МИРНИЙ ПЛАН ТРАМПА

У війні, що змінює карту Європи, будь-який план миру викликає величезний інтерес і навіть більші суперечки. Один з таких планів — мирний план Дональда Трампа для України, який обіцяє припинення бойових дій та гарантії безпеки. Чи дійсно цей план здатен принести мир, чи це лише нова спроба умиротворити агресора за рахунок українських інтересів? Що насправді приховують пропозиції Трампа щодо заморожування конфлікту, нейтралітету України та поступок Росії? І як все це може вплинути на майбутнє України та безпеку Європи?

У цій статті ми детально аналізуємо всі плюси і мінуси мирного плану Трампа, розглядаємо можливі наслідки для України та міжнародної безпеки. Якщо ви хочете зрозуміти, чому мирний план, який здається вигідним на перший погляд, може бути небезпечним для України — читайте далі.

Почнемо ми з того, що  Трамповський план передбачає створення буферної зони між українськими таросійськими військами. Ця зона буде патрулюватися європейськими й британськими військовими, що має допомогти знизити напруженість на лінії фронту. Буферна зона має стати своєрідним бар’єром, який запобігатиме прямим зіткненням між сторонами конфлікту.

Згідно з Трампом, буферна зона між українськими та російськими військами повинна стати фізичним та військовим бар’єром, який запобігатиме безпосереднім бойовим зіткненням на лінії фронту. Це включало б створення демілітаризованої території, на якій не повинно бути розташовано військ з обох сторін.

Створення буферної зони також може сприяти захисту цивільного населення в прикордонних районах, яке часто опиняється в зоні бойових дій та стає жертвою насильства з обох боків.

Одним із важливих аспектів цієї ініціативи було б те, що зона повинна була патрулюватися міжнародними силами. Трамп пропонував задіяти європейські та британські війська для контролю над буферною зоною, що мало б кілька цілей.

По-перше, патрулювання іноземними військами (ЄС і Великобританією) дозволило б зменшити підозри щодо упередженості чи маніпуляцій з боку будь-якої з воюючих сторін. Це був би спосіб гарантувати, що зобов’язання про демілітаризацію території не будуть порушені. Міжнародні патрулі повинні були б також забезпечити присутність третіх сторін, що могло б знизити ймовірність військової ескалації та додаткового загострення ситуації.

По-друге, це підкреслює важливість дипломатії та взаємодії з міжнародними партнерами. Трамп вважає, що миротворці з Європи і Великобританії могли б стати тим стабілізуючим фактором, який допоможе створити умови для переговорів і відновлення миру.

Як і будь-яка мирна ініціатива, план з буферною зоною стикався з низкою можливих проблем і запитань. Питання, хто гарантуватиме безпеку цієї зони, було ключовим. Розміщення миротворців у такій зоні могло спричинити безліч складнощів, пов’язаних з тим, як забезпечити їх ефективність у підтримці стабільності.

Є велика ймовірність, що сторони конфлікту могли б порушити домовленості, особливо якщо ситуація на полі бою змінюється. Враховуючи недовіру між Україною та Росією, а також попередні порушення Мінських угод, збереження буферної зони було б складним завданням.

Для Росії така буферна зона могла бути зручною в певному сенсі, оскільки вона б могла зафіксувати певні територіальні вигоди, досягнуті в результаті агресії. Однак, на практиці Москва може розглядати такий план як зручний інструмент для підтримки власних інтересів в Україні.

Ідея, що європейські та британські війська повинні патрулювати буферну зону, також могла викликати спротив з боку Росії, яка не хотіла б бачити посилення присутності західних сил на своїх кордонах.

Отже, створення буферної зони могло б сприяти хоча б тимчасовому припиненню інтенсивних бойових дій і знизити ризики виникнення нових конфліктів.

Оскільки одним із головних аспектів плану Трампа була необхідність сприяння мирним переговорам, буферна зона могла стати тим фактором, який дозволив би обом сторонам зібратися за столом переговорів для вирішення конфлікту. Однак ця пропозиція стикалася б із серйозними питаннями щодо її виконання, а також з потенційним спротивом з боку різних міжнародних акторів.

Наступний пункт плану – заморожування конфлікту по нинішній лінії фронту. Це означає, що обидві сторони зупинять бойові дії на поточних позиціях, що дозволить уникнути подальших втрат і руйнувань. Заморожування конфлікту також передбачає, що жодна зі сторін не буде намагатися змінити лінію фронту силовими методами.

Цей пункт передбачає зупинку бойових дій на поточних позиціях і створення тимчасового «статусу-кво» між сторонами. Метою цього кроку є стабілізація ситуації, запобігання подальших  людських жертв та руйнувань, а також створення умов для дипломатичного врегулювання конфлікту.

Заморожування конфлікту означає, що обидві сторони — Україна та Росія — зупиняють бойові дії і погоджуються на підтримку існуючих ліній фронту без подальших спроб змістити ці лінії через військову силу. Це може виглядати як тимчасове рішення, яке дозволяє запобігти ескалації, але не вирішує основних політичних чи територіальних суперечок.

Основна мета цього етапу — зупинити безперервні бойові дії, що призводять до великих людських жертв, руйнувань інфраструктури та невизначеності для цивільного населення.

