ТРАДИЦІЙНІ ЦІННОСТІ & ДУХОВНІ СКРЄПИ: КУЛЬТ АБСУРДУ

«Скрєпи» — це не просто модний термін, а справжня культурна аномалія, яка підкорила серця росіян та засмітчила інтернет-простір. Це явище, яке викликає одночасно сміх і жах, нагадуючи про те, як далеко може зайти абсурд у суспільстві.

У світі, де все більше людей починають усвідомлювати абсурдність російських «духовних скреп», виникає питання: чим же насправді є ця концепція?

Якщо спробувати заглянути у серце російських духовних скреп, то можна побачити, що там немає нічого, крім пустоти. У країні, де правова, соціальна та політична несправедливість стали нормою, які можуть бути духовні цінності? Це справжня деградація, яка нагадує стару пісню: «Ми будемо вірити в наші «скрепи», навіть якщо в них ніхто не вірить».

На фоні цього всього важко не помітити, що «духовні скрепи» виглядають як декорації, за якими ховається безпросвітна дійсність. Від таких скреп до духовного склепу — один крок. Вони стали не просто абстракцією, а символом занепаду, у якому фальшиві цінності замінюють реальні.

Картину доповнює путінська Росія, яка нагадує сон жахів, де Фредді Крюгер грає позитивну роль. Адже в цій абсурдній реальності «боротьба з совєтизмом» перетворилася на ідеологічний інструмент, що намагається заперечити власну спадщину. Де ж тут знайти місце справжній духовності, якщо навіть її символи стали об’єктами знущання?

Отже, перед нами постає комічна ситуація: країна, яка оголошує себе «духовною», насправді переживає кризу ідентичності. Це дивно, але в цій комедії жахів сміх залишається єдиним способом виживання. Люди намагаються знайти своє місце в світі, де справедливість давно стала жартом, а «духовні скрепи» перетворилися на жалюгідні залишки.

Коли мова заходить про національний характер, російська душа часто викликає багато суперечок. Лінь, хамство, пияцтво та боягузтво стали не лише стереотипами, а й, на жаль, деякими рисами, які реально спостерігаються. Чому ж так сталося, що Кремль вирішив спиратися саме на ці темні сторони російського характеру?

Мазохізм у російському контексті часто сакралізується. Національна ідентичність будується на стражданні, яке сприймається, як форма героїзму. Цей ідеал, що прославляє терпіння і самопожертву, став основою для політичних маніпуляцій. Кремль майстерно використовує цю рису, перетворюючи її на знаряддя контролю. Коли страждання сприймається як священний обов’язок, людина втрачає бажання боротися за зміни.

Ще одна риса, яка глибоко вкоренилася в російському характері, — це безмозкий колективізм. Ідея про те, що індивід нічого не вартий без «колективу», стає основою для маніпуляцій з боку влади. Кремль успішно нав’язує громадянам думку, що особисті прагнення — це не що інше, як егоїзм. У результаті, колективізм стає знаряддям підпорядкування, а не об’єднання.

Влада, яка спирається на ці негативні риси, створює образ ворога, проти якого потрібно об’єднатися. Громадяни стають заручниками ситуації, коли їхні страхи та комплекси експлуатуються для підтримки існуючого режиму. Замість того, щоб виховувати у людей почуття гідності та прагнення до змін, кремлівська пропаганда намагається закріпити стереотипи, які заважають розвитку.

Отже, темні сторони російського характеру можуть бути, як нагадуванням про минулі помилки, так і закликом до дії. Існує надія, що нові покоління зможуть подолати ці стереотипи, повернувши собі гідність і здатність до змін. Проте, поки Кремль продовжує експлуатувати ці негативні риси, реальні зміни залишатимуться лише мрією.

При розкритті теми скреп варто звернути увагу на прикметник: духовні. У російському суспільстві «духовність» стала справжньою манною небесною, яку експлуатують пропагандисти, мов магічне заклинання. Це слово викликає у деяких людей стан майже харизматичного екстазу, схожого на те, як кастровані коти мліють у березні, чекаючи на весну. Проте за цим захопленням ховається порожнеча, яка заслуговує на більш пильну увагу.

