ТЕОЛОГ ВОЛОДИМИР ГРЕХ ПРО МАЙБУТНЄ ПЦУ ТА ДУХОВНОЇ ОСВІТИ (ІНТЕРВ’Ю)

Митрофорний протоієрей Володимир  Іванович Грех, настоятель Різдво-Богородичного храму с. Мавковичі (Львівська єпархія ПЦУ), доктор богословських наук (спеціалізація моральна теологія), викладач догматичного богослов’я,  професор Львівської Православної Духовної академії та КАУ ім А. Волошина,  кандидат географічних наук, дослідник української богословської думки та іконології.

 Якою має бути роль Церкви у формуванні національної свідомості в умовах війни та післявоєнної відбудови?

Роль Церкви у формуванні національної свідомості в умовах війни та в період післявоєнної відбудови є глибоко змістовною та історично виправданою. У складні для народу часи саме Церква нерідко виступає не лише духовною опорою, а й моральним орієнтиром, джерелом надії, консолідації та культурного самозбереження. З огляду на реалії російсько-української війни, Православна Церква України посідає особливе місце в національному бутті, виявляючи себе не, як інституція, відірвана від народу, а як його духовна совість і служителька в дусі Христової жертовності.

У часи воєнного лихоліття Церква стає для багатьох джерелом сили й надії. Через молитву, проповідь, звершення Таїнств вона виводить душу людини з оков страху, болю та зневіри. Вона не лише втішає, але й зміцнює віру в перемогу добра, у справедливість, у воскресіння життя з попелу трагедії. Голос Церкви набуває особливої ваги як морального авторитету, здатного вказати, що зло не є відносним, що агресія є гріхом, а захист Батьківщини – обов’язком честі й любові.

ПЦУ активно сприяє формуванню патріотичного світогляду, вкоріненого в любові до рідної землі, мови, традицій і героїчної пам’яті предків. Це робиться не політичними гаслами, а мовою літургії, проповіді, духовного життя, де благочестя поєднується з гідністю громадянина. Парафіяльні громади стають осередками спільноти, що дієво допомагає постраждалим, військовим, вимушено переміщеним особам. Через гуманітарне служіння Церква втілює євангельську любов, яка не абстрактна, а втілена в хлібі, одязі, теплі й слові підтримки.

Водночас Церква чинить опір інформаційній війні, не допускаючи проникнення чужинських наративів, спотворень історії чи підміни понять. Її слово – правдиве, вкорінене у тисячолітню духовну культуру, здатне протистояти цинізму, пропаганді та моральному розкладу. Попри розмаїття конфесійної мапи України, саме ПЦУ у важкі часи засвідчує єдність у захисті національних інтересів, утверджуючи духовну основу для загальнонародної солідарності.

У післявоєнний період роль Церкви не лише не зменшується, а навпаки – стає ще більш сутнісною. Рани війни – не лише тілесні, а й духовні. Вони потребують зцілення, прощення, примирення. Церква покликана бути матір’ю, що обіймає стражденного, провадить до внутрішнього оновлення, допомагає долати ненависть, відроджує гідність і силу духу. Її служіння стає неоціненним у підтримці ветеранів, родин загиблих, осіб з інвалідністю – усіх, хто поніс на собі тягар війни.

Водночас ПЦУ сприяє відновленню спільнот, громадського життя, культурного середовища. Парафія – це не лише місце молитви, а й осередок ініціатив, волонтерства, просвіти. Церква здатна формувати правдиву історичну пам’ять – не помстою, а благородним усвідомленням жертви, мужності, вірності. Це пам’ять, яка виховує, а не отруює, яка гуртує, а не ділить.

Під час відбудови країни особливо важливою є етична присутність Церкви: вона нагадує про справедливість, чесність, прозорість, відповідальність перед Богом і людьми. Лише духовно й морально зміцнене суспільство здатне збудувати мир, що не буде лише відсутністю стрілянини, але глибоким злагодженням сердець, заснованим на правді та любові.

Таким чином, Православна Церква України відіграє унікальну роль як носій духовного, морального, просвітницького та національно-консолідаційного начала. У часи випробувань вона є голосом Божим серед народу, а у часи відбудови – рукою, що благословляє, зцілює і веде до гідного майбуття.

Як Церква може ефективніше відповідати на соціальні виклики сучасності та потреби суспільства?

З огляду на свою порівняно недавню інституціоналізацію та утвердження в умовах глибокої національної кризи й війни, Православна Церква України стоїть перед історичним викликом — не лише зберегти духовну ідентичність та соборну чистоту віри, а й дати гідну, ефективну відповідь на соціальні потреби та виклики сучасного українського суспільства. Її місія сьогодні не обмежується богослужбовим простором чи катехитичними межами, але набуває характеру широкого й глибокого суспільного служіння, що ґрунтується на Євангелії любові та справедливості.

