«Україна заслуговує на незалежну Православну Церкву»: відверта розмова з Патріархом Никодимом

У розмові Його Святість, предстоятель УПЦ КП, Патріарх Никодим розповідає про виклики, які постали перед Українською Православною Церквою Київського патріархату після смерті Патріарха Філарета, процес розбудови церковної структури та збереження духовної спадщини свого попередника. Серед ключових тем інтерв’ю є церковна єдність, незалежність українського православ’я, конфлікти між релігійними структурами та вшанування пам’яті Патріарха Філарета. Окрему увагу приділено трагічній смерті священника Олександра Сального, яку Патріарх закликає належно розслідувати. Наприкінці розмови Його Святість звертається до українців із закликом до миру, молитви, взаємної любові та об’єднання задля майбутнього України.

Євгеній Кузнєцов: Ваше Святосте, після того, як було зламано сторінки Вашого Facebook, архієпископа Євгенія, УПЦ КП та Сумської семінарії, Ви заявили про спробу заглушити голос Київського патріархату й перешкодити збереженню спадщини Філарета. Чи вважаєте Ви, що подібні дії сприяють зміцненню миру в Україні?

Патріарх Никодим: Уже у вашому питанні певною мірою полягає відповідь. Те, що ви сказали, ˗ це дійсно так. І, до речі, це вже не перша спроба, а п’ята або шоста від початку мого обрання на Київський патріарший престол, нашими опонентами. І ми розуміємо хто є наш опонент головний, то представники ПЦУ, які зламують наші сторінки, всіляко перешкоджають нашому подальшому розвитку і, по-суті сказати виконанню духовного заповіту   нашого спочилого Патріарху Філарета, який він склав в присутності духівництва.  На жаль, деяке пішло на свідому зраду свого духовного батька й пішли в ПЦУ. Всі вони були присутні під час підписання, це було 19 жовтня минулого року,  в Свято-Володимирському  кафедральному патріаршому соборі в місті Києві, де в присутності єпископату, який з’їхався до золотоверхого Києва відсвяткувати річницю інтронізації святішого Патріарха, ˗ там були присутні архієреї та священники, коли Святійший підписував свій духовний заповіт.

Я вважаю, що саме ця структура, яка себе називає церквою, не самі вірни звичайно, не Епіфаній це робить, і не Євстратій, а ті люди, які за ними стоять і які, скажімо, опікуються інтернет-ресурсами, вони роблять усе можливе, щоб заглушити голос нашої Української Православної Церкви Київського патріархату. До речі, вони й надалі переконують усіх вірян в Україні, що такої церкви не існує, нібито вона знята з державної реєстрації. Так, дійсно, вона знята з державної реєстрації, на наше переконання, в незаконний спосіб, і досі ми не маємо державної реєстрації.

Але вони забувають про одне. Згідно з українським законодавством про свободу совісті будь-яка конфесія має право існувати і без державної реєстрації. Це не заборонено нашим законодавством. Тому всі ці злами сторінок, інші дії, те, що вони публікують на своїх інтернет-ресурсах, л’ють всілякий бруд, свідчить про те, що вони дуже-дуже бояться нашого існування. Якщо існує церква з патріаршим устроєм, то це дійсно незалежна автокефальна церква, яка не залежить від жодного релігійного центру, чи то в Москві, чи то в Стамбулі, чи в Римі, чи будь-де. Усі ми знаємо, що згідно статутної діяльності, хоч вони і отримали томос, але в статуті у них сказано, що вони підпорядковані, з’єднані з світовим православ’ям через церкву-матір, церкву Константинополя. Тобто уже в самому першому пункті їхнього статуту вже викривається неправдивість їх висловлювань, що вони нібито є автокефальна церква. Тому вони  всіляко намагаються нас заблокувати в інтернет-просторі, щоб люди не бачили й не знали, що така церква існує, що вона продовжує свою місію в Україні, розбудовується. І слава Богу за те, що Господь дає нам сили, щоб ми й надалі розбудовували нашу церкву. І вона, хоч повільно, але йде крок за кроком уперед. Тому я і кажу, що все, що вони роблять, свідчить про їхню слабкість. Бо вони говорять, що вони сама найбільша конфесія в Україні, а про нас говорять, що ми маргінальна структура.

