Тлумачення заповіту: необхідність зміни підходів судової практики

У гл. 85 Цивільного кодексу України, яка присвячена спадкуванню за заповітом, законодавець включив ст. 1256, яка регламентує тлумачення заповіту. Мета такого правового регулювання зумовлена необхідністю, з одного боку, з’ясувати дійсний зміст заповіту, а з іншого — зберегти волю заповідача, не допустити юридичної втрати волі, викладеної у заповіті.

Заповіт як посмертне розпорядження заповідача і потреба його тлумачення

За  задумом законодавця, тлумачення заповіту здійснюється за  загальними правилами тлумачення правочинів. Однак законодавцем передбачена особливість визначення суб’єкта тлумачення: якщо за загальним правилом про тлумачення правочинів їх можуть тлумачити самі сторони (ст. 213 ЦК), а у разі наявності спору — суд, то заповіт можуть тлумачити особи, які не є стороною, — спадкоємці. У цьому закладена додаткова особливість заповіту як правочину. Однак незважаючи на те, що змінено суб’єкта тлумачення, правила тлумачення, визначені ст.  213 ЦК, повинні поширюватись і на тлумачення заповітів. За ст. 1256 ЦК загальним правилом тлумачення заповітів є тлумачення його самими спадкоємцями, а лише за наявності між ними спору — судом. Такий підхід несе певні ризики, оскільки інтереси спадкоємців можуть не збігатися із справжньою волею заповідача, тому тлумачення, яке здійснили спадкоємці, може призвести до викривлення волі заповідача. Тлумачення має на меті усунення незрозумілостей у буквальному змісті заповіту, при цьому повинна забезпечуватися найбільш повна реалізація не тільки дійсної, а й припустимої волі спадкодавця. Потреба у тлумаченні виникає тоді, коли заповіт містить суперечливі положення, що утруднюють його виконання.

При тлумаченні заповіту аналізується як буквальне значення слів і понять, так і мета заповіту, сутність кожного із положень, викладених у заповіті, враховуються інші обставини, що мають істотне значення.

Перед судовою і нотаріальною практикою постали завдання визначення критеріїв, певних лекал, за якими буде здійснюватися таке тлумачення, визначення умов, за якими результат тлумачення заповіту спадкоємцями сприймався б нотаріусом для цілей оформлення спадкових прав, удосконалення нотаріальної практики застосування цивільно-правових норм про тлумачення заповіту.

Тлумачення заповіту спадкоємцями

Первісним суб’єктом тлумачення заповіту є спадкоємці, як зазначено у ст. 1256 ЦК України, тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. Постає питання, як визначити коло спадкоємців, які є суб’єктами тлумачення? На нашу думку, такими суб’єктами є не тільки спадкоємці за цим заповітом, а й інші спадкоємці, інтереси яких цей заповіт буде стосуватися, наприклад спадкоємці за законом. При цьому законодавство України не визначає, у якій формі, за допомогою складання якого документа здійснюється тлумачення заповіту спадкоємцями. Наприклад, результат тлумачення секретного заповіту викладається у протоколі його оголошення. Якщо неможливо визначити справжню волю заповідача, нотаріусом у  протоколі відтворюється витлумачений спадкоємцями текст заповіту та відомості про досягнення (чи недосягнення) між спадкоємцями згоди щодо тлумачення тексту заповіту (п.п. 4.6. п. 4 глави 3 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Мін’юсту від 22.02.2012 № 296/5). Вважаємо, що результати тлумачення заповіту спадкоємцями не  обов’язково викладати в єдиному документі, наприклад угоді про тлумачення заповіту. Це може бути декілька документів, підписаних кожним спадкоємцем окремо, або один документ, до  якого приєдналися (схвалили) згодом інші спадкоємці. Викликає складнощі питання про межі тлумачення заповіту спадкоємцями, адже інтереси спадкодавця і спадкоємців за заповітом можуть не збігатися. Результати тлумачення заповіту не можуть перекреслювати волю заповідача, підміняти волю заповідача волею спадкоємців.

Формування підходів судової практики до тлумачення заповіту

Цивільному кодексу УРСР 1963 р. конструкція тлумачення заповіту була невідома, відповідна практика не сформувалася.