Однією з провідних сфер, у якій Церква покликана діяти рішуче й системно, є розвиток соціального служіння та благодійної діяльності. Замість обмеження ситуативними акціями допомоги, доцільно запроваджувати довгострокові програми, що відповідають на реальні потреби суспільства — зокрема, надання підтримки ветеранам та їхнім родинам, психологічна й духовна реабілітація жертв війни, супровід внутрішньо переміщених осіб, подолання соціальних залежностей, безпритульності та відчуження. Особливої актуальності набуває створення центрів психологічної допомоги, кризових притулків, консультаційних пунктів для родин, жінок і дітей, які постраждали внаслідок збройного конфлікту. У межах парафій та єпархій доцільно впроваджувати дієві моделі волонтерської діяльності, навчання й координації добровольців, котрі, пройнявшись євангельським духом служіння ближньому, можуть стати живою відповіддю на нужду та страждання свого народу. У цьому контексті важливим чинником є співпраця з державними структурами, міжнародними гуманітарними організаціями, а також залучення авторитетних партнерів, таких як USAID чи агенції системи ООН, для посилення спільних зусиль.

Іншою визначальною складовою є переосмислення й оновлення освітньо-просвітницького напрямку. Для того, щоб духовенство могло ефективно взаємодіяти із сучасним світом, необхідно не лише поглиблювати богословську підготовку, а й розширювати освітній горизонт священнослужителів через вивчення психології, соціології, медіаграмотності, біоетики та управління соціальними ініціативами. Богословська освіта має бути живою і відкритою до рефлексії над викликами доби — такими як науково-технічний прогрес, криза цінностей, біоетичні дилеми, поширення штучного інтелекту. У цьому світлі важливо розвивати діалог із науковими середовищами, залучаючи Церкву до формування морального дискурсу в ключових суспільних питаннях. Не менш значущою є активна присутність у медіа-просторі: проповідь, слово підтримки, відповіді на виклики часу повинні лунати доступною, водночас глибокою мовою — зрозумілою для молоді, свідчою для інтелігенції та переконливою для суспільства загалом. У добу цифрової комунікації Церква покликана використовувати потенціал соціальних мереж, відеоплатформ, подкастів і трансляцій для формування відповідального світогляду, моральної стійкості та християнського мислення.

Духовне лідерство ПЦУ має особливу вагу в контексті побудови національної єдності, збереження української мови, культури та християнської основи патріотизму. Через виважене слово, моральний авторитет і приклад жертовного служіння вона здатна укріплювати дух народу. Особливої уваги заслуговує послідовне проголошення та втілення етичних принципів, притаманних євангельській вістці — справедливості, милосердя, правдивості, поваги до людської гідності. У боротьбі з корупцією, у прагненні до суспільної солідарності та морального очищення нація шукає проводу, якого не може дати жодна суто світська інституція. Саме тому важливо плекати відкритий діалог із суспільством, не боячись доторкнутися до складних або болісних тем, щоб бути голосом сумління в житті країни. Необхідно також активно підтримувати сімейні цінності, сприяти зміцненню інституту сім’ї, організовувати освітні програми для молодих подружніх пар, допомагати у вихованні дітей, протистояти культурі роз’єднання й споживацтва.

Щоб відповідати духові часу, ПЦУ має виявляти інноваційність і гнучкість. Цифрові технології слід розглядати не як загрозу, а як інструмент для поглиблення служіння: онлайн-консультації, мобільні застосунки для духовної підтримки, гарячі лінії допомоги можуть стати життєво важливими для багатьох. Спроможність реалізовувати соціальні інновації — як-от започаткування соціальних підприємств, у яких працюють люди з вразливих категорій, – є новою формою втілення дієвої любові. Така діяльність не лише підтримує нужденних, а й надає їм гідність і віру в майбутнє. Водночас ПЦУ має зберігати внутрішню гнучкість, щоби адаптувати свої підходи відповідно до змін у суспільстві, не втрачаючи при цьому своєї духовної цілісності.

Отже, Православна Церква України покликана бути не лише оплотом віри, а й моральною совістю народу, носієм національного духу та дієвим агентом зцілення, відродження й надії для постраждалого, але незламного українського суспільства. Її здатність поєднати глибоку традицію з відкритістю до новизни, проповідь із милосердям, богослужіння з соціальною дією — визначатиме не лише її авторитет у сучасному світі, а й її життєдайну місію у творенні майбутнього України.

Які кроки необхідно зробити для подальшого міжнародного визнання Православної Церкви України?

Подальше утвердження Православної Церкви України на міжнародній арені вимагає послідовної, багатовекторної та зваженої стратегії, що охоплює, як внутрішньоцерковні, так і зовнішньополітичні виміри. Отримання Томосу про автокефалію від Вселенського Патріархату стало історичним актом, що канонічно закріпив незалежність ПЦУ, відкривши шлях до її повноцінного входження в світове православне співтовариство. Втім, з огляду на складну міжправославну динаміку, обтяжену політичними чинниками та впливом Російської Православної Церкви, процес визнання ПЦУ всіма помісними Церквами вимагає витонченого богословського аргументування, дипломатичної виваженості та духовної зрілості.

Передусім, надзвичайно важливим є збереження внутрішньої єдності, соборного духу й канонічної послідовності в житті самої ПЦУ. Посилення її ієрархічної структури, зростання довіри до синодального управління, належна підготовка духовенства та богословське осмислення української церковної традиції зміцнюють авторитет Церкви не лише всередині країни, а й у погляді зовнішніх спостерігачів. У цьому контексті чітке засвідчення канонічної легітимності автокефалії, отриманої від Вселенського Патріарха, набуває особливої ваги. ПЦУ має ретельно комунікувати її обґрунтованість, спростовуючи нав’язувані Москвою твердження про нібито «розкол» або «самочинність».

