Микола Княжицький на Люблінському форумі: Справедливий мир – це незалежність і безпека України, наше членство в НАТО та Євросоюзі

Не змінюється основна мета оборони України перед агресією російської федерації – перемога у війні, відновлення територіальної цілісності з поверненням Криму і Донбасу. Справедливий мир – це незалежність і безпека України, наше членство в НАТО та Європейському Союзі. Саме так про формулу нашої перемоги, миру і майбутнього думає абсолютна більшість українців.

Завершення російсько-української війни докорінно змінить архітектуру безпеки в усіх її вимірах. Вона має стати якісно новою, враховуючи ті виклики, які породила російська агресія.

Констатація перша – маємо думати сміливо і діяти рішуче. Президент Джо Байден сказав, що наші рішення впродовж наступних 4-5 років визначать долю світу на найближчі кількадесят років. І так є насправді.

Війна не була вибором ні України, ні НАТО. Війну розв’язала росія своїми амбіціями перебудови світового порядку. Амбіції москви озвучені в ультиматумі, який російське МЗС оголосило США і НАТО.

На початку лютого минулого року ці російські вимоги підкріпила спільна декларація Сі Цзіньпіна і путіна про китайсько-російську дружбу, яка «не має меж». І про кінець епохи домінування Заходу і США та початок нової ери з провідною роллю Китаю і росії.

Отже, перемога України, справедливий і стабільний мир та її європейське майбутнє – це перший наріжний камінь післявоєнної архітектури безпеки.

Камінь другий – це необхідність глобальної відповіді на планетарний вимір сьогоднішньої кризи міжнародного порядку. Бо свої амбіції росія і Китай почали втілювати в Україні, Південно-Східній Азії, Африці та у Південній Америці.

На сьогодні головним завданням спільноти демократичних держав – крім, звичайно, допомоги Україні – є запобігання війні в інших регіонах, особливо на Тайвані. Зміцнення НАТО в Європі та прийняття до альянсу України – це рівнобіжні процеси з угодою про створення AUKUS – порозуміння Австралії, Великобританії, а також менш формального порозуміння QUAD – Австралії, Індії, Японії й США.

Основне поле політичного протистояння – це так званий Глобальний Південь, в якому позиції росії та Китаю здавалися особливо міцними. Але зернова криза, діяльність групи «Вагнер» та військові перевороти продемонстрували основну слабкість автократичних режимів: вони неспроможні нічого збудувати, бо вміють лише вбивати і грабувати.

Україна відчайдушно бореться за експорт свого зерна та іншої агропродукції, бо це головні надходження для нашого бюджету. Разом з тим, світ відкрив українську «м’яку силу» в країнах Глобального Півдня. І тому росія зупинила «зерновий коридор», намагаючись витиснути нас з ринку і подачками «дармового» зерна задобрити країни Африки і Близького Сходу.

Задобрити не вдалося, бо на десятки мільйонів тонн нашого зерна є покупець. І це також елемент нової архітектури безпеки, насамперед продовольчої. Допомагаючи Україні, світова демократична спільнота допомагає долати кризу в країнах Глобального Півдня.

Чергова проблема. Після смерті Сталіна міжнародний порядок ґрунтувався на неприпустимості ядерної війни між великими державами, а також принципі нерозповсюдження ядерного озброєння. Згідно тези, що менші держави не такі відповідальні.

Агресивні поведінка північнокорейського режиму та ядерні амбіції Ірану підтверджують ці побоювання. Однак війна в Україні продемонструвала, що основна небезпека для світу – це відверті погрози застосування ядерної зброї росією, а також використання об’єктів цивільної енергетики як зброї масового знищення.

Для України єдиною справжньою гарантією безпеки і мирного майбутнього залишається членство в НАТО та ЄС. Гарантії безпеки, запропоновані групою G-7 – це добре, але вони не включають основного чинника – ядерної парасольки над нашою державою для стримування росії. Такий захист може надати лише Північноатлантичний альянс. І це також буде елементом нової архітектури безпеки.

Нові реалії, що виникли внаслідок російської агресії проти України, прискорили потребу реформування інституційних рамок світового порядку. В першу чергу Ради Безпеки ООН. Склад Радбезу має оновитися, про що на форумі Генеральної Асамблеї заявив президент Байден. І не секрет, що серед нових членів США бачать Індію, Німеччину, Китай, Бразилію та представників Африканського Союзу.

Коли те саме сказав Володимир Зеленський, у Польщі заявили про «розворот» української політки в бік Німеччини і взагалі – майже про зраду свого найближчого донедавна союзника. Отже, ми підійшли до «болючих» проблем.

Криза українсько-польських відносин серйозна і не пов’язана лише з виборчою кампанією. Її не можна звести лише до «проблеми зерна» чи до наслідків словесного поєдинку президента Анджея Дуди з президентом Володимиром Зеленським.

Упродовж останніх місяців Польща кілька разів заявила, що блокуватиме інтеграцію України з ЄС з огляду на історичні питання та власні економічні інтереси. Прем’єр-міністр Матеуш Моравецький електризував світ словами про те, що Польща вже не постачає озброєння Україні.

Президент Дуда пішов ще далі. В одному з інтерв’ю він попередив: якщо українці вважають, що польська військова підтримка не потрібна, тоді мають пам’ятати, що хаб, через який йде майже вся військова допомога із Заходу, знаходиться під Жешувом. Хаб, від якого пролягає автобан, по якому техніка і озброєння потрапляють в Україну.

Ясніше не можна: якщо не буде по-нашому, тоді закриється і хаб, і автобан. Як результат, має закритися також допомога для України.

Тепер про Німеччину, Європу та Україну. Українська політика не стоїть перед вибором, кого більше любити: польського тата чи німецьку маму? А може ще й демократичного «дядька Сема»? Бо любимо всіх.

Ми дуже сподіваємося, що в грудні цього року започаткуємо процес набуття членства в ЄС. Для інтеграції Україна має провести необхідні реформи, імплементувати європейське законодавство, гарантувати верховенство права, демократію та свободу слова, свободу та гідність кожного громадянина. І подолати посткомуністичної хвороби: корупцію, олігархію, нехтування потребами бідних і незахищених.

Ми кровно зацікавлені в поглибленні європейської інтеграції та зміцненні європейських інституцій. Образно кажучи, для втілення своєї європейської мрії Україна не може і не буде наслідувати приклад Угорщини.

Я глибоко переконаний, що це також реалізація польського та литовського національних інтересів. Адже у такий спосіб зміцниться вся Центральна і Східна Європа, роль яких зросте у всьому ЄС і в новій світовій архітектурі безпеки.