Трамп бачить заморожування конфлікту як крок, що відкриває шлях до мирних переговорів, де країни могли б обговорити мирну угоду, територіальні питання, а також шляхи розв’язання довгострокових суперечок без загрози нових військових дій. Заморожування конфлікту могло б полегшити гуманітарну ситуацію в регіонах, де відбуваються інтенсивні бої, дозволяючи доставляти допомогу і забезпечувати потреби цивільного населення.

Цей пункт також передбачає, що лінія фронту залишатиметься незмінною протягом певного часу. А це  у свою чергу означає, що обидві сторони повинні утриматися від атак або наступів, щоб змінити лінію фронту. Будь-яка спроба силового просування через військову агресію в цей період вважатиметься порушенням угоди.

«Заморожена» лінія фронту — це не остаточне рішення, але вона дає час для дипломатії і полегшує переговори про майбутнє України та її територіальну цілісність.

Оскільки сторони конфлікту можуть мати різні інтерпретації щодо того, що є «лінією фронту» на даний момент, важливо, щоб міжнародні організації або миротворці контролювали виконання цього пункту. Трамп підкреслює необхідність залучення міжнародних сил для нагляду за виконанням замороження конфлікту, зокрема через підтримку з боку Європи та Британії. Міжнародні спостерігачі можуть допомогти переконатися, що жодна зі сторін не намагається порушити «замороження» через нові військові операції.

Буферна зона та спільне патрулювання можуть допомогти забезпечити ефективність цієї стратегії, оскільки важливо, щоб міжнародне співтовариство могло надати юридичні та практичні гарантії для того, щоб жодна зі сторін не намагалася змінити ситуацію військовим шляхом.

Попри потенційні вигоди, замороження конфлікту не є ідеальним або безпроблемним рішенням. Однією з головних проблем такого підходу є те, що замороження конфлікту не призводить до повного припинення ворожнечі. Якщо ситуація залишається без змін, то може зберігатися напруга, а будь-який нещасний випадок або провокація може призвести до відновлення бойових дій. Також, як показав досвід інших «заморожених» конфліктів, наприклад, у Придністров’ї або Нагірному Карабасі, це може бути лише тимчасовим і нестабільним рішенням.

На практиці замороження конфлікту означало б, що території, захоплені Росією, залишаються під її контролем, і знову виникає питання про майбутній статус цих територій. Як тільки бойові дії припиняються, стає важко повернути ці землі без серйозних політичних і дипломатичних зусиль.

Заморожений конфлікт не гарантує довгострокової стабільності. В таких ситуаціях часто виникають нові загрози, такі як політична нестабільність, брак довіри між сторонами і відсутність механізмів для остаточного вирішення конфлікту.

Як в Україні, так і на Росії, замороження конфлікту може бути сприйнято як здача позицій або капітуляція, що викликало б політичний опір у обох країнах. Особливо в Україні, де багато людей вважають, що Росія повинна повернути всі окуповані території.

Тим не менше, замороження конфлікту може мати певні переваги. Це дозволить запобігти подальшим втратам серед солдатів та цивільного населення, що, безумовно, є пріоритетом для гуманітарних організацій. Зменшення бойових дій дозволить значно покращити доступ гуманітарної допомоги до постраждалих регіонів, зокрема на окупованих територіях. Замороження конфлікту дасть час для дипломатії, що може бути використано для вироблення довгострокових рішень і досягнення стабільного миру, що в кінцевому підсумку вигідно для обох сторін.

Заморожування конфлікту в мирному плані Трампа є спробою створити тимчасову стабільність та уникнути подальшого кровопролиття. Це дозволяє забезпечити певний період для дипломатичних переговорів, проте залишає багато відкритих питань, зокрема щодо майбутнього окупованих територій і підтримки статус-кво.

Такий підхід є практично реалізованим лише за умови залучення міжнародних спостерігачів та створення механізмів контролю для попередження порушень, однак він потребує великої політичної готовності від усіх сторін для того, щоб перетворитися на довгострокове мирне рішення.

Далі ми розглянемо пропозицію Трампа відносно (не)вступу до НАТО. Він вважає, що Україна має відкласти вступ до НАТО на 20 років. Це є однією з умов для реалізації мирного плану. Відкладення вступу до НАТО має на меті знизити напруженість між Росією та Заходом, оскільки Росія вважає розширення НАТО загрозою своїй безпеці.

Але ідея Трампа щодо відкладення вступу України до НАТО на 20 років є одним з найбільш суперечливих і проблемних аспектів його мирного плану. Хоча Трамп у своїх пропозиціях намагався знайти компроміс між Заходом та Росією, це пропозиція виглядає, м’яко кажучи, не зовсім обґрунтованою і абсолютно не враховує реалії, які склалися після анексії Криму та агресії Росії в Україні.

Варто зазначити, що відкладення вступу до НАТО на 20 років — це, фактично, відстрочка від міжнародної безпеки для України. Якщо Росія справді була б готова «відповісти» на таку поступку миром, то цей крок можна було б хоча б намацати в якійсь логіці. Але ж, як показала історія, Росія не зупиняється на компромісах, а навпаки, отримує мотивацію для подальших агресивних дій. Відкладення вступу до НАТО — це не «затишшя», це лише призначення нових термінів для наступного етапу окупації.

