ТРИ РИМИ І ОДИН КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

Історія України – це історія боротьби за свободу, не лише політичну, а й духовну. Сотні років наша земля перебувала в тіні великих імперій, які прагнули підпорядкувати не лише територію, а й душу народу. Московський, Римський та Константинопольський патріархати (Стамбул) стали трьома духовними центрами, що впливали на формування української церковної ідентичності, часто перешкоджаючи її справжній незалежності.

Сьогодні, у ХХІ-му столітті, питання духовної свободи залишається не менш актуальним, ніж у часи давньої Русі чи козацької боротьби. Чи можуть українські церкви звільнитися від «уз трьох Римів»? Чи є шанс створити справді незалежну українську церкву, яка б втілювала дух нації? Як в цій боротьбі проявляються справжні лідери, такі, як Патріарх Філарет, який кинув виклик багатовіковій системі залежності?

Ця бесіда – не лише спроба проаналізувати минуле й теперішнє, але й запрошення до роздумів про майбутнє. Ми вирушимо у подорож від Московської підлеглості до Римського контролю, від змагань за Томос до прагнення істинної автокефалії. Ми подивимося на тих, хто зберіг ідею духовної свободи, і на тих, хто обрав інший шлях.

Саме тому ми зараз й говоримо про глибоку кризу та великий шанс. Про те, як через тернистий шлях Україна може здобути справжню духовну незалежність і чому її символом уже сьогодні став Київський Патріархат. Читайте, аналізуйте, ставте запитання – бо лише так ми зможемо зрозуміти, куди веде нас шлях трьох Римів і чи вистачить нам сил створити власний, український духовний центр.

Для початку розглянемо взагалі, а що це таке – церковна автокефалія, бо багато, хто чув дзвін, та не знає звідки він. Так, отже,  Церковна автокефалія – це стан повної канонічної та адміністративної незалежності Церкви, що дозволяє їй самостійно здійснювати внутрішнє управління та приймати рішення, не залежачи від інших церковних юрисдикцій. Автокефалія надає церкві право вибору свого предстоятеля – будь то патріарх, митрополит чи архієпископ – без необхідності узгодження з вищими церковними властями. Це забезпечує церкві можливість визначати свої внутрішні справи, управлінські рішення та церковні політики без зовнішнього втручання.

Цей статус зазвичай підтверджується актом (томосом) або визнається іншими автокефальними церквами. Отже, автокефалія означає не лише адміністративну самостійність, але й канонічну незалежність, що дозволяє кожній церкві вільно визначати свої пріоритети, традиції та напрямки розвитку, зберігаючи при цьому спільність у віровченні та церковних обрядах з іншими православними церквами.

У сучасному релігійному ландшафті України постає важливе питання: яка з чотирьох церков візантійського обряду, що діють на цій землі, є реально самостійною, а не просто імітує незалежність? Мова йде про УПЦ, УГКЦ, ПЦУ та Київський Патріархат. І коли ми замислюємося над цим, то не можемо оминути історичну спадщину і питання про те, як ці церковні структури відривалися від трьох Римів, кожен з яких зазнав свого падіння.

Перший Рим, Ветхий Рим, що у п’ятому столітті впав під натиском варварів, позначив початок великого розпаду християнського світу. Другий Рим, Царгород, який понад тисячу років був символом духовної та культурної спадщини Візантії, впав під османським натиском у 1453 році. І, зрештою, третій Рим, Москва, як символ духовної влади Московської імперії, пішов у повний занепад у 1917 році під натиском більшовицької революції, що принесла з собою ідеї, глибоко та органічно  чужі християнським цінностям.

Тепер, коли ці Рими давно впали, ми повинні задуматися: як церкви, що існують в Україні сьогодні, зберегли свою залежність від цих померлих Римів? І, що цікаво, саме на території України в цей час почала формуватися нова реальність. Україна, після багатьох століть боротьби, постала перед світом, доводячи свою гідність та право на власний шлях, у тому числі й у релігійній сфері.