У сучасній Росії термін «духовність» став чи не найбільш багатозначним поняттям, яке можна використовувати у будь-якому контексті. Немає жодного єдиного уявлення про те, що ж це таке. Все змішується в одну купу: естетичні і етичні категорії, патріотизм і релігія, а також ідіотизм, який видається за подвиг.

Ця маніпуляція термінами є свідомою стратегією кремлівських ляльководів. Коли різні аспекти «духовності» починають переплітатися, важко зрозуміти, де закінчується одне і починається інше. Влада спрощує складні питання до рівня примітивних стереотипів, намагаючись контролювати свідомість людей.

У рамках цієї абсурдної конструкції виникають й  «хресні ходи» — показові заходи, що проводяться з примусовою участю співробітників державних підприємств та студентів університетів. Це нагадує не стільки релігійний ритуал, скільки масовий захід для демонстрації лояльності режиму. Освячення всього, що можна окропити водою, перетворюється на фарс, який викликає більше сміху, ніж поваги.

Навчання школярів стелитися травичкою перед «духовенством» — ще один елемент цього театру абсурду. Напівграмотні священики з великами пузами та бородами отримують статус моральних авторитетів, не маючи при цьому жодної реальної цінності для розвитку суспільства. Це формує не лише хибні уявлення про духовність, а й вбиває в дітей критичне мислення.

Таким чином, «духовність» у російському контексті перетворюється на інструмент маніпуляції, а не на щось справжнє та значуще. Коли етичні, естетичні та релігійні категорії змішуються в одну мішанину, важко знайти сенс у словах. І поки ця ситуація триває, російське суспільство буде залишатися в полоні фальшивих ідеалів, які заважають розвитку і прогресу.

В результаті  «духовність», про яку говорить Кремль, часто є лише словесною оболонкою, за якою криється відсутність справжніх цінностей. Росіяни, захоплені риторикою про «духовні скрепи», часто забувають, що справжня духовність полягає не у патетичних промовах, а в особистій відповідальності, свободі вибору і здатності до змін. Натомість національний дискурс наповнений красивими словами, що не мають реального змісту.

«Духовні скрепи» мають на меті створення ілюзії єдності, проте насправді вони лише розділяють суспільство. З одного боку, йдеться про патріотизм, з іншого — про недовіру до всього західного. Це замкнене коло стає все більш тісним, і росіяни, намагаючись знайти вихід, натомість ще більше заглиблюються в цю порожнечу.

Отже, успіх путінських «скреп» — це не що інше, як тривожний знак. У світі, де слова на кшталт «духовність» вживаються, як заклинання, важливо пам’ятати про справжні цінності. Час пробудитися від цього стану млісної залежності та зрозуміти, що справжня сила не в красивих словах, а в діях, які можуть змінити реальність. Поки що ж, на жаль, російське суспільство залишається в полоні своїх власних ілюзій.

Безпредметну цю пристрасть висміяв ще в 1992 році наш геніальний прозаїк Юрій Андрухович у своєму романі «Московіада»: «російський поет Єжевікін, який проживає в протилежному крилі, вчора мав в п’ятий раз виступ на телебаченні, в якому дев’ять разів вжив слово «духовність» і вісім разів витирав тильною стороною долоні похмільний піт з чола».

Отже, російський поет Єжевикин стає справжнім втіленням абсурдної пропаганди. Його похмільні спроби переконати глядачів у важливості «духовності» — це не просто сатира, а своєрідний коментар до стану російської культури в цілому.

Андрухович за допомогою цього персонажа точно передає безпідставність захоплення терміном «духовність». Коли поет, витираючи піт з чола, повторює слово «духовність» раз за разом, це викриває комічність ситуації. Він стає жертвою власної риторики, яка намагається створити ілюзію глибини, в той час як насправді все, що він має, — це ритуальні слова.

На жаль, цей образ не втратив актуальності. Сучасні пропагандисти використовують подібні тактики, повторюючи фрази про «духовність», «історичну місію» та «велич Росії». Як і Ежевикин, вони намагаються переконати народ у важливості цих слів, не усвідомлюючи, що за ними не стоїть нічого реального. Це стає ще більш комічним у світлі постійних соціальних та економічних проблем, з якими стикається країна.

Андрухович, описуючи похмільного поета, майстерно підкреслює абсурдність російської «духовності». Він не просто стібеться над словом, а й вказує на те, як важливо критично ставитися до такої риторики. У світі, де серйозні проблеми намагаються закрити красивими словами, іронія стає єдиним способом вказати на істину.

