УКРАЇНА ЛГБТ ЛОЯЛЬНА ДЕРЖАВА?

Україна впевнено крокує до суспільства рівних можливостей, долаючи історичні стереотипи та упередження. Становлення демократичної держави нерозривно пов’язане з дотриманням прав людини, зокрема й прав представників ЛГБТ-спільноти. Цей шлях непростий, адже корені упередженого ставлення сягають як радянського минулого, так і традиційного клерикалізму. Проте з кожним роком Україна демонструє позитивні зміни, поступово наближаючись до стандартів сучасного демократичного світу.

Повномасштабна російська агресія торкнулася кожного в Україні. Після лютого 2022 року частина людей приєдналася до лав Збройних Сил України (ЗСУ), частина пішла добровольцем, щоб забезпечувати потреби військових і мирних жителів, а інші були змушені залишити свої домівки та будувати своє життя в нових містах, регіонах чи навіть країни. І дехто все це пережив. Війна також торкнулася ЛГБТ+ людей. Вони теж служать в армії, є волонтерами, переживають різноманітні виклики війни, мріючи про майбутнє.

Поки клята Росія посилює анти-ЛГБТ-законодавство, використовуючи дискурс «захисту традиційних цінностей» для виправдання своєї військової агресії проти славетної України та навмисно шукаючи, ув’язнюючи та катуючи членів ЛГБТ-спільноти на окупованих територіях України, українське суспільство є рух до більшого залучення та прийняття ЛГБТК+ людей.

Російські ЗМІ неодноразово маніпулюють темою ЛГБТ-військових. Цього разу ширяться повідомлення про те, що в Україні більше нема з ким воювати, тому вербують геїв, лесбійок і трансгендерів. Російське суспільство характеризується нетерпимістю та гомофобією, вважаючи представників ЛГБТ-спільноти «збоченцями», людьми, які не варті поваги. ЛГБТ в Росії часто піддаються дискримінації, за яку винні, згідно із законом, не можуть бути притягнуті до відповідальності.  Говорячи про ЛГБТ, пропагандисти звертають увагу виключно на їх сексуальну орієнтацію, закреслюючи той факт, що гомосексуальні люди можуть бути фахівцями в різних сферах, як і гетеросексуали.

Зокрема, у військуЛГБТ-люди давно служать в українській армії і, зокрема, захищають кордони України з початку російсько-української війни, у 2014 році. Конституція  визначає, що «всі люди є вільними і рівні у своїй гідності і правах права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними». Під час призову військкомати не питають про сексуальну орієнтацію, бо за нею не відбирають до армії. Навпаки, те, що цьому буде приділено додаткову увагу, можна вважати дискримінацією.

В українському суспільстві, як і в армії, досі існують певні проблеми з булінгом чи нетерпимістю до ЛГБТ. Незважаючи на це, українські воїни ЛГБТ виконують свій обов’язок із захисту держави. Маніпуляції російської пропаганди про те, що в Україні «немає кому служити» – це бажання, яке видають за реальність.

Російська пропаганда неодноразово вдавалася до фейків, спрямованих на дискредитацію України, зокрема щодо ЛГБТК+ спільноти. Наприклад, мерзотна пропагандистка Ольга Скабеєва у своїй програмі заявила, нібито президент України Володимир Зеленський за наказом президента США Джо Байдена відправив на Донбас «колони українських гомосексуалістів». Подібні твердження є не лише абсурдними, але й спрямованими на підрив іміджу України на міжнародній арені.

Варто зазначити й те, що, на превеликий жаль, я к і в багатьох інших країнах, гендерно неконформні люди та ЛГБТ+ спільнота в Україні все ще стикаються із системною дискримінацією. Серед ключових викликів – злочини на ґрунті ненависті, відсутність можливості реєстрації одностатевих шлюбів, дискримінація на ринку праці та в інших сферах.

За даними організації ILGA-Europe, у 2022 році Україна займала 39-те місце серед 49 європейських країн за рівнем правової бази для забезпечення прав ЛГБТК+ людей. Водночас слід зазначити, що жодна країна, включена до цього рейтингу, не досягла 100% показника забезпечення рівності.

Ситуація в Україні є подібною до інших країн, які входили до складу так званого «соціалістичного блоку». Проте в деяких аспектах Україна демонструє прогрес. Наприклад, рівень включеності ЛГБТ+ спільноти в Україні становить 19%, що є кращим показником, ніж у таких країнах ЄС, як Польща (12%) та Румунія (18%). До п’ятірки лідерів входять: Бельгія (77,37%) і Данія (76,54%), Іспанія (74,10%), Фінляндія (70,62%) та Ісландія (70,62%). При цьому найгірші показники зафіксовані у: Білорусі (12,06%), Росії (8,45%), Вірменії (9,41%), Туреччини (4,00%) та Азербайджану (2,41%)

Серед найважливіших подій в Україні, які відбулися останнім часом, у звіті відзначено ратифікацію Стамбульської конвенції у червні 2022 року, а також звернення Володимира Зеленського до Прем’єр-міністра розглянути можливість юридичного визнання одностатевих пар після відповідного петиція подолала поріг у 25 тисяч підписів. Про це ми детально розповімо нижче. Серед негативних факторів у звіті – висловлювання Олексія Арестовича (імовірно, латентного гея) про ЛГБТ, зокрема, назвавши їх «людьми з девіацією», а також гомофобні заяви міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа.

Попри це важливо оцінювати динаміку змін у сфері захисту прав ЛГБТ+ спільноти в Україні. Хоча виклики залишаються, позитивні зрушення є очевидними. Зростання видимості ЛГБТ+ людей у суспільстві сприяє формуванню більш інклюзивного середовища, що дозволяє закладати основу для подальшого прогресу у боротьбі з дискримінацією та забезпеченні рівності, зокрема й в лавах ЗСУ.

Першим із військовослужбовців Збройних сил України, який виступив публічно, був Віктор Пилипенко у 2018 році. Пилипенко також заснував громадську організацію «Українські військові ЛГБТ за рівні права». Хоча гомосексуалізм був декриміналізований після здобуття Україною незалежності в 1991 році, де-факто люди часто приховують свою сексуальну орієнтацію через страх бути засудженими. Ця ситуація нагадує суперечливу американську політику  «не питай, не кажи» або DADT, яка існувала з 1993 по 2011 рік. DADT дозволяла геям служити в армії за умови, що вони не будуть розкривати свою сексуальну орієнтацію. Хоча це виглядало, як прогресивна політика, на практиці це призвело до «полювання на відьом» та завдало шкоди груповій динаміці .

Тоді в Україні на правовому/декларативному рівні ситуація з ЛГБТ+ людьми в армії була більш вигідною для негетеронормативних людей, ніж у США. Станом на 2024 рік ЛГБТК+ люди в Україні служили щонайменше в 52 підрозділах. А перший камінг-аут відбувся лише через 27 років після здобуття Україною незалежності та через чотири роки після початку російської агресії. Чому так пізно?