Так яка ж з церков в Україні дійсно вільна від впливів минулих імперій? Почнемо з так званої УПЦ, яка у травні 2022 року на блюзнірському Соборі у Феофанії (Київ) почала розповідати про свою «незалежність» від Москви. Однак справжня незалежність – це не просто слова. Це коли церква діє без оглядки на чужі інтереси, коли вона не отримує благословення від чужого патріарха та не залежить від зовнішніх політичних чинників.

Розкриємо цю тези більш детально.  Так звана Українська Православна Церква (УПЦ), що раніше була відома як УПЦ Московського патріархату, не є справжньою автокефальною церквою. Попри всі заяви про розрив із Московським патріархатом, фактично ця церква продовжує перебувати під значним впливом Москви. Хоча на перший погляд виглядає, що УПЦ набула незалежності, цей розрив є лише фарсом, оскільки реальна канонічна і адміністративна залежність від Московського патріархату залишилась незмінною.

Основні організаційні та духовні зв’язки з Москвою не були порушені. Так, хоча на папері УПЦ оголосила про розрив з Москвою, фактично вона продовжує дотримуватись тих самих канонів, управлінських структур та церковних традицій, що були встановлені Російською церквою. Більшість її єпископів, духовенства та вірян не лише підтримують, а й активно продовжують визнавати духовну юрисдикцію Московського патріархату, що ставить під сумнів справжню незалежність цієї церкви.

Розрив, оголошений УПЦ, був більше політичним жестом, спричиненим зовнішніми обставинами через мерзотну очікувальну позицію ієрархів з цієї структури (а чия візьме),  а не реальним канонічним відокремленням від країни-агресорки. Отже, на практиці, ця церква не є автокефальною, оскільки не має того рівня самоврядування, який притаманний справжнім автокефальним церквам, що знаходяться поза будь-яким зовнішнім контролем чи впливом.

Уявіть собі, що якась велика компанія вирішує відкрити філію. Всі необхідні документи оформлюються у нотаріуса, підписуються контракти, встановлюються чіткі правила: філія – це окрема одиниця, з власними правами, зобов’язаннями, і всі претензії/похвали за продукцію чи послуги несе саме вона, а не головна компанія. Якщо філія не справляється або робить щось не так, або навпаки більш якісно,  відповідальність лежить на ній.

Тепер порівняйте це з ситуацією, що склалася в так званій УПЦ. Мовляв, вони оголосили про розрив із Москвою. Але де документи, де офіційне підтвердження з боку Московії, що УПЦ справді стала самостійною?

Де реальний акт незалежності, який би давав канонічне право на самоврядування, як це відбувається в кожній поважній церкві? Нічого цього немає. Це якби філія компанії оголосила, що тепер вона самостійна, а головна компанія просто змовчала, не видавши жодних підтверджень. УПЦ так і не довела свою самостійність — лише зробила заяву, яка виглядає як фарс.

І тепер ієрархи цієї «незалежної» церкви говорять українцям, що вони тепер самостійні, але забувають додати, що реальна влада в цій «незалежній» структурі залишилась у Москві. Вони чекають, що люди не звертатимуть увагу на ці деталі і повірять, бо ж розрив «так красиво» оголошено. Тож усе це більше схоже на хитрий трюк, розрахований на те, що люди не заглиблюватимуться в нюанси і будуть вважати, що це справжня незалежність.

І ось що залишається насправді: ієрархи УПЦ так добре себе зарекомендували, що тепер намагаються обіграти свідомість простих людей, пропонуючи їм «незалежність», яка навіть не має канонічного підтвердження, а тільки словесні обіцянки. Якби це була компанія, їй давно б поставили вимогу: або справжні документи, або філія залишається під контролем головної компанії. А тут – нічого.

