Рівноправність батьків у спорах про визначення місця проживання дитини

Однією з найгостріших проблем, з якою стикається подружжя після розлучення – це проблема визначення місця проживання дитини. Оскільки саме від цього залежить кількість часу, який кожен з батьків може спілкуватися з дитиною, займатися її вихованням та організовувати відпочинок.
При цьому Сімейний кодекс України визначає, що мати и батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. А місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Батьки мають абсолютно рівні права щодо вибору ім’я дитині, виховання, розвитку, відпочинку, навчання, управління майном та в багатьох інших питаннях, які виникають у сімейному житті. Не є виключенням і питання стосовно вибору місця проживання дитини. Якщо батьки дитини проживають окремо, вони можуть визначити її місце проживання шляхом звичайної домовленості між собою. Або можуть укласти договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини. Такий договір укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Однак на практиці виникають ситуації, коли батьки не знаходять порозуміння між собою з цього приводу та вимушені звертатися до органів опіки чи піклування або безпосередньо в суд. Але до якого з цих органів краще звертатися для визначення місця проживання дитини?

На практиці більшість батьків звертаються безпосередньо до суду. Оскільки рішення органів опіки та піклування не є остаточним та має скоріш «рекомендаційний характер» – один з батьків може не погодитися з висновком цього органу та просто ігнорувати його. Крім того, у будь – якому випадку орган опіки та піклування буде приймати участь у вирішенні судом місця проживання дитини та висловлювати свою позицію, якщо батьки будуть звертатися до суду з цього приводу.

Під час вирішення спору у суді щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами та своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, то на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них.  Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб, то суд на вимогу органу опіки та піклування може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає і передання її для опікування органу опіки та піклування.

Не дивлячись на гарантований вітчизняним законодавством «принцип рівноправності» батьків, суди найчастіше вирішують спір на користь матері дитини. Відповідно до принципу 6 декларації прав дитини, дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості. Малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.  Отже, для того, щоб дитина проживала з батьком, а не з матір’ю, батько разом з органом опіки та піклування має в судовому порядку довести «аморальність» поведінки матері дитини, що на практиці зробити достатньо складно. Тому, не зважаючи на «принцип рівноправності» батьків, суди достатньо часто відступають від такої рівності.

Однак, кожна справа про визначення місця проживання дитини має свої особливості і тому не слід звертати увагу на загальну тенденцію вирішення подібних справ, а намагатися відстоювати свої права на дитину. Так Європейський суд з прав людини 01.07.2017 р. ухвалив рішення у справі «М.С. проти України», в якому було зроблено висновок, що під час вирішення такої категорії справ судам слід керуватися ст. 51 Конституції України, яка гарантує кожному з подружжя рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. Схожа норма міститься також у частині шостій статті 7 Сімейного кодексу України, відповідно до якої рівність прав і обов’язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї є однією із загальних засад регулювання сімейних відносин. Це узгоджується з практикою ЄСПЛ, який неодноразово наголошував, що батьки повинні мати рівні права у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі, не повинні братись до уваги.

Ігор Шемет