Міжправославний діалог вимагає постійного та відкритого обговорення з тими Церквами, які ще не визначилися з позицією щодо ПЦУ або вагаються під тиском РПЦ. У цьому напрямку слід розвивати дипломатичні канали, укріплювати довіру, демонструвати відповідальність і відкритість ПЦУ до братнього спілкування та співпраці. При цьому важливу роль відіграє підтримка з боку Вселенського Патріархату та інших Церков, які вже визнали ПЦУ, – вони можуть виступати свідками її канонічності та засобом подолання штучно створених бар’єрів.

Поряд із церковною дипломатією, вкрай значущою є державна підтримка, що дозволяє презентувати українське православ’я у міжнародному контексті не лише як питання віри, а і як невід’ємний чинник національної ідентичності, безпеки та культурного суверенітету. Варто активно залучати дипломатичні місії, академічну спільноту, міжнародні правозахисні організації й незалежні експертні середовища до вивчення та пояснення історії українського православ’я, особливостей його автокефального шляху й ролі, яку відіграє ПЦУ в умовах війни та суспільного оновлення.

У цьому контексті викриття антиєвангельської ролі РПЦ, її політичної заангажованості, підтримки російської агресії та сприяння злочинам проти людяності є не лише моральним обов’язком, а й елементом духовної оборони. Цей аспект має бути належно висвітлений на міжнародних форумах, у медіа, у міжконфесійному та академічному середовищі.

Окрему вагу має діяльність ПЦУ в українській діаспорі. Розбудова церковного життя за межами України, пастирська опіка над громадами та утвердження єдності з материнською Церквою здатні не лише зміцнити зв’язок із закордонними українцями, але й поширити вплив ПЦУ в країнах проживання, сприяючи її впізнаваності та авторитету в очах інших помісних Церков.

Безумовно, на цьому шляху існують перешкоди: спротив Московського Патріархату, невизначеність механізмів автокефалії в православному світі, інерція традицій і страх перед розколами. Та попри це, відкритість до діалогу, пастирська мудрість, канонічна чистота дій, молитва та єдність вірних є тими стовпами, що можуть забезпечити повноцінне міжнародне визнання ПЦУ. Усе це є справою не миттєвого успіху, а тривалого шляху, сповненого терпіння, жертовності й духовної стійкості, які вже стали відзнакою сучасного українського православ’я.

Як забезпечити фінансову стабільність та незалежність українських церковних структур?

Фінансова стабільність та незалежність українських церковних структур — це не лише запорука їхнього сталого розвитку, а й важлива передумова духовної та суспільної самодостатності. У контексті воєнного лихоліття та майбутньої відбудови України, особливої ваги набуває потреба в тому, щоби церковні інституції мали надійні й чесні джерела утримання, не потрапляли в залежність від зовнішніх — а тим паче ворожих — впливів, і водночас залишалися вірними своїй духовній місії.

Забезпечення фінансової сталості починається із диверсифікації джерел надходжень. Хоча традиційні пожертви вірян і надалі відіграватимуть фундаментальну роль, проте слід доповнювати цей ресурс цілеспрямованими фандрайзинговими кампаніями, як офлайн, так і через сучасні цифрові платформи, де можливості залучення благодійників значно ширші — не лише серед духовної громади, а й серед меценатів, бізнес-кіл та небайдужих до місії Церкви людей. У цьому ж руслі — розвиток соціального підприємництва, як-от: виготовлення і реалізація церковної продукції, культурно-просвітницькі заходи, організація паломництв, або ж надання послуг, які, не суперечачи духу церковного служіння, можуть стати джерелом сталого доходу. Водночас належить ефективно управляти наявним церковним майном, зокрема — не культовими приміщеннями, використовуючи їх із користю для соціальних чи освітніх ініціатив.

Окремої уваги заслуговує проєктне фінансування. Участь у міжнародних грантових програмах, державних конкурсах та співпраця з благодійними фондами можуть забезпечити суттєву підтримку для реалізації соціальних, гуманітарних та освітніх проєктів Церкви. Для цього необхідно розвивати компетентності в галузі грантрайтингу серед духовенства та мирян, формуючи культуру професійного управління проєктами відповідно до міжнародних стандартів прозорості та ефективності.

Важливо, щоб фінансова діяльність церковних структур здійснювалась з максимальною прозорістю. Регулярна звітність перед громадою, відкритість до аудиту, впровадження сучасних бухгалтерських систем і внутрішнього контролю — все це не лише сприятиме довірі з боку вірян, а й убезпечить від зловживань та дискредитації. Належна увага має приділятися також питанням правового захисту церковного майна та нормативному врегулюванню діяльності релігійних організацій у площині податкового законодавства, де особливо важливо зберегти баланс між пільговим режимом для суто релігійної діяльності та необхідністю прозорого регулювання підприємницької чи господарської активності, якщо така провадиться.

Не менш важливо — інтелектуальне й моральне осмислення самого принципу відповідального церковного управління. Варто впроваджувати в освітні програми духовних шкіл курси з управління фінансами, фандрайзингу, неприбуткового менеджменту. У церковні адміністративні структури необхідно залучати висококваліфікованих фахівців, здатних поєднувати професіоналізм з вірністю духовним засадам.

Водночас належить пам’ятати, що фінансова незалежність не є самоціллю. Її сенс — у забезпеченні свободи Церкви для служіння Богу і ближньому. Всі фінансові зусилля повинні бути спрямовані на підтримку пастирської, освітньої, соціальної та місіонерської діяльності. Етична бездоганність має залишатися наріжним каменем у всіх рішеннях, щоби унеможливити перетворення церковної справи на комерцію, а святині — на ринкові об’єкти.