Смерть ЛГБТ-солдатів в Україні виявила нерівність. Вони не мають таких же прав, як їх гетеросексуальні побратими. Гей-шлюби досі є незаконними, тобто, коли ці солдати гинуть, їхні чоловіки не мають права вирішувати, що станеться з їхніми тілами, і вони не мають права на державну підтримку.

Ставлення до прав ЛГБТ надзвичайно змінилося за останнє десятиліття, оскільки Україна прийняла європейські цінності, хоча багато хто все ще дотримується соціально консервативних та навіть гомофобних поглядів. Наявність відкритих геїв, які воюють та  гинуть на передовій, ще більше кинула виклик упередженням людей. Але істотні зміни побачити важче. Водночас ЛГБТ-солдати повідомляють про знущання та переслідування у своїх підрозділах.

Велику роботу для підвищення видимості ЛГБТ-солдатів на передовій зробив Віктор Пилипенко, перший відкритий гей-військовий в українській армії, який оприлюднив свою сексуальність у 2018 році. Він якбойовий медик створив онлайн-спільноту, заохочуючи бійців ділитися своїм досвідом в Instagram, після того, як помітив, що коли він розповідав людям, яких він рятував із маленьких прифронтових сіл, що він-гей, вони часто ставали більш прийнятними.«Ставлення людей змінюється, тому що вони чують наші історії. Наприклад, у Києві багато солдатів-геїв керують системами протиповітряної оборони, і люди їм дуже вдячні», – сказав він.

Віктор визнає, що його, як би це не було парадоксально, а навіть й божевільно,  громаді протягнув руку допомоги Володимир Путін, який, захопившись просуванням традиційних сімейних цінностей, зробив гомофобію частиною своєї ідеології. Українці хочуть протистояти йому будь-якими способами. «Це війна цінностей, і люди розуміють, що якщо ми хочемо продовжити нашу інтеграцію в Європу, вступити в ЄС, вступити в НАТО, то ми повинні прийняти ліберальні цінності», – сказав Віктор.

ЛГБТ-солдати та активісти тепер приходять до думки, що війна може не дати вікна для змін, на які вони сподівалися.

Між тим цей процес вже запущено. Переважна більшість (68,3%) респондентів вже позитивно ставляться до участі ЛГБТ-бійців у захисті від російської військової агресії. Лише 7,1% відповіли, що почуваються негативно.Тим часом у Росії Верховний суд країни в листопаді 2023 року визнав «міжнародний громадський ЛГБТ-рух», який не існує в природі та в космосі,  «екстремістською організацією» і заборонив всю його діяльність. Відтоді було зафіксовано кілька випадків засудження осіб за «екстремізм» за демонстрацію символіки ЛГБТ на Росії.

Відмінності у громадській думці між Україною та Росією щодо прав ЛГБТ+ осіб та перспективи впровадження громадських партнерств демонструють суттєві соціокультурні та політичні контексти, які значно впливають на розвиток прав людини в обох країнах. Україна, незважаючи на свою соціокультурну спадщину, продовжує шлях до змін, поступово наближаючись до європейських стандартів у галузі прав людини. Це особливо видно у ставленні до ЛГБТ+ спільноти, де в останні роки спостерігається певний поступовий прогрес. Зокрема, в Україні все більше людей — особливо серед молоді — відкрито підтримують ідеї рівності та правового визнання громадських партнерств, зокрема для одностатевих пар. Київ, Львів, Одеса, інші великі міста ставали осередками активних правозахисних ініціатив, які сприяють формуванню сучасної, більш толерантної соціальної парадигми.

Ставлення до ЛГБТ+ спільноти в Україні не є однозначно позитивним і залишається контроверсійним, але відзначити слід значний прогрес серед молодших поколінь, що володіють більшою відкритістю до різноманіття та рівності. Це покоління, яке зростає в умовах глобалізації та інформативної революції, все більше і більше сприймає ідеї толерантності як невід’ємну частину своєї ідентичності. Успіхи в правовому плані, навіть якщо вони поки що не стосуються легалізації громадських партнерств, все ж дають надію на подальші зміни. Різноманітність поглядів, що панує в українському суспільстві, стимулює його рух до демократичних цінностей, в тому числі — до визнання прав ЛГБТ+ спільноти.

Терористична Росія знаходиться на шизо-фашистському та репресивному шляху. За останні роки вона не лише не продемонструвала прогресу в напрямку визнання прав ЛГБТ+ осіб, а й у багатьох випадках посилила антигомосексуальну риторику, прийнявши закони, що прямо обмежують будь-яку громадську дискусію на цю тему. Закон про заборону «пропаганди нетрадиційних сексуальних відносин серед неповнолітніх», прийнятий у 2013 році, став символом зусиль держави маніпулювати громадською думкою, створюючи атмосферу страху і стигматизації. У Росії ЛГБТ+ особи стикаються з жорстоким соціальним тиском і навіть з переслідуваннями, що підкріплюються державними медіа та іншими органами, які активно поширюють гомофонні наративи. Це стає основною складовою внутрішньої політики, що в свою чергу посилює відчуження ЛГБТ+ осіб від суспільства та перешкоджає розвитку будь-яких ініціатив щодо їх правового визнання.

На фоні цього гнітючого політичного клімату, в Росії не існує навіть теоретичних можливостей для легалізації громадських партнерств. Влада, сприяючи гомофобії на рівні державних інститутів і підтримуючи старі радянські стереотипи, практично закрила всі двері для розвитку будь-яких цивільних прав для одностатевих пар.

Система, побудована на авторитаризмі, не допускає навіть публічних дебатів про права ЛГБТ+ осіб, а тим паче — про можливість громадських партнерств. Соціальна злагода в Росії в питаннях гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації залишатиметься на застарілих позиціях, вражених традиціоналізмом і релігійною риторикою, принаймні до того часу, поки не відбудуться глибинні зміни на політичному і культурному рівнях.

Таким чином, хоча обидві країни мають спільні історичні корені та схожі соціокультурні процеси, Україна показує значно більшу готовність до змін у контексті прав ЛГБТ+ осіб і можливості для легалізації громадських партнерств. Росія ж, через свою політичну систему і соціальну консервативність, залишається на шляху ізоляції, втрачаючи важливі соціальні й культурні можливості для розвитку толерантності та людяності в рамках глобальних тенденцій.

Різниця в підходах до громадських партнерств між Україною та Росією не лише відображає поточні соціально-політичні реалії, а й визначає їхній потенціал на майбутнє. Україна, незважаючи на перешкоди, активно шукає можливості для прогресу у галузі прав людини, зокрема в питаннях, що стосуються ЛГБТ+ спільноти. Зокрема, громадські партнерства, хоча й не легалізовані в країні, залишаються предметом обговорення і підтримки серед значної частини громадськості, зокрема серед молоді та ліберальних груп. Уряд і правозахисні організації активно працюють над підвищенням рівня обізнаності та підтримки прав ЛГБТ+ осіб, зокрема шляхом організації публічних заходів і кампаній, таких як Київ Прайд. Поступово зростає й розуміння необхідності змін, що в кінцевому підсумку може призвести до запровадження громадських партнерств або інших форм правового визнання одностатевих пар.