Лицемірні кроки, зроблені  УПЦ МП (РПЦвУ) після початку війни, безумовно, стали важливими етапами в їхній інформаційній стратегії. 27 травня 2022 року, на збори єпископів, священиків, ченців і мирян були винесені «проблеми церковного життя, що виникли внаслідок війни».

Тут починається саме цікаве: начебто після цього РПЦвУ відкололася від Москви і оголосила свою незалежність. І ось тут, у цій важливій миті, починається справжня «подія»: вирішено варити миро в Києві, відкривати парафії за кордоном. Але чомусь всі ці рішення, незважаючи на наратив про «незалежність», не мають під собою жодної канонічної основи. Вони думають, що ці дії — ознака справжньої автокефалії, хоча насправді все це більше нагадує «Автономну Церкву», що все ще перебуває під наглядом Москви.

Одним з найгучніших моментів стало рішення припинити поминання Патріарха Московського. Але ось дивовижна річ: припинення літургійного поминання — це не канонічний крок. В історії Православ’я священики завжди поминали тільки свого єпархіального архієрея, єпархіальний архієрей — митрополита, а той — Патріарха. Це класична церковна практика, що не вимагає змін. Тому насправді з точки зору канонів, не сталося жодних кардинальних змін.

Так що насправді ми маємо справу з черговим ІПСО політруків у рясах, зі свого роду інформаційною операцією, покликаною заплутати вірян і створити вигляд великих змін. Проголошення «незалежності» без будь-якого канонічного підтвердження – це як «автокефалія Шредінгера»: вони і незалежні, і все ще під Москвою одночасно. Всі ці рухи більше схожі на спроби обдурити себе і оточуючих, показавши, що зміни сталися, хоча реальних кроків до незалежності не було зроблено.

Це схоже на «самостійність» людини, яка при цьому продовжує жити в будинку батьків і отримувати від них гроші на всі потреби, але водночас заявляє, що тепер вона абсолютно незалежна.

Щодо легітимності Собору УПЦ МП та навколишнього хайпу, то ситуація виглядає складно. З одного боку, багато хто вже зробив сенсаційні заяви, посилаючись на «революційні» зміни, яких насправді ще не було, адже більшість пунктів, зокрема, про миро, вже чітко прописано в статутах УПЦ МП та РПЦ. Зокрема, Статут Російської Православної Церкви (РПЦ) передбачає, що миро для УПЦ МП має постачати безпосередньо Московський Патріарх. Тому навіть після оголошення про «підтвердження» можливості варити миро в Києві, необхідно враховувати, що це лише теоретична можливість, яка не була юридично затверджена і навіть не погоджена з московським керівництвом.

Формулювання типу «мали міркування про відновлення мироваріння» виглядає більше, як попередні обговорення, ніж реальний крок до автономії. Такі рішення можуть бути ухвалені, але поки що вони не мають канонічного підґрунтя і потребують узгодження з Кирилом. Якщо він не погодиться, можна буде сказати, що «міркували і відмовилися», і справа закриється.

Також, згідно зі Статутом РПЦ, Статут Української Церкви має затверджувати її Предстоятель і схвалювати Московський Патріарх. Це означає, що навіть якщо і будуть прийняті якісь зміни, остаточне слово залишиться за Кирилом. Як ми знаємо, на це може піти значно більше часу, з огляду на численні політичні та церковні обставини, які зараз ускладнюють ситуацію. Тому можна припустити, що навіть якщо в УПЦ МП будуть робити заяви про «незалежність», то остаточна канонічна реальність залишиться під питанням.

Тому варіант зміни Статуту Московським Патріархатом, щоб угодити Онуфрію чи будь-яким іншим церковним діячам в Україні, виглядає малоймовірним. Адже рішення про такі зміни можуть затягнутися на багато років, якщо взагалі стануть реальними.

Так, ситуація дійсно нагадує хронічне словоблуддя, яке часто спостерігається в церковній політиці, особливо коли справа доходить до змін і реформ, які мають канонічне значення. Відсутність найважливішого акта – звернення до Патріарха з проханням санкціонувати поточне положення як прийнятне – це ключова проблема, яка ставить під сумнів реальність будь-яких заяв про незалежність чи автономію УПЦ МП.