Отже, як показує приклад Ежевикина, сміх і іронія залишаються важливими інструментами для розуміння дійсності. Вони дозволяють зняти пелену з очей і вказати на безглуздість того, що відбувається. Справжня духовність, як на мене, полягає в здатності бачити реальність і сміятися над нею, навіть коли навколо панує абсурд.

Між тим тем абсурд лише посилюється. Так, сьогодні російському уряду доводиться боротися з незадоволеністю громадян, які помічають, що їхнє життя помітно гірше, ніж у громадян США. У відповідь на це виникає цікава стратегія: замість пояснень та виправдань, влада обирає шлях ворожнечі, намагаючись налаштувати суспільство проти Заходу.

Чому російська влада так активно демонізує США? Відповідь проста: створюючи образ «ворога», вона відволікає увагу від внутрішніх проблем. Ненависть до Заходу стає не тільки зручним поясненням економічних труднощів, але й засобом згуртувати народ. Як кажуть, «вороги винні» — це класичний прийом, який зводить питання розвитку країни до рівня національної ідентичності.

Ця стратегія має свій зворотний бік. Виховання кривого та кривавого патріотизму, що ґрунтується на ненависті до всього іноземного, веде до зростання соціальної напруги. Внутрішня згуртованість, підживлювана образами ворога, часто перетворюється на небезпечну реакцію. Люди, налаштовані на боротьбу з «зовнішніми загрозами», можуть легко забути про реальні проблеми всередині країни, що призводить до пасивності і навіть апатії.

У такий спосіб, російське суспільство потрапляє в пастку: замість того щоб ставити під сумнів владу і шукати шляхи вирішення проблем, громадяни стають несприйнятливими до «ворожої пропаганди». Цей процес руйнує критичне мислення, заважає аналізувати ситуацію і, врешті-решт, призводить до того, що проблеми залишаються невирішеними.

Таким чином, сучасна політика Росії, спрямована на розпалювання ненависті до Заходу, є не лише тактикою контролю, а й небезпечною грою з вогнем. Поки влада використовує зовнішнього ворога, як виправдання власних невдач, всередині країни наростає розчарування і незадоволення. І якщо ця тенденція не зміниться, можна побоюватися, що країна опиниться на краю самознищення, закритої від зовнішнього світу, але повної внутрішніх конфліктів.

Продовжимо тему несенитниці. Сьогодні й в гламурних тошнилівках Росії можна побачити справжнє втілення абсурду — страви з назвами, які викликають сміх і шок одночасно. Наприклад, «Млинець Спас з яблуком» або «Спас з червоною ікрою» виглядають як мікс релігійних і гастрономічних концептів, де постає питання: що ж насправді стоїть за такими назвами?

Ситуація, коли відвідувачам пропонують «покуштувати Ісуса Христа з яблуками» або «з ікрою», звучить абсурдно і навіть блюзнірськи. Це свідчить про те, як релігійні символи перетворюються на товар, з яким можна гратися на гастрономічному рівні. Такий підхід не лише вказує на комерціалізацію духовності, а й на відверту зневагу до релігійних почуттів.

Ця «велика духовність» стає не більше ніж гастрономічним фарсом, де релігійні уявлення втрачають сенс. Споживання їжі, яка, як би це парадоксально не звучало, «вшановує» святі концепти, призводить до втрати справжнього значення релігії. Це не просто свято безглуздя, а й свого роду ілюстрація деградації духовності.

На фоні таких трендів можна прогнозувати, що ця комерційна «духовність» може призвести до повального атеїзму. Коли святе стає предметом споживання, а релігійні цінності обертаються в жарт, цілком логічно, що люди втрачають віру у все це. Ті, хто раніше шанував традиції, можуть відчути розчарування в системі цінностей, яку їм нав’язують.

Отже, спостерігаючи за цими гастрономічними трендами, важливо ставити під сумнів, що ж насправді ми вважаємо «духовністю». Коли релігійні символи і страви стають частиною комерційного шоу, важливо пам’ятати про справжні цінності. Лише критичне осмислення того, що ми споживаємо не лише фізично, а й духовно, допоможе нам уникнути безглуздя, яке загрожує перетворити святе на буденність.