То якщо ви вважаєте, що ми маргінальна структура, то чого, я задаю риторичне запитання, ви стільки часу, ресурсів, матеріалів, докладаєте для того, щоб заблокувати нас в медіа-просторі? Доречі сказати, якщо подивитися в інтернеті, багато священників ПЦУ, особливо, на сільських парафіях, і будемо говорити відверто, ці парафії досить бідні, звертаються в інтернет-просторі по допомогу, щоб придбати, чи кадило, чи необхідну духовну літературу, або Євангеліє. Це не такі великі кошти, але, на жаль, керівництво ПЦУ використовує кошти, які вони могли б спрямувати на поліпшення, скажімо, матеріального становища, на духовну літературу та інші необхідні речі для бідних парафій. І вони витрачають, а я розумію, що ніхто в наш час не робить ці «справи» із блокування наших медійних інтернет-сторінок безкоштовно. Тобто на це кошти є, а допомогти навіть своїм священникам, у них немає.

Це просто свідчить про їхню дуже-дуже слабку позицію. На жаль, ця структура, яка називає себе помісною церквою, дуже слабка. Вона існує тільки завдяки підтримці державної влади. А якщо завтра ця підтримка десь дінеться, ну, я переконаний у тому, що недовго їм існувати в Україні. Бо вони звикли залежати від держави. А ми, коли служимо Божественну літургію, там є такі слова: «Не покладайте надії на князів, на синів людських, бо в них немає спасіння». Не слід покладати надію на земних владоможців. Така буде моя проста відповідь.

Євгеній Кузнєцов: Владико, Ви видали указ про заборону у священнослужінні архієпископа Андрія Маруцака та його виведення за штат після того, як він публічно відмовився визнати Ваше обрання главою УПЦ КП і назвав його «змовою та заколотом». Чи вважаєте Ви ці заходи достатніми для збереження внутрішньої єдності Української церкви?

Патріарх Никодим: Я його буду називати вже монахом Андрієм, відповідно до рішення, яке ми ухвалили. Історія полягає в наступному. Коли почив наш Святійший Патріарх, ті архієреї, які були в Україні, прибули до міста Києва, до Володимирського собору, де ми намагалися провести Архієрейський собор. Але сталося, те, що сталося. Нам сказали: якщо ви добровільно не вийдете, то вас просто звідти під руки виведуть. Ну добре, ми вийшли, бо нас було тільки чотири архієреї, які були в Україні в той час. Серед присутніх був і Андрій Маруцак. Далі, коли ми почали роботу Архієрейського собору під стінами Володимирського собору, тоді ще архієпископ Андрій Маруцак займав посаду керуючого справами Київської патріархії. Він у роботі Архієрейського собору брав участь. І цьому є [підтвердження], бо ми записували аудіозапис усього нашого Архієрейського собору. Він брав у ньому участь, але просто відмовився брати участь у голосуванні за обрання нового предстоятеля. Доречі нас звинувачують у тому, особливо мене, що ми порушили дії статуту, статутні норми, не дочекалися навіть сорока днів та інше там говорили. Але я говорив уже не один раз і ще раз наголошую на тому.

Якби ми, зараз не йдеться про мою персоналію, просто йдеться про саму посаду патріарха, якби ми не зробили це тоді, то вже Київського патріархату фізично не існувало б. Чому я це стверджую? Тому що цей тиск, який відбувався! Ось цілий день на наших архієреїв, після звістки про смерть нашого спочилого Патріарха, багато архієреїв мені телефонували і свідчили про те, що в той чи інший спосіб представники влади намагаються перешкодити проведенню Архієрейського собору й обранню нового предстоятеля. До речі, ми мали на це повне право. А якщо колишній архієпископ Андрій посилається на норму статуту, так статуту вже не було на той час. Чому? Тому що він був знятий державою з реєстрації ще у 2019 році. Тобто церква існує, коли немає статуту. До речі сказати, статут це внутрішній документ, який регу.є відносини церкви та держави, і не більше того, і надає статусу юридичної особи для відкриття рахунку в банку. А церква по-суті своїй керується канонічним правом. Згідно канонічного права архієреї мали повне право обрати  одразу предстоятеля церкви. В такий надзвичайний спосіб. Коли мені говорять, що такого в світі ще не було, що одразу після смерті, коли не було поховане ще тіло Патріарха, був обраний новий предстоятель церкви. Так, це вимушений крок, задля того, щоб зберегти саме Київський Патріархат.    Бо пройшов би день-два, якби ми пішли на поводу в колишнього архієпископа Андрія, який, до речі, пропонував: давайте ми почекаємо сорок днів, тоді проведемо по єпархіях збори, де будемо вибирати делегатів. Тобто це було намагання з його боку затягнути процес. Коли Святійший Патріарх, владика Іосаф, і владика Петро, вийшли з ПЦУ. Побачивши те, що ті домовленості, котрі були досягнуті, і попередні домовленості, вони порушуються і не виконуються. Тому Святійший Патріарх і ще два архієрея з ним вийшли зі складу ПЦУ. І я можу стверджувати, що ця людина, Андрій Маруцак, усі ці сім років перешкоджав розвитку Київського патріархату як керуючий справами. Неодноразово Патріарх мав бесіди зі мною, ставив питання: «Владико, чому зараз у нас немає розвитку?» І ось, коли мене вже обрали новим Патріархом, я став розбиратися у справах, і стали до нас звертатися ті чи інші архієреї, священники з України, з-за кордону. Майже 90 % із них зверталися ще до покійного Патріарха Філарета, а документи всі потрапляли до канцелярії, тобто до Андрія Маруцака.

