ЦЕРКОВНИЙ ЛГБТ КАМІНГ АУТ

У християнстві існують різноманітні погляди на гомосексуальність та гомосексуальну поведінку. Тлумачення біблійних текстів щодо цієї теми змінювалися протягом історії, і в багатьох християнських конфесіях сформувалася доктринальна позиція, згідно з якою одностатеві стосунки вважаються гріховними.

Сучасне християнство не є одностайним у питанні ставлення до гомосексуальності. Деякі богослови заперечують думку про те, що Святе Письмо однозначно засуджує саму орієнтацію, наголошуючи, що критика в біблійних текстах стосується насамперед певних форм сексуальної поведінки, а не самої ідентичності людини.

Прайд — це складне явище, яке викликає різні думки. Його значення можна розглядати з різних точок зору, і питання, яке для мене постає, полягає в тому, що саме святкується в його межах. Якщо б Прайд зводився лише до правових аспектів, таких, як легалізація одностатевих шлюбів, без елементів, що можуть бути сприйняті як фетишистські, можливо, ставлення до нього було б іншим.

Шлюб для нас — це не просто юридичне поняття, а певне духовне явище, яке має конкретні моральні та етичні засади. Водночас, важливо розуміти, що питання шлюбу та сексуальності мають різні значення для світського й релігійного світу, і ці поняття часто не збігаються.

Справжня проблема постає тоді, коли це питання виходить за межі особистого вибору і стає частиною більшої суспільної дискусії, де уявлення про те, що є правильним, часто відрізняються. Це створює напругу між тими, хто підтримує ці зміни, і тими, хто їх заперечує, що може призвести до моральних та етичних суперечок.

Більшість традиційних конфесій, зокрема Православна та Католицька Церкви, офіційно вчать, що гомосексуальна поведінка є гріховною. Водночас, низка протестантських деномінацій та окремих християнських спільнот займає більш відкриту позицію, визнаючи можливість рівноправної участі ЛГБТ-людей у церковному житті. У межах конфесій можуть існувати розбіжності в поглядах між офіційним вченням та переконаннями окремих віруючих.

Східні православні церкви офіційно засуджують гомосексуальні акти, дотримуючись традиційного церковного вчення та канонічного права. Їхня позиція щодо цієї теми загалом подібна до підходу Католицької Церкви, проте існують певні відмінності в підходах різних юрисдикцій.

Деякі православні церковні структури, зокрема Православна Церква в Америці, приймають людей із гомосексуальною орієнтацією, закликаючи їх до духовного вдосконалення та подолання «шкідливих наслідків» таких схильностей. Водночас ця церква не допускає до таїнств тих, хто відкрито виправдовує або підтримує гомосексуальну поведінку.

Православні церкви Східної Європи та Греції загалом займають суворішу позицію щодо гомосексуальності. Наприклад, Грецька Православна Архиєпархія Америки прирівнює її до таких гріхів, як перелюб і подружня зрада, оскільки вважає, що це суперечить традиційному християнському розумінню шлюбу та сім’ї. За результатами опитування, більшість православних християн у країнах Східної Європи та колишнього СРСР висловили думку, що гомосексуальність «не повинна прийматися суспільством». Подібні погляди поділяли 45% православних у Греції та 31% у США. Про путінську росію та ї церкву краще взагалі промовчати, бо там активно поширюється печерна гомофобія, а це попри те, що багато хто  з тих, хто перебуває на керівних посадах, регулярно практикують одностатевий (позашлюбний) секс. Коменти зайві, бо й так все зрозуміло.

По-іншому складається ситуація у Католицькій Церкві. У січні 2018 року німецький єпископ Франц-Йозеф Боде з єпархії Оснабрюка, а в лютому того ж року кардинал Рейнхард Маркс, голова Єпископської конференції Німеччини, заявили в інтерв’ю, що благословення одностатевих союзів можливе в католицьких храмах Німеччини. В Австрії подібні благословення відбуваються у двох церквах, розташованих у римо-католицькій єпархії Лінца.

Однак у 2021 році Конгрегація доктрини віри офіційно підтвердила, що одностатеві цивільні союзи не можуть отримувати церковного благословення.