Натомість, за період застосування кн. 6 чинного ЦК України  2003  р. сформувалася певна практика тлумачення заповітів, визначено межі тлумачення як логічної операції. Ще у 2008 році Верховний Суд України зазначив, що ст. 213 ЦК України не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення у тексті самого правочину. При тлумаченні заповіту не допускається внесення змін до самого змісту заповіту, ураховуючи що заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи щодо належного їй майна, майнових прав і обов’язків на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК України). Верховний Суд України вказав мету тлумачення заповіту — встановлення точної волі заповідача, тлумачення може мати місце, якщо заповіт викликає питання у спадкоємців, має суперечливий характер, у зв’язку з чим виникає потреба уточнити його зміст.

У листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» вказано на суперечливість положень заповіту як необхідну умову його тлумачення. Якщо заповіт містить суперечливі положення, за вимогою заінтересованих осіб застосовується тлумачення заповіту (ст. 1256 ЦК) за умови, якщо відсутні підстави визнання заповіту недійсним, тобто тлумаченню підлягає лише дійсний заповіт. Для тлумачення змісту заповіту застосовуються також загальні правила тлумачення змісту правочинів, установлені ст. 213 ЦК.

Потреба у тлумаченні заповіту спадкоємцями може мати місце при оформленні спадкових прав, зокрема, коли змінилися реквізити спадкового майна (правовстановлюючий документ та інші реквізити майна, що вказані у заповіті), при незмінності самого об’єкта спадкування.

Наприклад, 17.12.1999 О. склав заповіт, за яким заповів належну йому хату в рівних частинах сину та рідній сестрі. Після його смерті виникло питання щодо оформлення спадкових прав за заповітом. 09.03.2006 державним нотаріусом Коростишівської державної нотаріальної контори Житомирської області відмовлено сестрі спадкодавця у вчиненні нотаріальної дії — видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки останній має незрозумілий характер, а  в ньому не вказано адреси хати, яку заповідано, а тому неможливо визначити об’єкт спадкового майна.

Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 15.06.2006, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 10.10.2006, здійснено тлумачення спірного заповіту. Судом установлено, що спадкодавець, заповівши «належну йому хату» мав на увазі належну йому на праві власності квартиру у м. Коростишеві, яка розташована в одноповерховому двоквартирному будинку. З  огляду на  це, її  цілком можна вважати частиною хати (синонім слова «будинок»), хатою в контексті сприйняття її спадкодавцем як свого житла. Судом зобов’язано державного нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину після смерті заповідача за заповітом, посвідченим Шахворостівською сільською радою 17.12.1999.

В іншій справі К. на випадок своєї смерті зробила розпорядження: земельну ділянку (пай) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Криштопівської сільської ради Близнюківського району Харківської області, заповіла своєму правнуку. А цьому заповіті не зазначено жодного реквізиту земельної ділянки, крім того що ця земельна ділянка (пай) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що  розташована на території Криштопівської сільської ради Близнюківського району Харківської області, тому у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нотаріусом було відмовлено, оскільки останній не мав можливості ідентифікувати об’єкт спадкування у зв’язку з неточностями у змісті заповіту та у зв’язку з допущеними помилками у свідоцтвах про народження, не має можливості встановити родинний зв’язок між позивачем і спадкодавцем, оскільки у заповіті зазначено ступінь споріднення між спадкодавцем і спадкоємцем.

Рішенням Близнюківського районного суду Харківської області від 23.08.2023 у тлумаченні заповіту відмовлено з огляду на те, що тлумачення в редакції, запропонованій позивачем у позові, призведе до внесення змін у зміст заповіту та фактично перекладе на суд права власника щодо розпоряджання майном померлого, що суперечить інституту «тлумачення заповіту». Суд апеляційної інстанції з такими висновками не погодився. Хоча у заповіті дійсно не зазначено жодного реквізиту земельної ділянки, на яку посилається позивач у позовній заяві про тлумачення заповіту, але за наявності у тексті заповіту істотних ознак спадкового майна — призначення земельної ділянки, її місцезнаходження та належність на праві власності спадкодавцю, висновки суду про неможливість встановити справжню волю спадкодавця у  заповіті та  неможливість його тлумачення є помилковими та не відповідають обставинам справи. На зазначене суд першої інстанції уваги не звернув, що призвело до помилкової відмови у задоволенні позовних вимог в цій частині. За таких обставин, на думку апеляційного суду, наявні законні підстави для тлумачення змісту заповіту, складеного заповідачем К щодо належності земельної ділянки до спадщини, яка була предметом цього заповіту.