Наочною моделлю такої діяльності може служити досвід «Карітас Україна», який поєднує професійний менеджмент з вірністю християнській місії. Не менш промовистими є приклади місцевих парафій, що відкривають пекарні, майстерні або соціальні центри — не лише як джерела доходу, а як простір служіння спільноті.

Таким чином, фінансова незалежність українських церков є досяжною метою за умови системної роботи, освітнього поступу, прозорого управління та моральної непохитності. Це шлях, що потребує витривалості, але відкриває великі можливості для духовного оновлення та дієвого свідчення Церкви у сучасному світі.

Які механізми можуть бути задіяні для залучення молоді до церковного життя та її активної участі?

Залучення молоді до церковного життя постає нині як одне з найгостріших і найвідповідальніших завдань для українських Церков. У цьому процесі йдеться не лише про збереження пастирської присутності серед молодого покоління, а про активне плекання того духовного ґрунту, на якому визріває майбутнє Церкви й суспільства загалом. Щоби молодь не лише залишалася поруч із Церквою, але й ставала її живою та натхненною частиною, слід впроваджувати цілісну систему заходів, які поєднують традицію з сучасністю, духовність із діалогічністю, істину віри з чуйним розумінням потреб молодого серця.

Передусім важливою є модернізація каналів комунікації, якими Церква звертається до молоді. Сучасне покоління виростає в цифровому просторі, тож присутність Церкви у соціальних мережах, зокрема через платформи Facebook, Instagram, TikTok, Telegram та YouTube, має бути не формальною, а глибоко осмисленою. Це передбачає створення якісного, візуально привабливого та змістовного контенту: короткі відео про основи віри, відповіді на актуальні питання молоді, духовні свідчення, бесіди зі священнослужителями, які говорять живою мовою сучасної культури. Вартісними є також подкасти, в яких у форматі діалогу порушуються теми, що хвилюють молодь: самотність, вибір життєвого шляху, внутрішні кризи, покликання, духовне зростання. Така форма місії стає містком між Церквою і молодим серцем, яке шукає істини, але часто уникає мовчазної строгості традиційного формалізму.

Не менш важливим чинником є творення молодіжних церковних спільнот, у яких формується живе середовище для духовного, інтелектуального та соціального розвитку. Молодь потребує простору, де її не лише вислухають, а й підтримають, де вона зможе поставити запитання без остраху, висловити сумніви без осуду, реалізувати ініціативи з почуттям відповідальності та довіри. Братства, молодіжні клуби, зустрічі у невимушеній атмосфері, спільні чаювання, перегляди фільмів, обговорення літератури, духовні семінари, культурні акції та волонтерські проєкти — усе це відкриває можливості для об’єднання молодих людей навколо християнських цінностей без нав’язування, але з натхненням. Особливо плідним є залучення молоді до служіння: допомога ближнім, догляд за старенькими, участь у благодійних заходах — усе це сприяє усвідомленню власної гідності, формуванню духовного характеру та відчуттю приналежності до живого Тіла Христового.

Проведення паломництв, літніх таборів, духовних реколекцій, інтерактивних занять, освітніх програм з християнської етики та філософії також відкриває перед молоддю глибші обрії пізнання віри. Паралельно з цим слід осучаснювати й саму церковну проповідь — вона має звучати актуально, бути зрозумілою, проникливою, зосередженою не лише на догматичних істинах, але й на реальних запитах душі сучасної людини. Дуже важливо, щоби священнослужителі були відкритими до щирого діалогу, гнучкими у формах спілкування, здатними вислухати без осуду, відповісти з гідністю, підтримати без зверхності. Вартісним у цьому контексті є використання особистих свідчень — історій віри молодих християн, які змогли знайти у Церкві не лише доктрину, а й спільноту, не лише ритуал, а живе духовне дихання.

Не можна оминути й питання церковної інфраструктури. Простір, у якому перебуває молодь, має бути привітним, сучасним і функціональним. Молодіжні кімнати при храмах, відкриті центри духовного розвитку, облаштовані для затишного та осмисленого дозвілля, створюють відповідну атмосферу довіри та близькості. Важливою умовою є інклюзивність — відкритість для усіх, незалежно від фізичних, соціальних чи інших особливостей.

Розбудова молодіжного церковного служіння вимагає терпіння, мудрості й довготривалої перспективи. Це процес, що не дає миттєвого плоду, але формує майбутнє, зрощуючи відповідальне покоління, спроможне нести світло віри у світ. Водночас слід зберігати зв’язок між поколіннями: молодь має відчувати себе не окремим утворенням, а органічною частиною спільного церковного тіла, що поєднує досвід старших із новаторським запалом молодших. Церква покликана не лише навчати, а й слухати; не лише наставляти, а й розпізнавати — адже саме в цьому народжується живе сопричастя поколінь, у якому Христос, як Вчитель і Друже, перебуває посеред нас.

Як оновити навчальні програми духовних навчальних закладів, щоб вони відповідали сучасним вимогам?

