Під рясою зради: справа Димитрія Сидора, як лакмусовий тест для Феміди

Ця справа — не просто юридичний процес, а виклик для всієї нашої держави й суспільства. У центрі уваги — особа Димитрія Сидора, священнослужителя, який неодноразово використовував свій духовний сан, як прикриття для діяльності, що ставить під сумнів основи української державності. Його проросійські виступи, сепаратистські заяви та відсутність засудження агресії відкрили перед нами гірку правду про небезпеку, що виходить із середовища, де під рясою ховається зрада і маніпуляція. Цей процес має стати лакмусовим папірцем, який покаже, чи здатна Україна захистити себе від тих, хто підриває її єдність і державність, ховаючись за маскою релігійності.

Сьогодні, 21 травня 2025 року о 14:30, в Ужгородському суді відбулося не просто чергове засідання — це момент істини, крапка, яку має поставити Феміда в одній із найрезонансніших справ нашого часу. Справа, яка роками підточувала громадську довіру, розколювала суспільство, сіючи розбрат і моральну дезорієнтацію.

Вирок вкотре відкладено. Сьогоднішнє засідання знову не дійшло до логічного завершення — суддя Тамаз Деметрадзе змушений був перенести розгляд на 23 травня о 09:15. Причина цієї затримки — захист Сидора в черговий раз вдався до процедурних маневрів, заявляючи про «недостатню готовність до дебатів», що свідчить про відсутність вагомих аргументів і прагнення лише виграти час, розмити суспільну увагу та знецінити важливість справи.

У той час, коли мільйони українців шукають у священнослужителях розради, миру і духовного орієнтира, піп Димитрій Сидор продовжує крокувати шляхом, що давно вийшов за межі пастирського служіння. Його публічна діяльність — це не слово Євангелія, а голос ідеології розбрату. Через соціальні мережі та публічні виступи він несе не слово примирення, а отруту ворожнечі, погорди та викривлення істини. Це не випадковий промах — це доктринальний, системний спротив усьому, що єднає людей у Христі та в Українській державі.

Де ж голос Церкви? Де слово митрополита Феодора Мамасуєва — не адміністратора, а справжнього духовного отця, архипастиря? Чи можна мовчати, коли підлеглий топче моральні межі? Чи має Церква, що претендує на істину, любов та милосердя, дозволити собі вдавати, ніби не бачить, як її ім’я використовується для політичної маніпуляції, а ряса слугує щитом від відповідальності? Мовчання у такій ситуації — не благоразумність, а зрада свого покликання.

Ця справа — не приватна історія, а національна рана. Коли країна стоїть у вогні війни, коли на вівтар свободи кладуть життя найкращих синів, публічна поведінка Сидора — це не «особиста думка». Це удар у спину. Це рана на тілі народу, духовний саботаж, що сіє сум’яття в душах простих вірян. Бо справа не про падіння окремої особи, а про цілеспрямовану загрозу єдності нації, моральному здоров’ю суспільства та міжконфесійному миру. І тому мовчання — це співучасть. Той, хто мовчить перед обличчям зла, сам стає його тінню.

Сьогоднішнє рішення суду — це не просто юридичний акт, це моральна декларація. У ньому проявиться, чи здатна наша правова система відділити світло від темряви, істину від маніпуляції, духовну гідність від лицемірства в рясі. Рішення судді Тамаза Деметрадзе стане не лише особистим професійним іспитом, а й дзеркалом: чи захищає держава своїх громадян від пропаганди під виглядом віри, від прикритого релігією приниження, від нищівного впливу, що знецінює святе. У цій справі — не просто особа підсудного, а під прицілом: сама ідея справедливості.

Час дії — для Церкви, не тільки для Феміди. Правосуддя — це не лише справа суду. Це — виклик для Церкви, для її совісті і покликання. Бо мовчати у дусі Євангелія, коли чиниться зло, означає зневагу до Христа і Його вчення. Ми не маємо права приймати дипломатичні мовчання, публічні обтічності чи формальні заяви, що не містять конкретних дій. Ми чекаємо прямого, пастирського голосу — голосу, який не злякається назвати зло злом, а правду — правдою.

Церква має рішуче виступити на захист спасіння людських душ від отрути національної ворожнечі, від духовної зради, що підриває основи єдності народу. Коли під покровом ряс та церковної влади розповсюджується розбрат і розкол, коли слово Євангелія замінюється словом пропаганди, мовчання — це вже не обережність, а зрада, це згода, співучасть у злочині. Істинний архипастир не ховається за канонічною оболонкою, а твердо і ясно каже: ні — брехні, ні — розбрату, ні — злу, що руйнує Тіло Христове. А між митрополит Федір мовчить, наче покриває  попа Сидора.

