СОБОРНІЙ УКРАЇНІ – НЕЗАЛЕЖНУ ЦЕРКВУ (КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ)

ПравославнаУкраїнська Церква – це не просто духовний осередок віри, це серце нації, коріння якого сягають апостольських часів. Благословенні святим Андрієм Первозванним, наші землі стали колискою православ’я для Київської Русі, а наша Церква, попри століття утисків і боротьби, зберегла свою історичну велич. Сьогодні, в умовах державної незалежності, питання патріаршого устрою стає не лише духовним, а й національним символом єдності, гідності й тяглості традицій. Цей шлях – боротьба за визнання не лише в очах світу, але й у свідомості кожного українця, для якого Церква є джерелом сили, віри й самобутності.

Патріарх не лише духовний лідер, а й символ єдності, зрілості та незалежності помісної церкви. Обрання патріарха єпископами та кліром церкви свідчить про те, що її управління здійснюється власними силами, без зовнішнього втручання. Цей устрій є важливим елементом автокефалії (повної самостійності) церкви та підтвердженням її адміністративної, духовної та канонічної самодостатності.

Патріарший статус є визнанням адміністративної спроможності церкви. Він означає, що помісна церква самостійно вирішує всі питання внутрішнього управління, включаючи вибори єпископів, формування церковного статуту та вирішення духовних чи канонічних проблем. Цей статус захищає церкву від втручання зовнішніх сил, надаючи їй можливість діяти в інтересах свого народу та бути виразником його духовних потреб.

Патріарх є вищим духовним наставником, чий голос має вагу не лише всередині церкви, а й у світовому православ’ї. Його обрання підтверджує високий рівень довіри та єдності між єпископами й кліром. Крім того, патріарший статус підкреслює важливість церковних традицій і вказує на те, що помісна церква має власний шлях у служінні Богові, зберігаючи канонічний зв’язок із православною спільнотою.

У православ’ї патріарший статус часто асоціюється з апостольським походженням церкви. Це визнання давніх коренів і спадковості віри, що передалася від самих апостолів. Наприклад, такі патріархати, як Константинопольський, Олександрійський чи Антіохійський, мають своє походження від апостолів, які принесли християнство у відповідні регіони.

Патріарший статус часто стає символом духовної свідомості народу, який має власну церкву, здатну до самостійного управління. У випадку України, патріарший устрій став би ще одним свідченням того, що наша Церква є невід’ємною частиною національної ідентичності. Він підкреслив би роль Православної Церкви, як духовного центру, що об’єднує віруючих та підтримує націю в її історичній боротьбі за незалежність.

Особливе значення патріарший устрій набуває у контексті збереження національної ідентичності. У часи боротьби за свободу й самовизначення церква з патріаршим устроєм стає духовною твердинею, що захищає народні традиції, мову та культуру. Такий статус не лише підкреслює її роль, як духовного наставника нації, а й перетворює її на символ непохитності й єдності народу у випробуваннях.

Патріархальний устрій у православних церквах є не лише адміністративною формою, а й глибоким вираженням їхньої духовної ідентичності та спадщини. Одним із найдавніших і найважливіших є Вселенський (Константинопольський) патріархат, історія якого сягає IV століття. Його офіційний статус патріархату було встановлено у 451 році під час Четвертого Вселенського (Халкідонського) собору, коли Константинополь, як нова столиця Східної Римської імперії, отримав друге місце після Риму за честю.

Це рішення було продиктоване не лише політичним значенням міста, а й його духовною вагою, як центру християнства. Константинопольський патріарх, відомий, як «перший серед рівних», виконує унікальну роль координатора між помісними церквами, символізуючи єдність православного світу. Його вплив виходить далеко за межі православ’я, охоплюючи міжрелігійний та міжхристиянський діалог, що додає йому міжнародного значення.

Не менш вагомим є Александрійський патріархат, коріння якого сягають апостольської епохи. Заснований апостолом Марком у І столітті, цей патріархат став осередком богословської думки і культурного розвитку, що увінчалось створенням Александрійської богословської школи.

Формально його статус був закріплений на Першому Вселенському соборі у 325 році. Александрія довгий час залишалася однією з найбільших скарбниць християнської спадщини. Сьогодні її патріархат виконує надзвичайно важливу місіонерську функцію, охоплюючи всю Африку. Його літургійна спадщина та глибоке збереження апостольського передання роблять його одним із духовних стовпів православ’я, символом живої віри, що несе Євангеліє у найвіддаленіші куточки світу.