Висловлювання владики Віктора (Бедь), доктора юридичних наук, доктора богословських наук,  про ситуацію в  УПЦ МП (РПЦвУ) з  27 травня 2022 року по теперішній час виглядають не тільки гіркими, а й цілком не обґрунтованими, якщо оцінювати їх через призму церковних канонів та української реальності. Як він справедливо зазначає, це «високе словоблудство» — спроба створити видимість реальних змін, не маючи жодних канонічних підстав або підтверджень для своїх дій. Усе це виглядає як серія «заяв про наміри», що не ведуть до реальних канонічних перетворень і залишаються лише порожнім словом, яке не здатне змінити справжню ситуацію.

А головне, як вказує патріот України та борець з рашизмом, владика Віктор, це подальше неприховане сприяння розділенню Православ’я в Україні. Замість того, щоб стати частиною Помісної Церкви, яка визнається канонічно і підтримується світовим православ’ям, РПЦвУ продовжує свою гру в межах московської парадигми, зберігаючи відданість Москві та відмовляючись від реального визволення від чужої юрисдикції. Це ставить під загрозу не лише церковне єднання, але й стратегічні інтереси України, на яких грає й наш ворог – Російська Федерація. Підтримка такої позиції, в якій ще й не визнаються основні принципи сучасної церковної політики, сприяє лише продовженню конфлікту і духовної розколоти.

Те, що відбувається з РПЦвУ (яка  намагається відмовитися від позначки «МП» на папері, але фактично продовжує діяти за старими схемами). Це виглядає, як класичний приклад «переодягання» без суттєвих змін у внутрішній структурі або ідеології. Зміна вивісок — це лише зовнішня атрибутика, що має на меті створити враження «незалежності», аби задовільнити громадські настрої, не змінюючи при цьому реальної залежності від Москви.

Таке «перефарбування» не вносить змін до самого механізму управління, який залишає РПЦвУ частиною більшої московської церковної системи. Це намагання зберегти стару агентурну мережу, не порушуючи зв’язків, які дозволяють зберігати контроль з Москви. Однак така операція вимагає чималих маневрів і маскування, бо змінювати реальні підвалини структури і церковної політики не хочуть або бояться. Отже, це більше схоже на спробу зістрибнути з нав’язаного «московського ярлика», не відмовляючись від того, що дає певні вигоди і можливості, тільки обгорнувши це в нову «упаковку».

Тому те, що ми зараз спостерігаємо, можна розглядати саме як таку операцію-камуфляж: створити враження змін без реального бажання йти шляхом справжньої автокефалії, при цьому зберігаючи усі важливі для Московії привілеї і впливи на українську церкву.

Замість того, щоб здійснити реальні кроки до незалежності, РПЦвУ знову виставила на продаж ту саму ілюзію самостійності, яку вони подавали як своє досягнення протягом останніх трьох десятиліть. Ось лише тепер її «переупакували» у нову упаковку, щоб стримати процес переходу громад до Київського Патріархату. Усі ці заяви про «незалежність» — насправді просто спроба виграти час і заплутати людей, створивши вигляд змін без істинного бажання до реальних реформ.

Справжня незалежність церкви передбачає не лише декларації, а й відповідні канонічні акти: документ про автокефалію, офіційне внесення до диптиху. А ось цього не було зроблено. Замість реальних кроків РПЦвУ продовжує залишатися в тіні Московського патріархату, навіть якщо і намагається заплутати публіку словами про свою «автономність».

Усі ці спроби видавати себе за «незалежних» – це лише намагання прикрити реальний стан справ, коли церква продовжує служити московським інтересам. Під видом «незалежності» вони зберігають ту ж саму залежність від Москви, і всім відомо, хто за цими «чорними чоловічками» стоїть і кому вони служать. Усі спроби обманути публіку лише зміцнюють думку, що за цими деклараціями стоїть лише політичний розрахунок, а не справжнє прагнення до канонічної незалежності.

