Обмеження та поновлення дієздатності: НААУ пропонує усунути прогалини

Існуюча правова база, яка регулює порядок розгляду судами справ про обмеження або поновлення цивільної дієздатності фізичних осіб, має суттєві прогалини.

Про це заявили в Директораті правосуддя та кримінальної юстиції Мінʼюсту де в рамках правового моніторингу дослідили проблемні моменти практичної реалізації норм Цивільного процесуального кодексу, якими врегульовано порядок розгляду судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання її недієздатною та поновлення дієздатності.

Зокрема, фахівці звернули увагу, що статті 295–300 ЦПК не передбачають обов’язковий перегляд судових рішень, винесених до 2017 року, в яких не було зазначено строку дії. Це створює умови для невизначеності у правовому статусі особи. Також існує питання щодо необхідності диференціації строку дії рішень залежно від стану здоров’я чи діагнозу особи.

Іншим проблемним питанням цієї теми є те, що законодавство не забезпечує належного механізму компенсації витрат за проведення судово-психіатричної експертизи та процедури опіки над особою на період процесуальних дій, що потребує додаткового врегулювання.

Відсутність чіткої процедури оплати експертиз та недосконалість механізму забезпечення прав осіб з інвалідністю у цивільних справах створюють системні труднощі як для учасників процесу, так і для суддів, у зв’язку з чим постає питання щодо необхідності відповідних змін у законодавстві стосовно звільнення таких осіб від сплати за проведення судово-психіатричних експертиз, а також забезпечити перегляд судових рішень про обмеження дієздатності, винесених до 2017 року.

Враховуючи це, у Мінʼюсті звернулися до Національної асоціації адвокатів України з проханням надати пропозиції щодо проблемних питань та шляхів їх вирішення в рамках цієї теми правового моніторингу.

У Комітеті НААУ з питань захисту прав людини зауважили, що одним із перших дискусійних моментів, на який потрібно звернути увагу, – це невизначеність кола осіб, які можуть бути заявниками. «Члени сім’ї» та «близькі родичі» згадуються у Сімейному, Кримінальному, Цивільно-процесуальному кодексах, а також інших законодавчих актах.

Так, ст. 296 ЦПК закріплює осіб, які можуть бути заявниками:

• заяву про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подано членами її сім’ї, органом опіки та піклування, закладом з надання психіатричної допомоги.
• заяву про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подано батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування.
• заяву про визнання фізичної особи недієздатною може бути подано членами її сім’ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, закладом з надання психіатричної допомоги.

Ст. 3 Сімейного кодексу закріплює, що «сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Тож законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сімʼї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сімʼю. Так, члени сім’ї визначаються через взаємини, засновані на шлюбі, кровному споріднені або усиновленні. Це:

• подружжя (чоловік і дружина);
• батьки та діти (у тому числі усиновлені діти);
• інші особи, які проживають і ведуть разом спільне господарство (ч. 2 ст. 3 СК).

Такий підхід викладений у постанові КЦС ВС від 23.04.2020 у справі № 686/8440/16-ц.

Конституційний Суд (рішення від 03.06.99 № 5-рп/99) виходив з того, що членами сімʼї є, зокрема, особи, які постійно мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних звʼязках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші).

Для цілей цивільного процесуального права термін «близькі родичі» охоплює подібне коло осіб, у тому числі усиновлювачів та усиновлених дітей (див. ст.ст. 36, 71 щодо підстав для відводу судді, відмови свідка від давання показань).

Закон «Про запобігання корупції» визначає термін «близькі особи» як члени сім’ї суб’єкта, а також чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний та двоюрідний брати, рідна та двоюрідна сестри, рідний брат та сестра дружини (чоловіка), племінник, племінниця, рідний дядько, рідна тітка, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, батько та мати дружини (чоловіка) сина (дочки), усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням зазначеного суб’єкта.

Ч. 1 ст. 3 КПК також визначає близьких родичів та членів сім’ї: чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі .

Статус близьких родичів у правовому плані дає особі певні переваги й передбачає для неї певні обмеження. Тож чітке закріплення, хто належить до членів сім’ї, а хто – до близьких родичів, має велике значення для розуміння, хто має право бути заявниками про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та має право бути заявниками про визнання фізичної особи недієздатною.