11 березня 2023 року Синодальний шлях у Німеччині, за підтримки понад 80% римо-католицьких єпископів країни, ухвалив рішення дозволити літургійні церемонії благословення одностатевих союзів у всіх 27 єпархіях. Подібне рішення раніше ухвалила Єпископська конференція Бельгії щодо фламандських єпархій.

Обидві ініціативи викликали реакцію Святого Престолу та консервативного католицького духовенства. Державний секретар Ватикану кардинал П’єтро Паролін заявив, що німецькі єпископи не мають юрисдикції у цьому питанні, а кардинал Вім Ейк закликав фламандських єпископів відкликати своє рішення.

Але заради об’єктивності треба консантувати, що на данний момент вся повнота Католицької церкви не визнає одностатеві шлюби, оскільки вони не відповідають її богословському вченню про шлюб, як священний союз між чоловіком і жінкою. В основі цього розуміння лежать біблійні тексти, традиційне церковне вчення та моральна доктрина. Згідно з католицьким ученням, шлюб має дві головні цілі: єдність подружжя та відкритість до народження дітей. Оскільки одностатеві пари не можуть природним чином виконати другу з цих цілей, церква не визнає такі союзи як справжній шлюб.

Водночас Католицька церква наголошує, що всі люди, незалежно від їхньої сексуальної орієнтації, є Божими творіннями та мають гідність. У зв’язку з цим у деяких католицьких громадах з’явилася практика благословення одностатевих осіб, але не їхніх стосунків чи способу життя. Це благословення спрямоване не на затвердження одностатевих союзів, а на заохочення віруючих до молитви, участі в житті церкви та прагнення до святості.

Таке благословення є актом пастирської турботи, що має на меті підтримати віруючих на їхньому духовному шляху. Це не означає зміну доктрини, адже церква не визнає одностатеві відносини як морально прийнятні. Проте воно підкреслює, що ЛГБТ-люди, як і всі інші християни, мають право відвідувати храми, молитися та звертатися до Бога. Адже якщо навіть алкоголіки, наркомани чи інші грішники можуть приходити до церкви, шукати навернення та духовної підтримки, то чому ЛГБТ-люди мають бути виключені?

Папа Франциск неодноразово закликав до милосердя у ставленні до всіх людей, наголошуючи, що церква має супроводжувати кожну людину на її шляху до Бога. Він підкреслює, що головне покликання церкви – це допомагати грішникам покаятися та змінити життя, а не відштовхувати їх.

Наразі офіційна позиція Католицької церкви залишається незмінною: одностатеві шлюби не визнаються, а практика благословення одностатевих осіб не є благословенням їхніх стосунків чи способу життя, а лише запрошенням до життя у вірі та молитовному єднанні з Богом.

На жаль, зараз  у Католицизмі, Православ’ї  базовим поглядом залишається те, що гомосексуалізм є гріхом і що належним чином виражена сексуальність існує лише між чоловіком і жінкою в рамках шлюбу. Однією з ознак християнина є його або її бажання бути слухняними вченню Христа. Звичайно, більшість із нас хотіли б переписати Писання, щоб полегшити життя. Християнство є вимогливою вірою. Писання визначають і змінюють нас, а не навпаки. Біблійна сексуальна етика не змінюється, навіть не може, змінюватися з часом.Хоча таке тлумачення Святого Письма залишається думкою більшості, у всьому світі з’явилися церкви та організації, які не погоджуються з цією теологією та виступають за іншу, яка  дозволила би одностатеві шлюби, не схвалюючи будь-який позашлюбний секс.

Християни, які заперечують легітимність гомосексуального способу життя, регулярно засуджуються як гомофобні, нетерпимі та навіть ненависні. Таким чином, існує величезне залякування щодо цього питання. Деякі церкви відійшли від історичної християнської позиції та схвалили гомосексуальний спосіб життя і навіть висвятили тих, хто його практикує, служити своїми служителями.

Так, деякі інші християнські деномінації не вважають моногамні, шлюбні, одностатеві стосунки гріховними чи аморальними і можуть благословляти такі союзи та вважати їх шлюбами. До них належать Об’єднана Церква Канади, Пресвітеріанська Церква (США), Об’єднана Церква Христа, усі німецькі лютеранські церкви, усі реформовані церкви Швейцарії, Протестантська церква в Нідерландах, Об’єднана протестантська церква в Бельгії, Об’єднана протестантська церква Франції, Церква Данії, Церква Швеції, Церква Ісландії, Церква Норвегії та Церква Об’єднання в Австралії.