Не дивно: сучасна російська «духовність» — це не лише комерційний фарс, але й небезпечна імітація, яка може призвести до повального атеїзму. Коли ідеали духовності стають інструментами маніпуляції, зрештою, у людей виникає природна реакція: відчуження від всього, що вважається святим.

Ця імітація духовності, яка поєднує в собі ідіотизм і псевдопатріотизм, стає небезпечним коктейлем. Коли релігійні цінності перетворюються на елементи пропаганди, а святі символи використовуються для підтримки політичних амбіцій, виникає відчуття глибокої кризи віри. Люди, спостерігаючи за цим, можуть легко впасти в атеїзм як форму протесту проти лицемірства.

Як ви зазначили, початкові ознаки так званого православного ІДІЛу вже є. Нетерпимість до інакшості, відсутність толерантності та тверезомислення — це все симптоми, які свідчать про загострення ситуації. Коли ідеологія, що претендує на науку, проповідує порятунок у формі релігії, вона стає небезпечною.

У цьому контексті з’являються нові кумири, які втілюють цю спотворену духовність. Це не лише релігійні лідери, але й політики, які використовують релігійні наративи для власних цілей. В результаті, старі традиції підміняються новими жупелами, які намагаються утримувати суспільство в стані страху і підпорядкування.

Таким чином, ми бачимо, що імітація «духовності» не лише веде до атеїзму, але й створює ризики для суспільства. Якщо людина відчуває, що духовність знецінена і перетворена на інструмент маніпуляції, вона може піти в протилежний бік — до заперечення всіх форм віри. У цій ситуації важливо повернутися до справжніх цінностей, шукати глибокий сенс у духовності та пам’ятати, що віра не повинна ставати жертвою політичних ігор. Тільки так можна уникнути небезпечних наслідків, які можуть загрожувати всьому суспільству.

Не менше, ніж «духовні скрепи», у російському суспільстві популярний наратив про «традиційні цінності». Це поняття активно насаджується згори, стаючи інструментом для маніпуляції та контролю над свідомістю громадян. Але що ж насправді криється за цими красивими словами?

На словах «традиційні цінності» передбачаються моральні орієнтири, які нібито зберігають народ від моральної деградації. Вони включають в себе сімейні цінності, патріотизм, релігійність та шанобливе ставлення до культури. Однак на практиці ці цінності часто використовуються для виправдання репресій, заборон і нетерпимості до всього нового або незвичного.

Влада трансформує це поняття на свою користь, створюючи образ «ворога» в особі західної культури, ЛГБТ-спільноти чи будь-яких інших «інакших». Таке «захист» традиційних цінностей стає зручним прикриттям для обмеження свободи слова і особистих прав. Це дозволяє легітимізувати політику, яка веде до згортання демократичних процесів і свободи.

Обидва наративи, як «духовні скрепи», так й «традиційні цінності», взаємопов’язані. Вони використовуються для зміцнення ідеї «особливої» російської ідентичності, яка ніби-то має відрізнятися від західних цінностей. Це підживлює націоналізм і сприяє розвитку агресивної риторики, яка викликає ненависть до всього іноземного. Цей фокус на традиційних цінностях несе серйозні ризики для суспільства. Він може призводити до соціальної поляризації, коли люди, які не вписуються в цю концепцію, стають об’єктами цькування. Це підриває ідеали толерантності та взаєморозуміння, заважає розвитку суспільства в цілому.

У світі, де «традиційні цінності» використовуються для маніпуляцій, важливо ставити під сумнів, що саме ми вважаємо традиційним і чому. Повернення до справжніх цінностей, які сприяють розвитку, а не обмеженню, стане важливим кроком до здорового суспільства. Тільки критичне осмислення того, як ці наративи використовуються, може допомогти уникнути небезпечних наслідків, які можуть загрожувати свободі і розвитку.

Тема традиційних цінностей в Росії викликає багато запитань, особливо коли згадуються історичні постаті, такі як Іван Грозний. Наративи про «традиційні цінності» часто використовуються для формування уявлення про культурну ідентичність, однак вони рідко враховують складність історії.