Ось ми і дожили до того моменту, коли РПЦвУ (або УПЦ, якщо без додатків) вирішила «вийти з Москви», але тільки на словах. Та все це схоже на стару добру «операцію прикриття». Так, у всіх нас тепер є чудова ілюзія, що вони стали самостійними, але насправді нічого не змінилося. Якби був реальний розрив з Москвою, то йшла б війна на амвонах – прокляття, анафеми, і кілотонни обурення з кожної трибуни. Але ні! Замість цього — словесний фокус: «ми не московська церква, ми – самостійні», але у Статуті все ще написано, що миро вони отримують з Москви, а благословення від Кирила – без нього навіть прах не підніметься.

Кирило (Гундяєв), ніби й не помічаючи, що в Україні триває війна, спокійно заявляє, що «церковний розкол» буде подолано. Які там розколи! Тільки змінили вивіски — і знову втрачаються мільйони українців у казку про «незалежність» від Москви. Якщо все було так самостійно, то чому досі не показали рішення про відпадання? Бо це вже не «незалежність», а гнусне спробування продовжити сидіти на двох стільцях. Поки вони годують народ байками про свою самостійність, насправді вони продовжують служити на благо Московії, яка в цей час із задоволенням «розуміє» їхнє «складне становище».

Отже, три роки війни, і ось вам ще один трюк для мас – нібито УПЦ вже не «московська». Але не спішіть радіти – поки не побачите рішення про автокефалію і новий Статут, це лише чергова версія «розділу» з постійним обманом для тих, хто все ще хоче вірити в казки.

Що стосується УГКЦ, то, незважаючи на її публічну заявлену незалежність, фактично вона не є самостійною церквою. Все почалося ще з  Берестейської  унії 1596 року, коли частина українських єпископів приєдналася до Римської церкви, і процес інтеграції в структури Риму тривав століттями. За умовами Берестейської унії, яка проголосила єдність з першим Римом, Українська греко-католицька церква виявилася підпорядкованою Римському папі, а це підпорядкування зберігалося аж до сьогоднішнього дня.

Це підпорядкування проявляється в конкретних практиках. Наприклад, ухвалення ключових рішень щодо духовного життя, призначення єпископів та важливих церковних актів у УГКЦ проходить через погодження з Ватиканом. Рішення Риму визначають стратегію розвитку церкви, а духовенство і миряни часто отримують директиви з Риму.

Особливо це можна побачити на прикладі Мукачівської єпархії, розташованої в Закарпатті, що, незважаючи на свою відносну автономність від Київської архієпархії, залишилася під безпосереднім контролем Риму після Ужгородської унії 1646 року. Це єпископство хоча й має певну місцеву специфіку і традиції, все ж таки не вийшло з-під впливу Святого Престолу. Мукачівська єпархія підпорядкована безпосередньо Римському папі, і навіть не мала можливості самостійно вирішувати деякі внутрішні питання без його санкції.

Після відродження УГКЦ у 1990-х роках, хоча церква й отримала можливість вільно функціонувати на території України, її залежність від Риму не зникла. Попри проголошену незалежність і прагнення бути самостійною в церковних справах, усі важливі духовні та адміністративні рішення так чи інакше знову проходять через Ватикан. Це є невід’ємною частиною цієї церкви, з огляду на історичну спадщину унії, яка наклала на неї певні обмеження. Ватикан має пріоритет у питанні визначення та затвердження єпископів, вищого духовенства та рішень, що стосуються доктрини і літургії, що звужує межі автономії УГКЦ.

Римська орбіта для УГКЦ залишилась незмінною. Після довгих років під радянським гнітом, коли церква була змушена діяти в підпіллі, її відновлення в 1990-х не означало розриву з традицією підпорядкованості Ватикану.