Об’єднана церква Христа відзначає одностатеві шлюби, а деякі частини англіканської та лютеранської церков дозволяють благословення одностатевих союзів. Об’єднана церква Канади також дозволяє одностатеві шлюби та розглядає сексуальну орієнтацію, як дар Божий.

Всередині Англіканської спільноти є відкриті гомосексуалісти; наприклад, Джин Робінсон є відкритим геєм-єпископом Єпископальної церкви США. У лютеранській общині також є відкриті гомосексуальні священики; наприклад, єпископ Єва Брунне є відкритою єпископкою-лесбійкою в Церкві Швеції. Такі релігійні групи та деномінації тлумачать Святе Письмо та доктрину таким чином, щоб вони визнали, що гомосексуальність є морально прийнятним і природним явищем. Наприклад, у 1988 році Об’єднана Церква Канади, найбільша протестантська деномінація цієї країни, підтвердила, що усі особи, незалежно від їхньої сексуальної орієнтації, які сповідують Ісуса Христа та послух Йому, можуть бути або стати повноправними членами Церкви.

Крім того, деякі християнські деномінації, такі, як Моравська церква, вважають, що Біблія негативно говорить про гомосексуальні акти, але, оскільки дослідження цього питання тривають. Моравська церква прагне встановити політику щодо гомосексуальності та висвячення гомосексуальних духовних осіб. У 2014 році Моравська церква в Європі дозволила благословення одностатевих союзів. Ліберальні квакери, члени Британських щорічних зборів і Генеральної конференції друзів у США та деякі консервативні щорічні збори квакерів схвалюють одностатеві шлюби та союзи. Квакери були першою християнською групою у Сполученому Королівстві, яка виступала за рівний шлюб, і квакери у Британії офіційно визнали одностатеві стосунки в 1963 році.

У 2016 році Об’єднана методистська церква обрала єпископа-лесбійку, а 7 травня 2018 року Рада єпископів запропонувала План Єдиної Церкви, який дозволить окремим пасторам і регіональним церковним органам вирішувати, чи висвячувати духовенство ЛГБТ і проводити одностатеві весілля. 26 лютого 2019 року спеціальна сесія Генеральної конференції відхилила План Єдиної Церкви та проголосувала за посилення офіційної опозиції до одностатевих шлюбів і рукоположення відкрито ЛГБТ-духовенства.

Деякі протестантські деномінації, зокрема африканські методистські церкви, Реформатська церква в Америці, Пресвітеріанська церква в Америці та Християнська реформатська церква в Північній Америці, дотримуються традиційних поглядів щодо стосунків між ЛГБТ-особами. Вони виступають проти таких стосунків, спираючись на біблійні тексти та усталені релігійні доктрини.

Церква адвентистів сьомого дня визнає цінність кожної людини в очах Бога та закликає до служіння всім, зокрема й представникам ЛГБТ-спільноти, однак вважає, що гомосексуальні стосунки суперечать біблійним нормам. Вона наголошує на важливості співчуття та духовної підтримки для всіх, хто стикається з моральними викликами, водночас чітко відмежовуючи любов до людини від засудження гріховних практик.

Деякі консервативні квакери, зокрема члени Friends United Meeting та Evangelical Friends International, визнають сексуальні стосунки допустимими лише в рамках шлюбу між чоловіком і жінкою. Подібні погляди поділяють і конфесійні лютеранські церкви, які вважають, що навіть гомосексуальні бажання є гріховними, незалежно від того, чи вони приводять до відповідних дій. Вони підкреслюють, що гріх стосується не лише вчинків, а й внутрішніх намірів і прагнень людини. Водночас конфесійні лютерани застерігають від вибіркового засудження гріхів, наголошуючи, що всі порушення моральних норм мають розглядатися однаково.

Позиції євангельських церков щодо ЛГБТ-стосунків суттєво різняться. Деякі з них залишають це питання на розгляд окремих громад, дозволяючи місцевим церквам самостійно вирішувати питання одностатевих шлюбів. Інші ж рішуче засуджують такі союзи, вважаючи, що вони суперечать Божому задуму щодо сім’ї. Консервативні євангелісти дотримуються думки, що одностатеві стосунки несумісні з біблійним ученням та негативно впливають на суспільство. Вони вважають, що Біблія визначає гетеросексуальну сім’ю як основу цивілізації, а будь-які відхилення від цього ідеалу є небажаними.