Оновлення навчальних програм духовних навчальних закладів — семінарій, академій, богословських коледжів — є нагальним викликом, що стоїть перед Церквою в умовах глибоких суспільних, культурних та геополітичних змін. Справжнє служіння у XXI столітті вимагає не лише глибокої богословської підготовки, але й здатності орієнтуватися в реаліях сьогодення, бути духовним провідником, просвітителем, психологом, комунікатором і слугою ближньому. Тому оновлення програм має бути всеосяжним, інтегральним і базуватись на гармонійному поєднанні вірності традиції та відкритості до нових знань.

Передусім необхідно забезпечити актуалізацію класичних богословських дисциплін. Викладання Святого Письма, догматичного богослов’я, моральної теології, патрології, історії Церкви має набувати не лише академічної повноти, але й здатності відповідати на запитання сучасної доби. Богослов’я повинне живити не лише розум, але й формувати здатність священнослужителя аналізувати події війни, моральні виклики, що виникають у зв’язку з новітніми технологіями, біоетикою, інформаційною добою. Поряд із тим особливої ваги набуває розвиток практичної теології, яка навчає мистецтва проповіді, пастирського піклування, літургійної обізнаності, — не абстрактно, а через занурення в реальні душпастирські ситуації.

Важливою складовою оновлення має стати впровадження дисциплін, пов’язаних із психологією, соціальним служінням, медіа та комунікаціями. Підготовка духовенства до служіння в умовах війни, травми, переселення, кризи родинних стосунків вимагає знання основ вікової та загальної психології, навичок кризового консультування, розуміння феномену посттравматичного стресу. Так само потрібна підготовка у сфері конфліктології та медіації, адже пастир має бути миротворцем і порадником у складних ситуаціях. Соціологія релігії, знання механізмів формування громадської думки, здатність говорити мовою сучасного суспільства — усе це повинно увійти до програм як невід’ємна частина формування пастиря-лідерa.

Окрім того, мають бути запроваджені курси, що навчають основ проєктного менеджменту, фінансової грамотності, фандрайзингу, прозорого ведення справ релігійної громади. Вивчення канонічного права необхідно поєднати з опануванням норм світського законодавства, аби душпастир діяв відповідально і з правовою обізнаністю в секулярному суспільстві. Питання етики в епоху біотехнологій, штучного інтелекту, кліматичної кризи, — усе це потребує богословського осмислення, до якого необхідно підготовлювати студентів не на словах, а через діалог, дискусії, рефлексію.

Навчальний процес повинен базуватись не лише на передачі знань, але й на формуванні особистості. Тому рекомендовано перейти від одноманітного лекційного формату до інтерактивних методів — семінарів, обговорень, рольових сценаріїв, аналізу конкретних життєвих кейсів. Практика — обов’язкова й невід’ємна частина формування майбутнього служителя: стажування у шпиталях, соціальних центрах, серед військових підрозділів, у роботі з переміщеними особами. Сучасні цифрові засоби навчання — від навчальних платформ до вебінарів і мультимедійних ресурсів — повинні використовуватись як невід’ємний інструмент педагогіки. До викладання варто залучати не лише академічних богословів, але й фахівців з відповідних галузей: психологів, журналістів, соціологів, юристів. Система менторства, індивідуального супроводу студента досвідченим наставником також сприятиме глибшому особистісному зростанню.

Особливу увагу слід приділити формуванню в студентів глибокої національної свідомості, через вивчення історії Української Церкви, її ролі у формуванні культурної та духовної ідентичності. В умовах війни — не лише фізичної, але й духовної — необхідно підготувати духовенство, здатне на гідну відповідь: зцілювати, підтримувати, вселяти надію, відроджувати.

Цінним доповненням до цього процесу має стати вивчення досвіду закордонних богословських шкіл, зокрема тих, де вже відбувся успішний синтез традиційної теології з практичними навичками служіння. Програми академічного обміну, участь у міжнародних конференціях, спільні проєкти з іншими конфесіями допомагають формувати відкритість, інтелектуальну зрілість і міжрелігійну повагу.

Таким чином, оновлені програми духовної освіти повинні бути спрямовані не лише на збереження чистоти віровчення, але й на формування духовенства, здатного бути відповідальним провідником народу в епоху викликів і змін. Лише тоді Церква, уособлена в служителях, зможе залишатись джерелом істини, надії та милосердя для сучасної людини.

Які нові спеціальності та напрямки підготовки можуть бути запроваджені у духовній освіті?

Щоб духовна освіта в Україні відповідала актуальним викликам сучасності, її необхідно не стільки реформувати, скільки органічно доповнити, зберігаючи при цьому глибину класичної богословської традиції. Відтак, доречно запровадити нові спеціальності та освітні напрямки, які відображатимуть розширену місію духовенства та церковних працівників у суспільстві, зокрема в умовах воєнного лихоліття, моральної кризи та зростаючого попиту на духовну підтримку.

Одним із найважливіших напрямків є капеланське служіння, яке потребує фахової підготовки у кількох сферах: військовій, медичній, пенітенціарній, освітній та в надзвичайних ситуаціях. Усі ці форми душпастирства вимагають поєднання богословської компетенції з психологічною, юридичною та гуманітарною освітою.

Важливою сферою є соціальне служіння та благодійність. В межах цього напрямку слід готувати фахівців, здатних координувати церковні соціальні ініціативи, працювати з вразливими категоріями населення, впроваджувати благодійні проєкти та розвивати християнське соціальне підприємництво. Це передбачає не лише милосердя, а й вміння стратегічно планувати, управляти ресурсами та комунікувати з громадянським середовищем.

