ЛІНІЯ РОЗКОЛУ МІЖ ПЦУ ТА УПЦ КП

Смерть патріарха Філарета 20 березня 2026 року стала каталізатором відкритого протистояння між Православною церквою України (ПЦУ) та групою ієрархів, які прагнуть зберегти структуру Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП). Цей конфлікт, що тривалий час перебував у стані холодного протистояння за життя Філарета, миттєво перейшов у фазу гострої боротьби за канонічну спадщину, юридичні назви та адміністративний вплив.

Центральною подією став екстрений онлайн-собор, проведений УПЦ КП наступного дня після смерті Філарета. На цьому зібранні новим патріархом було обрано єпископа Сумського та Охтирського Никодима (Кобзаря). Легітимність цього кроку одразу була поставлена під сумнів як з боку ПЦУ, так і частиною релігієзнавців, оскільки процедура виборів відбулася без дотримання традиційних канонічних етапів та участі широкого кола делегатів. Крім того, за повідомленнями деяких ЗМІ, ключову роль у процесі відіграв митрополит Бєлгородський Іоасаф Шибаєв, який перебуває на території Російської Федерації (держави-окупанта і держави-терориста). Саме його участь дала ПЦУ підстави для звинувачень у тому, що відновлена УПЦ КП є інструментом зовнішнього впливу, спрямованим на створення розколу всередині українського православ’я.

Інші громадські та церковні діячі вважають, що невідкладний собор УПЦ КП виправдовує себе і став відповіддю на порушення заповіту Філарета та миттєвий перехід кліру Володимирського собору й інформаційних ресурсів УПЦ КП під омофор ПЦУ. Деякі священники прямо заявили про рейдерські захоплення не лише майна УПЦ КП, а й тіла самого Філарета для відспівування митрополитом Епіфанієм (предстоятелем ПЦУ), що категорично забороняв у духовному заповіті Святійший владика Філарет.

ПЦУ, яку очолює митрополит Епіфаній (Думенко), реагує на ці події через інструменти церковного права. 3 квітня 2026 року Священний Синод ПЦУ офіційно кваліфікував дії Никодима (Кобзаря) як злочини проти канонічного порядку. Синод наголосив, що ПЦУ є єдиним законним правонаступником Київського патріархату, а використання цієї назви іншими особами є незаконним привласненням символіки. У зв’язку з цим розпочато церковну судову процедуру проти чотирьох ключових фігур УПЦ КП. Їх офіційно викликали на засідання Синоду в травні для надання пояснень, що в церковній практиці зазвичай передує позбавленню сану. Прихильники УПЦ КП, своєю чергою, законності церковного суду над собою не визнають.

На запит нашої редакції пресцентр Київської патріархії, розташований у м. Києві за адресою вул. Євгена Чикаленка, 36 і який обслуговує сайт www.cerkva.info, не відреагував. За повідомленнями нинішнього керівництва УПЦ КП, резиденція Патріарха Філарета та відповідні інформаційні ресурси перебувають під контролем ПЦУ.

Зі свого боку представники УПЦ КП висувають зустрічні звинувачення, стверджуючи про системний тиск і залякування. Зокрема, Митрополит Одеський і Вінницький Никон (Граблюк) публічно заявив про погрози вбивством з боку невідомих осіб, яких він пов’язує з ПЦУ. Релігійний діяч офіційно звернувся до правоохоронних органів, підкреслюючи, що в разі його раптової смерті відповідальність нестиме керівництво ПЦУ. Такі заяви свідчать про те, що конфлікт вийшов далеко за межі богословських розбіжностей і перейшов у площину особистої безпеки та кримінальних проваджень.

Єпископ Євгеній та Патріарх Никодим (УПЦ КП)

Стосовно звинувачень з боку керівництва ПЦУ скажемо наступне. 1. Святійший Патріарх Никодим вийшов із УПЦ (МП) та перейшов до УПЦ КП у 1993 році, а Іонафана Єлєцьких керівником Сумської єпархії УПЦ (МП) зробили в серпні 1995 року. Іонафан Єлєцьких та Святійший Патріарх Никодим ніколи не перетиналися й не були знайомі. Дияконську та пресвітерську хіротонії над теперішнім Святійшим Патріархом Никодимом звершував Вл. Никанор (Юхим’юк). 2. Високопреосвященнійший Митрополит Іоасаф був рукоположений у єпископський сан ще Патріархом Володимиром і був із Патріархом Філаретом протягом усіх 30 років його Патріаршества, чого не скажеш про нинішнє керівництво ПЦУ (Константинопольського Патріархату). Колишні Митрополити Епіфаній (Думенко), Димитрій (Рудюк), колишній Архієпископ Євстратій (Зоря) та інші ключові діячі даної структури почали брати активну участь у житті УПЦ КП набагато пізніше за нього. Чи хоче Іван Володимирович Зоря, в такому випадку, сказати, що агент ФСБ супроводжував Патріарха Філарета протягом всього його Предстоятельства в УПЦ КП, багато років був членом Священного Синоду УПЦ КП, терпів репресії з боку російського уряду за свою юрисдикційну приналежність?  3. Якби ми дійсно співпрацювали зі спецслужбами країни-агресора, то спецслужби в Україні, очевидно, вже були б в курсі чи бодай зацікавились би цим питанням після гучних заяв колишнього Архієпископа І. В. Зорі. Оскільки цього ми не бачимо, нема сумнівів у тому, що це звичайний брудний наклеп, бо нічого, окрім цього, в арсеналі цієї структури нема.

Жодного дня Святійший патріарх Никодим не був у структурі ПЦУ (Константинопольського Патріархату)  та ніколи не писав прохання про входження до цієї структрури. Тому наша церква ніколи не визнавала, не визнає і ніколи не визнає будь яких «Санкцій» якими погрожують керівництво ПЦУ (Константинопольського Патріархату) стосовно наших ієрархів Української Православної церкви Київського Патріархату бо саме наша церква є дійсно національно автокефальною яка не залежить від жодного релігійного центру ˗ розповів нашому виданню Єпископ Євгеній (перший патріарший Вікаріій, керуючий справами Київської Патріархії УПЦ-КП, постійний член священного синоду).

Юридична сторона питання залишається не менш заплутаною. Нова структура, що намагається юридично закріпити назву УПЦ КП, була зареєстрована як громадська спілка під назвою «Координаційний центр православних громад». Це дає їм можливість діяти в правовому полі як громадське об’єднання, проте позбавляє їх статусу релігійної організації. Наразі ситуація виглядає як боротьба за правонаступництво, бо ПЦУ намагається остаточно закрити питання існування Київського патріархату, а патріарх Никодим прагне довести своє право на існування як окремої церковної одиниці.

Українське православ’я переживає історичний поворот. Після смерті патріарха Філарета структура, яка ще донедавна існувала як Київський патріархат, опинилася на маргінесі церковного життя. Харизматичний лідер відійшов, а разом із ним – внутрішня когезія, яка тримала церкву разом. Сьогодні ця спільнота балансує між амбіціями, традицією та реальністю канонічного права, намагаючись знайти своє місце серед уже усталених інституцій. Що залишилося від великого проєкту Філарета? Як нові покоління керівників і прихильників формують власну ідентичність без харизми свого засновника? Саме ці питання лежать у центрі постфіларетівського феномену, а їх дослідження допомагає зрозуміти, куди рухається українське православ’я.

Смерть Філарета (Денисенка) – це не просто відхід окремої людини, навіть якщо ця людина була надзвичайно впливовою. Це радше завершення цілої епохи в історії українського православ’я. Епохи складної, суперечливої, але водночас визначальної. Філарет був постаттю особливого типу. Його формувала радянська система – жорстка, контрольована, часто ворожа до релігії. У таких умовах церковний діяч не міг бути лише духовним пастирем. Він змушений був бути ще й політиком, дипломатом, інколи навіть стратегом виживання. І саме це поєднання ролей зробило його фігурою «державницького замісу».

Що це означає? Філарет мислив не тільки категоріями віри, а й категоріями інституції. Для нього церква – це структура, яку треба зберегти будь-якою ціною, навіть якщо доводиться йти на компроміси з владою, навіть якщо ці компроміси виглядають неоднозначно.