Фундаменталістські групи серед консервативних християн часто займають крайню позицію в цьому питанні. Деякі їхні представники публічно висловлюють думки про негативний вплив ЛГБТ-руху на суспільство, пов’язуючи його з моральним занепадом або навіть стихійними лихами. В окремих країнах, таких як Уганда, фундаменталістські євангельські громади активно виступають за криміналізацію гомосексуальних стосунків.

Помірковані консервативні церкви займають більш стриману позицію. Вони визнають, що шлюб має існувати лише між чоловіком і жінкою, але водночас прагнуть ставитися до представників ЛГБТ-спільноти з повагою та співчуттям. Такі громади називають себе «привітними, але не стверджуючими», наголошуючи на важливості любові до ближнього, не порушуючи при цьому традиційні доктрини.

Таким чином, ставлення протестантських церков до ЛГБТ-спільноти залишається неоднозначним. Деякі громади дотримуються жорстких традиційних норм, тоді як інші намагаються поєднати біблійні принципи з проявами толерантності та поваги. Це питання продовжує викликати дискусії всередині церковних спільнот, відображаючи ширший соціальний контекст змін у поглядах на людську сексуальність.

Після цього огляду нам треба звернути увагу на першоджерело, тобто на Святе Письмо. У Біблії є шість ключових текстів, які згадують про гомосексуальність, але їхнє тлумачення не є однозначним. Існує багато християн, які переконані, що немає нічого поганого в тому, щоб бути геєм, і вони трактують ці тексти інакше, ніж це робить традиційна богословська думка.

Якщо значно спростити погляди, можна виділити дві основні напрямки думки щодо цієї теми: «історичну» та «прогресивну» (без політичного підтексту, хоча ярлики завжди є спрощенням). Історична школа наполягає на тому, що Біблія однозначно засуджує будь-яку одностатеву сексуальну активність, і що християнська статева мораль обмежується шлюбом між чоловіком і жінкою. Прогресивна школа підходить до цих текстів у ширшому контексті історії, культури та мовних нюансів, вважаючи, що біблійні заборони стосувалися специфічних практик, а не любовних моногамних стосунків між одностатевими партнерами. Це складна і глибока тема, яку варто вивчати, якщо є інтерес і час.

Незалежно від того, як кожен інтерпретує ці тексти, жоден християнин не має бути гомофобним. Навіть якщо людина вважає, що Божий задум для сексуальності включає лише шлюб між чоловіком і жінкою, це не дає їй права засуджувати інших. Християнство побудоване не на засудженні, а на любові та милосерді. Ісус навчав: «Люби свого ближнього» — і не додавав жодних умов на кшталт «лише якщо вони відповідають певним стандартам».

Судження та осудження не приведуть людей до Христа. Навпаки, любов, співчуття і повага до ближнього – це те, що може відкрити серця людей. Варто пам’ятати, що апостол Павло, який написав більшість Нового Завіту, спочатку був переслідувачем християн. Але Бог вибрав його і змінив його серце. Якщо Бог здатен прощати і змінювати людей, хто ми такі, щоб обирати, кого засуджувати чи «скасовувати»?

Найкращий спосіб бути християнином – це не звинувачувати інших у їхніх гріхах, а самому відображати християнські цінності. Ніхто не має справи з чужими гріхами так, як має справу з власними. Якщо бути послідовним, то засуджувати потрібно не лише сексуальні гріхи, а й матеріалізм, жадібність, заздрість — усе те, що також є гріховним.

Головна заповідь, яку дав Христос, звучить так: «Люби свого ближнього, як самого себе». Це веління перевершує будь-які моральні оцінки чи поведінкові стандарти інших людей. Християнське покликання – не ненавидіти за гріхи, а любити незважаючи на них. Усі люди – грішники, і ненавидіти когось за їхні гріхи означає викликати ту ж ненависть до себе.

Важливим залишається питання про прийняття: що саме воно означає? Люди не обирають свою сексуальну орієнтацію, але вони обирають, як жити. Християнський підхід полягає не в тому, щоб схвалювати чи засуджувати, а в тому, щоб виявляти любов, незалежно від того, чи поділяємо ми чиїсь погляди або спосіб життя. Ідентифікувати людей за їхньою сексуальністю означає зводити людей до їхньої сексуальності.