Жодного разу, і я це можу стверджувати, як постійний член Священного синоду при Патріархові Філареті, за сім років ми жодного разу не розглядали ніяких документів від того чи іншого священника чи єпископа з різних країн про входження до Київського патріархату. А вони, як зараз ми це все бачимо, бо ми вже приймаємо звернення від нових священнослужителів, і всі вони говорять, що надсилали документи ще за часів Святійшого Патріарха Філарета. Жодного документа, я ще раз стверджую, як постійний член синоду, ми не розглядали. Тобто я стверджую, що саме ця людина ці сім років працювала на іншу структуру, яка зараз називається ПЦУ, для того, щоб Київський патріархат не зростав. І саме його дії під час обрання нового патріарха також свідчили про це, що саме він стоїть на перешкоді розбудови Київського патріархату.

До речі, зараз та людина не є кліриком Української православної церкви Київського патріархату. За його дії, які він чинив протягом цього часу, коли мене вже обрали патріархом, дискредитуючи нашу церкву та її керівництво… На жаль, я не хочу, скажімо так, про все розповідати на весь загал. Не хотілося б мені все розповідати, що він робив, але, повірте мені, цього було достатньо, щоб ми прийняли те рішення, яке прийняли Священним синодом, про позбавлення колишнього архієпископа Андрія Маруцака всіх ступенів священства. Зараз його канонічний статус – це монах Андрій Маруцак, і не більше, і він уже не є [кліриком] Київського патріархату. Ми неодноразово зверталися до нього і пропонували йому примиритися з церквою, принести покаяння. Але, на жаль, ця людина, ніяких висновків не зробила. І вже навіть після того, як ми прийняли це рішення про позбавлення його сану, і надалі були спроби так чи інакше перешкоджати діяльності Київського патріархату.

Що він планував, ми знаємо також. Ми знаємо, не хочу я про це говорити. До речі, він не один там такий, який перешкоджав. Я можу сказати: при покійному Патріархові Філареті у нас було тринадцять єпископів в Україні й за кордоном, включно зі Святійшим Патріархом. Зараз у нас, на сьогоднішній день, уже є вісімнадцять архієреїв. Це без колишнього Андрія Маруцака, Луки, який був в Америці, і двох греків, які, не знаю з яких причин, не підтвердили свого подальшого перебування в Київському патріархаті. Також без тих чотирьох архієреїв зараз у нас вісімнадцять архієреїв в Україні й за кордоном. І найближчим часом, я думаю, буде ще більше.

Євгеній Кузнєцов: Владико, указом № 91 Ви прийняли диякона Олександра Сального разом із громадою святих Петра і Павла в селі Шевченки Полтавського району, а указом № 92 – архієпископа Лева (Зиновія Колесника) разом із парафіями та монастирем священномученика Зиновія у Виноградові на Закарпатті, надавши йому титул Карпато-Руського і Виноградівського та статус патріаршого вікарія. Ваше послання з цього приводу містило слова: «Крок за кроком утверджуємо Київський Патріархат!». Як Ви вважаєте, чи свідчать ці події про тенденцію до зміцнення парафіяльної та єпископської структури Київського патріархату в Україні?