Саме тут закладено перше ключове протиріччя, яке згодом вибухнуло конфліктом. Коли у 2018 році постала Православна церква України, здавалося, що це тріумф усього життя Філарета. Адже він десятиліттями боровся за незалежність української церкви від Москви. Формально його мета була досягнута.

Нове покоління церковних діячів, тих самих митрополитів, яких він виховав, дивилося на свободу інакше. Для них свобода означала незалежність не лише від Москви, а й від будь-якого зовнішнього впливу, включно з державою. Вони вже не хотіли домовлятися з владою, як це було звично для старшого покоління. Вони хотіли бути рівноправним партнером, а не гнучким гравцем.

Патріарх Філарет мислив інакше. Для нього держава – це не щось зовнішнє, а ресурс, з яким треба працювати. Якщо держава дає можливість, її треба використати. Якщо тисне, треба обійти цей тиск, але не розривати зв’язок повністю. Отже, конфлікт між Філаретом і новою церковною структурою – це не просто особистий конфлікт чи боротьба за владу. Це конфлікт двох історичних досвідів. Один досвід, радянський: вижити, зберегти, маневрувати. Інший, пострадянський: діяти відкрито, незалежно, без огляду.

І тут виникає певна трагедія. Людина, яка створила умови для появи нової церкви, виявилася не цілком сумісною з тією реальністю, яка з цих умов виросла. Це доволі класична історія: засновник і система, що його переростає. Смерть Філарета в цьому сенсі символічна. Вона підбиває підсумок цілого типу мислення в українському православ’ї. Мислення обережного, стратегічного, сформованого під тиском. І водночас відкриває простір для іншого стилю, більш прямого, більш автономного, але, можливо, й менш досвідченого у складних компромісах.

На думку деяких релігієзнавців, разом із Філаретом відходить епоха церковного виживання. А на її місце приходить епоха церковного самоствердження. І питання тепер не в тому, хто мав рацію. А в тому, чи зможе нове покоління втримати ту інституцію, яку старе покоління колись буквально витягнуло з-під історичного пресу.

Роль патріарха Філарета (Денисенка) у боротьбі за незалежну українську церкву важко переоцінити, але важливо зрозуміти, у чому саме вона полягала, без спрощень і без міфологізації. Передусім, він був не теоретиком, а практиком. Не людиною гучних декларацій, а людиною довгої гри. У радянські часи це означало одне: якщо ти хочеш, щоб церква взагалі існувала, ти мусиш діяти в межах системи, навіть якщо ця система тобі внутрішньо чужа. Ситуація виглядала жорстко і без прикрас. Перед церковним керівником ставили дуже простий вибір: або ти погоджуєшся на правила гри, які диктує держава (у тому числі через спецслужби), або твоя інституція просто зникає. Закривають храми, розпускають громади, і на цьому все.

Ось тут важливий момент: патріарх Філарет обрав не шлях відкритого спротиву, який часто закінчується швидкою поразкою, а шлях збереження. Він маневрував, домовлявся, іноді поступався, але тримав головне – саму структуру церкви. Приклад, який часто згадують, – це Володимирський собор. У той час, коли багато храмів закривалися, він залишався діючим. Це не випадковість і не подарунок системи. Це результат постійної, часто невидимої роботи, де кожне рішення могло мати наслідки. Простіше кажучи: поки інші ламалися або зникали, він тримав інституцію на плаву.

Вже на цій збереженій основі у 1990-х і пізніше стало можливим говорити про незалежність. Бо незалежність не виникає з нуля, вона завжди виростає з того, що вдалося зберегти.

Коли ж Україна стала незалежною, Філарет різко змінив роль. Якщо раніше він був майстром компромісу, то тепер став одним із головних двигунів церковної самостійності. І саме він фактично очолив процес створення окремої української церковної структури, яка згодом привела до появи Православної церкви України та Київського патріархату.

Але тут є тонка деталь, яку часто не помічають. Його боротьба була не «чистою» в романтичному сенсі. Вона була складною, суперечливою, іноді різкою. Він міг діяти жорстко, інколи навіть авторитарно. Це знову ж таки наслідок тієї школи, яку він пройшов, у системі, де слабкість карається миттєво, а м’якість є розкішшю. Тому для одних він – герой і будівничий. Для інших – складна і неоднозначна фігура. І обидві оцінки, якщо чесно, мають під собою підстави.

Ще один важливий момент – це його стосунки з наступниками. Філарет справді був для них церковним батьком у прямому сенсі: він їх висвячував, формував, просував. Але, як це часто буває, діти виросли і почали мислити інакше. І тут виникла напруга, не лише особиста, а світоглядна. Проте варто відзначити: попри конфлікти, Православна церква України у фіналі повелася доволі стримано і, якщо можна так сказати, шляхетно. Філарету залишили почесний статус, не виштовхнули його з церковного життя, дали можливість завершити шлях без приниження. І навіть самі похорони стали символом цього ставлення – не політичним актом, а актом внутрішньої зосередженості й вдячності.

На цьому тлі показовими є позиції окремих ієрархів. Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський, відомий, як церковний історик, зберігав шанобливе ставлення до Філарета, вбачаючи в ньому «мученика ідеї патріаршества». Натомість Симеон (Шостацький), який походить із середовища РПЦ МП, зайняв принципово іншу позицію. Його виступи на Синоді відзначалися різкою опозиційністю до Філарета і послідовним прагненням максимально обмежити його вплив. У цьому вбачалася не лише особиста незгода, але й прояв певної церковно-політичної лінії, що суперечила духові тієї традиції, яку уособлював патріарх. Саме така жорсткість і безкомпромісність, позбавлена належної пошани до віку та заслуг, стала одним із чинників загострення конфлікту до межі особистого надлому.

У цьому протистоянні виразно проступає глибший вимір, адже патріарх виявився незручним саме для тих сил, які, попри нові зовнішні обставини, зберігали внутрішню орієнтацію на попередні церковні моделі. І все ж, попри тиск і протидію, він до кінця зберігав незламну волю та вірність ідеї української автокефалії.

Подальший розвиток подій лише підкреслив особисту драму цієї постаті. Йдеться вже не просто про інституційний конфлікт, а про зіткнення поколінь, досвідів та різних уявлень про природу церковної влади. Відповіддю на це стало прагнення діяти самостійно: Філарет (Денисенко) фактично повертається до моделі Київського патріархату, продовжує іменувати себе патріархом, зберігає відповідні знаки статусу, звершує хіротонії, веде переговори, намагаючись утримати ту лінію церковного розвитку, яку вважав єдино правильною.

Отже, Філарет зробив ключову річ: він зберіг церкву тоді, коли її могли знищити, і довів її до моменту, коли вона змогла стати незалежною. А далі вже почалася інша історія, тих, хто цю незалежність має не виборювати, а втримати. І, як показує досвід, це іноді навіть складніше.

Перш за все, варто одразу зняти ілюзію: нічого раптово не змінюється. Великі інституції, такі як церква, не живуть у ритмі окремої біографії. Але змінюється інше: баланс впливів, логіка рішень і внутрішня атмосфера.

Зазначимо, що Філарет до останнього залишався центром тяжіння. Навіть коли формально він уже не керував Православною церквою України, сам факт його присутності впливав на всіх: на ієрархів, на вірян, на сприйняття церкви назовні. Його слово могло не бути вирішальним, але воно завжди було значущим. Після його смерті цей символічний центр зникає. І це відкриває одразу кілька процесів.

По-перше, зникає внутрішня двозначність. Раніше існувала певна подвійність: з одного боку нова церковна структура, з іншого – постать, яка історично уособлювала попередній етап і не до кінця прийняла новий формат. Тепер цієї напруги немає. Система стає більш цілісною.

По-друге, остаточно завершується епоха засновника. Поки засновник живий, завжди є спокуса озиратися на нього, навіть якщо формально рух іде вперед. Після його відходу відповідальність стає повністю власною. Вже немає на кого перевести відповідальність або з ким внутрішньо сперечатися.

По-третє, змінюється стиль управління. Патріарх Філарет був людиною сильної вертикалі, він звик концентрувати рішення у своїх руках. Нинішня модель у Православній церкві України більше тяжіє до колегіальності, до узгодження позицій. І без його впливу ця тенденція, найімовірніше, посилиться.