Особливої уваги потребує формування спеціальностей, пов’язаних із медіа-діяльністю та цифровими технологіями. Церква має бути присутня в інформаційному просторі з фаховим словом, що зцілює, просвітлює та захищає від дезінформації. У цьому контексті доцільно готувати церковних журналістів, фахівців із цифрової комунікації, а також експертів з міжрелігійного та міжкультурного діалогу.

Актуальним є також розвиток програм з управління церковними структурами, де майбутні адміністратори парафій, монастирів, єпархій та церковних фондів здобуватимуть знання з менеджменту, фінансового обліку, правового регулювання та охорони церковної спадщини.

Потреба у духовній та психологічній підтримці вимагає створення програм з християнської психології, духовного супроводу та менторства. Це дозволить готувати не лише священників, а й мирян-фахівців, здатних надавати кваліфіковану допомогу тим, хто переживає особистісні, сімейні чи духовні кризи.

Варто також розвивати міждисциплінарні напрями, як-от теологія і публічна політика, екологічна теологія, теологія і культура. Ці спеціальності покликані формувати християнських інтелектуалів, які будуть активними учасниками суспільного діалогу, носіями моральних орієнтирів у сфері державного управління, захисту довкілля та культурного відродження.

Моделі реалізації таких програм можуть включати як класичні бакалаврські та магістерські освітні траєкторії, так і сертифікатні курси, програми підвищення кваліфікації, міжінституційну співпрацю духовних та світських вишів, що сприятиме формуванню подвійних або інтегрованих спеціалізацій.

Зрештою, впровадження нових спеціальностей у духовній освіті є не лише відповіддю на практичні запити часу, але й виразом вірності християнському покликанню – бути світлом для світу, сіллю землі, живим словом надії та істини для сучасного українського суспільства.

Як забезпечити інтеграцію богословських знань з іншими науками та дисциплінами?

Інтеграція богословських знань із суміжними науковими галузями є надзвичайно важливим завданням для сучасної духовної освіти, адже вона відкриває можливість глибшого осмислення світу, в якому діє Церква, і допомагає духовенству більш ефективно відповідати на виклики часу. Такий міждисциплінарний підхід руйнує уявлення про богослов’я як ізольовану, відсторонену сферу, підтверджуючи, що віра й наука можуть перебувати у плідному діалозі.

Актуальність інтеграції зумовлена швидкими змінами в науково-технічному, соціокультурному просторі, що вимагає від богословів і служителів Церкви розширення світогляду та володіння знаннями, які виходять за межі традиційних богословських дисциплін. Такий діалог сприяє подоланню упереджень, спрямовує на пошук спільних цінностей і дає можливість по-новому осмислити як наукові відкриття, так і глибини християнського вчення.

Забезпечити цю інтеграцію можна через оновлення навчальних програм, які передбачають включення міждисциплінарних курсів — від біоетики й екологічної теології до соціології релігії та історії Церкви в контексті світових культурних та політичних процесів. Важливо також об’єднати традиційні богословські дисципліни з елементами психології, етики, менеджменту та інших наук, створюючи вибіркові курси й факультативи, що дадуть студентам можливість розширити свої компетенції відповідно до майбутнього служіння.

Не менш важливим є залучення викладачів із світських університетів, які мають глибокі знання у своїх сферах, а також підтримка фахівців із подвійною освітою, здатних вести міждисциплінарні лекції й практичні заняття. Включення практиків із різних сфер – медицини, права, журналістики – збагатить освітній процес живими прикладами і сучасними викликами.

Методологічно інтеграція досягається через впровадження кейс-стаді, проблемного навчання та проєктної діяльності, що спонукає студентів аналізувати реальні ситуації з богословської та наукової перспектив, а також через організацію дискусійних клубів і наукових конференцій, де відбувається публічний діалог між богословами і представниками інших галузей знань.

Важливою складовою є підтримка міждисциплінарних досліджень, що об’єднують теологічні методи з методами соціальних, гуманітарних та природничих наук, а також активне публікування результатів таких досліджень у наукових виданнях різних профілів.

Ресурсне забезпечення інтеграції передбачає поповнення бібліотечних фондів актуальною літературою, доступ до електронних баз даних і створення сучасних аудиторій для проведення інтерактивних занять, що відповідають вимогам часу.

Отже, інтеграція богословських знань із іншими науками не є компромісом із світським світом, а служить глибшому розумінню Божого творіння і підвищенню здатності Церкви ефективно виконувати своє покликання в сучасному, стрімко мінливому світі. Це шлях до збереження авторитету Церкви, її суспільної релевантності і духовної сили, які так необхідні в наш час.

 

Яким чином можна підвищити кваліфікацію викладачів духовних навчальних закладів?

Підвищення кваліфікації викладачів духовних навчальних закладів є фундаментальним чинником для оновлення освітніх програм та забезпечення їх відповідності викликам і потребам сучасності. Це створює передумови для підготовки духовенства, здатного гідно служити Церкві і суспільству в умовах стрімких соціокультурних змін XXI століття. Для досягнення цієї мети необхідно систематично впроваджувати комплексний підхід, що поєднує як академічне вдосконалення, так і практичний досвід.