Патріарх Никодим:  Ну, я можу з радістю констатувати, що Київський патріархат зростає, зміцнюється. І крок за кроком, як ми завжди, я на цьому завжди наголошую, пишемо: «Крок за кроком будуємо Київський патріархат». Так, хотілося б мені, щоб ці кроки були більшими, швидшими, але є так, як є, як іде, як Богом усе дається, так воно й робиться. Церква існує там, де є її єпископи, тому саме зростання її єпископату свідчить про зростання церкви. Я вже на попереднє питання, трошки відповідаючи, зачепив цю тему і сказав, що в нас на сьогоднішній день ось останній був владика Лев, якого ми прийняли. Це вже людина у віці, йому 74 роки, але він ще дуже енергійний і, до речі, бажає дуже докласти своїх зусиль для розвитку Київського патріархату.

І це свідчить про те, що до нас ідуть архієреї, це свідчить, що церква наша зростає. Бо якщо є архієреї, а церква тільки тоді може поставити нових дияконів чи священників, якщо є архієрей, тобто архієрей має право висвячувати нових священників, дияконів, постригати в монахи, чи в іподиякони. Тобто, якщо є архієреї є зростання  церкви і це свідчить, до речі, найближчим часом у нас ще, добавляться архієреї. Я поки що не буду це озвучувати, всі це побачать в інтернет-просторі, ми нічого не приховуємо.

Що стосується священика отця Олександра, то нажаль, дуже прикра сталася подія. Я зараз і двух словах скажу, але найближчим часом ми будемо займатися цим питанням. Людина в віці, йому також вже було за сімдесят років, чекав дуже довгий час, перебуваючи в с. Шевченки, на священицьку хіротонію. Так він її від представників ПЦУ і не дочекався.   Він тільки чув одні обіцянки, що ось воно буде, але людина була дуже розумна й хотіла служити саме незалежній українській церкві, яка не залежала б від іншого церковного центру, тобто в Київському патріархаті.

Він вирішив усе-таки прийти і в дияконському сані звернувся до мене. Я залюбки його прийняв, поспілкувавшись із ним. Він мав духовну освіту, мав велике бажання служити. І ще, як він говорив: «Років 10–15 я ще послужу». Але, на жаль, цього не сталося. Він приїхав у Суми, ми його висвятили в сан священника. Він настільки «горів» служити Богу, що після служби він поїхав назад до себе, висвятившись, у село на Полтавщину. Але, на жаль, сталося те, що сталося. Уже десь о дев’ятій годині мені зателефонували з Полтави, з обласної лікарні, і сказали, що знайшли наші документи, які ми йому видали, як свідчення того, що він висвячений у сан священника, про призначення на парафію, і що він у дуже тяжкому стані, в комі. Але, на жаль, отець Олександр десь о десятій годині помер. Фактично відслуживши, як священник, зі мною одну службу.

Що сталося, я знаю, але, не маючи доказів, говорити не буду. Можу сказати лише одне: я можу стверджувати, коли ми одягали тіло померлого отця Олександра, я можу стверджувати, що це було навмисне вбивство людини за її релігійні переконання.

Ми будемо звертатися до правоохоронних органів, щоб цю справу просто так не заглушили. Бо є зараз намагання всіляко спотворювати те, що мені говорила поліція на початку. А зараз уже зовсім-зовсім інша версія. Тому Царство Небесне, вічний спокій отцю Олександру. І я говорю, що він, як мученик за віру є тепер ходатаєм перед Богом за нашу церкву. І те, що роблять люди, наші опоненти, не гребуючи навіть фізичною розправою над тими, які думають трошки інакше, ніж вони, – це вже виходить за будь-які межі… Я не знаю, які слова можна сказати з цього приводу. На жаль, сталося те, що сталося. А моє тепер завдання, як Патріарха – не залишити справу отця Олександра, яку він розпочав у цьому селі, якомога швидше знайти туди священника, щоб найкращою пам’яттю про нього було саме продовження існування парафії Петра і Павла в селі Шевченки. І це буде йому найкращим пам’ятником і пам’яттю про нього. Але, на жаль, дивлячись в інтернет-просторі на коментарі, які зараз пишуть представники, буду так казати, псевдо релігійної структури… Із такою злобою коментується смерть людини, із такою ненавистю. Ну це не віруючі люди, віруюча людина не може так говорити, писати. Так, і ось така в нас подія, дуже сумна. Ми їздили на Полтавщину, віддали йому належне. Разом з владикою Євгеном (Архієпископ Бориспільський і Броварський – прим.ред.) ми поїхали, відслужили Божественну літургію, чин відспівування і віддали цій людині, яка, на жаль, пробула в Київському патріархаті трохи більше тижня, належне.