Антіохійський патріархат, який веде своє походження від заснованої апостолом Петром громади, є ще одним важливим центром православної традиції. Це саме в Антіохії вперше прозвучало слово «християни», і саме це місто стало одним із головних центрів раннього християнства.

У 325 році, під час Нікейського (Першого Вселенського) собору, Антіохійська церква отримала статус патріархату. Її значення не обмежується історією – вона є оплотом православного життя для християн Близького Сходу, зберігаючи духовну і культурну спадщину регіону, який завжди перебував у центрі політичних та релігійних потрясінь. Антіохія поєднала в собі багатство елліністичної культури та апостольського передання, роблячи свій внесок у формування літургійного та богословського багатства християнської традиції.

Єрусалимський патріархат, найдавніший з усіх, бере свій початок від апостольських часів, адже саме тут відбулися головні події земного життя Христа, Його Воскресіння та Зішестя Святого Духа. Як один із п’яти стародавніх патріархатів, його статус був підтверджений на Халкідонському соборі в 451 році.

Єрусалим залишається священним центром паломництва для мільйонів християн з усього світу. Його патріарх виконує важливу місію охорони святинь та забезпечення доступу до них для вірян. Цей патріархат символізує зв’язок з апостольським спадком та місцем, де християнство отримало свій початок.

Сербська Православна Церква отримала патріарший статус у 1346 році, коли Сербське королівство досягло вершини своєї політичної могутності. Створення патріархату було тісно пов’язане із утвердженням національної ідентичності сербського народу, адже церква стала духовним осердям, що об’єднувало сербів у найскладніші історичні періоди. Патріархат символізує не лише незалежність, а й здатність Сербської Церкви берегти віру та культуру упродовж століть, незважаючи на численні виклики.

Кожен із цих патріархатів є унікальним свідченням того, як православ’я адаптується до історичних, культурних і політичних умов, залишаючись вірним своїй апостольській традиції. Їхній патріарший устрій став запорукою духовної цілісності, автономії та стабільності, що дозволяє їм продовжувати свою місію у світі, зберігаючи єдність віри та багатство традицій.

Усі ці патріархати є живим свідченням апостольської спадщини, що простягається через віки. Їхній патріарший устрій відображає єдність, організованість та духовну вагу Православної Церкви. Саме завдяки цьому вони зберігають свою непохитну роль у християнському світі, залишаючись дороговказом для мільйонів вірян.

Патріархальний устрій православних церков також знайшов своє вираження в інших історичних центрах християнства, серед яких Єрусалимський патріархат, Грузинська Православна Церква та Сербська, Болгарська й Румунська Православні Церкви. Кожен із цих патріархатів має свою унікальну історію становлення, значення та духовний внесок у православний світ.

У контексті розгляду патріаршого устрою православних церков важливо підкреслити, що Українська Православна Церкване поступається іншим церквам своїм значенням, історичною глибиною та духовною спадщиною. Її апостольське походження було офіційно підтверджене на помісному соборі 1620 року, коли було проголошено, що Українська Церква бере свій початок від проповіді апостола Андрія Первозванного. Відомо, що апостол Андрій благословив київські пагорби, передбачивши заснування великого християнського міста, яке стало осередком поширення православної віри на українських землях. Цей факт надає Українській Церкві особливого значення, адже вона має реальне апостольське походження, на відміну від деяких інших патріархатів, які отримали свій статус через історичні чи політичні обставини, а не безпосередньо завдяки апостольському спадку.

Що стосується тверджень Московської Церкви про її спадкоємність від апостола Андрія, ці заяви не витримують критики. Згідно з одним із житій святого Андрія Первозванного, він уникав проповіді в землях, населених андрофагами, тобто людожерами, які в той час населяли території північніше від Київської Русі. Отже, твердження про перебування апостола Андрія в землях, де згодом виникла Московська Церква, не мають ані історичного, ані богословського підґрунтя.

Давнина Української Церкви вражає: її коріння сягають часів апостольської проповіді, що ставить її в один ряд зі стародавніми церквами Сходу. Саме Україна стала колискою християнства для всієї Київської Русі (включаючи й Новгород, а згодом навіть й так зване Залісся), адже прийняття християнства у 988 році відбулося саме в Києві, звідки воно поширилося на північ та на схід.