Росія не визнає жодних обіцянок чи угод, навіть коли мова йде про відтермінування, і точно не сприйме такого жесту як бажання зберегти мир. Вони можуть розцінити це як сигнал для подальших вимог та нових претензій до України. Це ніщо інше, як стратегічне відведення часу для наступної атаки.

Уявіть собі, що Україна виявляє готовність відкласти свій вступ до НАТО на 20 років, щоб «знизити напруженість» з Росією. Це, фактично, означає продовження мандату для Росії на втручання у внутрішні справи України. Трамп пропонує виправдати агресію Росії та зробити так, щоб Україна відмовилася від своєї євроатлантичної мети на дві декади.

Ідея в тому, щоб «зменшити напруженість» шляхом відкладання членства в НАТО, є дещо схожою на пропозицію скасувати будь-які контрнаступи на Росію та просто пообіцяти не захищатися від майбутніх атак. Скажімо, наприклад, Україна вирішить «почекати 20 років». І що? Росія буде задоволена? Безумовно, ні. І як тільки цей термін мине, Росія, ймовірно, вимагатиме ще 20 років! І так нескінченно. Такий підхід лише підживлює агресію, а не усуває її.

Завжди цікаво слухати ці обіцянки про «великі перспективи» через 20 років. Здається, що розуміння політичних процесів на такому часовому горизонті у багатьох — обмежене. 20 років — це ціла епоха для держав, які тільки починають будувати свою стабільність і національну безпеку.

Відкладення вступу в НАТО на два десятиліття для України — це фактично відкладення стабільності та безпеки країни. Як ми можемо бути впевнені, що через 20 років буде така ж політична ситуація, яка дасть можливість Україні знову звернутися до питання НАТО? Більше того, що буде з Україною за цей час? Росія не буде чекати, а найгірше, що ми можемо побачити — це ще один анексований регіон або нове вторгнення під час так званого «періоду паузи». Відкладення членства в НАТО не гарантує «безпечного часу» для України, це просто дає Росії можливість зайняти вільні території.

Україна вже заплатила високу ціну за свій вибір та прагнення до безпеки через НАТО. Для багатьох українців цей шлях став необхідним після 2014 року, коли Росія анексувала Крим й почала військову агресію на Донбасі. Вступ до НАТО є не просто амбіцією, це необхідність для гарантування національної безпеки. Відстрочити цей процес на два десятиліття — це фактично віддати 20 років на милість Росії, сподіваючись, що вона раптом змінить свою політику і перестане загрожувати Україні.

За цей час можуть змінюватися політичні режими, але агресія Росії, як про це писали класики українського націоналізму, залишається стабільною. Скільки ще разів ми готові «відкладати» власну безпеку, аби на кілька років відсунути загрозу? І скільки ще разів ми будемо чули такі «відстрочки», поки не стане надто пізно?

Одна з найбільших маніпуляцій у цій пропозиції — це уявлення, що саме розширення НАТО є причиною агресії Росії. Трамп та його прихильники неодноразово підкреслюють, що розширення альянсу — це начебто фактор, який підштовхує Кремль до дій. Ця теорія абсолютно не витримує критики.

По-перше, НАТО не є агресором, це оборонний союз, що заснований на принципах колективної безпеки. Ідея, що кожен новий член НАТО спонукає Росію до нових атак, є абсурдною. Якщо б Росія була дійсно зацікавлена в мирі і стабільності, то вона б не нападала на сусідів, а вирішувала питання через дипломатію. Тому відкладення членства в НАТО не зменшить напруженість, а лише дасть Кремлю більше часу для продовження агресії.

Ця ідея фактично є запрошенням до політичного саботажу на шляху демократичних реформ України. Відкласти вступ на 20 років — це знову поставити під сумнів курс країни на захист своїх цінностей, свободи і незалежності. Чи буде Україна через два десятиліття готова до вступу в НАТО після того, як за цей час вона переживе нові етапи російської агресії? Зрозуміло, що НАТО — це не панацея, але на цей момент це єдиний гарант безпеки, якого потребує Україна.

Отже, ідея відкладення вступу до НАТО на 20 років — це не просто невиправдана поступка, це похорон національної безпеки України на два десятиліття. Це дозволяє Росії затягнути ситуацію та продовжити свою агресію, не даючи Україні шансів на захист. Така пропозиція не тільки суперечить інтересам України, але й поставила б під загрозу її демократичний вибір. Вона не є шляхом до миру, а є подарунком агресору для посилення його впливу в регіоні.

Далі Трамп каже  про продовження постачання зброї. Для стримування подальшої російської агресії. Однак, США не планують надавати війська для патрулювання буферної зони або фінансувати цю місію. Це означає, що Україна буде отримувати військову допомогу, але основний тягар забезпечення безпеки ляже на європейські країни.

Пропозиція Трампа щодо продовження постачання зброї Україні є однією з ключових складових його мирного плану, але й вона викликає ряд серйозних питань. З одного боку, це виглядає як підтримка України в її боротьбі з Росією, з іншого — це ще один спосіб перекласти основний тягар безпеки на Європу, залишаючи США «в стороні». Давайте розглянемо, чому ця ідея має численні підводні камені, і чому вона може бути поганим рішенням для України в довгостроковій перспективі.

