21 травня 2025 року, після судового засідання, обвинувачений Димитрій Сидор дозволив собі публічну заяву, яка викликала обурення не лише серед правників, а й серед частини вірян Закарпаття. У своїй промові він намагався виправдати вживання слів «безбожник», «сатаніст», «антихрист» — не як образи, а як нібито «риторичні євангельські терміни». При цьому звинуватив українське суспільство в «маловірності», а працівників правоохоронних органів — у «незнанні Євангелія». Ключове питання не в релігійній лексиці. Йдеться про контекст: слова були використані не в духовному середовищі, а в публічному просторі з чітким політичним і ідеологічним забарвленням, що межує з розпалюванням ворожнечі. Законодавство гарантує свободу слова, але не дозволяє прикривати дискримінацію чи зневагу релігійною оболонкою. Права людини — це не тільки право говорити, а й відповідати за сказане, якщо воно посягає на гідність інших. Цинічне використання Євангелія для легітимізації агресивної риторики — це не віра. Це спроба сховати політичну пропаганду за рясою. Можливо, настав час розділяти проповіді від політичних заяв. Бо там, де закінчується духовність — починається маніпуляція.
Ім’я протоієрея Димитрія Сидора вже давно стало символом духовного обману, фарисейської дволикості та політичної зради, завуальованої під рясу. Цей чоловік — не просто діяч з церковного середовища; це один із тих, хто десятиліттями підривав єдність українського народу, прикриваючись кадилом, а насправді — служачи не Богові, а інтересам Москви. Його виступи — не проповіді, а політичні декларації в рясі. Його мовлення — не слово пастиря, а лукаве шепотіння змія, що сіє зневіру, розпалює ворожнечу й підводить слухачів до краю братовбивства.
Димитрій Сидор не вперше намагається створити собі образ «мученика за віру». Але це — облудна вистава. Бо страждає він не за Христа, не за істину, не за правду Євангелія, а за вірність Кремлю. Він хоче виглядати, як переслідуваний священник, та насправді його викривають не за проповідь, а за пропаганду; не за віру, а за відданість чужому царству, яке прийшло на нашу землю зі зброєю.
Після судового засідання 21 травня 2025 року протоієрей Димитрій Сидор виступив із публічною заявою біля будівлі суду. У своєму виступі він намагався представити себе, як жертву переслідувань за віру, стверджуючи, що його проповіді є «честними, благодатними і церковними», хоча визнає, що в них використовуються терміни на кшталт «антихрист», «безбожник» і «сатаніст». Він наполягає, що така риторика є частиною євангельської традиції, але, за його словами, суд, слідчі та прокурори цього не розуміють і сприймають такі висловлювання, як щось страшне.
Сидор посилається на Закон про інформацію, стверджуючи, що кожен має право на свою точку зору, яка не може бути підсудною, і що її не потрібно доводити, як правильну чи справедливу. Він також висловлює обурення тим, що в Україні, на відміну від Європи та Америки, священників судять за проповіді, що, на його думку, свідчить про нецерковність і маловір’я українського суспільства. Зокрема, він висловлює здивування, що в СБУ, прокуратурі та поліції є люди, які, за його словами, не знають Євангелія.
Загалом, у своєму виступі Димитрій Сидор намагається представити себе, як переслідуваного за віру, хоча його висловлювання містять елементи, які можуть бути сприйняті як розпалювання ворожнечі та політична пропаганда.
У своєму публічному виступі, зробленому біля будівлі суду, фігурант намагається видати себе за гнаного проповідника, прикриваючися високими словами й буцімто духовними термінами. Проте ретельний аналіз його промови викриває не пастиря, а вправного демагога, котрий зловживає церковною лексикою для захисту власних сумнівних дій.
З перших же слів він намагається надати власним висловлюванням священного ореолу, заявляючи, що його проповіді «чесні, благодатні і церковні». Тут ми маємо справу з типово маніпулятивним прийомом – самонаділеним авторитетом. У церковній традиції жодна проповідь не є «благодатною» за замовчуванням, лише тому, що її виголосив священнослужитель. Проповідь мусить відповідати канонам, бути сповненою пастирської розсудливості, нести любов і правду Христову, а не агресію чи емоційне цькування. Якщо ж «проповідь» перетворюється на інструмент зневаги, приниження та розпалення ворожнечі, вона перестає бути благовістям і стає карикатурою на служіння Слова Божого.