Навпаки, знову з’явився прямий канал зв’язку і контролю з Римом, що лише посилило залежність церкви від папської курії. Так, після офіційного визнання УГКЦ у 1989 році в Україні, цей процес відродження церкви відбувався не тільки в контексті відновлення її прав і свободи, але й під наглядом і за умовами, що встановлювались в Римі. І навіть у нових умовах незалежності, контроль Риму над духовними і адміністративними аспектами був і залишається вагомим.

Не можна забувати і про важливість Мукачівської єпархії, яка є ще одним прикладом того, як Українська греко-католицька церква, з огляду на історичну специфіку, ніколи не поривала з безпосереднім підпорядкуванням Риму. Хоча Мукачівська єпархія після Ужгородської унії мала певні автономні аспекти, вона продовжує знаходитися під контролем Ватикану і є підпорядкованою саме Римському папі. Ця єпархія, як і інші структурні підрозділи УГКЦ, не має свободи в керівних питаннях без погодження з Ватиканом, що на практиці означає, що церква не є повністю самостійною.

Іншими словами, всі ці церковні структури, на перший погляд, мають можливість діяти незалежно, але практично всі ключові рішення все одно ухвалюються під впливом Ватикану. Це є найбільший парадокс, коли релігійна організація, яка прагне автономії, фактично знаходиться у тенетах зовнішнього контролю. Тому навіть з відновленням своєї діяльності в Україні після десятиліть підпілля, УГКЦ не позбулася свого підпорядкування Риму, що робить її фактично частиною Римської церкви, навіть якщо на зовнішньому рівні вона декларує незалежність.

Отже, УГКЦ, незважаючи на своє прагнення показати автономність, фактично залишається частиною глобальної Римської структури, і її залежність від Ватикану є очевидною. Самостійність, яку декларує УГКЦ, є радше виглядом незалежності, ніж реальним втіленням автономії, адже практично кожен важливий етап її духовного та адміністративного життя проходить через узгодження з Римом.

Отримання Православною Церквою України (ПЦУ) Томосу про автокефалію у 2018 році стало важливою подією, що мала закріпити незалежний статус церкви та поставити крапку у багатовікових спробах здобути духовну автономію. Це рішення сприймалося як тріумфальна перемога українського православ’я, яке прагнуло вийти з-під тіні Московського патріархату, що десятиліттями нав’язував свою гегемонію. Проте, якщо вдивитися глибше, ПЦУ, попри наданий Томос, не є незалежною церковною структурою.

Томос, дарований Вселенським патріархом Варфоломієм, окреслив межі автокефалії ПЦУ, залишивши певні аспекти під контролем Константинополя. Зокрема, важливі питання, такі як миро, що використовується у літургії, продовжує постачатися з Константинополя (Стамбул, Турція). Це символізує не лише духовну, а й практичну залежність, яка залишається частиною відносин між ПЦУ та Вселенським патріархатом. Також Томос чітко прописує, що апеляційні справи ПЦУ мають розглядатися саме у Константинополі, що залишає українське православ’я в орбіті впливу Другого Риму – Царгорода-Константинополя (Стамбул, Турція).

Цю реальність відкрито визнавав патріарх Філарет, який наголошував, що Томос про автокефалію має певні обмеження. У своїх висловлюваннях він підкреслював, що такий статус не є повноцінною автокефалією, адже справжня незалежність церкви передбачає свободу від будь-яких зовнішніх втручань. Його точка зору знайшла підтримку серед духовенства. Вони з жалем визнають, що залежність від Константинополя (Стамбул, Турція), певною мірою стримує повноцінне утвердження духовної свободи.

ПЦУ перебуває у специфічному становищі. З одного боку, вона звільнилася від російського впливу, що був не лише духовним, а й політичним, а з іншого – опинилася у зоні впливу іншого патріархату, який має свої інтереси та своє бачення розвитку православ’я. Цей компроміс став очевидним уже на етапі створення ПЦУ, коли умови Томосу обговорювалися та узгоджувалися за участю Вселенського патріархату.