Варто також зазначити, що духовна спадщина Української Церкви зберігала свою неперервність навіть у найважчі часи. Київські митрополити, особливо в добу Литовсько-Руської держави, залишалися провідниками апостольської традиції. Згодом, у XVII столітті, Українська Церква відіграла ключову роль у відродженні православ’я в регіоні, включаючи боротьбу за автокефалію та збереження своєї ідентичності в умовах утисків.

Ця історична тяглість і духовна глибина Української Церкви не лише підкреслює її рівність серед інших православних церков, але й наголошує на її особливій місії – зберігати живий зв’язок з апостольською вірою та бути світильником православ’я на своїх землях. Українська Церква є унікальною в тому, що її давнина, апостольський спадок і духовна спадкоємність є не теоретичними, а глибоко вкоріненими у її історію та традицію.

У контексті боротьби за державну незалежність та утвердження національної ідентичності питання церковної автокефалії є надзвичайно важливим. Для України патріарший устрій має не лише духовне, а й глибоке символічне значення. Він став би свідченням духовної зрілості нашого народу, історичної спадкоємності та державотворчої самодостатності. На шляху до утвердження церковної незалежності наша Церква вже мала видатних патріархів, які залишили яскравий слід у її історії.

Серед них – Патріарх Мстислав (Скрипник), постать якого стала символом незламності української віри й національної ідентичності в діаспорі та на батьківщині. Його мудрість і відданість українському народові проклали шлях до ідеї автокефалії в часи, коли це здавалося неможливим. Патріарх Володимир (Романюк), мужній і самовідданий пастир, своєю жертовністю та вірою у вільну Україну надихнув багатьох на шлях боротьби за відновлення української церковної незалежності.

Нині ж, попри поважний вік, Святійший Патріарх Філарет є живим втіленням сили духу, невичерпної віри та патріотизму. Його багаторічна праця на благо Церкви та українського народу є прикладом того, як любов до Бога і до своєї землі може стати рушійною силою великих змін. Патріарх Філарет не лише сміливо підтримує ідею патріархату для України, але й надихає своїм прикладом усіх вірян. Його слова, сповнені віри в майбутнє, та його непохитна позиція щодо збереження автокефалії Української Православної Церкви є справжнім свідченням великої пастирської любові до свого народу.

Патріарший устрій для Української Церкви має величезне значення. Він не лише ставить нашу Церкву в один ряд із найдавнішими православними центрами світу, але й зміцнює нашу національну ідентичність.

Патріархат – це символ єдності та духовного лідерства, що підносить Українську Церкву до гідного місця у світовому православ’ї. В умовах боротьби за державну незалежність та збереження нашої культурної самобутності патріархат стає необхідним елементом, що уособлює силу й твердість нашого народу.

Святійший Патріарх Філарет заслуговує найвищої поваги за свою невтомну працю, відвагу та відданість. Його життя — це живий приклад служіння Божій істині та українській нації. Його постійна підтримка ідеї патріархату є не лише виявом його глибокої віри, але й заповітом для майбутніх поколінь – бути єдиними, сильними та вільними.

Особливе значення патріарший устрій набуває у контексті збереження національної ідентичності. У часи боротьби за свободу й самовизначення церква з патріаршим устроєм стає духовною твердинею, що захищає народні традиції, мову та культуру. Такий статус не лише підкреслює її роль як духовного наставника нації, а й перетворює її на символ непохитності й єдності народу у випробуваннях.

Українська Церква – це набагато більше, ніж лише духовна інституція. Це живий зв’язок із апостольською спадщиною, скарбниця національної ідентичності й світильник, що несе світло віри крізь століття. Патріарший статус для нашої Церкви – це не лише визнання її рівності серед інших православних церков, але й знак духовного відродження та національної гідності.

Святійший Патріарх Філарет, як незламний стовп віри, надихає нас на те, щоб іти вперед, не зважаючи на жодні перешкоди. Його мужність і відданість доводять, що Україна має силу бути рівною серед рівних, а її Церква – стати одним із духовних маяків світового православ’я. Ми маємо апостольське походження, маємо свою історичну правду, і маємо майбутнє, що спирається на тверду віру та єдність.

Євгеній Кузнєцов,

історик,

голова Союзу воїнів-добровольців