На відміну від цього, Росія залишається на шляху жорсткої політичної реакції, де питання прав ЛГБТ+ осіб втрачають будь-яку можливість для дискусії чи легалізації. Антигомосексуальні закони, які вводяться та підтримуються владою, забезпечують соціальну й правову ізоляцію ЛГБТ+ спільноти, а також забороняють будь-які форми обговорення чи підтримки громадських партнерств. Тому в Росії на політичному рівні перспектива реалізації громадських партнерств є абсолютно нереалістичною в найближчій перспективі, оскільки громадська думка фактично замкнута в рамках жорстокої гомофобії, нав’язаної владними структурами та релігійними інститутами. Законодавчі зміни, які можуть мати місце у Росії, спрямовані на посилення контролю і репресій щодо ЛГБТ+ осіб, а не на їхнє визнання чи рівність.

Таким чином, хоча на рівні громадської думки Україна зазнала певних змін, все ж не можна говорити про повну адаптацію суспільства до ідеї легалізації громадських партнерств. Водночас Росія продовжує залишатися у глибокому ідеологічному застої, де саме питання прав ЛГБТ+ осіб заборонене та вважається темою для суспільного виключення. Українська перспектива, хоч і складна, відкриває більше можливостей для змін на рівні суспільства і правозахисту, ніж це є в Росії, де гомофобія, з одного боку, є інструментом внутрішньої політики, а з іншого – чинить серйозний соціальний і культурний вплив на перспективи розвитку країни.

Впровадження громадських партнерств і визнання прав ЛГБТ+ осіб у будь-якій країні значною мірою залежить від політичної волі влади та готовності державних інститутів пристосовуватися до змін у соціальному ландшафті. Україна, з її зростаючим прагненням до інтеграції в європейські структури, має значно більший потенціал для прогресу в цьому напрямку порівняно з Росією. І хоча українське суспільство ще далеко не досягло повної згоди щодо легалізації громадських партнерств, державні ініціативи, спрямовані на підтримку прав людини, поступово набирають силу. Після Революції Гідності та подальших євроінтеграційних кроків Україна стала відкритішою до захисту прав меншин, в тому числі і ЛГБТ+ осіб. Зокрема, хоча законодавчі ініціативи, що підтримують громадські партнерства, поки не здобули широкої підтримки в парламенті, є позитивні зрушення в культурному і правовому контекстах, що створюють ґрунт для можливих змін у майбутньому.

Одним з основних факторів, що допомагає Україні рухатися в напрямку таких змін, є підтримка західними партнерами, зокрема Європейським Союзом, який надає допомогу в реформуванні правової системи, а також сприяє створенню ліберальнішого громадського клімату. Зростаюча підтримка ЛГБТ+ прав серед української молоді, активізм правозахисних організацій та розвиток громадянського суспільства стають основою для можливих політичних і соціальних змін. З іншого боку, соціальна і культурна боротьба, яка ще триває в країні, може стати каталізатором для більш глибоких і швидких змін у законодавстві. Важливим є й те, що все більша кількість депутатів і урядовців висловлює підтримку ідеї прав ЛГБТ+ осіб, що дає надію на більш відкриту й інклюзивну політику у майбутньому.

Натомість у Росії питання легалізації громадських партнерств залишається на задньому плані. З політичної точки зору Росія, яка прагне зберігати свою консервативну ідентичність, не готова робити будь-які поступки в питаннях прав ЛГБТ+ спільноти. Різка антигомосексуальна риторика, що виходить від керівництва країни, поєднується з важкими соціальними наслідками для ЛГБТ+ осіб, створюючи атмосферу страху та нетерпимості. Жорстке законодавство, яке забороняє «пропаганду нетрадиційних сексуальних відносин», не дає жодних шансів на будь-яку прогресивну зміну в цій сфері. Російська влада, опираючись на релігійні та націоналістичні мотиви, не лише забороняє громадські партнерства, а й сприяє створенню суспільної ворожнечі до ЛГБТ+ осіб, що унеможливлює навіть публічні дискусії на цю тему. Подібні настрої закріплюються через маніпулювання громадською думкою, підтримку від медіа та урядових органів, що відображає глибоке соціальне зневаження прав меншин.

Цей контекст у Росії створює значний бар’єр для впровадження громадських партнерств, оскільки будь-яка ініціатива, навіть пов’язана з правами людини, стикається з глибоким спротивом як на державному рівні, так і серед більшості населення. Російська політична система, яка активно підтримує авторитаризм і традиціоналізм, не допускає розвитку законодавчих ініціатив, що могли б підняти питання прав ЛГБТ+ осіб, не кажучи вже про їхнє правове визнання. Тому перспектива впровадження громадських партнерств у Росії здається дуже віддаленою, поки країна залишається під впливом антіліберальних і антидемократичних процесів.

Отже, порівнюючи ситуацію в Україні та мордовській Росії, можна стверджувати, що в Україні є значно більше шансів на позитивні зміни у сфері громадських партнерств, навіть якщо ці зміни будуть відбуватися повільно. Українська громадська думка поступово адаптується до нових соціальних реалій, і навіть попри наявність певного опору, існує реальний потенціал для руху вперед. Натомість відстала Росія, завдяки своїй жорсткій політичній та соціальній системі, виглядає закритою для будь-яких змін у цьому напрямку, що робить перспективи для впровадження громадських партнерств надзвичайно малими в найближчому майбутньому.

У порівнянні України та Росії в контексті громадських партнерств і прав ЛГБТ+ осіб очевидно, що між цими двома країнами існує суттєва різниця у підходах до цього питання, що визначається як політичними, так і соціальними аспектами.

Україна, хоча й не має легалізованих громадських партнерств, демонструє позитивні зрушення у напрямку забезпечення прав ЛГБТ+ спільноти. Розвиток громадянського суспільства, зростаюча підтримка прав людини серед молоді та активізм правозахисних організацій створюють сприятливий ґрунт для можливих змін. Завдяки європейській інтеграції та поступовій зміні громадської думки, Україна може стати країною, де громадські партнерства можуть бути легалізовані в майбутньому. Попри існуючі перешкоди, країна має потенціал для прогресу в цьому напрямку.

Натомість у фашистській Росії ситуація виглядає значно гірше. Влада активно підтримує консервативні та гомофобні настрої, що унеможливлює будь-які позитивні зміни в законодавстві щодо ЛГБТ+ прав. Законодавчі ініціативи, що спрямовані на репресії та обмеження прав ЛГБТ+ осіб, а також соціальна ворожнеча, створюють атмосферу, де навіть обговорення теми громадських партнерств є неможливим. Підтримка таких ініціатив у Росії майже повністю відсутня, що робить перспективи легалізації громадських партнерств у країні дуже віддаленими.