Наступною проблемою, на яку звернули увагу у НААУ, є нечіткість критеріїв обмеження дієздатності. Це може призводити до суб’єктивного тлумачення та нерівності в судовій практиці.

У ЦК (ст. 36) та ЦПК (ст. 297) вказується, що обмеження дієздатності або її визнання недієздатною базується на медичному та юридичному аспектах. Медичний аспект характеризується «психічним розладом» чи «зловживанням алкоголем або наркотичними засобами». Однак поняття «психічний розлад» є занадто загальним. У сучасній медичній практиці існує класифікація психічних розладів. Наприклад, діагностичний і статистичний посібник з психічних розладів (DSM) – стандартний довідник Американської психіатричної асоціації, що містить понад 450 визначень психічних розладів.

Міжнародна класифікація хвороб (ICD), яку видає Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) – міжнародна система стандартизації класифікації всіх медичних хвороб (International Classification of Diseases (ICD). ICD містить розділ про психічні та поведінкові розлади.

Однак ні ЦК, ні ЦПК не посилаються на жодні стандарти, що дає можливості для суб’єктивного тлумачення, що є психологічним розладом та нерівністю в судовій практиці.

Щодо юридичного аспекту, а саме можливості особи усвідомлювати власні дії та керувати ними, то такі можливості можуть бути відсутні частково або повністю, що зумовлено саме характером та ступенем розладу психічної діяльності. Наприклад, деякі психічні розлади не обов’язково унеможливлюють здатність людини діяти в окремих сферах (управління майном, виконання договорів тощо), але все одно можуть призводити до загального обмеження дієздатності. Так, не визначено чітких показників, які суд має враховувати під час оцінки доказів. Наприклад,  що є достатнім доказом зменшення спроможності особи діяти в інтересах себе чи інших, яка роль висновків експертів і чи можуть вони бути оскаржені іншими спеціалістами.

Разом із тим, ст. 12 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю вказує, що всі особи, незалежно від стану здоров’я, мають право на юридичне визнання своєї правоздатності.

Отже, підхід до обмеження дієздатності повинен бути виваженим і персоналізованим. Тож, замість повного обмеження дієздатності може бути доцільна система підтримки особи у прийнятих рішеннях, наприклад: запровадження інституту асистентів або опікунів, які допомагають особі прийняти рішення, але не обмежують її право на участь у правовідносинах.

Такою, що заслуговує на врахування, є й позиція Європейського суду з прав людини.  У рішенні від 27 березня 2008 року у справі «Штукатуров проти Росії» (заява № 44009/05) він зазначив, що, вирішуючи справу про визнання особи недієздатною виключно на підставі письмових доказів, не побачивши і не почувши особу, суд порушив її право на справедливий судовий розгляд, передбачене ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Про необхідність надання доступу до суду навіть особам, які вже визнані недієздатними, відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції наголошується у рішенні ЄСПЛ від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява № 49069/11).

А Конституційний Суд України у рішенні від 01.06.2016 № 2-рп/2016 зазначив, що недієздатним особам мають надаватися правові можливості для задоволення індивідуальних потреб, реалізації та захисту їх прав і свобод. Хоча за станом здоров’я недієздатні особи не спроможні особисто реалізовувати окремі конституційні права і свободи, у тому числі право на свободу та особисту недоторканність, вони не можуть бути повністю позбавлені цих прав і свобод, тому держава зобов’язана створити ефективні законодавчі механізми та гарантії для їх максимальної реалізації.

Відповідно до ч. 3 ст. 25 Закону «Про психіатричну допомогу» особи, яким надається психіатрична допомога, мають право на особисту участь у судових засіданнях, висловлення своєї думки щодо висновків лікарів-психіатрів у судовому засіданні при вирішенні питань, пов’язаних із наданням їм психіатричної допомоги та обмеженням у зв’язку із цим їхніх прав.

