти та кримінальні шлейфи, Толмачов продовжує працювати з офісів у центрі Києва, вести активну ділову діяльність і демонструвати комфорт та впевненість. Для багатьох інвесторів і мешканців недобудованих або проблемних об’єктів цей контраст виглядає особливо цинічно.

Саме це і формує головне питання, яке постає перед суспільством: як людина з таким набором боргів, скандалів і кримінальних історій десятиліттями залишається поза реальною відповідальністю. Чому одні втрачають гроші, житло і роки в судах, тоді, як ключовий персонаж продовжує жити і працювати без видимих наслідків. Відповіді на ці питання криються у деталях конкретних справ, судових маневрах, зв’язках і механізмах, які дозволяють знову і знову виходити «сухим із води».

Теорія «недоторканності» Толмачова найкраще перевіряється на практиці. Ми вирішили вийти за межі кабінетів і відправили журналіста в офіс забудовника, аби дізнатися, що люди, пов’язані з цим бізнесом, думають про звинувачення у шахрайстві та зв’язках із Росією? Відповіді виявилися куди красномовнішими за будь-які судові ухвали.

Тож ми прийшли в офіс Толмачова за адресою: Київ, вул. Володимирська, 49-а.

Як темрява боїться світла, так і пан комерсант боїться прямих запитань. Правда – це просто і легко, і на запитання про податки до держави агресораки та терористки, головне це те чого ми не почули. А не почули ми твердого: «ні, не сплачую та ніколи не сплачував!!!».

У країні, яка вже багато років воює за своє виживання, будь-яка співпраця з державою-агресором є неприпустимою – незалежно від прізвищ, статусів чи минулих заслуг. Особливо цинічно це виглядає тоді, коли йдеться про великий бізнес, офшорні схеми та можливу сплату податків у бюджет ворога. На жаль, українське суспільство не вперше стикається з явищем безкарності так званих «друзів Президента» – людей, які роками уникають відповідальності завдяки зв’язкам і впливу. Ми переконані, що громадськість має знати правду, а правоохоронні органи зобов’язані не імітувати, а реально розслідувати такі факти. Бо війна – це не лише фронт, це ще й боротьба з внутрішніми схемами, які послаблюють державу зсередини, – заявив Євгеній Кузнєцов, голова Союзу воїнів-добровольців України

Кейс Миколи Толмачова та компанії «ТММ» є яскравим підтвердженням того, що українська правоохоронна система працює в режимі процесуальної імітації. Попри багаторічні борги, що перевищують мільярд гривень, численні кримінальні провадження за фактами шахрайства та підробки документів, реальні вироки залишаються недосяжними. Як і у справах Міндича, Петренко, Пашинського, Розенблата, «Гуліверу» чи організаторів фінансових пірамід КешФлоу, ми спостерігаємо єдиний сценарій: гучні обшуки та «браві» звіти у медіа з часом перетворюються на затяжні судові маневри, де справи «розсипаються» через свідому бездіяльність або корупційну заангажованість системи. Це свідчить про глибоку інституційну непридатність державних органів до боротьби з корупцією, коли йдеться про великий капітал.

Відсутність реальної політичної волі пояснюється існуванням стійких неформальних мереж, відомих як «друзі Президента». Саме зв’язки з політичними елітами забезпечують дивовижну стійкість у судах та можливість ігнорувати навіть звинувачення у «російському сліді» під час війни. Коли темні схеми бізнесу тісно переплетені з інтересами політиків вищого ешелону, правоохоронні органи стають лише інструментом захисту статус-кво. Допоки особиста лояльність та спільні бізнес-інтереси важитимуть більше за державний закон, будь-які антикорупційні реформи залишатимуться лише фасадними декораціями, що не здатні притягнути до відповідальності ключових фігурантів.

Наталія Пащенко,

координатор Союзу воїнів-добровольців в ЄС