Таким чином, попри складнощі та опір, Україна знаходиться на шляху до прогресу в правовому та соціальному визнанні прав ЛГБТ+ осіб, що відкриває можливості для впровадження громадських партнерств. У той час як Росія, з її жорстким авторитарним курсом, залишається значно відсталішою в цьому аспекті і не має реальних шансів на зміну політики щодо прав ЛГБТ+ спільноти в найближчому майбутньому.

Отже, ситуація в Україні є кращою, але ще не зовсім сприятливою. Останні роки соборна Україна демонструє важливі кроки на шляху до забезпечення рівності прав та свобод для всіх громадян, включно з представниками ЛГБТ+ спільноти. Ці зусилля є свідченням змін у суспільстві, яке поступово відходить від старих стереотипів і прагне до гармонізації свого законодавства з європейськими цінностями.

Ще у 2015 році Україна зробила значний крок уперед, заборонивши дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності в Кодексі законів про працю. Це стало першим важливим сигналом, що права людини є невід’ємною складовою національної політики.

У листопаді 2016 року перед українським парламентом постало питання ратифікації Стамбульської конвенції, яка спрямована на боротьбу з домашнім насильством. Однак, через опір низки політичних та релігійних груп, які вважали окремі положення Конвенції несумісними з «традиційними цінностями», ратифікація тоді не відбулася. Ці події викликали широку дискусію в суспільстві, яка врешті-решт допомогла сформувати більшу відкритість до європейських стандартів захисту прав людини.

Згодом, у 2022 році, ситуація суттєво змінилася. У відповідь на сплеск випадків насильства щодо жінок після повномасштабної агресії Росії, а також на тлі прагнення до членства в Європейському Союзі, український парламент нарешті ратифікував Стамбульську конвенцію. Цей крок не лише зміцнив правовий захист постраждалих від домашнього насильства, а й продемонстрував готовність України слідувати європейським принципам рівності та справедливості.

У 2022 році також були внесені важливі зміни до Закону про рекламу та Закону про ЗМІ. Зокрема, вони забороняють згадувати сексуальну орієнтацію як вимогу у вакансіях та забороняють поширення будь-яких заяв, що підбурюють до дискримінації або переслідувань, у тому числі щодо ЛГБТ+ спільноти. Це стало ще одним доказом того, що Україна прагне створити інклюзивне середовище для всіх громадян.

З початком повномасштабної війни у 2022 році питання цивільних союзів набуло особливої актуальності. У липні того ж року петиція про легалізацію одностатевих шлюбів набрала понад 28 тисяч підписів, що свідчить про значну підтримку цієї ініціативи серед українців. Наш мудрий Президент Володимир Зеленський, відповідаючи на петицію, висловив прихильність до легалізації, проте зауважив, що зміни до Конституції під час воєнного стану неможливі. Він закликав уряд вивчити можливість запровадження альтернативних форм визнання одностатевих союзів, таких як цивільні партнерства.

У березні 2023 року народна депутатка Інна Совсун подала законопроєкт про визнання цивільного партнерства для одностатевих пар. Хоча парламент ще не ухвалив цей документ, його обговорення свідчить про те, що в суспільстві відбуваються суттєві зміни у ставленні до прав ЛГБТ+ людей. За даними опитувань, 56% українців підтримують ідею запровадження цивільних партнерств, що є значним прогресом у порівнянні з попередніми роками.

Особливо актуальною ця проблема стала через участь представників ЛГБТ+ спільноти у захисті країни. Багато військових вимагають забезпечення прав їхніх партнерів, таких як право на відвідування в лікарні чи участь у похованні, у разі поранення або загибелі. Як зазначила Інна Совсун, війна виявила важливість надання рівних прав усім громадянам, незалежно від їхньої сексуальної орієнтації.

У грудні 2022 року Верховна Рада України ухвалила законопроєкт, що забороняє розпалювання ненависті та дискримінації щодо ЛГБТ+ у медіа. Ця ініціатива стала частиною більш масштабного закону про регулювання ЗМІ, який був необхідний для гармонізації українського законодавства з директивами ЄС. Це стало ще одним кроком до визнання України державою, яка дотримується європейських цінностей і норм.

Для кращого розуміння теми ми зараз покажемо різницю між шлюбом та громадським партнерством. Вона полягає в юридичному статусі, правах і обов’язках осіб, що вступають в ці інститути, а також в історичних та соціальних контекстах, у яких вони існують.

Отже, шлюб є традиційним юридичним інститутом, який визнається в багатьох культурах та релігіях. Він має довгу історію і в більшості країн надає партнерам низку прав та обов’язків, таких як право на спадщину, соціальні пільги, медичну допомогу, податкові пільги, а також захист від дискримінації. Шлюб є більш стабільною формою правового зв’язку, яка зазвичай передбачає обов’язкову моногамію. Більшість шлюбів оформляється через релігійні чи державні установи, що надають йому юридичну силу.

Громадське партнерство (або цивільне партнерство) є правовим інститутом, що надає певні права та обов’язки особам, які не хочуть вступати в шлюб, або є у відносинах, що не можуть бути укладені в межах традиційного шлюбу. Ці відносини часто використовуються одностатевими парами, хоча також можуть бути доступні й гетеросексуальним парам. Громадське партнерство забезпечує певні права, схожі на шлюбні (наприклад, у питаннях спадкування, спільного майна, медичних прав), але, зазвичай, має менший обсяг юридичних наслідків і не включає релігійних аспектів. Законодавчі програми, які передбачають громадське партнерство, зазвичай мають менший соціальний та культурний контекст порівняно з традиційним шлюбом.

На тлі сучасних соціальних змін в Україні питання громадських партнерств і шлюбів набуває актуальності, особливо у контексті прав осіб з різною сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю. На сьогодні в Україні шлюб можливий тільки між чоловіком і жінкою, що зазвичай виключає можливість офіційного визнання одностатевих пар. Однак, суспільні тенденції та міжнародний досвід показують, що підтримка громадських партнерств є важливим кроком до забезпечення рівності прав для всіх громадян. Введення громадських партнерств для одностатевих пар може стати важливим кроком до інтеграції України в європейський правовий простір і розвитку демократичних цінностей. Визнання громадських партнерств, зокрема для одностатевих пар, дозволить Україні виконувати зобов’язання перед міжнародними правозахисними організаціями та забезпечити рівність і недискримінацію в рамках європейських стандартів. Це допоможе підвищити рівень толерантності та прийняття різних форм сімейних відносин в українському суспільстві.