Наведені приклади не є поодинокими. Таким чином, протягом досить тривалого часу склалася й існує судова практика з позитивного вирішення спорів про тлумачення заповіту щодо конкретного об’єкта спадкування і  складу спадщини. Натомість існують і протилежні підходи.

Рішенням Валківського районного суду Харківської області відмовлено у тлумаченні заповіту, оскільки його текст не містить ані суперечностей, ані неточностей, складений зі слів заповідача, а також з урахуванням того, що при тлумаченні заповіту не допускається внесення змін у зміст заповіту. Крім того, судом встановлено, що матеріали цивільної справи не містять доказів, що земельні ділянки, на які претендує спадкоємець, було отримано у власність спадкодавцем у результаті реалізації права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай). За життя спадкодавець не скористалася правом, передбаченим ст. 1254 ЦК України, згідно з якою заповідач мав право у будь-який час скасувати заповіт, скласти новий заповіт чи внести до заповіту зміни.

У цій справі суд відмовив у тлумаченні заповіту через відсутність підстав для тлумачення. В іншій справі суд відмовив у тлумаченні заповіту через ризик внесення судом змін до заповіту внаслідок юридичної кваліфікації майнових права на квартири № 134 та № 135, як прав саме на дві квартири, що були об’єднані в одну за № 134/135.

Причому цей висновок апеляційного суду підтримав і Верховний Суд.

На практиці зустрічаються заповіти, в яких частки спадкоємців у спадщині не визначені заповідачем. Тобто заповіт містить положення про спільне закликання до спадкування, на кшталт «все моє майно заповідаю N. и M.».

Із  таким формулюванням заповіти нотаріусами посвідчуватись не повинні, оскільки після відкриття спадщини утруднюється визначення часток спадкоємців у спадковому майні. Однак у тому випадку, коли такий заповіт було посвідчено раніше нотаріусом або іншою особою, при оформленні спадкових прав слід виходити з наступного.

Відповідно до  ст.  1278 ЦК частки спадкоємців у спадщині є рівними, якщо спадкодавець сам не розподілив спадщину між ними. Оскільки поняття «розподілив» може застосовуватися тільки до конкретних об’єктів спадкування, часток у спадщині, дійсний зміст цієї норми є ширшим за буквальний. Правила цієї статті слід розуміти таким чином, що частки спадкоємців у спадщині є рівними і тоді, коли майно заповідається декільком спадкоємцям без визначення їх часток у  спадщині та  без зазначення того, яке конкретно спадкове майно і  кому із  спадкоємців переходить. Такий підхід ґрунтується на системному аналізі норм цивільного законодавства.

Свобода заповіту і його тлумачення

Різні підходи до  тлумачення заповіту у  судовій практиці зумовили формування відповідних правових позицій Верховним Судом України.

Зміст заповіту як результат реалізації свободи заповіту може вимагати його тлумачення. Положення про тлумачення заповіту вперше знайшли відображення у чинному ЦК, за задумом законодавця відсилаючи до правил про тлумачення правочинів (ст. 1256, 213 ЦК України). По суті, безальтернативно встановлено правило про тлумачення заповіту виключно за способами тлумачення правочину, виходячи тільки з буквального розуміння, з тим, що при тлумаченні правочину використання іншого інструментарію, крім його тексту, неприпустимо. Більше того, висловлюються занепокоєння щодо можливості застосування ст. 213 ЦК під час з’ясування дійсної волі заповідача, має бути врахована правова природа заповіту як одностороннього правочину, в якому дія лише однієї особи (заповідача) породжує права та обов’язки для інших осіб. У зв’язку із цим судом не беруться до уваги загальні правила тлумачення змісту правочину, що містяться в ч. 4 ст. 213 ЦК. Тобто йдеться про звуження використання підходів до  тлумачення правочину, обмеження інструментарію тлумачення. Така тенденція простежується і в судовій практиці. Так, у постанові КЦС ВС від 22.03.2023 у справі № 595/731/21 визначені межі тлумачення заповіту за його об’єктом. Якщо на час відкриття спадщини спадкодавцю не належала частка у спільній частковій власності, а належав окремий об’єкт нерухомості, складений заповіт щодо спадкування частки у  спільній частковій власності втрачає чинність, тому спадкоємці за  законом набувають право на спадкування частки у спадковому майні. Оскільки текст заповіту щодо прав на частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд є чітким та зрозумілим, на час відкриття спадщини право на вказану частину житлового будинку за спадкодавцем припинено у зв’язку з поділом вказаного будинку; воля щодо житлового будинку у  заповіті не  висловлена, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для тлумачення заповіту. Тобто у  випадку, якщо об’єкт нерухомого майна, визначений у заповіті, за життя спадкодавця юридично змінився, зокрема у  зв’язку із  поділом, здійснити ідентифікацію цього об’єкта шляхом тлумачення заповіту неможливо. Така позиція судових інстанції має сприйматися критично, оскільки нівелює можливість спадкування з модифікацією права, що спадкується. Якщо об’єкт, первісно представляючи собою зобов’язальне право (приміром, у випадку укладання інвестиційного чи іншого договору з придбання об’єкта нерухомого майна, яке буде створено у майбутньому), або частку у спільній власності, згодом «модифікується» у нерухоме майно, квартиру чи  будинок, яка потреба у  зведенні формального «китайського муру» між цими об’єктами, хоча по суті об’єктом правовідносин виступає один? Аргумент, що заповідач, знаючи про це, не вніс за життя відповідних змін до заповіту, а значить, вже перестав розраховувати на нього взагалі, переходячи до спадкування за законом, видається певним викривленим баченням волі заповідача. Адже у цих ситуаціях модифікація права виступає цілком природнім процесом, на яке у плані динаміки спадкового правовідношення і розраховував заповідач, складаючи заповіт. Це значить, що правовий ефект заповіту, навіть у випадку модифікації права, створюється саме для вказаного у ньому спадкоємця, а не для будь-якої іншої особи, у тому числі і спадкоємця за законом. Тому судова практика щодо встановлення межі тлумачення заповіту за його об’єктом у випадку модифікації права на нього повинна бути скорегована як така, що деформує принцип свободи заповіту.