Такий стан речей викликає певний жаль, адже для українського православ’я, яке століттями боролося за своє місце у світі, ідеал справжньої автокефалії залишається лише мрією. ПЦУ зробила вагомий крок уперед, отримавши визнання на міжнародному рівні, але питання про її повну незалежність залишається відкритим. І хоча здобутий статус дає значно більше свободи, ніж у минулому, тягар зовнішнього впливу продовжує стримувати її самостійний розвиток.

Ця ситуація є нагадуванням про те, наскільки важкою та тернистою є дорога до справжньої духовної свободи.

Україні, яка прагне бути незалежною не лише політично, але й духовно, ще належить здолати чимало викликів, щоб побудувати церкву, яка буде повністю самостійною у своїх рішеннях, керована лише потребами своїх вірян і традиціями, а не зовнішніми авторитетами.

Єдиною церквою в Україні, яка може справді є повністю незалежною, є Київський патріархат під мудрим та далекоглядним керівництвом Патріарха Філарета. Це постать, яка вже ввійшла в історію як символ боротьби за духовну свободу та незалежність українського народу. Виважена політика Патріарха Філарета, його незламна віра у власний народ та далекоглядне бачення майбутнього створили фундамент для тієї автокефалії, про яку мріяли покоління українців.

Патріарх Філарет, як істинний державний діяч і духовний лідер, не просто декларував незалежність Київського Патріархату, але й послідовно відстоював її на всіх рівнях. Його боротьба розпочалася тоді, коли багатьом здавалося, що справжня незалежність для української церкви – це утопія. Однак його мудрість та здатність передбачати наслідки рішень дозволили йому не лише проголосити автокефалію, а й утвердити цю ідею в свідомості мільйонів українців.

Філарет усвідомлював, що автокефалія – це не лише адміністративна незалежність, а глибший, духовний і національний процес. Він довів, що українська церква має не лише право, а й обов’язок бути самостійною, вільною від будь-якого зовнішнього впливу.

Його позиція щодо Патріархату – це сміливий і далекоглядний крок, який утверджує Україну, як незалежну духовну силу. Патріарх Філарет відкрито наголошував, що тільки власний Патріархат є символом повної церковної зрілості та рівності серед інших помісних церков.

Цей шлях був і залишається тернистим. Патріарх Філарет витримав численні удари: спроби дискредитації, тиск з боку Москви, внутрішні суперечки й навіть нерозуміння з боку окремих церковних діячів. Але його стійкість і віра стали тими маяками, які вказують правильний шлях. Він залишився вірним ідеї, що Україна має бути духовно вільною так само, як вона прагне політичної незалежності.

Сьогодні, завдяки далекоглядності Патріарха Філарета, Київський Патріархат став не лише церквою, а й символом національного духу, закваскою, яка згодом має підняти весь духовний простір України. Через цю структуру маємо велике сподівання, що з часом усі українські церкви скинуть узи залежності від трьох Римів, що давно впали. І якщо Ветхий Рим упав під натиском варварів, Другий Рим – Царгород – завоювали турки, а Третій Рим – Москва – занепав під тиском більшовицького терору, то Україна, навпаки, відроджується.

Саме через Київський Патріархат, його стійку позицію і незламну віру, світ зрештою визнає Україну не лише політично, а й духовно незалежною державою. Велич місії Патріарха Філарета полягає в тому, що він уже зараз закладає основи цього великого майбутнього, відкриваючи шлях до автокефалії, яка стане визнаною всіма.

І це завдання не лише для церкви, але й для всієї нації. Бо незалежна Українська церква – це не просто атрибут державності, а серце нашої духовної ідентичності, яке б’ється в унісон із прагненням нашого народу до свободи, гідності й правди.

Євгеній Кузнєцов,

історик, голова Союзу воїнів-добровольців