Трамп заявляє, що США готові продовжувати постачати зброю Україні, аби стримувати агресію Росії. Але ключова проблема тут полягає в тому, що це все — пасивна підтримка, без жодного активного військового залучення з боку США. Виходить, що Вашингтон погоджується надати Україні військову допомогу у вигляді озброєнь, але не готовий брати на себе жодних зобов’язань у контексті патрулювання буферної зони або фінансування операцій для забезпечення безпеки.

Це ставить під сумнів не тільки ефективність такої допомоги, але й відкриває низку проблем. Зброя без гарантій її використання на місці — це, по суті, тільки частина рішення. Якщо не буде достатньо сили для патрулювання та підтримки безпеки на полі бою, то вся ця допомога може бути просто марною. Наприклад, постачання сучасних ракет чи бронетехніки, без належного військового нагляду чи підтримки, може бути не настільки ефективним.

США, без сумніву, можуть надати Україні потужну військову техніку, але це перекладає основний тягар відповідальності за реалізацію цього озброєння на інші країни, зокрема на Європу. Замість того, щоб зосередитися на кінцевій меті — забезпеченні мирного врегулювання і перемоги України — Америка намагається залишити відповідальність за безпеку в руках союзників.

Безпека на місці (в тому числі й патрулювання буферної зони) не буде забезпечено військами США. Це ставить питання: хто насправді відповідатиме за підтримання порядку та запобігання ескалації в зоні конфлікту? Трамп зацікавлений у мирному процесі, але перекладає цю відповідальність на європейські країни. Враховуючи, що Європа вже має багато проблем (від Брекзіту до енергетичних криз), чи буде вона готова взяти на себе такі великі військові зобов’язання?

Європейські країни не мають такої ж військової потужності, як США, і їх зусилля можуть бути обмежені на полі бою. Це означає, що збереження миру в буферних зонах або на лінії фронту може бути дуже складним без чіткої координації та підтримки великих потужностей, яких США здатні забезпечити.

Під час постачання зброї потрібно мати чітке стратегічне управління та план дій на майбутнє, а не просто утримувати «гарячу лінію» допомоги, що лише погіршує ситуацію. США можуть поставити зброю, але хто буде нести відповідальність за дипломатичний тиск на Росію, щоб змусити її сісти за стіл переговорів?

Трамп пропонує, щоб європейські країни брали на себе основний тягар безпеки. Це надзвичайно ризикована ідея. Чи готові європейські країни до таких витрат на безпеку і відновлення стабільності в Україні? Враховуючи нестабільну ситуацію в Європі, зокрема, економічну кризу, потенційний дефіцит енергоресурсів, а також інші внутрішні виклики, багато країн ЄС можуть не мати політичної волі або ресурсів для того, щоб здійснювати тривалі військові місії.

Європейські країни, які і так зазнають тиску через різні внутрішні проблеми, можуть виявити неспроможність взяти на себе великий фінансовий тягар, що пов’язаний з військовими операціями. Урахування політичних та економічних інтересів окремих європейських держав може призвести до розколів в підходах до українського конфлікту. Деякі країни можуть бути більш зацікавлені в мирному врегулюванні, інші — у відновленні стабільності через силовий тиск на Росію, що створює додаткові політичні проблеми в межах ЄС.

Якщо США надаватимуть лише зброю, але не планують брати участь у фінансуванні місій з охорони безпеки або в патрулюванні буферних зон, то це фактично означає, що вони не бажають нести реальні витрати на стабільність в Україні. США, безумовно, можуть постачати озброєння, але що робити, коли українські війська не зможуть впоратися з наступом Росії або якщо Росія почне використовувати нові тактики для обходу міжнародних спостережників? Якщо США не готові безпосередньо допомогти у фінансуванні цієї місії, хто стане на захист?

Продовження бойових дій, а також потреба в постійній підтримці військових операцій потребують значних ресурсів. Якщо США будуть в стороні, це створює великий фінансовий та політичний тягар для інших країн, що є ще одним фактором, який погіршує ситуацію для України.

Зброя — це важливий елемент, але вона не є вирішенням усіх проблем. Постачання техніки без стратегічного плану щодо її використання може призвести до її марної витрати. Без належної підтримки, координації та політичного тиску, зброя сама по собі не гарантує перемоги. Вона може бути корисною, але в ситуації, де Росія продовжує та імовірно продовжуватиме свою агресію, а Європа і США не готові давати реальні військові гарантії, цей підхід може не тільки не вирішити конфлікт, а й ще більше його ускладнити.

Продовження постачання зброї Україні без забезпечення стабільної безпеки та гарантій з боку США, особливо без залучення військ для патрулювання та фінансування операцій, є неповним та недостатньо ефективним підходом. Водночас, це нав’язує Європі відповідальність, яку вона може не бути готова взяти на себе через внутрішні проблеми та відсутність ресурсів. Якщо США хочуть реально допомогти Україні в боротьбі з російською агресією, вони повинні брати на себе більше зобов’язань, ніж просто постачати зброю.