Особливо небезпечною є спроба знецінити гучні й вкрай агресивні терміни на кшталт «антихрист», «сатаніст», «безбожник», пояснюючи їх лише «євангельською риторикою». Це не просто легковажне пояснення – це цілеспрямована спроба уникнути відповідальності за образливі й деструктивні висловлювання, що в умовах війни й суспільної напруги мають значення не лише моральне, але й юридичне. В історії Церкви ніколи не було прийнято так легковажно кидатися подібними звинуваченнями, особливо щодо людей, які не є членами духовенства, а тим більше – у публічному просторі.
Зухвалою є також його апеляція до Конституції та Закону про інформацію, в якій він, маніпулюючи юридичними формулюваннями, намагається представити власну «точку зору», як недоторканну святиню. Але ж свобода слова не є індульгенцією для наклепу, нетерпимості чи словесної агресії. У церковному вченні ясно сказано: «Усе мені дозволено, але не все корисно» (1 Кор. 6:12). Людина, яка ховається за світським правом, щоб уникнути відповідальності за духовну провину, не заслуговує на роль духовного вчителя.
Особливий виклик для гідності нашого суспільства – його спроба подати себе мучеником і жертвою буцімто антихристиянської держави. Заява, що «в Європі й Америці не судять священників за проповіді, тільки в Україні», є нічим іншим, як перекрученням. Ідеться не про переслідування за віру, а про спробу уникнути відповідальності за проповіді, які, замість слова Божого, несуть гнів, агресію й потенційно – підбурення. Це гра в жертву, класична тактика для отримання емоційного капіталу замість раціонального захисту.
Остаточним падінням моралі стає зневажливий випад у бік СБУ, прокуратури й поліції, які, на його думку, «не знають Євангелія». Подібне висловлювання – це не просто зверхність, це відкрите приниження державних інституцій, що в нинішній час є не лише безвідповідальним, а й небезпечним. Священник, за словом апостола Павла, має молитися за владу, благословляти мир, а не провокувати зневагу до легітимних органів держави.
Цей виступ – не вияв пастирської мужності, а приклад словесного жонглювання, приправленого псевдодуховним тоном, але позбавленого духу істини. Істинний пастир не ховається за вигаданою риторикою й не перекручує закон Божий, щоби оправдати себе. Те, що ми чуємо, — це не слово Христове, а риторика людини, яка намагається зманіпулювати довірою простодушних.
Коли вживаються слова «антихрист», «безбожник», «сатаніст» – не в богословському розрізненні духів, а як ярлики на конкретних людей, то це вже не свідчення віри, а риторика ненависті. Це не захист істини, а інструмент дискредитації. Такі висловлювання можуть мати не лише духовну шкоду, а й політико-правові наслідки. Християнин завжди розрізняє гріх і грішника. І тим більше – священник, що має бути пастирем, а не суддею.
Коли ж духовна особа починає цитувати законодавство – не для дотримання, а щоб прикрити безвідповідальність; коли говорить про свободу слова, щоб уникнути відповідальності за зневагу, наклепи, агресію – це вже не пошук істини, а виправдання розбрату. Церква не живе за принципом «усе дозволено», бо справжня свобода – у правді, а не у свавіллі.
Нарешті, спроба виставити себе жертвою системи, євангельським мучеником – у той час як суть проблеми не у вірі, а у закликах до ворожнечі, приниженні інших і образах держави – є відверта підміна дійсності. Це не покора перед волею Божою, а пиха і образа, замасковані під благочестя. Це не хрест, а театралізована поза.
Священник, що дозволяє собі публічно зневажати представників держави, – забуває про заклик молитися «за царя, і за всіх, хто при владі» (1 Тим. 2:2). Він не свідчить про правду, а сіє хаос. Гординя і презирство – не євангельські чесноти.
Усе це – словесне жонглювання, змішування святого й буденного, маніпулювання термінами, прикриття ворожнечі цитатами з Євангелія. Священник, що замість хреста бере в руки словесну палицю, – вже не пастир, а бунтівник. І його слова – не проповідь, а крик людської злості, замаскованої під благочестя. Таке мовлення не благословляє, а роз’єднує. Воно не веде до Христа, а відвертає від Нього.