Кожна людина набагато більше. Внутрішня і незаперечна цінність людини корениться в її приналежності до людства, а не в її особливості, сексуальній чи іншій. Виступати за розширення прав на когось на основі конкретних і час від часу мінливих бажань, стосунків і поведінки – якими б важливими вони не були для особи – насправді є порушенням принципу універсальних прав людини.

Важливо не дивитися зверхньо на тих, чий досвід відрізняється від нашого. Життя кожного наповнене власними викликами, і найціннішим даром, який християнин може дати іншим, є любов, розуміння і доброта.

Ставлення традиційних християнських конфесій до віруючих представників ЛГБТ-спільноти є складним і неоднозначним питанням. Хоча історично церква зберігає чітке уявлення про моральні норми, це не означає, що для таких людей немає місця у спільноті віруючих. Навпаки, будь-яка людина, незалежно від її життєвого шляху, має можливість знайти духовний шлях до Бога, хоча це може вимагати певних внутрішніх змін та переосмислення життя.

На жаль, не всі церкви та священнослужителі здатні підійти до цього питання з пастирською мудрістю. Іноді можна зіткнутися з категоричною відмовою у прийнятті, коли людину фактично відштовхують, створюючи відчуття, що храм для неї закритий. Такі підходи не сприяють духовному наверненню і часто лише віддаляють людей від Бога. Проте вчення Христа говорить, що кожен, хто шукає істину і прагне до Бога, може знайти для себе шлях спасіння. Християнство не є релігією закритих дверей, а навпаки, це віра, що закликає до милосердя, розуміння і підтримки навіть тих, хто веде складну духовну боротьбу.

У традиційних конфесіях часто пропонують кілька можливих шляхів для віруючих геїв, які прагнуть залишатися вірними вченню церкви.

По-перше, церква заохочує відвідування богослужінь і перебування у спільноті віруючих, навіть якщо людина не може повністю брати участь у таїнствах через конфлікт між власним способом життя та церковними настановами. Це означає, що шлях до Бога залишається відкритим, а духовний розвиток не припиняється, навіть якщо певні обмеження залишаються чинними.

Другий можливий крок – це переосмислення свого життя і прагнення до покаяння. У християнській традиції покаяння означає не просто жаль за певні вчинки, а глибоке внутрішнє перетворення, зміну напрямку свого життя у відповідності до євангельських принципів. Якщо людина усвідомлює конфлікт між своєю вірою і способом життя, церква закликає її шукати можливість для гармонізації цих аспектів, що може включати як духовне осмислення, так і практичні рішення.

Для тих, хто не готовий або не може змінити свій спосіб життя, залишається можливість вести духовну боротьбу, сподіваючись на милосердя Боже. Християнство вчить, що жодна людина не є втраченою для Бога, і навіть ті, хто не може або не готовий змінитися миттєво, можуть усе життя благати Христа про дар покаяння, шукаючи можливість прийти до Нього через милосердя.

Ще один варіант, який обговорюється у християнських спільнотах, – це можливість збереження близьких відносин, але без сексуальної складової. Деякі традиційні конфесії визнають, що люди можуть мати глибоку емоційну прив’язаність один до одного і підтримувати один одного в житті, але закликають жити у чистоті, як брати, що для багатьох є непростим, але можливим шляхом примирення віри та особистих почуттів.

Якщо християни-геї не можуть одружитися з особою протилежної статі, біблійна заборона одностатевих стосунків вимагає від них бути неодруженими та дотримуватись целібату протягом усього життя. Хіба гетеросексуали, які ніколи не знаходять відповідного партнера, не «примушені» до целібату таким же чином? Крім того, як стверджували як протестантські, так і католицькі теологи, целібат має служити позитивним підтвердженням шлюбу, а не його запереченням. Християни, які дотримуються целібату, нагадують одруженим християнам про основні стосунки, на які спрямований їхній шлюб: наш вічний союз із Христом.

Багатьох справді приваблює одна стать, але вони живуть слухняно в рамках християнської сексуальної етики. Це може бути важко, як і для гетеросексуалів, які зобов’язані жити в безшлюбності. Християнство вимагає, щоб кожен з нас підпорядковував свої сексуальні (і багато інших) бажання нашій вірі — і незліченна кількість одностатевих віруючих робить це охоче та з радістю.