Коли ми говоримо про традиційні цінності, що саме мається на увазі? Чи справді те, що ми сьогодні вважаємо «традиційним», було завжди таким? Іван Грозний, який вважається кумиром для деяких сучасних росіян, правив у часи, коли насильство, у тому числі побиття жінок і дітей, а також одностатеві стосунки, були частиною життя. В історії існує безліч прикладів, коли «традиційні цінності» виправдовували жорстокість і репресії.

Сучасна гомофобія, яка стала невід’ємною частиною наративу про традиційні цінності, видається парадоксальною, якщо врахувати історичний контекст. У минулому одностатеві стосунки не були настільки однозначно засуджувані, і лише з приходом сучасних ідеологій почали використовуватися як інструмент для мобілізації суспільства. Гомофобія часто виправдовується необхідністю захисту «традиційної сім’ї», але це піднімає питання про реальні наміри — чи дійсно це захист, чи скоріше спосіб контролю.

Наратив про традиційні цінності часто служить політичним інструментом. Використовуючи страх перед «інакшим», влада легітимізує репресії та обмеження прав людини. Це веде до деградації суспільних норм, де основою стає не любов і повага, а ненависть і нетерпимість.

Таким чином, важливо розуміти, що традиційні цінності можуть бути як добром, так і злом. Критичне осмислення нашого минулого та сучасності допоможе уникнути повторення помилок. Якщо традиції не сприяють розвитку і повазі до всіх людей, варто задуматися, чи дійсно вони є цінностями, які ми хочемо зберегти. Тільки так ми можемо побудувати суспільство, де панують справжні цінності, які підтримують рівність і повагу, а не розділення і ненависть.

Росія, намагаючись утвердити наратив про «традиційні цінності», демонструє відверті суперечності в практиці. Одним із яскравих прикладів є відмова від ратифікації Стамбульської конвенції, яка спрямована на боротьбу з насильством щодо жінок. Ця відмова стала яскравим сигналом того, що влада не лише ігнорує проблему домашнього насильства, але й підтримує культурний контекст, в якому таке насильство процвітає.

Сьогодні в Росії домашнє насильство залишається поширеним явищем. Кількість випадків, що не тільки не зменшується, а й зростає, свідчить про те, що традиційні цінності, які мають бути моральними орієнтирами, насправді не виконують свою функцію. Це підтверджується також статистикою: Росія посідає одне з провідних місць у світі за кількістю випадків насильства в родині.

Ситуація з жорстокістю підлітків також викликає занепокоєння. Зростаюча агресивність молоді є не просто випадковістю, а результатом культури, яка змушує молоде покоління сприймати насильство як норму. Міфи про духовність і традиційні цінності, які поширюються в суспільстві, не лише не зменшують жорстокість, а, навпаки, сприяють її зростанню.

Практика життя в Росії показує химерність ідей про духовні скрепи та традиційні цінності. Слова про сімейні цінності та моральність не підтримуються реальними діями. Натомість, суспільство стикається з серйозними соціальними проблемами, які влада намагається замовчувати. Наявність насильства в родині та агресії в суспільстві ставить під сумнів саму суть тих ідей, які мали б стати основою для розвитку здорового, морального суспільства.

Отже, традиційні цінності в Росії, за словами влади, повинні слугувати основою для суспільства. Проте реальність показує зворотне: ці ідеї стають інструментами маніпуляції, які не вирішують, а загострюють проблеми. Суспільство потребує критичного осмислення та відкритого діалогу про реальні цінності, які можуть забезпечити справедливість і добробут для всіх. Тільки так можна сподіватися на позитивні зміни в суспільстві та подолання насильства і агресії.

Сучасний російський медіапейзаж, переповнений насильством і агресією, ставить під сумнів самі основи наративу про «духовні скрепи» та «традиційні цінності». В умовах, коли телевізор стає єдиним джерелом інформації для багатьох, а альтернативні платформи, як YouTube, часто блокуються, важливо зрозуміти, чому насильство і пропаганда розбещеності панують на екранах.

Багато росіян дійсно «моляться на зомбоящик», сприймаючи телевізійний контент, як абсолютну істину. У таких умовах, коли альтернативи обмежені, телевізор стає потужним інструментом впливу. Пропаганда насильства та агресії виступає не лише, як розвага, а й як засіб формування суспільних норм. Влада використовує цей механізм, щоб узаконити свої ідеї про патріотизм і «традиційні цінності», перекладаючи вину за проблеми на зовнішніх ворогів.