Значну роль відіграє регулярне проходження спеціалізованих курсів і стажувань, як у профільних освітніх центрах духовної та педагогічної спрямованості, так і у світських університетах, де викладачі мають змогу поглибити знання в суміжних науках — психології, соціології, медіакомунікаціях, юриспруденції та менеджменті. Особливу цінність становлять міжнародні стажування, які відкривають доступ до передових освітніх практик і дають змогу встановити цінні академічні та професійні контакти.

Важливо також підтримувати науково-дослідницьку діяльність викладачів шляхом заохочення участі у конференціях, семінарах і публікації наукових праць у провідних богословських і світських виданнях. Створення сприятливих умов для написання й захисту кандидатських та докторських дисертацій стимулює глибше опанування як богословських тем, так і міждисциплінарних досліджень, що посилює авторитет і рівень професіоналізму педагогів.

Особливу увагу слід приділяти вдосконаленню педагогічних компетенцій через тренінги з сучасних методів викладання, застосування цифрових технологій та інтерактивних форм навчання, розробку авторських навчальних матеріалів і впровадження практики взаємного відвідування занять із подальшим обговоренням, що сприяє обміну досвідом і підвищенню якості викладання. Не менш важливим є збереження живого зв’язку з реальним церковним життям через участь викладачів у душпастирській практиці, соціальному служінні та громадській діяльності. Такий досвід допомагає краще розуміти потреби Церкви та відповідно адаптувати освітні програми.

Мотивація викладачів через систему морального і матеріального заохочення, а також створення професійного середовища, що підтримує постійне навчання та розвиток, є необхідною умовою для сталого підвищення кваліфікації. Запровадження менторських програм додає цінності, допомагаючи молодим педагогам адаптуватися та зростати професійно.

Окремим аспектом є активна міжнародна співпраця: реалізація спільних наукових проєктів, участь у міжнародних конференціях, обмін викладачами та системне вивчення іноземних мов, що відкриває доступ до світових наукових ресурсів та розширює горизонти богословського знання.

Таким чином, комплексний і системний підхід до підвищення кваліфікації викладачів духовних навчальних закладів забезпечує не лише оновлення освітніх програм, але й формування високоосвічених, науково підготовлених і пастирськи чуйних служителів Церкви, здатних відповідати на духовні та суспільні виклики сучасності.

 

Які механізми можуть бути задіяні для фінансової підтримки духовних навчальних закладів та студентів?

Забезпечення фінансової підтримки духовних навчальних закладів і студентів є надзвичайно важливим завданням для сталого розвитку богословської освіти в Україні, адже воно створює умови для залучення талановитої молоді, покращення навчального процесу та зміцнення інфраструктури. Одним із основних напрямків є диверсифікація джерел фінансування, яка передбачає активне використання церковних фондів і програм, серед яких важливу роль відіграють централізовані фонди при Помісній Церкві, що акумулюють пожертви великих донорів і парафій, а також єпархіальні внески, спрямовані на підтримку навчальних закладів у відповідних регіонах. Особливе значення має заохочення цільових пожертв від вірян і парафій на розвиток конкретних шкіл, проєктів чи стипендій, що посилює фінансову стійкість закладів.

Важливим інструментом також є фандрайзинг та благодійна діяльність, що включає розробку цільових кампаній, налагодження партнерства з відповідальним бізнесом, українською діаспорою і меценатами, а також використання краудфандингових онлайн-платформ для залучення широкого кола доброчинців. Крім того, духовні навчальні заклади можуть брати участь у міжнародних грантових програмах, які підтримують освіту, культуру і розвиток громадянського суспільства, а також, за можливості, звертатися до державних програм фінансування.

Власні доходи закладів можна розширити за рахунок платних курсів підвищення кваліфікації для духовенства й мирян, видавничої діяльності, створення соціальних підприємств і організації паломницьких турів, а також оренди вільних приміщень для проведення культурних чи освітніх заходів — за умови дотримання статутних та законодавчих норм.

Щодо студентів, система фінансової підтримки має включати різноманітні стипендії: церковні, єпархіальні, іменні від меценатів, а також гранти для наукової чи соціальної діяльності. Важливою складовою є підтримка житлових та харчових потреб студентів через безкоштовне або пільгове проживання в гуртожитках та організацію доступного харчування. Також слід створювати можливості для студентської зайнятості на базі навчальних закладів чи парафій, що забезпечить їм додатковий дохід і практичний досвід служіння.

Прозорість і підзвітність у використанні фінансів є необхідними умовами підвищення довіри серед донорів і суспільства, тому регулярна публічна звітність, впровадження професійних систем фінансового менеджменту та внутрішнього аудиту мають бути невід’ємною частиною діяльності духовних навчальних закладів. Окрім цього, важливим є продовження конструктивного діалогу з державними інституціями для можливого впровадження податкових пільг чи інших форм підтримки благодійників, що не порушують принципу відокремлення Церкви від держави.

Таким чином, комплексний і стратегічний підхід, який поєднує залучення різних джерел фінансування, розвиток власних ресурсів, ефективний менеджмент та прозорість, створить надійний фундамент для фінансової стабільності духовних навчальних закладів і їхніх студентів, сприяючи розвитку якісної богословської освіти на користь Церкви і суспільства.

 Які механізми можуть бути задіяні для забезпечення працевлаштування випускників духовних навчальних закладів та їхньої реалізації у церковному та суспільному житті?

Забезпечення працевлаштування випускників духовних навчальних закладів і сприяння їхній повноцінній реалізації в церковному й суспільному житті вимагає системного, продуманого підходу, що виходить за межі простого пошуку роботи. Необхідно гармонійно поєднати набуті знання й навички зі справжніми потребами Церкви та суспільства, надаючи молодим фахівцям можливість служити і розвиватися.