Суть справжнього благовістя – не в агресивній полеміці, не в пошуку ворогів і не в декларативному прокльоні «темних сил», а у свідченні світла Христового. Коли ж священник, прикриваючись авторитетом Святого Письма, вживає його не з метою просвітлення, а з метою розпалювання розбрату – він не тільки викривляє богонатхненне слово, а й чинить духовне насильство над слухачами. Саме це й відбулося у випадку, який Ви згадали.
Цитати з Нового Завіту – навіть якщо вони звучать знайомо, навіть якщо мають своє джерело в богонатхненному тексті, – не можуть бути використані без глибокого осмислення їхнього духовного, метафізичного значення. Бо слово Христове – це не інструмент політичної боротьби, не клеймо для опонентів, не арсенал звинувачень. Це – світло істини, що освячує серце, навертає душу, виводить із пітьми до життя.
Коли ж хтось, називаючи себе пастирем, вириває ці слова з контексту одкровення, і вкладає в них сенс політичного таврування, земного осуду, суспільної ворожнечі – він тим самим чинить духовну підміну. У Євангелії поняття «антихрист», «вовки в овечій шкурі», «лукаві» мають не буквально-політичне значення, а метафізичне – вони про боротьбу духів, про розрізнення істини й оманливих форм зла, а не про призначення «винних» серед опонентів у поточних суспільних подіях.
Тож коли ці терміни використовуються для цькування, для розділення серед мирян, для підбурювання до ворожнечі проти конкретних осіб або груп – це вже не Слово Боже, а його осквернення. Це не апостольське повчання, а підміна благодаті політичним фанатизмом.
Більше того – священник, який звертається до Писання, щоб виправдати свої образи, гнів і ворожість, – чинить духовне лукавство. Бо ж сам Господь застерігав: «Зі слів своїх виправдаєшся, і зі слів своїх будеш засуджений» (Мт. 12:37). А апостол Павло ясно навчає: «Слово ваше нехай буде завжди приємне, приправлене сіллю» (Кол. 4:6) – тобто зважене, миротворче, спасенне.
Коли ж воно стає зброєю для розпалювання ненависті – воно більше не слово апостольське, а інструмент гордині. І тоді пастир перестає бути глашатаєм Царства Божого, а стає збурювачем, який сіє замішання серед пастви.
Ось тому ми й кажемо: священник, який у своїх промовах замість хреста бере до рук словесну палицю, вже не є пастирем Христовим. Він – бунтівник, який під виглядом ревності чинить розділення. І слово його – не євангельське, а антиєвангельське.
Таїнство священства дане для спасіння, не для наклепу. Дар проповіді – для навернення, не для приниження. І той, хто зловживає цим даром, має дати відповідь не перед людьми, а перед Самим Господом, Який «знає серця» (Діян. 15:8) і не терпить святотатства під маскою ревності.
Бо не можна служити Любові – через ненависть. Не можна прославляти Христа – обпльовуючи ближніх. Не можна прикликати Духа Святого – словами, що сіють розбрат.
Це не проповідь – це осквернення проповіді. І обов’язок кожного сумління – не мовчати, коли священство стає маскою для ворожнечі.
Той, хто постає в образі гнаного за віру, але насправді страждає не за Христа, а за свою політичну відданість – чинить обман і зневажання справжнього мучеництва. Слова його звучать без контексту, без апостольської строгості, без євангельського духу. Він не посилається на Писання, бо не шукає істини, а створює атмосферу самоспівчуття, у якій сам собі – герой, сам собі – мученик, сам собі – пророк.
Проте істинне мучеництво – це свідчення правди Христової ціною власного життя, а не вірність політичній силі, яка відома переслідуванням Церкви, придушенням свободи духу, спотворенням істини. Страждання за московську ідеологію – це не подвиг віри, а наслідок добровільного обрання земного панування замість Царства Божого. Отже – це не хрест, а ідол.
Коли ж такий промовець силкується викликати співчуття, намагаючись представити себе жертвою гонінь, водночас зневажаючи правду, принижуючи братів, розпалюючи ворожнечу, – то це не свідчення віри, а лукава гра на почуттях. Це – самопрославлення, що ховається за тінню псевдостраждання. Бо Христос сказав: «Блаженні гнані за правду» (Мт. 5:10), а не за політичну впертість чи церковну нелояльність до правди.