Якщо целібат є єдиним вибором для одностатевого християнина, який прагне залишатися вірним біблійним принципам, що може зробити церква, щоб краще служити цим людям? Чи достатньо просто заявити їм: «Вам заборонено сексуальні стосунки!» — і залишити їх наодинці з цим тягарем?

Сучасна культура, яка перебуває під великим впливом ідеї сексуальної свободи, розглядає целібат, як щось неприродне або навіть жорстоке обмеження. Проте в християнському розумінні целібат — це не лише відмова від сексу, а й свідомий вибір, благословенний Богом. Він дає можливість глибшого духовного зосередження, свободи для служіння, самозречення та посвяти Христу. Для тих, хто дотримується целібату, ключовим питанням стає не лише сексуальна чистота, а й пошук близьких стосунків, які дадуть їм відчуття любові, підтримки та приналежності.

Церква не може залишати цих людей наодинці з їхнім викликом, інакше вона наражає їх на ізоляцію, самотність і розчарування. Вона повинна стати місцем, де самотні, незалежно від причин їхньої самотності, знаходять справжню спільноту. Інтимність у християнському розумінні не зводиться лише до сексуальних відносин. Це також глибокі дружні стосунки, підтримка одне одного в труднощах, турбота про ближніх та єдність у служінні.

Щоб бути справжньою духовною родиною для тих, хто обрав або змушений жити в целібаті, церква може зробити кілька важливих кроків:

Розвиток культури глибокої дружби. Віряни мають усвідомити, що дружба і братерська любов є такими ж важливими, як і подружні відносини. Можна заохочувати створення малих груп, спільнот взаємопідтримки, духовного наставництва, де люди можуть відчувати довіру та близькість.

Підтримка в труднощах. Якщо самотня людина захворіла, опинилася у фінансовій чи життєвій кризі, церква має відгукуватися так, як це відбувається в сім’ях. Організація допомоги, догляд за хворими, матеріальна підтримка — усе це має стати частиною церковного служіння.

Визнання та повага до жертви целібату. Церква повинна навчати, що целібат — це не покарання, а духовний дар, форма посвяти Христу. У ранньому християнстві безшлюбність сприймалася як високе покликання, і ця традиція повинна бути відроджена.

Створення можливостей для служіння. Люди, які живуть у целібаті, мають більше часу та енергії для благодійності, навчання, духовного наставництва. Церква має підтримувати їхнє бажання служити Богові та ближнім.

Навчання здорового погляду на людську сексуальність. Проповідування має допомагати людям бачити в сексуальності не тільки фізичний аспект, а й духовне значення. Важливо пояснювати, що відмова від сексу — це не позбавлення любові, а вибір іншого, вищого шляху близькості з Богом.

Целібат — це жертва, яку людина приносить заради Христа, і церква повинна бути готовою підтримати тих, хто обирає цей шлях. Самотність не повинна бути частиною християнського життя, бо Христос закликав своїх учнів любити одне одного, як братів і сестер у вірі. Тільки тоді церква зможе виконати свою місію — бути істинним духовним домом для всіх своїх членів.

Змінювати конфесію заради шлюбу – будь то союз з особою протилежної чи тієї ж статі – є серйозною духовною помилкою, що підриває саму суть віри. Віра – це не питання зручності чи особистих бажань, а глибоке переконання, що формує людину та її відносини з Богом. Якщо людина обирає конфесію виключно заради можливості одружитися або розлучитися, вона фактично підпорядковує свою віру земним прагненням, а не прагне істини.

Подібним чином деякі католики, які стикаються з труднощами у шлюбі, іноді приймають православ’я, оскільки в православній традиції допускається розлучення у виняткових випадках. Але це не є справжнім наверненням, а лише спробою знайти релігійне виправдання для особистих рішень. Таке поверхневе ставлення до віри лише шкодить духовному життю, оскільки справжнє навернення має бути не прагматичним вибором, а усвідомленим і глибоким прийняттям віровчення.

Апостол Павло у Першому посланні до Коринфіян чітко говорить про важливість залишатися у тому стані, в якому людина була покликана до віри: «Нехай кожен залишається в тому стані, в якому був покликаний» (1 Кор. 7:20).