Таким чином, особа, щодо якої розглядається справа окремого провадження про визнання її недієздатною, має право на участь у слуханні справи та на справедливий розгляд своєї справи. Зокрема, така особа повинна бути повідомлена про розгляд справи, їй має бути роз’яснено її права, вона повинна мати можливість за бажання скористатися безоплатною правовою допомогою і брати участь у судових засіданнях. Навіть у разі наявності реальних, доведених застережень щодо небезпеки безпосередньої участі цієї особи у розгляді справи для інших осіб або для неї самої суд повинен, принаймні, мати візуальний контакт із такою особою, а краще опитати її (за необхідності – дистанційно, у режимі відеоконференції). Якщо на момент розгляду справи особа позбавлена волі як психічно хвора, суд має перевірити законність підстав позбавлення волі такої особи, щоб гарантувати права людини на свободу та справедливий суд.

На особливості розгляду справ про визнання особи недієздатною та можливість її участі у процесі вказував і Касаційний цивільний суд.

Що стосується відшкодування витрат на проведення експертизи, то на практиці суди інколи зобов’язують сплачувати експертизу заявника, інколи – органи опіки, а в окремих випадках – залишають витрати за рахунок суду (державного бюджету).

Відповідно ст. 299 ЦПК судові витрати (до яких належить і експертиза), пов’язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави. Суд, установивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати.

Тобто судові витрати на експертизу відшкодовуються у повному обсязі з державного бюджету, і лише у разі, якщо суд у своєму рішенні дійшов висновку про завідому недобросовісність заявника під час подачі ним заяви про обмеження у дієздатності або визнання особи недієздатною, такі витрати відшкодовуються недобросовісним заявником у повному обсязі.

При цьому ч. 3 ст. 39 ЦК закріплено захисний механізм від зловживання недобросовісними заявниками права звернення до суду про обмеження цивільної дієздатності або визнання недієздатною фізичної особи, а саме: якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

Механізм сплати експертизи для заяви, яку подає родич, оплачує він (з можливістю відшкодування надалі) є цілком виправданим, оскільки виключає ризик зловживань з боку заявників (наприклад, недобросовісні родичі можуть ініціювати справу з власних інтересів або взагалі мати хибне уявлення про психічний стан особи).

Щодо строку дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною, то це визначається судом. Але він не може перевищувати двох років (ч. 6 ст. 300 ЦПК). Фактично це означає, що стан недієздатності фізичної особи не довічний та обмежений строком у два роки. Зі спливом двох років на підставі ч. 6 ст. 300 ЦПК діє правило про автоматичну втрату чинності рішенням суду про визнання особи недієздатною. Для продовження дії статусу недієздатної особи треба подати клопотання за 15 днів до завершення строку відповідно до положень ст.ст. 299 – 300 ЦПК.

Разом з тим варто звернути увагу, що таке автоматичне скасування стосується тільки статусу недієздатної фізичної особи, а не обмежено дієздатної. Така позиція не є справедливою, оскільки можна зробити висновок, що особа, яка була визнана недієздатною, за два роки одужала і стала дієздатною, а особа з обмеженою дієздатністю – ні. Вбачається доцільним встановити строк дії рішення про визнання фізичної особи обмежено дієздатною як і для особи, що була визнана недієздатною.

З урахуванням викладеного вище, у НААУ вбачають за доцільне:

• закріпити, хто належить до членів сім’ї, а хто – до близьких родичів. Це має значення для розуміння, хто має право бути заявниками про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та має право бути заявниками про визнання фізичної особи недієздатною;
• додати до законодавства посилання на стандарти, наприклад, ICD, із визначенням, які саме розлади можуть бути підставою для обмеження дієздатності. Встановити, що такі розлади мають суттєвий вплив на здатність особи самостійно приймати рішення;
•  закріпити в законодавстві обов’язки суду оцінювати не тільки медичний стан, а й здатність особи виконувати конкретні життєві функції (наприклад, управління фінансами, укладання договорів тощо);
• деталізувати норми, які визначають підстави для обмеження або поновлення дієздатності, зокрема із врахуванням міжнародного досвіду (Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю);
•  закріпити у ст. 300 ЦПК  норму про те, що строк дії рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визначається судом, але не може перевищувати двох років.

З повним текстом пропозицій НААУ, які були надіслані на запит Мінʼюсту, можна ознайомитися за посиланням.