З часом можливе розширення концепції сім’ї, що включає не лише традиційний шлюб, а й інші форми партнерства, які надають особам рівні права у питаннях спадщини, соціального захисту, медичних прав і так далі. Це дозволить людям, які не бажають вступати в шлюб, але хочуть бути юридично зв’язаними для забезпечення своїх прав і обов’язків, мати альтернативу.

Незважаючи на законодавчі зміни, значна частина українського суспільства може бути консервативною у питаннях шлюбів і партнерств. Це може спричинити соціальну напругу, особливо у більш консервативних регіонах країни, де традиційні уявлення про сім’ю мають сильний вплив.

Враховуючи, що в багатьох країнах Європи та світу громадські партнерства для одностатевих пар вже є законодавчо визнаними і підтримуються, Україні варто подумати про адаптацію таких норм у національне законодавство для досягнення кращої інтеграції в європейські та міжнародні структури, а також для забезпечення прав осіб, що проживають в Україні.

У майбутньому громадське партнерство може стати важливою складовою сімейного права в Україні, зокрема з огляду на зміни в суспільних настроях та прагнення до більшої рівності і соціальної справедливості.

Покращення становища ЛГБТ+ людей в Україні також вимагає значної роботи в правовій сфері для забезпечення їхніх прав та захисту від дискримінації. Важливим кроком є прийняття законодавчих ініціатив, спрямованих на захист прав ЛГБТ+ осіб, зокрема в питаннях рівності перед законом, доступу до правосуддя, захисту від дискримінації на роботі та в суспільному житті, а також забезпечення рівних можливостей у сфері освіти та охорони здоров’я. Законодавчі зміни повинні включати чітке визначення заборони дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, а також забезпечити санкції за порушення таких прав.

Прийняття та імплементація антидискримінаційних законів є необхідним кроком для забезпечення правової рівності ЛГБТ+ людей в Україні. Такі закони повинні поширюватися на всі сфери життя, включаючи зайнятість, освіту, охорону здоров’я, надання соціальних послуг та доступ до публічних ресурсів. Важливим є також посилення правового захисту осіб, які стали жертвами злочинів на ґрунті ненависті, таких як фізичне насильство чи моральне переслідування через їхню сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність.

Забезпечення права на шлюб для одностатевих пар є важливою частиною правової реформи, оскільки це надасть їм не тільки юридичне визнання їхніх стосунків, а й доступ до всіх прав, пов’язаних з шлюбом, таких як право на спадкування, спільне володіння майном, право на пільги в разі смерті одного з партнерів, а також право на усиновлення дітей.

Для досягнення цих цілей також необхідно створення ефективних механізмів контролю за виконанням законів, включаючи спеціалізовані інстанції, де ЛГБТ+ особи можуть звертатися з заявами про порушення їхніх прав. Важливо, щоб правоохоронні органи та суди мали належну підготовку для роботи з такими справами і чітко дотримувалися міжнародних стандартів прав людини.

Крім того, необхідно проводити просвітницьку роботу серед політиків, чиновників, правоохоронців і суддів, щоб змінити їхнє ставлення до ЛГБТ+ питань. Це сприятиме більш справедливому та неупередженому застосуванню законів та покращенню доступу ЛГБТ+ людей до правосуддя. Тільки в результаті цієї комплексної роботи можна забезпечити справжню рівність та гідність для ЛГБТ+ осіб у Україні.

Поступове визнання прав ЛГБТ+ спільноти є одним із багатьох свідчень демократизації українського суспільства. Ці зміни демонструють прагнення України стати повноцінним членом європейської спільноти, де права людини є однією з основних цінностей. Україна впевнено рухається в напрямку більш інклюзивного суспільства, і цей процес заслуговує на високу оцінку.

За даними Правозахисного центру «Наш світ», за останні вісім років ставлення українського суспільства до ЛГБТ+ невпинно покращується. Всього за цей період вони провели три опитування (у 2016 , 2022 та 2023 роках). Вони зазначають, що частка людей, які висловлюють негативне ставлення до ЛГБТК+ людей, стабільно зменшувалася з 60,4% до 38,2%, а потім до 33,9%. У 2023 році частка тих, хто позитивно ставився до ЛГБТК+, становила 15,5%, а нейтрально – 45,3% респондентів. У 2016 році ці цифри становили 3,3% і 30,7% відповідно. Опитування 2022 та 2023 років також свідчать, що кількість людей, які підтримують ухвалення закону про одностатеві партнерства, зросла з 23,6% до 28%. Хоча відносна більшість залишається проти партнерства, ця кількість зменшується: у 2023 році вона становила 38,9%, а у 2022 році – 41,9%. Таким чином, очевидно, що українське суспільство в цілому рухається до більшого сприйняття ЛГБТК+ людей. Проте також важливо знати про ЛГБТК+ людей в армії.

70,4% українців вважають, що ЛГБТ повинні мати такі ж права, як і інші громадяни України. У 2024 році зріс відсоток тих, хто нейтрально ставиться до ЛГБТ (з 44,8% до 47,3%), і зменшився відсоток тих, хто не може визначитися зі своєю позицією або негативно ставиться до ЛГБТ ( з 38,2% до 32,1%). А 14,1% респондентів сказали, що позитивно ставляться до ЛГБТ. Соціологи повідомляють, що таке ставлення частіше висловлювали жінки та молодь.

За три роки розрив між тими, хто підтримує цивільне партнерство для одностатевих пар, і тими, хто виступає проти цього, збільшився майже втричі – з 18,6% до 7%.Так, 28,7% українців підтримують і 25,6% українців не виступають проти одностатевих шлюбів у форматі зареєстрованого цивільного партнерства для ЛГБТ. Серед молоді 18-29 років рівень підтримки громадянського партнерства (37,3%) вже значно вищий за негативне ставлення (24,9%).

Починаючи з 24 лютого 2022 року, мільйони людей були вимушено переміщені всередині країни та через міжнародні кордони внаслідок війни в Україні, тоді як тисячі цивільних осіб все ще залишаються в районах, безпосередньо підданих збройним діям.