Мерзотник Путін вже відреагував на перемогу Трампа, заявивши про готовність до діалогу. Проте експерти вказують на серйозні проблеми такого плану, і мудрий Президент України Володимир Зеленський попередив, що будь-які спроби умиротворити Росію можуть мати негативні наслідки для Європи.

Після перемоги Дональда Трампа на виборах, терорист Путін не забарився з реакцією, заявивши про готовність до діалогу. Однак, ця «готовність» виглядає значною мірою як звична маніпуляція з боку клятого Кремля, де кожен жест примирення супроводжується новими вимогами та тактиками затягування конфлікту. Пропозиція Трампа, хоч і націлена на мир, має серйозні проблеми з реалізацією, і експерти зазвичай попереджають, що така політика може не призвести до жодних значних змін, а навпаки, підвищити ризик ескалації.

Президент України Володимир Зеленський також попередив, що будь-які спроби «умиротворити» Росію, зокрема через подібні мирні плани, можуть мати небезпечні наслідки для Європи. Важливо розуміти, що за всіма пропозиціями Кремля стоїть не прагнення до справедливого миру, а постійне прагнення до розширення сфери впливу та використання будь-якої слабкості на міжнародній арені на свою користь. Історія Росії за останні десятиліття наочно показує, що Кремль не готовий до компромісів, особливо коли мова йде про його геополітичні амбіції.

Однією з найбільших помилок, яку допускають західні лідери,пересічні громадяни та іноді аналітики, є тенденція судити Росію через власну призму західних цінностей, ідеалів та сприйняття дипломатії.

Це велика помилка. Росія, і особливо її беззмінний лідер Володимир Путін, має зовсім інше розуміння політики, аніж Захід. Кремль не сприймає діалог як щось рівне або взаємовигідне. Для Путіна діалог — це постійний процес маніпуляції та тиску.

Часто на Заході сприймають Мовковію, як партнера, з яким можна домовлятися на основі взаємних інтересів, намагаються шукати компроміси чи створювати умови для спільної вигоди. Однак це помилковий підхід, адже Росія діє за іншими «законами», як про це неодноразово писали класики українського націоналізму. Кремль не сприймає мир як кінцеву мету, а лише як інструмент для зміцнення своїх позицій і добивання своїх геополітичних цілей. В Росії ніколи не існувало і не буде існувати такої культури, яка базується на добровільних поступках або на рівноправних переговорах.

Вони розуміють лише мову сили. Росія розуміє лише силу, не компроміси. А Путін і його команда виходять із принципу, що для досягнення своїх цілей вони мають діяти безкомпромісно. Кожен крок на зустріч Росії в очах Кремля буде розцінений, як ознака слабкості, а не готовності до співпраці. Тому всі ці спроби угод чи діалогу за типом мирного плану Трампа, за великим рахунком, мають мало шансів на успіх. Росія вже показала, що готова використовувати будь-яку ситуацію на свою користь, продовжуючи агресивну політику. Наприклад, навіть після численних домовленостей та угод, Росія не лише не припинила свої агресивні дії, але й активізувала їх, завжди знаходячи нові виправдання для ескалації конфлікту.

Тому, коли говоримо про можливість компромісів або мирних угод, важливо розуміти, що клятий Кремль не сприймає такі ініціативи як щирі кроки до миру, а швидше як інструменти для реалізації своїх планів. Якби Росія була зацікавлена в мирі, ми б побачили зовсім інші кроки — зокрема, відмову від агресії та виконання своїх зобов’язань відповідно до міжнародних норм.

Будь-які спроби «умиротворити» Росію, не враховуючи її реальних намірів та прагнень, можуть призвести до серйозних наслідків не лише для України, а й для Європи. Кремль не змінюється через діалог і компроміси — він реагує лише на силу та рішучість. І це ключова помилка, яку західні лідери часто не враховують, намагаючись трактувати Росію через власні, значно м’якші стандарти.

Захід має чітко усвідомити: Росія не буде «умиротворена» та не готова до реального мирного діалогу, поки на іншій стороні не буде сильного, непохитного протистояння. Україна, Європа та світ повинні працювати не над пошуком поступок, а над створенням таких умов, в яких Росія зрозуміє, що будь-які спроби подальшої агресії не залишаться без наслідків.

Існують також альтернативні варіанти плану, які передбачають залишення Росії окупованих територій в обмін на український нейтралітет. Інший план передбачає скорочення допомоги Україні, якщо вона відмовиться від переговорів. Альтернативні варіанти не лише погіршують позиції України, а й закладають небезпечний прецедент для подальших міжнародних відносин.

Один із  таких варіантів полягає в тому, щоб Україна погодилася на нейтралітет (відмову від вступу до НАТО), а натомість Росія залишила частину окупованих територій, зокрема Крим і Донбас. Така пропозиція виглядає спокусливою для деяких західних лідерів, які хочуть знайти швидкий шлях до миру в Європі, але вона є надзвичайно небезпечною і шкідливою для України з кількох причин.

Це фактично означає, що Україна повинна погодитися на територіальні втрати в обмін на безпеку, якої вона не отримає. Росія не виконає умови будь-якої угоди, яка передбачає компроміси на її користь, оскільки агресія Кремля не зупиняється на територіях, які вже були захоплені.