Тепер про складніше: про його неприйняття статусу почесного патріарха. Це не просто питання амбіцій, хоча амбіція тут, безумовно, є.

Це питання логіки всього його життя. Філарет десятиліттями рухався до однієї мети: незалежна церква у статусі патріархії і він як її очільник. У його уявленні це був природний фінал. Не винагорода, а завершення шляху. Але у 2018 році, під час формування нової церковної реальності, цей сценарій не реалізувався. З’явилася інша модель: предстоятель – інша особа, структура інша, і його роль формальна та обмежена. Для людини з таким досвідом це означало не просто зміну посади, а злам власної історії.

Тому він і не прийняв цей статус повністю. Не тому, що не зрозумів, а тому, що його внутрішня логіка була іншою, бо він вважав, що має право завершити справу так, як її задумав. І тут ми бачимо дуже людський момент. Не політичний і не інституційний, а саме людський. Людина, яка все життя будувала систему, виявляється не готовою погодитися з тим, що фінальна форма цієї системи відрізняється від її задуму.

Що ж буде далі? Найімовірніше, церква стане спокійнішою внутрішньо, менш конфліктною на символічному рівні. Але водночас вона втратить фігуру, яка вміла діяти в умовах жорсткого тиску і стратегічної невизначеності.

І тут виникає тонке питання: чи здатне нове покоління діяти так само ефективно, коли обставини знову стануть складними? Бо свобода – це не лише можливість діяти без тиску. Це ще й здатність витримати цей тиск, коли він повертається.

Отже, підсумок можна сформулювати просто і тверезо: зі смертю Патріарха Філарета церква виграє в цілісності, але втрачає в досвіді боротьби. А історія, як відомо, має звичку перевіряти саме друге.

Чи існує сьогодні УПЦ Київського патріархату, чи вона вже повністю стала частиною нової церковної структури?

Почнемо з факту, від якого нікуди не дітися. У 2018 році, під час об’єднавчого процесу, саме Українська православна церква Київського патріархату разом з іншими гілками українського православ’я увійшла до складу Православної церкви України. Тобто на рівні рішення вона припинила окреме існування і стала частиною нової церкви. Це, якщо говорити зовсім прямо, офіційна і визнана більшістю сторін позиція. І тут починається найцікавіше: в реальному житті все виявилося складніше.

Філарет (Денисенко) після 2018 року фактично спробував відновити діяльність Київського патріархату як окремої структури. Він вважав, що його не ліквідовано остаточно, а лише «реорганізовано», і що цей процес можна переглянути. Чому він так вважав? Тут є кілька причин.

По-перше, інституційна логіка. Для Філарета Київський патріархат був не просто юридичною оболонкою, а справою життя. Саме через нього він будував незалежну церкву. І відмовитися від нього означало фактично визнати, що весь попередній етап – це лише підготовка, а не завершена форма.

По-друге, питання статусу. Як ми вже говорили, він прагнув патріархії. А нова структура отримала статус митрополії. Це виглядало як крок назад у символічному сенсі, навіть якщо стратегічно це був компроміс заради Томосу.

До речі, сам Томос був наданий за рішенням Варфоломія I, і саме в тій формі, яка передбачала митрополичий устрій, а не патріархальний.

Андрій Гожий, адвокат та теолог

Як і чому був наданий Томос про автокефалію Православної Церкви України з боку Варфоломія I? Рішення не було випадковим чи поспішним. Воно базувалося на ретельному вивченні історії та канонічної традиції. Ключовий момент полягає в тому, що Константинополь діяв, спираючись на історичний статус Київської митрополії станом на 1686 рік. Тобто не вигадували нову модель «з нуля», а відновлювали канонічну логіку в тому вигляді, в якому вона існувала раніше. Це важливо, бо в церковному праві не можна просто «перестрибнути» історичні етапи – усе має відбуватися поступово і з опорою на традицію. Саме тому Томос був сформульований дуже обережно і продумано. Над ним працювали серйозні богослови і каноністи, щоб уникнути внутрішніх суперечностей і зробити документ максимально обґрунтованим. Як наслідок, сьогодні до нього майже немає суттєвих канонічних претензій. Основне зауваження, яке інколи звучить, полягає лише в тому, що таке рішення нібито варто було б ухвалювати на загально-православному соборі. Однак тут є практичний момент, такі собори відбуваються надзвичайно рідко і часто супроводжуються серйозними розбіжностями. Якби чекали лише на такий формат, питання автокефалії могло б залишатися невирішеним ще дуже довго. Саме тому вирішальну роль відіграла особиста відповідальність і воля Константинопольського Патріарха. У підсумку надання Томосу стало історично закономірним кроком у розвитку українського православ’я. Водночас це не завершення процесу, а його початок. Далі вже сама Церква має зміцнювати свої структури, розвиватися і поступово утверджувати свій статус, рухаючись від рівня митрополії до повноцінного визнання як зрілої і впливової церковної спільноти, – заявив нашому виданню теолог Андрій Гожий.

На думку багатьох релігієзнавців, сучасне українське православ’я фактично розгорнулося у двох взаємопов’язаних, але принципово різних площинах. Перша з них – канонічна та міжнародна, де Православна церква України функціонує як єдина частково визнана автокефальна структура. Саме вона, володіючи Томосом, суттєво обмежено (не має права на парафії за межами України) представляє країну на світовій арені та поступово вибудовує зв’язки з іншими помісними церквами.

Проте поруч із цим офіційним вектором продовжує існувати внутрішньо-історична та символічна площина, у якій Київський патріархат зберігає свою життєздатність як паралельна релігійна реальність. Це вже не просто спадщина чи ідея, а певна модель церковного устрою, що залишається тривкою завдяки великій групі людей, вірних цінностям, закладеним Патріархом Філаретом. Важливо розуміти, що життєздатність УПЦ КП сьогодні прямо залежить від географічного та юридичного контексту. Усередині України діяльність цієї структури може стикатися з опором державного адміністративного апарату, що створює певні обмеження для її повноцінного функціонування. Однак ситуація кардинально змінюється, коли мова заходить про українську діаспору. За кордоном для Київського патріархату не існує жодних адміністративних, кримінальних чи канонічних бар’єрів. У міжнародному правовому полі ця структура позбавлена будь-якого зовнішнього тиску, що дозволяє їй існувати як незалежній релігійній одиниці, непідвладній внутрішнім політичним кон’юнктурам України.

Хоча з юридичної точки зору УПЦ КП вважається частиною об’єднаної ПЦУ, психологічно та фактично вона продовжує існувати як окрема система. Це свідчить про те, що церковні процеси не обмежуються лише соборними рішеннями чи сухими канонами. Вони значною мірою тримаються на людських амбіціях, пам’яті та власному відчутті справедливості – речах, які зникають набагато повільніше, ніж ліквідовуються юридичні особи чи змінюються печатки в реєстрах.

Коли ми говоримо про заповіт Філарета (Денисенка), треба зрозуміти одну просту річ: це не просто папірець із його останньою волею. Це заява людини, яка десятки років будувала церкву, фактично формувала нову духовну інституцію в Україні і не хотіла, щоб усе це зникло після її смерті. Він дуже чітко і твердо хотів залишитися реальним Патріархом, а не якимось почесним, номінальним лідером. Для нього це було питання не гордості, а інституційної логіки, адже він створював структуру, він її очолював і такою він її бачив навіть у свої останні дні.

У заповіті Філарет визначає, що його ховати мають саме архієреї Київського патріархату, а не ПЦУ. Здавалося б, дрібниця, але це величезна символічна річ у православ’ї, бо хто проводить відспівування, той і визнає належність. Тобто тут ми бачимо чіткий знак того, що Патріарх Філарет до кінця сприймав свою церкву як окрему від ПЦУ, навіть якщо юридично вони об’єдналися.

У цій ситуації виникає пряма суперечність, що виходить за межі юридичної колізії. Хоча офіційно Київський патріархат увійшов до складу ПЦУ, на практиці він продовжує функціонувати як паралельна церковна структура. Це зіткнення формального об’єднання та внутрішньої ідеологічної автономії, де частина спільноти свідомо зберігає свою колишню ідентичність та спосіб життя.