Таке «мучеництво» – це наслідування не апостолів, а фарисеїв, які жалілись на гоніння, прикриваючи власну жорстокість благочестивими словами. І тому така риторика, позбавлена смирення й істини, є не словом свідчення, а викривленим монологом гордині.
Священник, який зумисне використовує мову страждання, щоби сховати свою політичну заангажованість, не несе світло, а творить пітьму. Не веде за Христом, а кличе назад, у тінь духовного рабства. І така поведінка – це зрада пастирського служіння, зневага до мучеників істинних і ляпас Церкві, яка покликана бути вісницею миру, а не ареною ідеологічного театру.
Бо не той є мучеником, хто гучно скаржиться на переслідування, а той, хто мовчки, з любов’ю і правдою до кінця залишається вірним Господу.
Поведінка особи, що намагається зображати з себе страждальця за Христа, заслуговує не жалю, а викриття. Бо насправді – це не страждання за віру, а банальна гра в жертву. Не за Євангеліє його «переслідують», а за політичну відданість чужій державі, яка розпочала війну й роздирає українську землю. Але він, із лицемірною вправністю, намагається подати себе як мученика, якого буцімто гнобить «безбожна держава» лише за те, що він «проповідував».
Це – відверта маніпуляція. Бо де та проповідь? Де апостольське слово, що закликає до миру, покаяння, правди, прощення? Натомість – словесне жонглювання, змішування святих євангельських образів із земною, спотвореною політичною пропагандою. Слова, вирвані з контексту, без жодних цитат, використані не як шлях до серця, а як зброя для ворожнечі. Вони не ведуть до Бога, а мобілізують емоції – щоб викликати гнів і підозру до власної країни, до власного народу.
Саме ці слова, попри походження з Писання, використано лукаво – не задля просвітлення, а задля розпалення ворожнечі. В Євангелії вони мають метафізичний сенс: про боротьбу світла й темряви, про внутрішнє розділення серця, про хрест духовний. Але тут усе спотворено – трансформовано у земну полеміку. Їх ужито так, щоби створити ефект: «ось, дивіться, мене судять за Слово Боже». Та це неправда. Його критикують не за Слово, а за обман, за ворожнечу, за апологію агресора, за спробу перенести в український простір московський мрак.
Це не проповідь, а риторика підміни. Це не віра, а маска віри. Це не пастир, що стоїть із хрестом, – а політичний актор, який прикривається Євангелієм, щоби не відповідати за свої вчинки.
Священник, який добровільно бере участь у розпалюванні ненависті, що сіє зневіру, розкол, відчуження між людьми – сам себе виключає з пастирського служіння. Бо пастир – це той, хто кладе душу за вівці. Не той, хто розриває стадо надвоє і оголошує себе мучеником, щоб уникнути відповідальності за свою політичну зраду.
Таке лукаве «мучеництво» є блюзнірством. І коли така особа скаржиться на «гоніння», то це не знак її святості, а ознака втрати міри – втрати богобоязності, розсудливості, сорому. Бо справжній мученик мовчки страждає за істину, а не влаштовує спектакль на камеру.
Він не говорить – він кричить. Але не слово Боже, а особисту образу, прикриту євангельськими уривками. Він не свідчить, а торгує образом страждальця. І ця торгівля – найганебніше з усіх відступлень, бо зловживає святим для оправдання свого зрадництва.
Істина єдина: пастир, який проміняв Хрест на партійний прапор, перестає бути пастирем. Священник, який рясу обертає на щит політичного сепаратизму, – уже не свідок Христа, а чинник розколу. І коли такий, як Сидор, говорить про Євангеліє, вириваючи з нього слова, щоб осудити Україну, він чинить святотатство – бо бере вуста для імені Божого, а промовляє духом темряви.
Нехай не зводить з пантелику ця гра в мучеництво: це не Голгофа, а маскарад. Не Христові сліди, а фарисейська тінь. Справжнє ж мучеництво – це мовчазне, смиренне свідчення в істині. А те, що демонструє Сидор, – це зрада, замаскована під благочестя, і духовна отрута, яка вбиває довірливу душу.
Хай же буде ясно: той, хто сіє ворожнечу під видом проповіді, той, хто розриває паству за вказівкою окупанта – не священник, а вовк. І Церква має право, а держава – обов’язок назвати речі своїми іменами. Бо мовчання у такому випадку – уже не терпимість, а співучасть.
Євгеній Кузнєцов,
історик,
Голова Союзу воїнів-добровольців