Незважаючи на те, що сексуальне розмаїття не є незаконним в Україні, лесбіянки, геї, бісексуали, трансгендери, інтерсексуали, квір та інші різноманітні ідентичності (ЛГБТ+) страждають від стигми та дискримінації. Ще до війни в Україні були випадки мови ненависті, дискримінації, переслідувань та жорстокого поводження з ЛГБТІ+ людьми на основі їхньої справжньої або передбачуваної сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, гендерного вираження та/або статевих характеристик (SOGIESC). У ситуаціях вимушеного переміщення та збройного конфлікту особи ЛГБТ+ мають ті самі права та основні потреби, що й інші переміщені та постраждалі особи. Незважаючи на це, вони часто піддаються підвищеному ризику відчуження, експлуатації, насильства та жорстокого поводження, а також стикаються з певними ризиками захисту через їх реальний або уявний SOGIESC. Ці виклики часто створюють численні бар’єри для доступу до гуманітарної допомоги та послуг, таких як безпечне житло, належне медичне обслуговування, послуги із запобігання та реагування на гендерне насильство, освіта та можливості для отримання засобів до існування

Відповідно до законодавства України ЛГБТ-громадяни мають право на недискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, але не мають права на визнання одностатевих шлюбів чи партнерства. З точки зору печерного російського законодавства, яке де-факто діє на окупованих територіях, ЛГБТ-громадяни позбавлені права на вільне вираження своєї сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності через так званий закон про «пропаганду гомосексуалізму серед неповнолітніх», який передбачає штрафи та адміністративні санкції, притягнення до відповідальності. Згідно з міжнародними документами, ЛГБТ-громадяни мають право на повагу до їх гідності, рівність перед законом, недискримінацію, свободу вираження поглядів і приватного життя, захист від насильства та переслідувань. Однак на окупованих територіях ці права часто порушуються через вороже ставлення окупаційної влади та незаконних збройних формувань до ЛГБТ-спільноти.

Нинішній стан реалізації прав ЛГБТ-громадян на тимчасово окупованих територіях Криму та Донбасу є жалюгідним. ЛГБТ зазнають дискримінації, переслідувань, насильства, мови ненависті тощо з боку окупаційної влади, незаконних збройних формувань та організованих гомофобних груп. ЛГБТ-активісти були змушені залишити ці території або припинити свою діяльність. ЛГБТ живуть в атмосфері страху, ізоляції, стигматизації та криміналізації. Особливо вразливими є ЛГБТ-молодь, сім’ї з дітьми та трансгендери.

Слід зазначити, що навіть у мирний час і на підконтрольних Україні територіях особливо вразливими є ЛГБТ-молодь, сім’ї з дітьми та трансгендери. Вони зазнають вищих рівнів дискримінації, насильства, стигматизації та соціальної ізоляції. ЛГБТ-молодь часто страждає від булінгу, домашнього насильства, суїциду та поганого психічного здоров’я. Сім’ї з дітьми стикаються з проблемами визнання своїх прав на батьківство, освіту, соціальний захист, охорону здоров’я. Трансгендери мають обмежений доступ до юридичного визнання своєї гендерної ідентичності, гормональної терапії та зміни статі. Вони також часто стають жертвами трансфобного насильства та злочинів на ґрунті ненависті.

ЛГБТ-біженці, які втікали з України через російську агресію, стикалися з дискримінацією в країнах із антигейським законодавством, таких, як Польща та Угорщина. Багато трансгендерних жінок не могли виїхати з країни, тому що їхні державні посвідчення особи все ще ідентифікували їх, як чоловіків, а чоловіки змушені залишатися і воювати за законами про військову службу.

Тому становище ЛГБТ на тимчасово окупованих територіях України є складним і потребує невідкладної уваги з боку міжнародної спільноти та правозахисників. Національний консорціум ЛГБТ закликає всі зацікавлені сторони визнати унікальні потреби та вразливість цієї групи та надати їй належну допомогу та захист. Консорціум також закликає українську владу забезпечити доступ до реєстрації актів цивільного стану, соціальних послуг, охорони здоров’я та правової допомоги для ЛГБТ, які втекли з окупованих територій. Консорціум продовжує працювати зі своїми партнерами та союзниками, щоб покращити життя та добробут ЛГБТ в Україні.

В Україні історично сформувалося упереджене ставлення до представників ЛГБТ-спільноти, що має свої корені як у традиційному клерикалізмі, так і в радянській спадщині. У часи СРСР гомосексуальність піддавалась осуду та була криміналізована. Попри це, Україна стала першою серед країн колишнього Радянського Союзу, яка у 1991 році декриміналізувала гомосексуальність. Однак стигма, пов’язана з ЛГБТ, досі залишається поширеною, що значною мірою пояснюється браком освітніх ініціатив і розуміння прав людини.Значною мірою гомосексуали в Україні належать до найстигматизованіших соціальних груп.

Релігійні установи, хоч і уникають проявів фізичної агресії, нерідко зберігають консервативне ставлення до представників ЛГБТ-спільноти. Втім, це ставлення поступово змінюється в бік більшої толерантності. Зокрема, помітно, як деякі релігійні спільноти в Україні визнають законне право громадян на проведення публічних заходів, які відображають ідентичність ЛГБТ-людей. Це є ознакою повільного, але важливого поступу в сприйнятті рівноправності.

Проте існує й інша сторона медалі: багато релігійних діячів, що представляють консервативні течії, продовжують вбачати у ЛГБТ-людях загрозу традиційним цінностям. Часто вони пропонують вирішення, які лише відштовхують людей від церкви. Замість того, щоб говорити про християнські цінності любові, милосердя та спасіння, їм пропонують повністю відмовитися від коханих, займатися виснажливими духовними практиками, такими як тривалі поклони чи суворі пости, і покинути будь-яку радість життя. Такі підходи, природно, збільшують кількість атеїстів серед цих людей, адже вони бачать у релігії лише осуд і не знаходять розуміння.

Водночас досвід інших країн показує можливі виходи. Наприклад, деякі католицькі священнослужителі пропонують людям із ЛГБТ-спільноти кілька шляхів, які, хоча й не полегшують їхнього життя, але дають можливість залишатися у зв’язку з церквою. Вони радять: відвідувати богослужіння, хоча й без участі в таїнствах до припинення сексуальної активності; після цього каятися у гріхах і прагнути до життя у Христі; жити в безшлюбній дружбі зі своїм партнером, зберігаючи близькі, але не сексуальні стосунки; і, врешті, благати Спасителя про дар покаяння, який відкриває шлях до спасіння. Ці підходи визнають складність ситуації, але залишають відкритими двері для повернення до віри.

Для християн із ЛГБТ-спільноти, як і для всіх інших вірян, метою є спасіння душі. Це можливе через покаяння, любов до Бога та прагнення жити за його заповідями. Ми сподіваємося, що в майбутньому релігійні організації не лише знайдуть більше шляхів для підтримки ЛГБТ-християн, але й визнають одностатеві шлюби, враховуючи їхню людську гідність і бажання бути частиною церковної громади.

Залучення релігійних та інших громад до питання підтримки прав ЛГБТ+ людей є важливою складовою частиною соціальних змін і становить важливий крок у створенні інклюзивного суспільства. Діалог з релігійними організаціями та іншими громадами сприятиме зменшенню напруги та створенню атмосфери взаєморозуміння і підтримки, де ЛГБТ+ люди можуть відчувати себе захищеними та прийнятими.