Зрештою, юридичне об’єднання не означає автоматичного зникнення старої системи. Поки в Україні тривають спроби врегулювати статус церкви через державні інструменти, у діаспорі вона залишається повноцінною реальністю. Це доводить, що церковна структура може бути стійкою до адміністративного тиску, якщо вона має підтримку та правове поле за межами країни.

Після смерті Філарета семеро архієреїв Київського патріархату невідкладно обрали нового Патріарха – архієпископа Никодима.

Діяльність паралельних структур та внутрішня роздвоєність завдають Православній церкві України значної шкоди, яка виходить далеко за межі звичайного інформаційного шуму. По-перше, існування УПЦ КП як альтернативної моделі ставить під сумнів монолітність ПЦУ та створює постійні підстави для системної критики. Це підриває авторитет нової структури, демонструючи, що об’єднання, зафіксоване на папері, не призвело до реальної консолідації вірян та духовенства.

По-друге, ситуація з Київським патріархатом загострює питання про реальну незалежність ПЦУ. Критики слушно зауважують, що Томос у його нинішній редакції накладає на ПЦУ суттєві канонічні обмеження, які роблять її значною мірою залежною від Стамбула. На відміну від моделі патріархату, ПЦУ в статусі митрополії обмежена у правах, бо вона не може самостійно варити миро, позбавлена права опіки над діаспорою та змушена звертатися до Константинополя як до вищої апеляційної інстанції. У цьому контексті УПЦ КП виглядає як нагадування про те, якою могла б бути справжня, а не обмежена статусом митрополії, автокефалія.

Особливо гостро це питання стосується діаспори. Томос фактично забороняє ПЦУ мати свої парафії за кордоном, змушуючи українців у всьому світі переходити під управління грецьких владик. Водночас УПЦ КП не має жодних адміністративних чи канонічних перешкод для діяльності за межами України. Це створює парадоксальну і шкідливу для ПЦУ ситуацію, бо офіційна церква змушена відмовлятися від своїх вірян за кордоном, тоді як паралельна структура вільно розширює свій вплив у діаспорі. Така фрагментація послаблює позиції ПЦУ на міжнародній арені та демонструє вразливість її канонічного статусу.

Особливо критично це питання постає на тлі багатомільйонної української еміграції, яка сьогодні налічує близько 6 мільйонів осіб. Більшість цих людей не бажає ставати частиною грецьких парафій, де літургія ведеться чужими мовами, а національна ідентичність розмивається. Для українців у діаспорі важливо мати власну церкву з рідною мовою богослужіння, і УПЦ КП дає їм таку можливість. Водночас ПЦУ через умови Томосу фактично позбавлена права опікуватися цими мільйонами вірян, змушуючи їх обирати між іноземними храмами та паралельними українськими структурами.

Сьогоднішній стан українського православ’я свідчить про глибоке розділення, де значна частина вірян і духовенства залишається на боці УПЦ КП, тоді як інша частина підтримує нову ієрархію ПЦУ та її предстоятеля. Це не просто адміністративне питання, а вияв внутрішнього розколу, що базується на зіткненні двох різних концепцій церковного розвитку. Одна частина суспільства вбачає майбутнє у повному канонічному визнанні через Томос, інша тримається за традиційну модель патріархату як символ абсолютної незалежності.

Обрання нового Патріарха в середовищі УПЦ КП стало підтвердженням того, що ця структура продовжує діяти, як самостійна реальність. Попри рішення 2018 року про об’єднання та офіційний перехід у ПЦУ, на практиці ми бачимо існування паралельної церковної сили. Для прихильників Київського патріархату це є спробою зберегти історичну спадщину та власну ідентичність, тоді як прихильники ПЦУ вважають цей процес завершеним згідно з соборними рішеннями.

Ця ситуація створює складну драматургію в релігійному житті країни. Вона демонструє конфлікт між прагненням інтегруватися у світову православну спільноту на запропонованих умовах та бажанням зберегти структуру, вибудувану десятиліттями навколо постаті Філарета. У підсумку українське православ’я сьогодні існує у стані роздвоєності, де повага до історичного минулого та потреба нового канонічного статусу стали причинами для вибору різних шляхів розвитку.

Подальші кроки, пов’язані з Філаретом (Денисенком) та його оточенням, включно з відновленням патріархату та теперішнім обранням нового очільника, виглядають як протест проти політизованої моделі державної церкви. Наприклад, коли Зеленський змінює дати державних свят, а ПЦУ підлаштовує під це церковний календар.

Ситуація навколо Української православної церкви Київського патріархату переросла стадію «історичного еха» і перетворилася на гостре інституційне протистояння. Попри офіційні прогнози, структура не зникла: низка храмів, релігійних громад та громадських організацій послідовно підтверджують свою вірність Київському патріархату. Це свідчить про наявність реальної внутрішньої опори, яка відмовляється визнавати адміністративне поглинання 2018 року, створюючи повноцінну організаційну альтернативу всередині країни. Наявність релігійних громад, які відкрито обирають бік Київського патріархату, демонструє, що стратегічна ситуація в церковному полі залишається непевною. Це вже не вузьке коло прихильників, а системний опір, який ставить під сумнів монополію ПЦУ на представництво українських вірян. Конфлікт виявляє глибоку кризу довіри, бо історичне рішення про об’єднання, яке вважалося завершеним, де-факто призвело до нового витка боротьби, де кожна сторона має свої інституційні та мобілізаційні ресурси.

Такий стан справ унеможливлює мирне співіснування двох структур, провокуючи хвилю гучних скандалів та взаємних звинувачень. Публічний простір наповнений суперечками щодо канонічної легітимності, прав на майно та звинуваченнями у зраді національних інтересів з обох сторін. ПЦУ змушена витрачати значні ресурси на інформаційну та юридичну боротьбу, що серйозно підриває її внутрішню стабільність і дає вагомі аргументи для зовнішніх критиків, які вказують на непереборний розкол в українському православ’ї.

Окремим критичним фактором є ризик масового відтоку вірян. Постійні конфлікти та мова ворожнечі між православними структурами виснажують суспільство, що може підштовхнути розчарованих людей шукати стабільності в інших конфесіях. Існує реальна загроза, що частина пастви, втомлена від нескінченних міжусобиць, обере лоно Української греко-католицької церкви або ж повернеться до лав УПЦ Московського патріархату, які в цій ситуації можуть виглядати як більш прогнозовані чи традиційні альтернативи.

Роль держави в українських церковних процесах останніми роками вийшла далеко за межі звичайного сприяння чи дипломатичної підтримки. Ми стали свідками глибокої та системної політизації релігійної сфери, де владна вертикаль фактично перетворилася на одного з головних гравців. Хоча за Конституцією церква відокремлена від держави, на практиці спостерігається чітка й одностороння гра на боці ПЦУ.

П’ятий президент Петро Порошенко (введено санкції за проросійську діяльність, підозрюваний у держзраді) зробив отримання Томосу центральним елементом своєї виборчої кампанії, перетворивши суто духовний акт на інструмент політичної агітації. Таке агресивне ототожнення нової церковної структури з конкретною політичною фігурою та державним апаратом закономірно призвело до того, що ПЦУ почали сприймати як президентську церкву, інтегровану в державну машину.

Подібне зрощення релігії з владою несе в собі серйозні ризики для самої структури ПЦУ. Будь-яка опозиційність до чинного політичного курсу чи розчарування в діях влади автоматично трансформуються у небажання бути частиною офіційної церковної системи. Для значної частини вірян, які критично налаштовані до владної вертикалі, природним виходом стає звернення до УПЦ КП.

Київський патріархат володіє унікальним і багаторічним досвідом існування в опозиції. Ця структура гартувалася в часи панування проросійських режимів, коли державна машина намагалася її знищити, і сьогодні вона знову змушена відстоювати своє право на життя всупереч адміністративному тиску. Цей ореол церкви-мучениці та борця за справжню незалежність робить її привабливою для тих, хто шукає духовний осередок, вільний від політичних зобов’язань перед чиновниками.