Цей принцип означає, що людина не повинна намагатися змінювати свій життєвий статус лише заради власної вигоди, а покликана служити Богові у тих умовах, у яких вона була поставлена. Якщо людина увірувала, будучи в шлюбі, вона не повинна розривати його без крайньої потреби. Якщо увірувала, будучи самотньою, вона не повинна шукати шлюбу як головної мети життя. Так само і з конфесійною приналежністю – людина має залишатися в тій традиції, де була покликана Богом, якщо немає справжнього внутрішнього переконання у необхідності зміни віри з духовних причин, а не з міркувань комфорту чи особистої вигоди.

Церква не є інструментом для досягнення життєвих цілей, а є містичним Тілом Христовим, де людина спасається не через зміну зовнішніх обставин, а через внутрішнє преображення. Тому будь-яке рішення про зміну конфесії має бути усвідомленим, зваженим і мотивованим виключно пошуком істини, а не бажанням полегшити собі життя чи знайти виправдання для вчинків, які суперечать власній совісті та духовному покликанню.Для всіх християн, незалежно від їхньої сексуальної орієнтації, шлях до спасіння завжди проходить через покаяння та боротьбу з гріховними пристрастями. Християнство не розділяє людей за їхніми схильностями чи спокусами, а закликає кожного боротися з гріхом і прагнути до святості.

Гріховні пристрасті існують у різних формах – це може бути гординя, гнів, заздрість, блуд, пияцтво, марнотратство, ненависть чи інші вади. Жоден християнин не може сказати, що він повністю вільний від гріха – боротьба з ним триває все життя. Але саме через цю боротьбу, через постійне навернення до Бога, людина очищає свою душу і наближається до спасіння.

Святе Письмо багаторазово наголошує на необхідності покаяння як єдиного правильного шляху до Бога. Христос закликав: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне» (Мт. 4:17). Апостол Павло нагадував, що всі люди грішні, але через Христа отримують можливість оновлення: «Бо всі згрішили і позбавлені слави Божої, але виправдовуються даром, благодаттю Його, через викуплення, що в Христі Ісусі» (Рим. 3:23-24).

Це означає, що ніхто не позбавлений можливості спасіння, якщо він прагне жити за заповідями Божими. Але християнин покликаний не лише визнавати гріх, а й боротися з ним, не виправдовуючи його і не підкорюючись своїм пристрастям.

Для тих, хто відчуває особливі спокуси, будь то у сфері сексуальності чи інших пристрастей, єдиний шлях – це смиренне несення свого хреста, звернення до Бога у молитві, участь у церковних таїнствах та постійна духовна праця над собою. Ніхто не може врятуватися без боротьби – але й ніхто не є втраченим для Бога, якщо він щиро прагне жити по-християнськи.

Біблія, як одне з основних джерел релігійних вчень, протягом історії змінювала своє ставлення до різних аспектів людського життя, включаючи гомосексуальність і рабство.  Зміні ставлення до рабства і гомосексуальності можна простежити паралелі. Як рабство раніше вважалося нормальним і допустимим, так і гомосексуальність у багатьох культурах було засуджено або вважалося негідним. Відкриття прав людини і цивілізаційний розвиток призвели до поступового скасування рабства в більшості країн, так само як і до зростання визнання прав гомосексуальних осіб. Тому, незважаючи на значну різницю між обома явищами, відбувається схоже відношення до змін у суспільному сприйнятті і правовому статусі цих груп, де одне – рабство, а інше – гомосексуальність – колись засуджувалися, а зараз здобувають більшу свободу і захист.

Сьогодні більшість християнських деномінацій відкидають рабство, як морально неприязне, а ставлення до гомосексуальності залишається предметом розбіжностей серед релігійних громад, залежно від їх інтерпретації священних текстів.

Попри всі різноманітні підходи до легалізації одностатевих шлюбів у світі, є не лише надія, а й цілком реальна перспектива того, що з часом такі союзи будуть визнані на офіційному рівні. Це не просто мрія або теоретична можливість, а процес, що поступово відбувається, хоча і з різною швидкістю у різних релігійних традиціях. Для цього необхідні реформи як у Католицькій церкві, так і в Православних церквах та консервативних протестантських громадах, які поки що займають вкрай жорстку позицію щодо цього питання.