Майже системною, неодноразово повторюваною є позиція Верховного Суду про визначення меж тлумачення заповіту таким чином, що  при тлумаченні не допускається пошук волі заповідача, яка не знайшла відображення у тексті самого заповіту, а також не допускається внесення змін у зміст заповіту, який є особистим розпорядженням фізичної особи щодо належного їй майна, яким вона відповідно до законодавства має право розпоряджатися на  момент укладення заповіту. Cуд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту, що може спотворити волю заповідача. Метою тлумачення є з’ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малось на увазі, а тому тлумачення заповіту судом не повинно замінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. У такій позиції судових інстанцій є своя логіка, зумовлена необхідністю збереження волі заповідача і охорони свободи заповіту. Але, на нашу думку, такий підхід занадто збіднює інструментарій тлумачення при спадкуванні і не відповідає засадам свободи заповіту. Тим більше, відсутні належні доводи з приводу виключно обмежувального тлумачення змісту заповіту і відмови від пошуку дійсної волі заповідача. У зв’язку з цим постає питання про застосування доповнювального тлумачення заповіту. Власне потребує дослідження обсяг поняття «тлумачення заповіту» крізь призму підстав застосування обмежувального чи розширювального тлумачення. Відповідно чи є можливим у рамках тлумачення заповіту також і його поповнення, зокрема у разі його пробільності, недомовленості, виправлення помилок. Якщо є підстави наполягати на широкому тлумаченні заповіту, то це дозволить у більш широкому контексті моделювати волю заповідача, з тим, щоб результат тлумачення у найбільшій мірі відповідав його волі. У цьому плані важливим є врахування іноземного досвіду, де розділяється власне тлумачення і інтерпретація заповіту. У першому випадку із заповіту усуваються неточності, протиріччя, помилки, інші дефекти, що робиться із використанням тексту заповіту, у другому випадку, за відсутності у тексті заповіту таких положень, суб’єкт інтерпретації самостійно «добудовує» ймовірну волю заповідача у розрізі конкретних обставин, здійснюючи по суті доповнювальне його тлумачення. Чи існує у рамках існуючого в Україні цивільно-правового регулювання можливість застосування і тлумачення, і інтерпретації заповіту як розширеного варіанта тлумачення? Вважаємо, що  наполягати на виключно негативній відповіді немає підстав, хоча в національних спадково-правових реаліях складність застосування доповнювального тлумачення заповіту як методу є підвищеною з причин відсутності законодавчо встановлених правил і презумпцій тлумачення щодо ймовірної волі заповідача. Приміром, доцільно передбачити, з урахуванням правила про переважний характер спадкування за заповітом (частини 1, 2 ст. 1223 ЦК), що у випадку спору між спадкоємцем за цим заповітом і іншим спадкоємцем (за законом), тлумачення заповіту здійснюється на користь спадкоємця за цим заповітом.