І віримо в те, що Господь йому простить усі його гріхи, які будь-яка людина чинить протягом свого життя, і він буде тепер перед престолом Вседержителя молитися за ту церкву, до якої він свідомо перейшов, хоча, я наголошую, на жаль, так і не послуживши в ній. Ось такі події. А це все свідчить про те, що до нас люди йдуть. До речі, ми сьогодні, якщо ви будете дивитися наші сторінки, – у нас також відбулися події в Грузії. Ми відкриваємо подвір’я в Грузії. У Греції наш єпископ Київського патріархату висвятив на священника диякона за походженням грузина, який буде служити в Грузії, на подвір’ї Київського патріархату.

І також сьогодні, я думаю, ми встигнемо, сьогодні буде також прийнятий священник із ПЦУ, який вирішив вийти зі складу ПЦУ і приєднатися саме до Української православної церкви Київського патріархату. Я не буду коментувати, чому вони звідти йдуть. Це вже хай будуть їхні проблеми, що від них тікають священники. Але це тільки початок. Пройде небагато часу, і через рік, через півтора ми в Україні будемо мати зовсім іншу релігійну ситуацію. Якби наша влада робила все для об’єднання, а це саме влада повинна робити, було б дуже добре. Але, на жаль, відбувається те, що відбувається. У нас проголошується намір, щоб церква була одна, а насправді робиться зовсім інше. Створюється якась державна церква, я це бачу. Там, на місцях, у спілкуванні з представниками влади я навіть бачу, як влада сама говорить, що в нас є вказівка підтримувати тільки ПЦУ, а інші конфесії, там УГКЦ чи інші церкви, не мають такої підтримки, як ПЦУ. Якщо буде така політика, ну, на жаль, це тільки робить нашу державу слабкою. Бо якби наша влада дбала про зміцнення української державності, вона докладала б усіх зусиль, щоб православна церква в Україні була саме з патріаршим статусом. Бо тільки патріарший статус надає церкві повну автокефалію, не митрополія, бо будь-яка митрополія, архієпископія так чи інакше залежна від іншого патріархату.

Євгеній Кузнєцов: 22 вересня в застосунку «Київ Цифровий» розпочалося голосування щодо перейменування Рильського провулка в Шевченківському районі Києва на вулицю Патріарха Філарета. За результатами опитування, оприлюдненими 2 жовтня, цю ініціативу підтримали 54% учасників. КМДА пояснила це продовженням дерусифікації київської топоніміки та вшануванням людей, які зробили внесок у розвиток України. Нову назву запропоновано на честь Філарета (Михайла Денисенка). Як Ви оцінюєте той факт, що спадщина засновника Київського патріархату отримує належне визнання?

Патріарх Никодим:   Я взагалі до цього ставлюся дуже позитивно, скажімо. Але в мене, скажімо, було таке побажання до нашої влади: усе-таки таких постатей такого світового, я б сказав, масштабу, як покійний патріарх Філарет, – його ім’ям називали б трошки інші вулиці чи проспекти, щоб це не були якісь такі там десь, як то кажуть, на задвірках вулиці. Я, правда, не знаю, де ця вулиця, яку будуть перейменовувати. Взагалі я ставлюся до цього дуже позитивно, як то кажуть, Святійший заслужив на те, щоб його пам’ять була увічнена принаймні в місті Києві, де він прослужив понад 60 років і стояв, як то кажуть, біля витоків створення Київського патріархату. Доклав багато зусиль для розбудови Київського патріархату, взагалі української державності, української держави. Тому він заслуговує на те, щоб його пам’ять була увічнена, хай навіть так – перейменуванням якоїсь однієї з вулиць міста Києва. Але бажано було б, щоб це були якісь вулиці більш-менш такі центральні в місті. Загалом так, Святійший заслуговує на те, бо ще прийде той час, коли ми дамо належну оцінку всьому життю спочилого нашого Предстоятеля Патріарха Філарета.

Нажаль, зараз іде жорстока війна. Коли агресор напавши на нашу державу намагається її знищити. Багато людей страждає, багато людей гине. Зараз, скажімо, не той час, коли суспільство дало оцінку діяльності нашого спочилого Патріарха. Але я думаю, цей час настане. Вся його спадщина буде належним чином вивчена, оцінена. І це перейменування однієї з вулиць – одна із цих цеглинок для того, щоб увічнити цю людину, яка, як я вже сказав, на це заслуговує. Інше питання, яку саме вулицю?

