Свято Входу Господнього в Єрусалим нагадує нам, що наш духовний обов’язок – прагнути увійти до Царства Христового, – Митрополит Епіфаній

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія
в день свята Входу Господнього в Єрусалим

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сердечно вітаю всіх зі святом Входу Господнього у Єрусалим, із Вербною неділею та з початком Страсного тижня.

Вже наступного недільного дня ми з вами будемо зустрічати світле Христове воскресіння, будемо урочисто прославляти Божу перемогу над злом і смертю. Але між днем сьогоднішнім та майбутнім днем Пасхи Господньої ми духовно пройдемо разом зі Спасителем від Сіонської горниці через сад Гефсиманський, через судилище синедріону і судилище у Пилата, аж до хреста на Голгофі і до гробниці, в яку покладуть тіло вбитого Месії.

І шлях цей, шлях страждань і скорботи, розпочинається нині з утвердження Божої сили і Божої правди. Йдучи на добровільні страждання, Господь показує, що Він приймає їх не тому, що не може захиститися від ворогів, але тому, що виконує волю Отця Небесного і усвідомлено приносить Себе в жертву заради спасіння людства.

Свою божественну силу і владу Христос показує, воскрешаючи з мертвих Лазаря, який чотири дні перебував вже у гробі і тіло якого стало вже розкладатися. Але одним словом Своїм Спаситель викликає померлого із гробу, повертає його до життя.

Цим Господь дає прообраз Свого власного воскресіння з мертвих, а також сповіщає і майбутнє загальне воскресіння. Так Христос засвідчує, що хоча зло і смерть ще мають у світі цьому дочасну владу, але остаточна перемога завжди за Богом, за Його правдою.

Протягом трьох років Свого публічного служіння, Своєї проповіді перед народом, Господь Ісус Христос всіляко уникав проявів людського прославлення. Коли народ хотів славити Його – Він часто віддалявся, йшов від натовпу, бо уникав людської скороминучої слави, як непотрібної Йому. Навіть являючи Свою Божественну владу і славу під час багатьох вчинених Ним чудес, навіть преобразившись перед учнями Своїми на горі та просяявши перед ними несотвореним світлом, Христос дає настанову свідкам не розголошувати цього.

І ось нині Він же приймає честь і хвалу від людей за чином царським. Христос як Цар входить в Єрусалим, Він не забороняє людям урочисто зустрічати Його і славити саме як Царя. Він Сам дає учням вказівку приготуватися до входження, сідаючи не на коня, як сідали під час урочистостей царі чи воєначальники, але сідаючи на осла – тварину і в нинішній час, і у той давній не дуже почесну, приручену для здійснення важкої праці.

Чому Христос уникав людської слави раніше, а тепер дозволяє прославляти Його? Робить Він це не заради честі для Себе, але щоби засвідчити виконання пророцтв про Нього. Господь через пророків дав народу Своєму багато ознак, за якими повинні були впізнати, що Той, Хто прийшов, є істинний Помазаник-Месія, є правдивий Цар-визволитель, Якого Отець Небесний посилає у світ. Серед цих ознак було також і входження Месії в Єрусалим верхи на ослі. І Христос показує цю ознаку на Собі та здійснює також і це пророцтво, як здійснив усі інші.

Від давнього часу всякий, хто має отримати владу, проходить певну церемонію визнання цього з боку інших людей. В наші дні царі земні теж приймають коронацію, а республіканські правителі складають присягу під час інавгурації чи іншої подібної урочистості. Христос також приймає урочистість перед народом, зі славою входить у Своє престольне, столичне, царське місто Єрусалим, щоби прийняти Свою славу як Царя Ізраїльського.

Але задля цього сходить Він не на трон – Він зійде на хрест, щоб померти. Задля цього Він вдягається в подобу царського одягу та приймає на голову вінець. Але і одяг цей, даний римськими воїнами як знущання, і вінець з тернини, вдягнутий на голову Христа – не ознаки людської слави, але свідчення невимовного божественного жертовного смирення.

Єдина провина, за яку осуджують Месію, визнаючи Його достойним смерті – це те, що Він є Цар і Син Божий. На свідчення про це над головою Спасителя, розіп’ятого на хресті, буде поставлений саме такий напис: «Ісус Назорей, Цар Юдейський» (Ін. 19:19).

Тому нині, дорогі брати і сестри, коли ми духовно та символічно єднаємося з тими, хто зустрічає Христа при вході Його в Єрусалим, коли ми також тримаємо в руках віття дерев і виголошуємо: «Осанна! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлів!» (Ін. 12:13) – ми через це святкування також маємо оновити в собі усвідомлення того, яким є значення для нас Христа Спасителя як нашого Царя.

За умовами життя у світі цьому ми всі маємо громадський обов’язок і земну державу, в якій живемо. Але як християни, як ті, хто знає слово Євангелія, ми повинні ніколи не забувати, що єдиний істинний духовний і вічний Цар для нас – Христос. Всяке земне правління змінюється і зникає, бо змінюються і помирають князі та начальники народів. Христос, як Цар, не вмирає повік, влада Його – незмінна і незнищенна, слава Його явлена не від людей, але дана Йому від Отця Небесного заради великої жертви Сина Божого на хресті.

В земних умовах багато людей прагнуть або змінити свою власну країну, встановивши в ній більш справедливе і на їхню думку краще правління, або переїхати в іншу країну, яка для них з різних причин здається кращою, ніж та, де вони живуть. Але все це є справи тимчасові, земні. Сьогодні ж свято Входу Господнього в Єрусалим нагадує нам, що наш обов’язок духовний – прагнути увійти до Царства Христового. Не просто змінювати державу, в якій живемо, але змінювати себе, щоби увійти в Царство Небесне. Бо хоча тимчасовий дім кожен з нас справді має тут, але істинний і вічний дім наш – на небесах.

Тому, входячи у дні спогаду про страсті Христові, ми також маємо нагадати собі, якою дорогою ціною – ціною жертви на хресті – Господь відкрив кожному з нас можливість увійти в цей дім Отця Небесного, в це істинне Царство, якому не буде кінця. Щоби, цінуючи ці страждання, ми не лише словами, але і всім своїм життям свідчили, що приймаємо Христа як нашого Царя і будемо вірними Йому у всьому. Амінь.