Налагодження взаєморозуміння між ЛГБТ+ спільнотою та релігійними організаціями потребує відкритого діалогу. Це може включати організацію зустрічей, форумів та інших заходів, де представники релігійних установ зможуть висловити свої погляди, а ЛГБТ+ активісти — поділитися своїм досвідом. Такі ініціативи повинні сприяти розвінчуванню стереотипів і демонструвати, що ЛГБТ+ люди не є ворогами релігійних цінностей, а мають право на гідне та поважне ставлення. Розмови та обговорення також можуть зменшити упереджене ставлення до ЛГБТ+ осіб серед вірян, особливо коли відбувається акцент на спільних цінностях, таких як любов, взаємопідтримка та гідність кожної людини.

Освіта для громадських лідерів є ще одним важливим кроком у створенні інклюзивних громад. Лідери громад, будь то релігійні, освітні чи соціальні, мають відігравати важливу роль у вихованні толерантності та взаєморозуміння. Програми навчання для лідерів можуть включати курси та семінари, що навчають їх розумінню ЛГБТ+ питань, важливості інклюзивності та ненасильницького підходу до відмінностей. Такі ініціативи допоможуть подолати бар’єри, створити середовище, де ЛГБТ+ люди можуть бути відкритими щодо своїх ідентичностей, а також допоможуть запобігти дискримінації чи насильству з боку членів громади.

Залучення релігійних лідерів до просвітницьких ініціатив, таких як семінари, що наголошують на важливості гуманізму та любові до ближнього, може допомогти змінити наратив і зменшити негативне ставлення до ЛГБТ+ осіб. У результаті, взаєморозуміння між ЛГБТ+ спільнотою і релігійними громадами може створити гармонійніше та інклюзивніше суспільство, в якому права та гідність кожної людини будуть цінуватися.

Попри все це ті проблеми, з якими стикається ЛГБТК+ спільнота в Україні, залишаються складними та багатовимірними, охоплюючи як правову, так і соціальну сфери.

Однією з ключових прогалин є те, що Кримінальний кодекс наразі не визнає ненависть чи дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності обставиною, яка обтяжує відповідальність за скоєння злочинів. Такий стан речей ускладнює притягнення до відповідальності за злочини на ґрунті ненависті й позбавляє постраждалих належного захисту.

Тема сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності залишається табуйованою у багатьох соціальних дискусіях. Це частково зумовлено релігійними переконаннями більшості населення, значна частина якого належить до православної чи католицької церкви. У цих контекстах гомосексуальність та нетрадиційні гендерні ролі часто сприймаються як щось аморальне, що додатково ускладнює суспільну інтеграцію ЛГБТ+ людей.

У сфері сімейного законодавства ситуація також залишається непростою. Стаття 211 Сімейного кодексу  забороняє усиновлення дітям одностатевими парами, дозволяючи це лише особам у зареєстрованому різностатевому шлюбі. Усиновлення також допускається самотнім людям, незалежно від їхньої сексуальної орієнтації, але в законі міститься положення про те, що усиновлювачі, «чиї інтереси суперечать інтересам дитини», не можуть стати батьками. Чи застосовувалося це положення до людей із ЛГБТК+ спільноти, достеменно невідомо. Для іноземних громадян обмеження ще суворіші: лише різностатеві пари, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають право на усиновлення українських дітей.

Водночас лесбійські пари мають дещо більший доступ до батьківства, оскільки в Україні законодавство дозволяє процедури екстракорпорального запліднення (ЕКЗ) та інші методи допоміжної репродукції. Такий доступ частково компенсує законодавчі обмеження, з якими стикається ЛГБТ+ спільнота у сфері усиновлення, однак це стосується лише жінок.

Ситуація з правами ЛГБТ+  в Україні залишається неоднозначною: з одного боку, помітний поступ у видимості спільноти, з іншого — правові та суспільні обмеження продовжують створювати бар’єри. Незважаючи на ці виклики, важливо відзначати навіть незначні позитивні зрушення та сприяти подальшому поступу у боротьбі за рівність і права для всіх громадян.

Покращення стану ЛГБТ+ людей в Україні неможливе без зміни суспільних уявлень і культурних норм, тому інтеграція ЛГБТ+ спільноти в культурне життя та сприяння розвитку ЛГБТ+ культури є необхідними кроками для створення більш сприятливого середовища.

Це можна досягти через  захист ЛГБТ+ культури в різних сферах: в кіно, музиці, театрі, літературі. Підтримка створення та показу фільмів, серіалів, вистав, що висвітлюють життя ЛГБТ+ людей, дасть можливість ширшій аудиторії познайомитися з їхніми переживаннями та проблемами, допомагаючи зменшити стереотипи. Крім того, підвищення видимості ЛГБТ+ персонажів у мистецтві і культурі дозволить створити більш інклюзивне середовище для тих, хто належить до цієї спільноти. Підтримка фестивалів, присвячених ЛГБТ+ темам, є важливою частиною цієї роботи, оскільки вони сприяють культурному обміну і надають можливість для відкритого обговорення проблем, з якими стикаються ЛГБТ+ люди. Література також може відігравати важливу роль у популяризації ЛГБТ+ культури через публікацію книг і поезії, написаних авторами з ЛГБТ+ спільноти або висвітлюючих їхні проблеми, що допомагає створювати культурний контекст, що відображає реалії життя ЛГБТ+ людей.

Зміна культурних уявлень також вимагає впровадження освітніх ініціатив, таких як лекції, тренінги та панельні дискусії, які допомагають підвищити обізнаність щодо ЛГБТ+ питань серед широкої аудиторії, зокрема серед молоді.

Створення спеціалізованих курсів у вищих навчальних закладах, що вивчають питання прав людини, гендеру та сексуальності, може стати важливим кроком для формування позитивного ставлення до ЛГБТ+ людей у майбутньому поколінні. Водночас підтримка інклюзивних ЗМІ та журналістики, орієнтованої на ЛГБТ+ питання, є важливою складовою цього процесу, оскільки вона забезпечує ЛГБТ+ людям доступ до медіа-простору та допомагає створити середовище для вільного вираження своїх поглядів і культурної ідентичності.

Ще однією важливою складовою є підвищення видимості ЛГБТ+ людей у публічному просторі через рольових моделей, таких як успішні представники ЛГБТ+ спільноти в різних сферах — політиці, культурі, спорті та науці. Підтримка таких ініціатив дасть можливість не тільки створити позитивний образ ЛГБТ+ людей, але й показати, що вони можуть досягати високих результатів у різних сферах діяльності, не стикаючись з дискримінацією чи перешкодами через свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність.

Ці культурні та соціальні ініціативи мають велике значення для інтеграції ЛГБТ+ людей у суспільство, оскільки допомагають формувати позитивне ставлення, зменшують стереотипи та створюють середовище, де кожна людина, незалежно від своєї сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності, може відчувати себе рівною серед інших громадян.