Як показує досвід з Кримом, Росія не визнає будь-які угоди, які не забезпечують її повний контроль. Тому погоджуватися на територіальні поступки заради формального «миру» — це наївно і дуже небезпечно. Нейтралітет може здатися варіантом для досягнення миру, але це лише відстрочить проблему, адже Росія не зацікавлена в довгостроковому мирі з Україною. Кремль хоче мати контроль над територіями та насправді не визнає незалежності України як такої.

Іншим варіантом, який пропонують деякі критики прямої підтримки України, є ідея скорочення міжнародної допомоги, якщо Україна відмовиться сісти за стіл переговорів з Росією. Це, на перший погляд, може виглядати як тиск на Україну, щоб «змусити її піти на компроміс». Але цей варіант також має кілька серйозних недоліків. Зовнішній тиск на Україну для того, щоб вона «погодилася на переговори» з агресором, є формою політичного шантажу. Це порушує принципи національної незалежності та суверенітету. Ніхто не має права нав’язувати Україні переговори з країною-агресором, яка захоплює її території. Це порушує навіть самі основи міжнародного права, яке гарантує право на самооборону.

Якщо Заходу доведеться скорочувати допомогу Україні, особливо в момент, коли Росія продовжує свою агресію, це значно підриває довіру до західних партнерів. Україна, яка чітко визначила свій курс на європейську інтеграцію та вступ до НАТО, буде сприймати таке скорочення допомоги як відмову від підтримки її національних інтересів.

Замість того, щоб змусити Росію, як агресорку до конструктивних переговорів, скорочення допомоги Україні в умовах агресії просто зміцнить позиції Кремля. В результаті це лише призведе до збільшення тиску на Україну, що робить її ще більш вразливою до подальших наполегливих вимог з боку Росії. Навіть якщо Україна погодиться на переговори, не можна бути впевненими, що Росія буде виконувати будь-які умови угод. Кремль продемонстрував неодноразово, що він може легко порушити навіть ті угоди, які сам підписував (як у випадку з Мінськими угодами). Тому закликати Україну до переговорів під загрозою скорочення допомоги — це виглядає як безвідповідальна стратегія, яка не гарантує миру, а лише підсилює позиції Росії.

Усі ці пропозиції передбачають перекладання відповідальності за мирний процес на Україну, а не на Росію, яка є основним винуватцем війни. Якщо Україна почне робити поступки, Захід може втратити зацікавленість у наданні допомоги, що ослабить її позиції. Вони порушують міжнародне право. Відмова від територіальної цілісності України або відмову від суверенітету є неприйнятним, оскільки це суперечить принципам міжнародного права та підтриманим світовою спільнотою принципам самовизначення народів. Вони ставлять під загрозу майбутнє України як незалежної держави. Погодження на територіальні поступки чи нейтралітет може призвести до розбиття української держави в довгостроковій перспективі і створення прецеденту для подальших вимог з боку Росії та інших країн.

Альтернативні варіанти плану, які пропонують поступки Україні в обмін на території чи нейтралітет, або скорочення допомоги за умови відмови від переговорів, виглядають як спроби виправдати агресію Росії та замаскувати фактичну слабкість міжнародного реагування на дії Кремля. Замість того, щоб шукати способи обміну територій або поступок Україні, світ має сприяти поверненню територіальної цілісності України та дати чіткий сигнал Росії, що її агресія не буде мати позитивних наслідків.

Ці пропозиції викликають багато дискусій і критики, оскільки вони можуть мати серйозні наслідки для національних інтересів України та безпеки в регіоні. Мирний план Трампа для України був би зосереджений на швидкому припиненні бойових дій за допомогою переговорів, при цьому США могли б відігравати роль посередника. Однак важливість економічних, політичних та військових гарантій для Росії залишалася спірною, адже така політика могла б бути сприйнята як поступка агресору, що суперечило б принципам міжнародної безпеки.

Ідея мирного плану Дональда Трампа для України, що зосереджена на швидкому припиненні бойових дій через переговори, викликає численні дискусії і гостру критику як в Україні, так і на міжнародному рівні. Хоча цей план передбачає роль США як посередника, що могло б допомогти скоротити людські жертви та руйнування, він також ставить під сумнів ключові національні інтереси України та може призвести до серйозних політичних та безпекових ризиків в регіоні.

Одним із найбільших недоліків мирного плану Трампа є те, що економічні, політичні та військові гарантії для Росії можуть бути сприйняті як поступка агресору. Ключова проблема тут полягає в тому, що для Росії важливими аспектами залишаються її амбіції в збереженні сфери впливу на пострадянському просторі, що включає і Україну. Дозволяти Росії отримати гарантії безпеки, які фактично можуть зберегти її контролюючий вплив на українські території або перешкодити вступу України до НАТО, суперечить міжнародним принципам безпеки та самовизначення націй.

Водночас для України такі поступки виглядають як серйозна загроза національній безпеці. Оскільки Росія вже неодноразово показала, що не поважає міжнародні угоди та готова використовувати дипломатичні переговори як тактику затягування конфлікту, гарантування її безпеки лише посилює непередбачуваність ситуації. Україна не може дозволити собі вірити, що агресор, який порушив усі міжнародні норми, раптом стане «добрим» партнером після підписання мирної угоди.