З іншого боку, державні інституції сьогодні виконують функцію не стільки арбітра, скільки інструменту зачистки релігійного поля. Фіксуючи юридичне припинення діяльності УПЦ КП через саморозпуск, органи влади фактично блокують можливість існування будь-якої православної альтернативи для українців. Спроби відновити діяльність Київського патріархату зупиняються суто бюрократичними методами, що лише підсилює в суспільстві образ УПЦ КП як єдиної справді незалежної від влади релігійної сили. Держава вже не просто відкриває двері, вона намагається бути режисером, який визначає, хто має право називатися українською церквою, а хто ні.

Проте намагання штучно утримати монополію однієї структури через адміністративний ресурс часто дають зворотний ефект. Надмірна політизація ПЦУ та її очевидна залежність від державної підтримки лише зміцнюють позиції Київського патріархату. УПЦ КП сьогодні виступає як альтернативна платформа для тих вірян і духовенства, які не згодні з канонічними обмеженнями Томосу та не бажають бути частиною великого політичного проєкту.

В умовах, коли офіційна церква змушена балансувати між інтересами Стамбула та запитами української влади, Київський патріархат зберігає свою традиційну лінію безкомпромісної боротьби за національний патріархат, що знаходить відгук у серцях мільйонів українців як удома, так і в діаспорі.

Аналізуючи стан Української православної церкви Київського патріархату, варто визнати, що початкові прогнози про її швидке зникнення не справдилися. Попри потужний адміністративний тиск та спроби ігнорування, структура вистояла під першими ударами та довела свою життєздатність. Навіть у період зміни поколінь та ієрархічної трансформації Київський патріархат не втратив центру смислотворення. Навпаки, ідеологічна спадщина Патріарха Філарета стала тим фундаментом, на якому сьогодні вибудовується оновлена система, що поєднує організаційні, символічні та ідеологічні рівні в єдине ціле.

Це свідчить про формування специфічного, надзвичайно стійкого типу інституційності. Формальні атрибути церковності – ієрархія, титулатура та апеляція до історичної традиції – тут не просто зберігаються, а наповнюються новим змістом внутрішнього визнання. Для тисяч вірян та десятків громад ця структура є цілком легітимною, що забезпечує їй високу здатність до самовідтворення навіть в умовах зовнішньої ізоляції. УПЦ КП продемонструвала, що вона є набагато більшою, ніж просто форма, це дієвий інституційний механізм, який спирається на глибоке переконання своєї пастви.

Особливо показовою є трансформація групової солідарності в міцну церковну організацію. Те, що опоненти намагалися представити як замкнене коло прихильників, насправді перетворилося на згуртовану спільноту, об’єднану канонічною єдністю та спільним баченням майбутнього. Історична пам’ять тут виступає не сурогатом, а потужним цементом інституційної цілісності. Саме ця єдність дозволяє УПЦ КП успішно протистояти спробам ліквідації, підтверджуючи свій статус реального та впливового гравця в релігійному житті України та діаспори.

Сьогодні ми бачимо не згасання, а консолідацію структури, яка витримала період найбільшої турбулентності. Виживання Київського патріархату в таких екстремальних умовах доводить, що його коріння в українському суспільстві є значно глибшим, ніж вважали автори адміністративних рішень про його розпуск. Ця стійкість перетворює УПЦ КП на довготривалий чинник українського православ’я, з яким неможливо не рахуватися.

У цьому контексті важливим є і фактор зовнішнього середовища. Після інституціоналізації Православної церкви України як домінантного суб’єкта українського православ’я простір для альтернативних моделей різко звузився. Визнання, ресурси, кадровий потенціал – усе це сконцентрувалося в межах однієї структури, що закономірно посилило маргіналізаційні процеси щодо інших утворень.

Попри зовнішні спроби ізоляції, Київський патріархат демонструє здатність трансформувати свою ситуацію у стратегічну перевагу. Те, що опоненти називають периферійністю, насправді є набуттям унікальної автономності від зовнішніх центрів впливу. УПЦ КП свідомо обирає шлях внутрішньої консолідації замість інтеграції у складну й часто політизовану систему міжправославних відносин, де умови диктуються іноземними ієрархами. Це не послаблення, а навпаки – очищення структури від зовнішньої залежності та підтвердження її статусу як справді національної церкви.

Сучасний етап розвитку Української православної церкви Київського патріархату свідчить не про завершення її історії, а про перехід у стан неочевидної трансформації. Сьогодні зарано робити остаточні висновки щодо майбутнього цієї структури, адже вона зберігає кілька векторів розвитку. З одного боку, УПЦ КП має значний потенціал для зростання, особливо в діаспорі, де відсутність обмежень дозволяє їй вільно розбудовувати власну мережу. З іншого боку, теоретично залишається можливість для майбутнього об’єднання з ПЦУ, проте на практиці реалізація такого сценарію виглядає малоймовірною в осяжній перспективі.

Головною перешкодою для консолідації є виразна лінія конфронтації, яку сьогодні обирає керівництво ПЦУ щодо Київського патріархату. Замість пошуку компромісних рішень чи точок дотику ми спостерігаємо жорстку риторику та адміністративні кроки, спрямовані на витіснення опонента з релігійного поля. Така позиція офіційної церкви лише поглиблює прірву між структурами та змушує УПЦ КП ще активніше мобілізувати свої ресурси для самостійного виживання. Поки що реальних точок для конструктивного діалогу не проглядається, що консервує ситуацію паралельного існування двох православних центрів.

У цьому контексті аналіз меж можливого порозуміння залишається швидше теоретичною вправою. Питання про те, чи стане Київський патріархат потужним автономним гравцем у світовому масштабі, чи все ж знайде шлях до інтеграції в єдину помісну церкву, залишається відкритим. Усе залежатиме від здатності обох сторін відмовитися від мови ультиматумів. Проте на даний момент конфліктна логіка домінує над логікою об’єднання, що перетворює український церковний ландшафт на зону тривалого та складного протистояння з непередбачуваним результатом.

Ймовірність досягнення інституційного порозуміння між постфіларетівським Київським патріархатом та Епіфанієм (митрополит Київський з ПЦУ) справді виглядає мінімальною, однак ця мінімальність має не ситуативний, а системний характер. Йдеться не лише про конфлікт позицій, який можна врегулювати компромісом, а про несумісність самих моделей церковного мислення.

З одного боку, маємо структуру, що апелює до відновлення власної тяглості як самодостатньої церковної одиниці, фактично вибудовуючи альтернативну еклезіологічну реальність. З іншого – Православну церкву України, яка вже інтегрована у вселенський православний простір через механізми визнання і діє в межах усталених канонічних процедур. У цьому сенсі суперечність виникає не лише на рівні юрисдикції, а на рівні самого розуміння того, що є Церква як інститут.

Конфлікт ідентичностей лише підсилює цю розбіжність. Для однієї сторони збереження окремішності є принциповою умовою власного існування, тоді як для іншої – будь-яка паралельна структура сприймається як відхилення від канонічної норми. За таких умов взаємне визнання стає практично неможливим, адже воно вимагало б перегляду базових засад самоідентифікації.

Не менш важливим є й фактор асиметрії ресурсів. Православна церква України володіє інституційною повнотою – від міжнародного визнання до внутрішньої організаційної розгалуженості, тоді як альтернативна структура перебуває в стані обмеженого відтворення. У подібній конфігурації діалог неминуче набуває не партнерського, а дисбалансованого характеру, що знижує мотивацію до реальних поступок з обох боків.

У підсумку переговорні ініціативи виявляються позбавленими належного підґрунтя, оскільки вони можуть існувати як риторичний жест або символічна демонстрація відкритості, проте не мають достатнього ресурсу для трансформації у стійкий інституційний результат. Це ситуація, в якій сам формат діалогу зберігається, але його зміст поступово вичерпується.

Процес релігійної консолідації в Україні має стратегічне значення, адже курс на європейську інтеграцію вимагає внутрішньої згуртованості суспільства. Однак сьогодні ми спостерігаємо гостру та взаємну критику між Православною церквою України та Київським патріархатом, що створює додаткову напругу в країні. Замість очікуваного об’єднання виникає конфлікт ієрархій, який об’єктивно ускладнює рух до стабільності та заважає формуванню єдиного духовного простору.