Покращення становища ЛГБТ+ людей в Україні вимагає також роботи щодо забезпечення їхнього доступу до соціальних послуг, зокрема в таких сферах, як охорона здоров’я та психологічна допомога. Створення інклюзивних, безпечних та доступних медичних послуг є критично важливим для того, щоб ЛГБТ+ люди могли отримувати якісну допомогу без страху перед дискримінацією або стигматизацією. Це включає в себе забезпечення доступу до психіатричних та психологічних консультацій, медичних процедур та ліків, що відповідають специфічним потребам ЛГБТ+ спільноти, зокрема трансгендерних осіб.

Одним з ключових аспектів є підготовка медичних працівників до роботи з ЛГБТ+ пацієнтами, яка включає проведення тренінгів і курсів для лікарів, психологів та соціальних працівників щодо розуміння та поваги до специфічних потреб цієї групи. Це дозволить зменшити ризик непрофесійного поводження та дискримінаційних практик у медичних закладах. Також важливо створити механізми для моніторингу та звітування про порушення прав ЛГБТ+ осіб у медичних установах, щоб забезпечити ефективний захист і реагування на випадки дискримінації.

Одним із найважливіших кроків є також доступ до медичних послуг для трансгендерних людей, зокрема, забезпечення їхнього доступу до гормональної терапії (що стало складным явищем під час повномаштабної війни), хірургічних операцій та психотерапевтичної підтримки. Всі ці послуги мають бути доступні без зайвих бюрократичних бар’єрів, і їхнє надання повинно базуватися на наукових рекомендаціях, а не на стигматизаційних або моральних засадах.

Не менш важливим є створення безпечних просторів для ЛГБТ+ осіб, де вони можуть отримати психологічну підтримку та консультування. Це включає як спеціалізовані психологічні центри, так і гарячі лінії підтримки, де люди можуть звертатися за допомогою у важкі моменти, зокрема, при кризах, пов’язаних із сексуальною орієнтацією або гендерною ідентичністю. Психологічна допомога має бути надана з урахуванням індивідуальних потреб та обставин кожної особи.

Забезпечення рівного доступу до соціальних послуг і підтримки є одним з основних завдань для створення інклюзивного та справедливого суспільства, де ЛГБТ+ люди можуть почуватися захищеними та підтриманими в усіх аспектах свого життя, зокрема у питаннях здоров’я та благополуччя.

Покращення становища ЛГБТ+ людей в Україні також потребує активної роботи в напрямку підтримки ЛГБТ+ людей у сфері працевлаштування. Один з ключових аспектів — це створення умов для рівного доступу до робочих місць без дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності. Важливо, щоб ЛГБТ+ люди могли працювати в безпечному середовищі, де вони не стикатимуться з переслідуваннями чи наслідками через свою орієнтацію або ідентичність.

Законодавчі ініціативи повинні передбачати чітке заборонення дискримінації на робочому місці, створення механізмів для захисту прав ЛГБТ+ осіб у разі порушення їхніх прав, зокрема на робочих місцях. Включення положень про рівність у трудові закони допоможе зменшити ризики, з якими стикаються ЛГБТ+ працівники, наприклад, дискримінацію при прийомі на роботу, невиправдані звільнення або створення нездорового середовища для роботи.

Особливу увагу необхідно приділити питанням підтримки ЛГБТ+ осіб у бізнес-секторі та на підприємствах. Важливо, щоб роботодавці активно працювали над створенням інклюзивної корпоративної культури, де працівники незалежно від сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності можуть почуватися комфортно і захищено. Це включає навчання керівників і персоналу щодо інклюзивності та розуміння специфіки ЛГБТ+ питань, а також надання ресурсів для підтримки таких працівників.

Також важливим є розвиток спеціалізованих програм підтримки ЛГБТ+ людей, які з тих чи інших причин стикаються з проблемами в працевлаштуванні —  через стигму або недостатню підтримку з боку родини чи громади. Це може включати курси професійної підготовки, програми стажувань та менторські програми, які дозволяють ЛГБТ+ людям отримати необхідні навички та підтримку для подолання бар’єрів на ринку праці.

Створення таких умов є важливим не тільки для забезпечення соціальної рівності, але й для економічної стабільності ЛГБТ+ осіб в Україні. Вони мають право на гідну працю та рівні можливості в усіх сферах життя.

Підтримка ЛГБТ+ спільноти на міжнародному рівні є важливим аспектом у забезпеченні їхніх прав в Україні. Міжнародна співпраця з Європейським Союзом та іншими організаціями, що підтримують права ЛГБТ+ людей, може значно посилити внутрішні зусилля для зміцнення прав людини та інтеграції України в європейські та глобальні стандарти.

Міжнародні партнерства можуть бути спрямовані на забезпечення технічної допомоги, фінансової підтримки та консультацій у впровадженні законодавчих ініціатив, які захищають права ЛГБТ+ осіб. Співпраця з організаціями, які вже мають досвід у захисті прав ЛГБТ+, може допомогти Україні зменшити бар’єри, пов’язані з реалізацією реформ. Важливим аспектом цієї співпраці є спільна робота з правозахисними організаціями та іншими неурядовими групами, що займаються просуванням інклюзивних політик та протидією дискримінації. Вони можуть надати Україні цінні ресурси, що допоможуть в реалізації ефективних заходів захисту прав ЛГБТ+ осіб.

Обмін досвідомі з країнами, де вже досягнуті успіхи в забезпеченні прав ЛГБТ+ людей, також є важливим для адаптації найкращих практик в українських реаліях. Це може включати навчання і підвищення кваліфікації організацій та посадових осіб, що займаються правами ЛГБТ+, на основі досвіду інших країн, де вже існують законодавчі ініціативи або програми для підтримки ЛГБТ+ людей. Наприклад, такі країни, як Нідерланди, Швеція, Канада та Великобританія, мають потужні механізми захисту прав ЛГБТ+ спільноти, і їх досвід може бути адаптований для покращення ситуації в Україні. Обмін досвідом також може включати участь у міжнародних конференціях, форумах та семінарах, де українські активісти та представники державних установ можуть ділитися своїми проблемами та досягненнями, а також вивчати стратегії, які довели свою ефективність у захисті прав ЛГБТ+ людей. Крім того, така співпраця дає можливість в Україні отримати доступ до нових методів боротьби з дискримінацією, насильством та стигматизацією ЛГБТ+ людей. У підсумку, підтримка на міжнародному рівні може стати потужним рушієм змін у внутрішньому розвитку України в напрямку захисту прав ЛГБТ+ осіб, допомагаючи адаптувати міжнародні практики до національних реалій і гарантувати гідне місце для ЛГБТ+ людей в українському суспільстві.

Майбутнє України – це суспільство, де кожна людина має рівні права незалежно від її ідентичності чи уподобань. Поступові зміни у ставленні до ЛГБТ-спільноти свідчать про зростаючу зрілість українського соціуму. Продовжуючи розвивати толерантність і підтримуючи права людини, Україна не лише будує демократичну державу, але й надихає світ прикладом сили та незламності людської гідності.

Сергій Сербін,

історик,

медіатор українського офісу Solidaritätsnetz International