Протиріччя стає очевидним, коли пропаганда насильства і розбещеності не тільки процвітає, але й активно підтримується державою. Як це узгоджується з ідеями про духовність і моральність? Влада намагається створити образ «правильного» суспільства, в той час як контент, що транслюється, підриває ці самі основи. Насильство стає нормою, а це суперечить самій суті тих цінностей, які, за словами пропагандистів, повинні зберігати моральність. Таке протиріччя посилює соціальну динаміку, де жорстокість і нетерпимість до інакшості сприймаються, як звичайні явища.

Пропаганда гомофобії та ненависті до всього західного контексту лише підсилює цю агресію. З одного боку, проголошуються традиційні цінності, а з іншого — фактично легітимізується насильство в усіх його формах.

Сучасна російська телевізійна культура активно насичена насильством, агресією та розбещеністю. Це не просто розвага, а складова частина пропаганди, яка має на меті формувати суспільні погляди та поведінку. У цьому контексті важливо розглянути, як ця ситуація взаємодіє з наративами про «духовні скрепи» та «традиційні цінності».

В останні роки телевізійні програми та фільми в Росії демонструють зростаючий рівень насильства. Це проявляється не лише в драматичних шоу, а й у новинах, де агресія стає нормою. Такі програми часто романтизують насильство, перетворюючи його на частину повсякденного життя. Влада використовує цю тактику для формування образу ворога — як зовнішнього, так і внутрішнього — на фоні якого «традиційні цінності» видаються єдиним порятунком.

Останні роки в російському телебаченні спостерігається тривожний тренд: насильство стає все більш поширеним елементом контенту. Ця тенденція проявляється не лише у художніх фільмах та серіалах, але й у новинах, де агресія нормалізується. Далі наведемо кілька конкретних прикладів.

Варто зазначити популярні розважальні програми, такі як «Битва екстрасенсів» та «Дом-2». У них часто показують конфлікти, агресивні взаємодії між учасниками, що підкріплює стереотипи про жорстокість у відносинах. Такі формати, в яких насильство подається як нормальна частина змагання або життя, формують у глядачів переконання, що агресія є прийнятною формою взаємодії.

Серіали, як «След» та «Мажор», постійно демонструють насильство, як невід’ємну частину життя. Вони часто романтизують кримінальні елементи, де головні герої вдаються до насильства, щоб вирішити свої проблеми. Ці програми, фактично, створюють образи «героїв», які готові на все заради своїх цілей, що підсилює ідею, що насильство — це шлях до успіху.

Новини, які транслюються на державних каналах, такі як РТР і «Первый канал», також демонструють високий рівень насильства. Часто акцент робиться на насильницьких злочинах, аваріях та війнах, що формує у суспільстві відчуття тривоги і агресії. Ці новини часто подаються в драматичній формі, що ще більше підсилює сприйняття насильства як звичного явища.

З початком війни в Україні, телевізійні канали почали активніше демонструвати військові дії, підкреслюючи героїзм і патріотизм, водночас ігноруючи людські втрати та страждання. Програми, такі як «60 минут», не лише обговорюють стратегії військових дій, але й зображують «ворога» як абсолютне зло. Це створює у суспільстві образ ворога, що дозволяє легітимізувати агресію як частину захисту «традиційних цінностей».

Отже, сьогоднішній телевізійний контент у Росії ілюструє, як легко слова про духовність і традиції перетворюються на порожній звук. Коли насильство і агресія стають основними елементами медійної пропаганди, цінності втрачають свій сенс. Суспільство, споживаючи цю інформацію, ризикує забути про справжні моральні основи, які насправді повинні підтримувати духовність і гуманність. Тільки через критичне осмислення і відмову від спрощених наративів можна сподіватися на позитивні зміни в суспільстві.

Зростання насильства в російських медіа свідчить про те, що влада використовує агресію як інструмент соціального контролю. Цей контент не лише відображає, але й формує соціальні норми, в яких насильство стає нормою. У такому середовищі ідеї про «духовні скрепи» і «традиційні цінності» виглядають все більш ірраціонально, адже реальність, яку демонструє медіа, суперечить цим благородним наративам. Тому критичне осмислення контенту, який споживається, є надзвичайно важливим для здорового суспільства, яке прагне до справжніх цінностей і моральності.