Католицька церква вже здійснила певні кроки у бік більш відкритого ставлення до ЛГБТ-людей. Папа Франциск неодноразово наголошував на тому, що Церква має супроводжувати всіх віруючих, незалежно від їхньої орієнтації, і навіть підтримав ідею цивільних союзів для одностатевих пар. Проте це поки що не стосується самого інституту шлюбу.

Щоб узаконити такі союзи в Католицькій церкві, потрібно:

1. Офіційне богословське переосмислення шлюбу – необхідно визнати, що шлюб є не лише інструментом продовження роду, а й союзом любові, взаємної підтримки та духовного зростання.
2. Зміни в канонічному праві – нинішні церковні правила прямо забороняють одностатеві шлюби, тому потрібно офіційно переглянути відповідні канони.
3. Визнання рівноправності ЛГБТ-християн у житті церкви – це означає не лише дозвіл на церковні шлюби, а й повну інтеграцію ЛГБТ-людей у церковне життя, включаючи можливість висвячення у духовний сан.

У православному світі ситуація складніша, оскільки тут зберігається більш консервативне тлумачення догматів, і будь-які зміни часто зустрічають опір з боку ієрархів. Однак, як і в католицизмі, є потенціал для реформ. Щоб узаконити такі союзи в Православних церквах, необхідно:

1. Богословська дискусія на рівні Всеправославного собору – сучасна православна еклезіологія передбачає можливість соборних рішень, і цілком можливо, що у майбутньому це питання стане предметом обговорення на загальноцерковному рівні.
2. Розмежування між Таїнством шлюбу і благословенням союзу – навіть якщо Православна церква не зможе одразу визнати одностатевий шлюб як таїнство, вона може розглянути можливість благословення таких союзів, що стане компромісним рішенням.
3. Зміни в моральному богослов’ї – необхідно переглянути ставлення до людської сексуальності та визнати, що ЛГБТ-люди не є «відхиленням від норми», а такою ж частиною Божого творіння, як і всі інші.

Серед протестантів ситуація дуже неоднорідна: одні громади вже давно визнають одностатеві шлюби, інші залишаються радикально непримиренними. Для змін у консервативному крилі протестантизму потрібно:

1. Перегляд біблійної герменевтики – багато протестантських течій спираються на буквальне тлумачення Писання, тому необхідно представити богословську аргументацію на користь того, що біблійні тексти, які засуджують гомосексуальність, були написані у певному історичному контексті й не мають прямого відношення до сучасних реалій.
2. Пасторська робота з громадами – важливо не лише змінити офіційну позицію церков, а й змінити ставлення рядових віруючих через діалог і освіту.
3. Пошук компромісних рішень – навіть якщо частина протестантів не буде готова офіційно визнавати одностатеві шлюби, вони можуть розглянути можливість благословення таких союзів або прийняття ЛГБТ-людей як повноправних членів своїх церков.

Легалізація одностатевих шлюбів у релігійних громадах – це не просто питання прав чи соціальних змін. Це глибока богословська проблема, яка потребує серйозного переосмислення традиційних доктрин. Однак тенденції вказують на те, що з часом такі реформи неминуче відбудуться, хоч і з різною швидкістю у різних конфесіях. У кінцевому підсумку, питання не лише в тому, чи будуть такі шлюби визнані, а в тому, як Церква зможе залишитися вірною своїй місії – не відштовхувати людей, а допомагати їм наближатися до Бога.

Незважаючи на всі труднощі, очевидно, що суспільство рухається у бік більшої рівноправності, і релігійні громади, хай і з запізненням, реагують на ці зміни. Католицька церква вже здійснює перші кроки у напрямку інклюзивності через практику благословення одностатевих пар. Деякі православні богослови починають говорити про необхідність перегляду пастирського підходу. Серед протестантів точаться внутрішні дебати, хоча значна частина консерваторів залишається непохитною.

Зрештою, питання не лише в тому, чи будуть легалізовані такі союзи в релігійних громадах, а й у тому, як зміниться богословське розуміння людської гідності, любові та партнерства. І якщо сьогодні в багатьох християнських конфесіях ще існує спротив цим змінам, то завтрашній день може принести несподівані трансформації.

Сергій Сербін,

історик,

медіатор Solidaritätsnetz International