Ще у 2008 році піп Сидор відкрито виступав за автономізацію Закарпаття, за створення так званої «Підкарпатської Русі», що з самого початку містило ознаки сепаратизму і загрожувало цілісності нашої держави. У період з 2014 по 2022 роки він неодноразово брав участь у форумах Російської Православної Церкви (так званої РПЦ МП імені Сталіна), де своїми промовами підривав авторитет і легітимність української державності. Його проповіді ставали рупором проросійських наративів, де агресію Москви представляли як «відповідь на утиски», виправдовуючи несправедливість і насильство.

Окрім того, він не соромився образливо висловлюватися щодо інших релігійних спільнот, підриваючи міжконфесійний мир і порушуючи заповіді любові та поваги, які є основою християнського вчення. І що найганебніше — після початку повномасштабного вторгнення російської федерації у 2022 році він жодного разу не засудив дії агресора, не висловив підтримки нашим Збройним Силам, які боронять землю і народ.

У 2023 році за результатами розслідування Служба безпеки України відкрила проти нього кримінальне провадження за статтею 161 Кримінального кодексу — розпалювання релігійної ворожнечі. Ця справа стала логічним і неминучим наслідком його систематичного підривання моральних і національних устоїв, його свідомої участі у процесах, що сіють розкол і розбрат серед українців.

Ця справа — не лише про конкретну особу, а про фундаментальні принципи, що визначають майбутнє нашої держави.

Вона торкається питання відповідальності релігійних діячів, які під прикриттям духовного сану ведуть антидержавну діяльність, підривають устої національної єдності і посівають отруту розбрату. Це випробування для правосуддя в умовах війни, коли безкарність не просто неприпустима — вона становить безпосередню загрозу національній безпеці. Вона є лінією оборони у боротьбі за чистоту інформаційного простору, де кожне слово і кожен вчинок можуть стати знаряддям впливу на свідомість народу, руйнуючи довіру до державних інституцій та розпалюючи внутрішні конфлікти.

Цей процес  покаже, чи здатна Феміда у часи війни поставити чітку й остаточну крапку в історії безкарного поширення ворожих наративів, прихованих під релігійною символікою. Якщо суд не зуміє дати належну відповідь, країна ризикує отримати нового «Новинського», але вже в рясі і у самому серці Закарпаття, що матиме катастрофічні наслідки для національної єдності та державного суверенітету. Наступне засідання, яке може стати вирішальним, призначене на 23 травня о 9:15, і від його рішення залежить не лише доля однієї людини, а й доля морального здоров’я нашої нації.

Стратегія сторони захисту виглядає, як пустий жест, позбавлений вагомих аргументів, котрі могли б спростувати викладені факти. Замість прямої відповіді на сутність справи захист вдається до процедурного затягування — переносить засідання, подає необґрунтовані клопотання про «недостатню підготовку до дебатів», використовує юридичні маневри, що не мають під собою реальної суті. Мета цих дій очевидна — виграти час, розмити суспільну увагу, знецінити процес, утаємничити істину в тумані затягувань.

Психологічна динаміка самого обвинуваченого також викликає увагу: видно явне зниження впевненості. У поведінці Димитрія Сидора з’явилася невпевненість, у риториці — втома й розгубленість. Якщо раніше він не соромився публічних відеозвернень після кожного засідання, то тепер ця активність згасла, а його прихильники стали пасивнішими, підтримка слабшає, а харизма втрачає колишню ефективність.

Цей процес має далекосяжне, загальнонаціональне значення. Це не просто регіональна справа — це випробування на зрілість нашої держави. Від його результату залежить, чи здатна судова система України захистити інформаційний простір, чи зможе вона встановити відповідальність навіть там, де фігурант прикривається священним саном.

Суспільство має беззаперечне право на правду та справедливість, і цей процес стане незаперечним індикатором того, чи готова Феміда діяти твердо й непохитно на захист держави у найскладніші часи війни.

Ця справа набуває вагомого значення не лише для окремої особи, а й для всієї судової системи України. Вона є важливим тестом на спроможність правосуддя поставити крапку у безкарності релігійних діячів, які під маскою «релігійної свободи» поширюють антиукраїнські наративи та підривають національну безпеку. Вона стосується не тільки відповідальності конкретних осіб за антидержавну діяльність, але й ролі суду в умовах війни, коли від сили й рішучості Феміди залежить здатність держави захистити свій інформаційний фронт і зберегти національну єдність. Недостатня, слабка або відсутня реакція суду стане прецедентом безкарності, що відкриє двері для нових викликів і загроз, поставивши під загрозу саму державність. Від цієї справи залежить не лише доля підсудного, а й майбутнє України як правової та суверенної держави.

Сергій Сербін,

історик