Євгеній Кузнєцов, історик та воїн-доброволець

Ми йшли на фронт не для того, щоб міняти одне ярмо на інше, нехай навіть воно виглядає більш цивілізованим. Для нас, добровольців, питання української церкви це питання честі, національної гідності та справжньої, а не паперової незалежності. Ми добре знаємо свою історію. Сьогодні наш головний ворог це Москва, і ми випалюємо її вплив із нашої землі залізом. Але ми не забули, що українська кров століттями проливалася і у війнах із Туреччиною, і в протистояннях із Польщею. Для воїна, який стоїть у посадці під артобстрілом, незалежність означає, що над тобою немає жодного чужого господаря. Тому підпорядкування української церкви Стамбулу чи озирання на Ватикан для нас так само неприйнятне, як і диктат Москви. Чому ми маємо питати дозволу у закордонних патріархів, як і коли нам молитися, кому ставити храми в діаспорі чи як варити миро? Це принизливо. Ми вибороли право на свою державу силою зброї, і ми маємо таке ж право на свою абсолютно незалежну Церкву з власним Патріархом, а не з наглядачами з берегів Босфору. Ми бачимо, як зараз намагаються обмежити нашу духовну свободу певними канонічними рамками чи політичними домовленостями. Але для нас Томос, який забороняє нашим братам за кордоном належати до своєї церкви, це не повна перемога, а лише проміжний етап. Справжня перемога буде тоді, коли український Патріарх стане рівним серед рівних, а не васалом Стамбула. Сьогодні ми тримаємо фронт проти РФ, але ми також тримаємо внутрішній фронт за зміст нашої незалежності. Нам не потрібна автокефалія на повідку. Нам потрібна церква, яка належить тільки Богу і українському народу. Будь-які спроби знову загнати нас під чужу руку – чи то московську, чи то грецьку, чи то латинську – сприймаються нами, як зрада того ідеалу, за який гинуть наші побратими, що заповідав наш Владика Філарет. Ми б’ємося за право бути господарями у своєму домі, і в державному, і в духовному, – заявив газеті «Патріот» голова Союзу воїнів-добровольців Євгеній Кузнєцов.

Ця ситуація посилюється тим, що обидві сторони часто змушені діяти в умовах обмежених ресурсів та постійного інформаційного протистояння. Це підвищує вразливість релігійного середовища до зовнішніх впливів, оскільки внутрішні розбіжності можуть бути використані силами, які не зацікавлені в успіху України. У результаті тривалий конфлікт між українськими церковними центрами, незалежно від намірів їхніх учасників, поглиблює розділення та послаблює суспільну єдність у критично важливий історичний момент.

Отже, мова йде не про дрібні внутрішні суперечки, а про виклик загальнодержавного масштабу. Розпорошеність церковного середовища та публічна конфронтація не приносять користі ідеї помісної церкви, а навпаки – створюють перешкоди на шляху до повноцінної інтеграції в європейський соціокультурний простір. Взаємні звинувачення в нелегітимності чи роботі на чиїсь інтереси лише підривають довіру до інституту церкви, як такого.

З точки зору логіки релігійного розвитку, нинішнє протистояння між ПЦУ та УПЦ КП виглядає парадоксальним. Обидві структури вийшли з однієї історичної традиції та мають схожі світоглядні засади. За звичайних обставин їхнім природним спільним конкурентом мала б бути УПЦ Московського патріархату, яка діє в іншій парадигмі. Проте зосередженість на внутрішніх українських чварах відволікає ресурси від стратегічних завдань розвитку національного православ’я, що в підсумку шкодить усім учасникам процесу та державним інтересам загалом.

На практиці ми спостерігаємо специфічну динаміку конфлікту, де основна лінія напруги проходить не між традиційними конкурентами, а безпосередньо між ПЦУ та УПЦ КП. Такий розподіл сил вказує на те, що причини протистояння лежать не лише в площині боротьби за парафії чи адміністративний вплив. Тут діють глибші ідеологічні чинники: вибір сторони конфлікту визначається насамперед баченням майбутнього українського православ’я та ставленням до канонічного статусу, отриманого через Томос.

Отже, зовнішня конкуренція за своєю суттю є виявом ідеологічного розмежування. Це пояснює, чому конфлікт розгортається саме в патріотичному сегменті церковного поля, а не там, де це було б очікувано за звичайною логікою міжконфесійної боротьби. Обидві структури апелюють до національної ідентичності, проте пропонують різні моделі її церковного втілення: одна – через входження до світової православної родини на правах автокефальної митрополії, інша – через збереження інституції патріархату, як символу повної автокефалії.

Нинішня ситуація суттєво відрізняється від епохи становлення Київського патріархату у 1990-х роках. Тоді структура мала інший обсяг ресурсів та суспільної підтримки. Сьогоднішній стан УПЦ КП характеризується пошуком нової ідентичності в умовах відсутності офіційного визнання з боку інших помісних церков та перебування поза диптихом. Це ставить структуру в складне становище, де її суб’єктність у світовому православ’ї залишається предметом гострих дискусій, а відносини з ПЦУ зберігають стабільно напружений характер без видимих передумов для конструктивного діалогу.

Сукупність цих ознак – постійна взаємна критика, особливості діяльності в різних юрисдикціях та парадоксальний вектор конфлікту змушує розглядати це явище в широкому контексті. Мова йде не просто про внутрішню церковну опозицію, а про складний вузол суперечностей, де релігійні переконання тісно переплітаються з питаннями стратегічних інтересів та різним розумінням національної безпеки. Таке розпорошення сил в українському церковному середовищі залишається фактором, що впливає на загальну стабільність релігійного життя країни.

Сучасний етап розвитку українського православ’я характеризується небезпечним протистоянням, де і ПЦУ, і УПЦ КП опинилися в заручниках власних канонічних та політичних обмежень. Замість очікуваної консолідації ми бачимо поглиблення розколу, що в стратегічній перспективі грає на руку зовнішнім гравцям. З одного боку, Москва зацікавлена у максимальній фрагментації українського церковного поля, щоб продемонструвати «нежиттєздатність» автокефального проєкту. З іншого боку, Ватикан через посилення УГКЦ отримує шанс на розширення свого впливу в умовах, коли православні структури виснажують одна одну в нескінченних чварах.

Ситуація з Київським патріархатом, який умовно називають «версією 2.0», та його жорстке протистояння з ПЦУ створюють ідеальні умови для дискредитації ідеї незалежної національної церкви. Постійні взаємні звинувачення, боротьба за майно та ієрархічні амбіції підривають довіру суспільства до обох інституцій. ПЦУ, ототожнена з державним апаратом і обмежена умовами Томосу, та УПЦ КП, що опинилася в канонічній ізоляції, мимоволі стають інструментами розділення країни. Це розділення безпосередньо шкодить євроатлантичній інтеграції, оскільки внутрішня релігійна війна є класичним маркером нестабільності, яким успішно маніпулює агресор.

Особливо гостро це питання стосується мільйонів українців у діаспорі. ПЦУ, згідно з вимогами Стамбула, фактично позбавлена права опіки над закордонними парафіями, що підштовхує вірян або до грецьких храмів, або до структур УПЦ КП, або, у найгіршому випадку, до парафій РПЦ чи переходу в католицизм. Таким чином, канонічні обмеження одних та ізоляція інших призводять до втрати національного контролю над духовним життям еміграції, що знову ж таки вигідно і Москві, і Ватикану в боротьбі за вплив на українську ідентичність за кордоном.

Історичні паралелі з початком XX століття нагадують: щоразу, коли українські церковні сили не могли знайти спільної мови, процес визнання автокефалії зупинявся на десятиліття, а держава втрачала свою суб’єктність. Сьогодні, попри наявність Томосу, шлях до справжньої єдності залишається заблокованим. Постфіларетівський рух та офіційна митрополія перебувають у стані виснажливого конфлікту, який замість завершення справи патріарха Філарета створює нові барикади.