Ну, якби питали мою думку, де б назвати, я б сказав: я б назвав, скажімо, вулицю Пушкінську, там, де була патріархія, де все своє життя Святійший жив, працював. Можливо, я б назвав її вулицею [патріарха Філарета], але її вже перейменували на іншу, Чикаленка. Ну, можливо, вулицю біля Володимирського собору так назвати. Це моя приватна думка. Чи назвали б там площу біля Володимирського собору площею патріарха Філарета. Якщо так, то так. Нехай буде хоч так, ніж нічого не буде.

Євгеній Кузнєцов: Дякуємо, Ваша Святосте, Патріарше Никодиме. Можливо, ви хотіли б через нашу газету звернутися до вірян, до читачів, щось сказати?

Патріарх Никодим: Я звернуся до всіх людей. Не тільки до прихильників чи симпатиків Української православної церкви Київського патріархату, а до всіх людей, українців. На жаль, я вже ще раз підкреслюю, що наша держава Україна зараз страждає. Фактично йде жорстока, кровопролитна війна агресора проти нашого українського народу, який намагається підкорити наш народ і передусім знищити нашу державність.

Хотів би звернутися до всіх людей із побажаннями якнайшвидшого справедливого миру, щоб Господь почув наші сподівання, наші молитви і привів нашу державу врешті-решт до справедливого миру. Побажати нашим воїнам, які захищають нашу державу, мужності, терпіння, здоров’я, щоб Господь благословляв їх і надихав їх і надалі захищати нашу державу Україну.

Побажати всім віруючим врешті решт забути про всі чвари і згадати той духовний заповіт, який наш покійний Патріарх склав перед відходом у вічність, і в якому він чітко зазначив, що треба всім нам, представникам всіх гілок українського православ’я зібратися у золотоверхому Києві, об’єднатися, щоб у нас була справжня незалежна православна церква з патріаршим устроєм. Ми й наш український побожний народ на це заслуговуємо. Ми не є якийсь другосортний народ, менш вартісний чи ще якийсь, бо інші народи, які чисельно набагато менші, мають свої патріархати. Та ж Грузія, Сербія, Болгарія та інші. А чому Україна не має мати патріарха в управлінні православною церквою? Я думаю, що має. І саме Святійший Патріарх докладав усіх своїх зусиль, щоб ця мрія збулася. І цього я бажаю всім нам, усім православним в Україні – забути про всі чвари.

І це буде тією духовною основою, бо якщо є церква незалежна, і держава буде. А якщо зникає церква незалежна, а саме так і намагалися зробити, намагаючись знищити Київський патріархат, повністю незалежну церкву, і пішли в духовне підпорядкування іншої столиці, у даному випадку Стамбула, то це є негарним кроком. Чому? Тому що, я вже сказав, якщо в державі є патріархат і патріарша церква, це є духовним фундаментом держави. Бо тоді держава сильною буде, якщо вона матиме свою повністю незалежну церкву. І історія свідчить про те, що ті держави, які втрачали статус незалежної церкви, рано чи пізно сходили з політичної мапи світу. Тож хай Господь нас вберігає від нашого знищення і дарує нам єдність, любов одне до одного й перемогу над нашим спільним ворогом. Цього я і бажаю, а всьому народу – терпіння, і щоб ми врешті-решт об’єдналися. Бо якщо ми будемо єдині, ми будемо сильні.

А там, де правда, там Бог, а де є Бог, там перемога.

І ще наостанок, якщо можна, наостанок я хотів би висловити таке побажання до всіх небайдужих, щоб в Україні була церква, Українська православна церква Київського патріархату, надалі зростала, зміцнювалася. Коли встали ми й помолилися Богу зранку, подякували, що ми дожили до ранку. І хотілося б звернутися до всіх із таким проханням. Як патріарх я прошу всіх: знайдіть протягом дня хвилинку прочитати Господню молитву «Отче наш». Саме з проханням до Бога, щоб Господь врешті-решт зміцнив Київський патріархат. Помоліться молитвою Господньою «Отче наш». Це буде вагомим кроком для того, щоб Господь, який чує всі наші молитви й бачить прагнення нашого народу, щоб саме Київський патріархат панував в Україні.

Щоб Він благословив усіх нас, щоб така церква була. Це моє прохання, як Патріарха до всіх. Це не займає багато часу, але це є дуже-дуже дієвим кроком на шляху до створення і зміцнення Київського патріархату.

Спілкувався Голова Союзу воїнів-добровольців,

Історик та шеф-редактор газети «Патріот»

Євгеній Кузнєцов