Поступки  у бік Росії, навіть якщо вони формально не включають відмову від частини територій, можуть створити прецедент для подальших вимог з боку Кремля. Український нейтралітет або навіть надання Москві якихось політичних та економічних гарантій може бути розцінене Кремлем як «відкриття дверей» для подальших стратегічних кроків, таких як нові спроби інтервенцій або політичного тиску. Згадаємо Мінські угоди, де попри підписання документів Росія продовжувала ескалацію конфлікту, підтримуючи сепаратистів і навіть активно втягуясь у військові дії на сході України. Тому будь-які спроби домовитися з Кремлем про якісь «поступки» можуть призвести до подальших територіальних втрат.

Трамп пропонує, щоб США відігравали роль посередника в переговорному процесі між Україною та Росією. Хоча США мають великий дипломатичний вплив, є питання про те, наскільки цей вплив буде ефективним у разі, якщо Росія не має наміру дотримуватися угод. Росія продемонструвала, що вона готова діяти в межах своїх інтересів, навіть якщо це суперечить міжнародним угодам або рішенню міжнародних інстанцій. Роль США в ролі миротворця виглядає під сумнівом, оскільки Росія неодноразово ігнорувала подібні інтервенції.

Крім того, важливо врахувати, що США, незважаючи на свою роль у підтримці України, можуть бути піддані тиску як з боку європейських союзників, так і з боку внутрішніх політичних сил, які можуть висловлюватися за спрощення цього конфлікту на користь більш швидкого миру. У такій ситуації Україні може бути важко гарантувати, що її національні інтереси будуть на першому місці, а не загальні геополітичні вигоди для Заходу або США.

Пропозиція про поступки Росії може призвести до серйозних наслідків не тільки для України, а й для європейської безпеки в цілому. Відмова від принципу колективної безпеки, якого дотримується НАТО, і створення умов для «умиротворення» агресора може мати ланцюгову реакцію, коли інші країни можуть почати сумніватися в надійності міжнародних зобов’язань. Крім того, подібний підхід може підштовхнути інші авторитарні режими до використання військової агресії як інструменту зовнішньої політики, знаючи, що Захід вдасться до поступок, аби уникнути ескалації.

Загроза зміцнення Росії через поступки може також відчутися в балтійських країнах та інших країнах Східної Європи, які вважають вступ України до НАТО важливою гарантією протидії російській агресії. Тому будь-яка політика, яка дозволяє Росії зберегти свої «підконтрольні» території в Україні, фактично підриває колективну безпеку і може створити небезпечний прецедент для усієї Європи.

Однією з найбільших проблем такого плану є можливість нормалізації відносин з агресором, що може створити ілюзію «миру» за рахунок стратегічних поступок. Якщо такі умови стануть прецедентом, це дасть Кремлю карт-бланш на продовження своєї агресії в інших частинах світу. Росія не шанує жодні угоди, поки її не «переможуть» або не поставлять в ситуацію, де вона не може досягнути своїх цілей іншими методами.

Пропозиція Дональда Трампа стосовно мирного плану для України ставить важливе питання: чи готові міжнародні партнери й Україна йти на поступки, щоб зупинити війну, навіть за рахунок втрати територій або серйозних політичних змін в національних інтересах? Багато хто в Україні вважає, що подібні поступки можуть призвести до невиправданих втрат і створити небезпечний прецедент для майбутніх поколінь. Усі спроби досягти миру повинні ґрунтуватися на принципах територіальної цілісності, суверенітету України і відповідальності Росії за агресію, а не на «умиротворенні» агресора, який вже довів свою готовність до порушення будь-яких домовленостей.

Український політик та епіскоп ПЦУ Віктор (Бедь) висловив свої пропозиції відносно завершення війни, що передбачає виведення України з російсько-української війни за участі міжнародних стратегічних партнерів є надзвичайно складним завданням, яке вимагає комплексного підходу, зокрема збереження та посилення санкцій проти Росії на всіх рівнях (економічних, політичних, культурних) для послаблення її економіки та впливу.

З початком російської агресії проти України міжнародна спільнота виступила важливим фактором у боротьбі за суверенітет і територіальну цілісність України. Однак для досягнення мирного врегулювання конфлікту та припинення бойових дій необхідно посилити зусилля та знайти нові шляхи для мобілізації міжнародної підтримки. Це включає в себе не лише дипломатичні та економічні ініціативи, але й надання України військової та технічної допомоги, а також подальшу боротьбу з російською пропагандою і посилення санкційного тиску на Кремль.

Міжнародна спільнота повинна нарощувати тиск на Росію через дипломатичні механізми, зокрема у рамках ООН і інших міжнародних організацій. Залучення нових платформ для переговорів дозволить не лише обговорити умови для мирних переговорів, а й, можливо, зупинити бойові дії на деяких фронтах. На міжнародній арені важливо продовжувати ізоляцію Кремля, закликаючи країни-учасники до активнішої підтримки санкційного режиму. Пошук нових дипломатичних шляхів для тиску на Росію дозволить створити додаткові можливості для мирного врегулювання конфлікту, навіть якщо безпосереднє завершення війни наразі видається малоймовірним.