Підсумок є тривожним, бо нинішня модель взаємин між ПЦУ та УПЦ КП не веде до стабільності. Вона посилює внутрішні поділи та створює додаткові перепони для національної безпеки в період війни. Поки українські православні центри змагаються за легітимність, реальні дивіденди отримують зовнішні сили, які століттями вибудовували стратегії підпорядкування українського духу. Розпорошення церковного середовища – це шлях до виснаження ресурсів, де переможцем вийде не українське православ’я, а ті, хто зацікавлений у його слабкості.

Перспектива розвитку українського православ’я безпосередньо пов’язана з питанням статусу патріархату, який має стати логічним завершенням процесу автокефалії. Сьогодні Православна церква України перебуває на етапі інституційного зміцнення, що нагадує шлях держави до повноправного членства в ЄС, коли необхідно виконати ряд внутрішніх «домашніх завдань» та підтвердити відповідність міжнародним канонічним стандартам. Отримання нового Томосу з патріаршим статусом є стратегічною метою, яка має остаточно закріпити суб’єктність української церкви у православному світі.

Водночас існування та діяльність УПЦ КП підкреслює наявність альтернативного погляду на цей процес. Якщо ПЦУ йде шляхом поступової еволюції та зовнішнього визнання, то Київський патріархат наполягає на тому, що статус патріархату вже є історичним фактом, який не потребує додаткових підтверджень ззовні. Ця розбіжність у підходах створює значне внутрішнє напруження, яке, з одного боку, сповільнює консолідацію вірян, а з іншого – тримає в актуальному порядку денному питання повної, а не обмеженої незалежності.

Після Об’єднавчого собору 2018 року та отримання Томосу, котрі для більшості стали символом історичного примирення та завершення тривалого церковного розділення, насправді відкрився новий – значно складніший і менш урочистий вимір конфлікту. Йшлося вже не лише про канонічний статус чи символічне лідерство, але й про цілком конкретні речі, а саме юридичне правонаступництво, контроль над майном, фінансові потоки та адміністративні ресурси.

Сам патріарх Філарет неодноразово наголошував, що сутність конфлікту полягала саме у боротьбі за спадщину Київського патріархату – не тільки духовну, але й матеріальну. У цьому контексті протистояння між ПЦУ та структурами, що залишилися вірними УПЦ КП, набуло затяжного і системного характеру, що підтверджувалося, як судовими процесами, так і публічними заявами сторін.

Фундаментом усіх подальших суперечок стало питання: чи припинив існування Київський патріархат як юридична особа. Офіційна позиція держави та керівництва ПЦУ полягала в тому, що УПЦ КП була ліквідована шляхом об’єднання, а новостворена ПЦУ стала її повним правонаступником. Відповідно, усі активи, як рухомі, так і нерухомі, мали перейти до структури нової церкви. Натомість Філарет відкликав свій підпис під рішенням Об’єднавчого собору, заявивши, що Київський патріархат фактично не припинив існування. Це стало підставою для серії судових процесів, у яких його прихильники намагалися оскаржити рішення Міністерства культури щодо припинення реєстрації УПЦ КП. Справи розглядалися в різних інстанціях, включно з Окружним адміністративним судом Києва та у Верховному Суді. Однак у підсумку судова система підтвердила правомірність ліквідації УПЦ КП як юридичної структури, що стало серйозним ударом по позиціях Філарета в цій площині. Цей момент є ключовим, бо саме тут і пролягла межа між канонічною пам’яттю та юридичною реальністю.

Як це часто буває в історії Церкви, питання майна виявилося не лише матеріальним, але й глибоко символічним. Найгостріші суперечки точилися навколо об’єктів у Києві, які уособлювали саму ідентичність Київського патріархату.

Передусім, Володимирський собор – головний кафедральний храм, що протягом десятиліть був центром церковного життя УПЦ КП. Формально він перейшов у юрисдикцію ПЦУ, однак із поваги до Філарета йому було залишено довічне право служіння у цьому храмі. Це рішення виглядало компромісом, але на практиці лише відкладало напруження: адже одна сторона бачила в цьому жест вдячності, інша – тимчасову поступку без визнання повноцінного права.

Не менш показовою була ситуація з патріаршою резиденцією у Києві – фактичним центром діяльності Філарета після конфлікту. Юридично вона входила до структури ПЦУ, але де-факто залишалася під контролем патріарха. Ця подвійність (юридична і фактична) стала характерною рисою всього конфлікту.

Окремим епізодом став конфлікт навколо Феодосіївського монастиря, де частина братії підтримала ПЦУ, а інша залишилася вірною Філарету. Це призвело до суперечок за доступ до храму, приміщень і богослужбового контролю.

Хоча публічно сторони рідко деталізували фінансові питання, очевидно, що йшлося не лише про будівлі, але й про контроль над пожертвами, рахунками, церковною інфраструктурою та адміністративними ресурсами. Для Філарета це було питання не стільки матеріального інтересу, скільки збереження автономії створеної ним структури. Для ПЦУ – питання цілісності нової церкви і її легітимності як єдиного правонаступника. Таким чином, фінансовий вимір конфлікту став продовженням богословського і канонічного протистояння іншими засобами – менш помітними, але не менш принциповими.

У підсумку ці суперечки виявили глибшу проблему, бо спадщина Київського патріархату виявилася настільки вагомою, що не могла бути безболісно інтегрована в нову церковну реальність. Філарет, який цю спадщину створив, не міг погодитися на роль символічної постаті без реального впливу. ПЦУ ж не могла дозволити існування паралельного центру влади. Так виникла ситуація, в якій навіть стіни храмів і юридичні документи стали свідками драматичного зіткнення бачень майбутнього українського православ’я.

Першою і, без перебільшення, фундаментальною лінією конфлікту стало питання юридичного буття Київського патріархату. Після Об’єднавчого собору 2018 року держава та керівництво новоствореної Православної церкви України виходили з того, що УПЦ Київського патріархату припинила своє існування як окрема юридична особа, а всі її права, обов’язки та майнові активи автоматично перейшли до нової церковної структури. Саме таке трактування було закріплене і в рішеннях органів державної влади, зокрема Міністерства культури.

Однак для Філарета це питання не було лише формально-юридичним. Відкликавши свій підпис під рішенням Собору, він фактично поставив під сумнів саму легітимність ліквідації Київського патріархату. У його баченні УПЦ КП не зникла, а лише опинилася у стані вимушеного переформатування, зберігаючи свою ідентичність і право на існування.

Ця колізія швидко перейшла у площину судових процесів. Прихильники Філарета оскаржували рішення державних органів у різних інстанціях – від Окружного адміністративного суду Києва до Верховного Суду. Йшлося не лише про формальності реєстрації, а про принципове питання: хто є спадкоємцем церковної історії, структур і ресурсів. Судові рішення, що в підсумку підтвердили правомірність ліквідації УПЦ КП, юридично закріпили позицію ПЦУ. Проте вони не змогли зняти внутрішнього напруження, адже для Філарета і його оточення це виглядало не як правове врегулювання, а як втрата справи життя.

Не менш гострою була боротьба за матеріальне втілення цієї спадщини – насамперед за ключові об’єкти нерухомості в Києві, які мали не тільки адміністративне, а й глибоке символічне значення. Якщо майнові суперечки були видимими і часто публічними, то фінансовий вимір конфлікту залишався значно менш прозорим, але не менш напруженим. Після оголошення про ліквідацію УПЦ КП постало питання доступу до банківських рахунків, на яких зберігалися кошти Київської патріархії. З боку ПЦУ робилися кроки для встановлення контролю над цими ресурсами як над спадщиною ліквідованої структури. У відповідь оточення Філарета розцінювало такі дії як спробу фактичного «перебирання» активів, що викликало різкі звинувачення у рейдерстві та призвело до блокування частини коштів.

Ще складнішою була ситуація з благодійними внесками. Протягом десятиліть парафії УПЦ КП формували власну систему фінансової підтримки – пожертви віруючих, внески громад, допомогу діаспори. Після створення ПЦУ постало питання: куди мають спрямовуватися ці кошти – до бюджету нової митрополії чи до структур, що залишилися вірними Філарету.

Це питання не мало простого вирішення, адже воно торкалося не лише фінансів, а й ідентичності. Для одних пожертви були внеском у розбудову єдиної помісної церкви, для інших – підтримкою справи Київського патріархату, який вони вважали живим.