Разом з насильством, на російському телебаченні також процвітає пропаганда розбещеності. Мовлення про сексуальні стосунки, часто в спотвореному і примітивному вигляді, вважається частиною розважального контенту. Цей контент, як правило, сприймається без критики, адже він позначений знаком «популярності» і «сучасності». Влада цим самим легітимізує розбещеність, яка нібито є частиною сучасного життя.

Цікаво, як ця агресія і розбещеність вписуються в рамки «традиційних цінностей». З одного боку, говориться про моральність, сімейні цінності та патріотизм, а з іншого — медіа просувають образи, які прямо суперечать цим ідеалам. Це свідчить про глибоку кризу ідентичності, де культурні норми і реальність стають неузгодженими.

Таке поєднання насильства та розбещеності на екрані має серйозний вплив на суспільство. Відбувається нормалізація агресії, де люди, особливо молодь, починають сприймати насильство як прийнятну форму розв’язання конфліктів. Зростаюча жорстокість серед підлітків — це тривожний сигнал, що показує, як медіа можуть формувати небезпечні патерни поведінки.

Тому, насильство та розбещеність на російському телебаченні стають потужними інструментами соціального контролю. Вони підривають основи «духовних скреп» і традиційних цінностей, адже реальність, представлена на екрані, не тільки ігнорує, а й активно заперечує ці цінності.

Це ставить під питання, чи дійсно ці цінності є основою для суспільства, якщо насправді вони легітимізують і підтримують деструктивні практики. Лише критичне осмислення та готовність поставити під сумнів наративи, що насаджуються з екранів, можуть допомогти суспільству повернутися до справжніх моральних засад, які насправді сприяють розвитку і процвітанню. Без цього, Росія ризикує втратити не лише свою культурну ідентичність, але й моральний компас, необхідний для здорового суспільства.

У сучасному російському суспільстві спостерігається тривожний парадокс: незважаючи на офіційне проголошення «духовних скреп» і «традиційних цінностей», реальність, яка транслюється через телевізор і в повсякденному житті, суперечить цим концепціям. Нормалізація насильства та розбещеності, що відбувається на екранах, має далекосяжні наслідки для соціальної структури та моральності суспільства.

Державна пропаганда активно намагається поєднати ідеї «духовності» з образами, що прославляють насильство та агресію. Слова про патріотизм і моральність підкріплюються контентом, який демонструє, що агресія може бути шляхом до успіху і вирішення конфліктів. Таким чином, насильство перестає бути чимось неприйнятним, а стає частиною «правильної» поведінки, що лише підкреслює неузгодженість між проголошеними цінностями та практикою.

Пропаганда розбещеності, що супроводжує насильство, створює атмосферу, де моральні норми розмиваються. Коли розваги переповнені сценами насильства та сексуальної експлуатації, суспільство ризикує втратити відчуття гідності та поваги до себе. Це викликає збільшення жорстокості, як у повсякденному житті, так і у стосунках між людьми. Розбещеність, за своєю суттю, є антиподом духовності, адже вона не лише руйнує індивідуальні цінності, а й підриває основи соціальної згуртованості.

Це поєднання насильства та розбещеності веде до морального і соціального занепаду. Коли суспільство перестає відрізняти добро від зла, ідеї про традиційні цінності втрачають свою значимість. Відсутність моральних орієнтирів призводить до деградації відносин, зростання агресії та ненависті, що стає руйнівним фактором для всіх аспектів життя.

На прикладі російського суспільства видно, як постійне наголошення на «духовних скрепах» і «традиційних цінностях» стає фальшивою маскою, за якою ховається реальність, сповнена насильства та бездуховності. Це створює відчуття ілюзії безпеки, але насправді веде до глибокої кризи.

Отже, парадокс «духовних скреп» і традиційних цінностей, який існує в умовах насильства та розбещеності, є прямим шляхом до занепаду суспільства. Без критичного осмислення цих явищ і відмови від шкідливих наративів, що руйнують моральні основи, Росія ризикує втратити не лише свою культурну ідентичність, але й можливість розвитку як здорового, морального суспільства. Тільки через усвідомлення цієї проблеми та повернення до справжніх цінностей можна сподіватися на позитивні зміни, які можуть врятувати суспільство від неминучого занепаду.

Євгеній Кузнєцов,

історик, голова Союзу воїнів-добровольців