Тлумачення заповіту як спосіб захисту

У ст. 16 ЦК серед перелічених способів захисту не  вказано такого способу, як тлумачення заповіту або  ж іншого правочину сфери спадкового права. Однак це не виключає існування такого способу, з огляду на можливість існування спору про тлумачення заповіту між спадкоємцями. Тлумачення заповіту слід розглядати як спеціальний спосіб захисту прав спадкоємців, який має визначальні особливості, об’єктивно зумовлені специфікою спадкового права.

При цьому слід ураховувати дві можливі модифікації тлумачення заповіту як способу захисту:

— тлумачення заповіту як самостійний спосіб при розгляді судом однойменної позовної вимоги. При цьому не виключається, що у позові, поряд із вимогою про тлумачення заповіту, можуть бути викладені і інші позовні вимоги, наприклад, про визнання права власності в порядку спадкування, про визначення додаткового строку для прийняття спадщини;

— тлумачення заповіту судом при розгляді інших позовних вимог, що випливають із спадкових правовідносин, пов’язаних із заповітом.

У судовій практиці визнається існування двох варіантів тлумачення заповіту. Так, у постанові КЦС ВС від 23.02.2022 у справі № 474/454/18 зазначено, що тлумачення заповіту може здійснюватися як при розгляді власне позовної вимоги про тлумачення змісту заповіту, так і, зокрема, при розгляді позовної вимоги про визначення додаткового строку для прийняття спадщини; з урахуванням того, що зміст заповіту може містити розпорядження про призначення спадкоємця (спадкоємців) та/або визначення спадкового майна (спадщини), то і тлумачення змісту заповіту може здійснюватися щодо таких розпоряджень заповідача. Тлумачення заповіту може здійснюватися як при розгляді справи з такими позовними вимогами, так і при розгляді справ щодо спадкування без заявлення таких позовних вимог, що  не буде виходом судами за межі позовних вимог. Верховний Суд вказав, якщо до предмета доказування по цій справі відноситься визначення спадкової маси при спадкуванні за законом, що, серед іншого, вимагає з’ясування обсягу майна, спадкування якого відбувалося за заповітом, судам слід було розтлумачити заповіт та визначити спадкову масу. Але у цій справі Верховний Суд виклав низку досить суперечливих, а іноді і відверто помилкових суджень щодо визначення складу спадкової маси.

84. В той же час слід враховувати, що спадкодавець не може заповідати майно, власником якого він не є.

85. Частиною першою статті 1236 ЦК України визначено, що заповідач має право охопити заповітом права та  обов’язки, які йому належать на  момент складення заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть йому належати у майбутньому.

86. Згідно з частиною першою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

87. Відповідно до  частини другої статті  215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

88. Отже, заповіт визнається нікчемним в частині заповідання майна, власником якого заповідач не був і не мав права охопити заповітом права, які йому не належать (пп. 84 — 88 постанови КЦС ВС від 01.05.2024 у справі № 501/4300/19).

Наведені тези не  враховують природу заповіту і не відповідають ч. 1 ст.  1236 ЦК України. Власне, ні належність майна, вказаного у  заповіті на  праві власності або на іншому праві, ні можливість набути майно у власність у майбутньому або відсутність такої можливості у заповідача жодним чином не впливають на дійсність заповіту. Заповідач може включити до заповіту будь-які розпорядження щодо спадкового майна, складу спадщини і в цьому й полягає свобода заповіту. І ні про яку недійсність, а тим більше нікчемність заповіту щодо майна, яке не належало, та й не могло належати заповідачу, не йдеться. Більше того, такий заповіт буде дійсним, але оформити спадкові права спадкоємці не зможуть у зв’язку із неможливістю документального підтвердження права власності або іншого права спадкодавця на вказане майно.

Список використаної літератури:

• Печений О. П. Втрата чинності заповітом. Тлумачення заповіту. Вісник Академії правових наук України 2010. № 4. С. 128-137.
• Печений О. П. Реалізація деяких видів забезпечення виконання зобов’язання у русі спадкових правовідносин. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Сер. ПРАВО. 2024. Вип. 84. Ч. 1. С. 367, 368.
• Спадкове право крізь призму судової практики. Монографія / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. Х.: ЕКУС, 2022. С. 377.

ВІСНИК НААУ № 9 (104)