Усі ці суперечки – юридичні, майнові, фінансові – виявили глибшу проблему, яка не піддається швидкому вирішенню. Йшлося про зіткнення двох логік: логіки права і логіки пам’яті. Право вимагало чіткості: є рішення Собору, є ліквідація, є правонаступник. Пам’ять же наполягала на іншому: є людина, яка створила цю церкву, і є спадщина, що не може бути просто передана за актом. Саме між цими двома полюсами і розгортався конфлікт останніх років життя Філарета – конфлікт, у якому фінанси і майно стали лише зовнішнім виразом значно глибшої, майже екзистенційної драми.

Майнові суперечки між структурами, що постали після 2018 року, зосередилися насамперед довкола тих об’єктів, які були не просто будівлями, а втіленням самої історії Київського патріархату. У цьому сенсі йшлося не лише про право власності, а про право на спадщину – символічну, історичну і навіть особисту.

Усі ці суперечності – юридичні, майнові, адміністративні – з часом неминуче відходять на другий план. Вони залишаються в документах, судових рішеннях і пам’яті учасників подій, але не визначають остаточного місця людини в історії. Бо історія Церкви мислить інакше: не категоріями власності, а категоріями подвигу, вірності й жертовності.

Постать Філарета вже сьогодні виходить за межі поточних конфліктів. Для одних він залишається суперечливою фігурою, для інших – беззаперечним символом боротьби за незалежність українського православ’я. Але навіть його опоненти змушені визнати, що без нього не було б того церковного ландшафту, який існує нині.

Саме тому з часом дедалі частіше постає питання не про його помилки, а про його місце в церковній пам’яті. Чи буде він сприйнятий як будівничий, що пройшов через випробування і не зламався? Чи як людина, що заплатила високу ціну за вірність своїй ідеї? У церковній традиції такі постаті нерідко отримують інше – глибше прочитання. Історія знає приклади, коли суперечливі сучасники ставали шанованими попередниками, а іноді й об’єктами особливого церковного вшанування. Не як бездоганні, але як ті, що не зрадили головного. Можливо, саме в цій перспективі і слід дивитися на Філарета – як на людину, яка до кінця залишилася вірною ідеї патріаршества української Церкви, навіть тоді, коли ця вірність оберталася самотністю. І тоді питання про пам’ять, а згодом, можливо, і про вшанування, постане вже не як дискусія, а як природний плід часу.

Він хотів залишитися патріархом і залишився ним у пам’яті тих, для кого ця гідність не визначається печатками і підписами. Його могли позбавити влади, але не могли позбавити місця в історії. Бо зрештою не посади визначають людину, а те, що вона збудувала, і що переживе її.

Головний системний прорахунок УПЦ КП полягав у критичній залежності від фізичної присутності лідера та його особистої апаратної ваги. Уся структура функціонувала як своєрідна візантійська монархія, де воля патріарха підміняла інституційні механізми. Оточення Філарета, паралізоване його авторитетом, не створило резервного центру ухвалення рішень за межами України, хоча наявність потужної діаспори дозволяла розгорнути штаб-квартиру в Європі чи США. У підсумку після 20 березня 2026 року організація опинилася обезголовленою, не маючи ані юридичного «тилу», ані легітимного майданчика для маневру поза зоною досяжності українського Мін’юсту.

З технічної точки зору керівництво Київського патріархату проявило фатальну безпечність, зберігаючи архаїчну модель управління активами. В умовах жорсткого конфлікту з ПЦУ вони продовжували тримати архіви, печатки та фінансові ресурси у приміщеннях, які де-юре їм уже не належали. Відсутність незалежної IT-інфраструктури, хмарних резервних копій документів і диверсифікованих анонімних рахунків призвела до того, що вся база даних і операційна казна миттєво опинилися під контролем опонентів. Ієрархи не здогадалися використати мережу НКО чи приватної нерухомості для реєстрації парафій, що дозволило державі одним розчерком пера перетворити потужну структуру на групу «бездомних» кліриків.

Кадрова політика також виявилася провальною через ставку на лояльність, а не на ідейну переконаність. Утримуючи обслугу та рядовий клір (Секретаріат Патріархії, клір Володимирського собору тощо) у жорсткій вертикальній залежності, керівництво не врахувало, що без фінансової підтримки й легального статусу цей апарат миттєво перейде до сильнішого гравця. У результаті в момент транзиту ПЦУ здійснила «м’яке рейдерське захоплення», просто взявши під опіку готовий персонал, який не захотів іти в церковні «квартирники» заради примарних ідей. УПЦ КП не підготувала ані мобільних юридичних груп, ані фінансової «подушки безпеки» в некодифікованих активах, фактично вчинивши інституційне самогубство через тотальне небажання адаптуватися до реальності.

Наявність хоча б одного невеликого монастиря в Італії чи Греції, оформленого як незалежна юридична особа в межах законодавства ЄС, докорінно змінила б результат цієї боротьби. Маючи таку точку опори, Київський патріархат перетворився б із «ліквідованої організації» на повноцінну церкву у вигнанні. Один сервер із цифровими копіями архіву, розміщений у захищеній юрисдикції, і операційна казна, виведена за межі досяжності українських силових структур, створили б систему життєзабезпечення, яку неможливо відключити простим бюрократичним приписом Мінкульту.

За вісім років, що минули з 2018 року, ієрархи мали всі можливості вибудувати інфраструктуру, незалежну від спірної власності. Замість виснажливих і безперспективних судів за старі радянські будівлі можна було інвестувати ресурси у будівництво нових, юридично чистих храмів, оформлених на довірених осіб або приватні фонди. Створення власної медіамережі із захищеними паролями, розподілений доступ до соцмереж і сайтів, а також система «страхування» управління, коли ключі від ресурсів перебувають у єпископів у різних країнах, зробили б структуру невразливою до миттєвого захоплення.

Однак інфантильний підхід керівництва призвів до того, що вони залишилися на попелищі колишньої величі. У той час як сучасний світ вимагає децентралізації та мережевого управління, УПЦ КП продовжувала триматися за паперові реєстри й фізичні кабінети. Якби в них була ця «закордонна фортеця» з архівом і незалежним фінансуванням, ПЦУ зіткнулася б не з залишками розгубленого кліру, а з потужним міжнародним опонентом, який мав би голос у Європі. Водночас брак ефективних управлінських рішень призвів до того, що потенційно сильна опозиція втратила свої позиції, і новому патріарху доводиться фактично починати з нуля, не маючи навіть базових інституційних ресурсів.

Нинішня ситуація конфронтації між ПЦУ та структурами Київського патріархату об’єктивно ускладнює шлях до фінального визнання українського патріархату світовим православ’ям. Внутрішні суперечки дають опонентам української автокефалії аргументи щодо «незавершеності» об’єднавчих процесів. Таким чином, майбутнє обох структур залежить від того, чи зможуть вони знайти спільну мову заради стратегічних інтересів держави. Відсутність діалогу лише консервує конфлікт, що шкодить розвитку національного православ’я та відсуває момент отримання омріяного патріаршого статусу на невизначений термін.

У підсумку історія конфлікту між ПЦУ та структурами Київського патріархату демонструє не лише боротьбу за канонічний статус чи майно, а глибше – зіткнення різних моделей мислення і організації церковного життя. З одного боку, це прагнення до визнаної інституційності, інтегрованої у світове православ’я, з іншого – наполягання на історичній тяглості та внутрішній легітимності, яка не потребує зовнішнього підтвердження. Нездатність знайти баланс між цими підходами призводить до затяжної конфронтації, що послаблює обидві сторони та ускладнює формування єдиного центру українського православ’я.

Разом із тим, майбутнє цієї історії ще не визначене остаточно. Воно залежить від того, чи зможуть сторони перейти від логіки протистояння до логіки взаємного визнання і стратегічного діалогу. Лише за умови інституційного переосмислення, готовності до компромісів і створення прозорих, децентралізованих механізмів управління можливе подолання наслідків розділення. У протилежному випадку конфлікт і надалі залишатиметься фактором ослаблення, відкладаючи реалізацію ідеї повноцінної та консолідованої помісної Церкви на невизначений час.

Сергій Сербін,

історик та волонтер,

редактор газети “Патріот”