Перш за все, слід переглянути і адаптувати навчальні програми, втілюючи мультидисциплінарний підхід, що охоплює не лише традиційне богослов’я, але й практичні дисципліни, такі як психологія душпастирства, соціальна робота, проєктний менеджмент, медіа та комунікації, а також основи менеджменту й адміністрації. Важливо збільшити кількість практичних занять і стажувань у реальних церковних і соціальних установах, даючи студентам змогу гнучко обирати спеціалізації, які відповідають їхнім талантам та ринковим потребам.

Не менш важливо створити дієві системи підтримки працевлаштування, зокрема заснувати при навчальних закладах центри кар’єри, які б здійснювали індивідуальне консультування, збирали базу вакансій у церковних і світських структурах, навчали навичкам пошуку роботи та сприяли створенню мережі контактів. Регулярні ярмарки вакансій і презентації стануть дієвим інструментом комунікації між випускниками і потенційними працедавцями.

У церковному житті слід впроваджувати чіткі стратегії призначення молодих спеціалістів, забезпечуючи їх служіння на парафіях, у соціальних відділах, медіа-центрах, освітніх установах і капеланських службах. Необхідна також підтримка молодих кліриків через наставництво і допомогу в адаптації, що сприятиме їхньому духовному й професійному зростанню.

Для тих, хто прагне реалізуватися у світському вимірі, випускники з міждисциплінарною освітою можуть стати цінними фахівцями у соціальній сфері, освіті, неурядових організаціях, медіа, а також у державних установах, які опікуються релігією, культурою і соціальним захистом. Важливим є також формування активних спільнот випускників, які б підтримували один одного, ділилися досвідом і відкривали нові можливості для працевлаштування і розвитку.

Нарешті, необхідна системна промоція духовної освіти через роз’яснювальну роботу, що підкреслює її унікальні цінності та практичну користь, а також публікація історій успіху випускників, які стали прикладом гармонійного поєднання церковного служіння і суспільної діяльності. Такий підхід не лише сприятиме мотивуванню молоді до навчання, а й забезпечить перспективу для їхнього подальшого служіння та розвитку на користь Церкви і держави.

Отже, комплексна стратегія, що поєднує якісну освіту, активну підтримку працевлаштування, духовне наставництво та промоцію духовних кадрів, є запорукою успішної реалізації випускників духовних навчальних закладів у сучасному світі.

 Які головні висновки та побажання випливають із сучасного осмислення ролі Церкви в українському суспільстві, особливо в умовах війни та післявоєнної відбудови?

Наші обговорення глибоко висвітлили багатогранну місію Церкви, що охоплює не лише духовну сферу, а й суспільні процеси, важливі для формування національної свідомості та відбудови державності. Церква виступає фундаментом української ідентичності, підтримуючи дух і надаючи надію в найскладніші часи, а після війни її завдання поширюються на моральне відродження, зцілення душевних ран і сприяння національному примиренню. Щоб залишатися актуальною і впливовою, Церква мусить відповідати на сучасні виклики через розширення соціального служіння, активну комунікацію з допомогою сучасних медіа, діалог із наукою та суспільством, а також розвиток етичного лідерства.

Оновлення духовної освіти стає необхідним кроком, який передбачає інтеграцію богословських знань із психологією, соціальною роботою, медіакомунікаціями та менеджментом. Такий підхід готує духовенство, здатне розуміти складнощі сучасного світу та ефективно діяти в ньому. Фінансова незалежність Церкви, досяжна завдяки диверсифікації джерел доходів, прозорості та новим формам соціального підприємництва, є запорукою стабільності. Паралельно необхідно розширювати можливості працевлаштування випускників духовних навчальних закладів як у церковних структурах, так і в суспільстві загалом, що сприятиме залученню талановитої молоді до служіння.

Залучення молоді до церковного життя через сучасні комунікації, інтерактивні спільноти і підтримку їхніх ініціатив є критично важливим для майбутнього Церкви. Прагнучи до подальшого розвитку, Церква має будувати мости діалогу з різними прошарками суспільства, науковцями та представниками інших релігій, адже співпраця є ключем до подолання розколів і консолідації зусиль задля спільного добра. Найціннішим ресурсом залишаються люди, тож інвестиції в освіту духовенства, підтримку викладачів і створення умов для розвитку молоді є фундаментальними.

Слова Церкви мають бути підкріплені конкретними діями: активним соціальним служінням, допомогою постраждалим, участю у відбудові країни, підтримкою справедливості та боротьбою з корупцією, що значно посилить її авторитет у суспільстві.

Сучасні технології, використані для комунікації, просвіти та управління, відкривають нові горизонти для служіння і наближення до людей. Особливо у часи великих потрясінь Церква покликана бути джерелом надії і смислу, наповнюючи життя духовною підтримкою, вказуючи шлях до миру і відновлення на основі вічних цінностей.

Шлях до зміцнення та розвитку Церкви в Україні, хоч і складний, відкриває безліч можливостей. Лише послідовні кроки у напрямку відкритості, інновацій і жертовного служіння забезпечать Церкві виконання її святого покликання та стануть надійною опорою для українського народу.

Інтерв’ю провів та записав Сергій Сербін,

спеціально для газети «Патріот»