Невід’ємною частиною підтримки України є забезпечення її сучасною зброєю та військовими технологіями. Поставки передових систем озброєнь, зокрема, сучасних танків, артилерії, засобів протиповітряної оборони, безпілотних літальних апаратів (БПЛА), значно підвищують здатність України ефективно захищати свою територіальну цілісність. Проте важливою складовою цього процесу є не лише технічна підтримка, а й навчання українських військових. Залучення міжнародних інструкторів для тренування Збройних Сил України з новітніми методами ведення бойових дій, особливо в умовах гібридної війни, має критичне значення для посилення обороноздатності країни.

Крім військової підтримки, міжнародна спільнота повинна забезпечити Україні значну економічну допомогу для відновлення після війни та підтримки стабільності на всіх рівнях. Важливо надати фінансову підтримку через кредити, гранти та інвестиції в інфраструктуру. Це допоможе не тільки знизити економічні збитки від війни, а й сприятиме поступовому відновленню економіки та розвитку ключових секторів. Одним із важливих аспектів є підтримка фінансової стабільності національної валюти, зниження інфляції та відновлення промислового виробництва. Міжнародні організації, такі як МВФ і Світовий банк, вже активно працюють в Україні, надаючи необхідні ресурси для стабілізації економічної ситуації.

Ключовим елементом стратегії мобілізації міжнародної спільноти є подальше посилення санкцій проти Росії. Запроваджені міжнародні санкції вже мали певний вплив на економіку країни-агресора, однак є необхідність забезпечити суворе дотримання цих санкцій та попередити спроби їх обходу через треті країни. Це вимагає активної співпраці міжнародних партнерів у боротьбі з незаконними фінансовими потоками та торгівлею, що допомагають Кремлю обходити обмеження. Окрім економічного тиску, важливо також боротися з російською пропагандою, яка намагається маніпулювати громадською думкою в Україні та за її межами. Міжнародна спільнота повинна активно підтримувати незалежні медіа, здійснювати інформаційну боротьбу та допомагати в забезпеченні прозорості інформації, що сприятиме кращому розумінню ситуації у світі.

Війна в Україні, що розгорнулася через агресію Росії, поставила перед міжнародною спільнотою серйозні виклики. Для досягнення справедливого і тривалого миру, Україна потребує комплексної підтримки з боку міжнародних партнерів. Це стосується не лише військової та економічної допомоги, а й активної дипломатичної роботи, спрямованої на притягнення Росії до міжнародної відповідальності, а також на підтримку процесів інтеграції України до Європи та НАТО. Лише через таку співпрацю можна створити ефективний механізм для завершення війни та відновлення країни.

Міжнародні партнери повинні зробити все можливе, щоб Росія понесла відповідальність за злочини, вчинені на території України. Це може бути досягнуто через Міжнародний кримінальний суд, де мають бути розглянуті випадки порушення міжнародного права, військових злочинів та злочинів проти людяності, скоєних російськими військовими та високопосадовцями. Водночас важливо продовжити введення санкцій проти російських олігархів та політичних діячів, які підтримують агресію Кремля. Це дозволить не лише послабити фінансову базу Росії, а й створить додатковий тиск на її керівництво.

Крім цього, міжнародні організації повинні здійснювати моніторинг ситуації з правами людини в Україні, зокрема на тимчасово окупованих територіях. Забезпечення захисту прав людей в умовах війни, боротьба з репресіями та порушеннями з боку російських військ — це важливий аспект міжнародного зусилля, який допоможе зберегти моральний імідж України на світовій арені.

Одним із важливих етапів для зміцнення безпеки України та її відновлення після війни є продовження процесу інтеграції до НАТО. Підтримка України на шляху до цих міжнародних структур дозволить не тільки посилити її обороноздатність, але й залучити додаткові економічні ресурси, які так необхідні для відновлення інфраструктури, економіки та соціальних сфер, що постраждали від війни. Інтеграція до НАТО особливо важлива для гарантування безпеки країни в майбутньому, створюючи надійний захист від агресії з боку Росії чи будь-якої іншої зовнішньої загрози.

Україна може виграти від посилення співпраці з тими країнами, які вже активно підтримують її боротьбу за суверенітет і територіальну цілісність. Це дозволить створити додаткові дипломатичні, економічні та військові важелі тиску на Росію. Важливо також звернутися до таких великих економічних гравців, як Китай, Індія та Об’єднані Арабські Емірати. Хоча ці країни зберігають нейтралітет у конфлікті, їхній вплив на глобальну політику та економіку може бути використаний для просування мирних ініціатив. Зокрема, їх підтримка санкцій або публічне занепокоєння щодо агресії Росії може стати важливим кроком у напрямку змін у політичному кліматі.

Незважаючи на важливість військової перемоги, завершення конфлікту неможливе без політичних та дипломатичних зусиль. Природно, що одним із головних завдань є негайне припинення вогню і виведення російських військ з території України. Переговори повинні ґрунтуватися на принципах територіальної цілісності та непорушності кордонів. Однак відновлення миру потребує також системної підтримки від міжнародної спільноти для відбудови постраждалих від війни регіонів. Це включає як соціальні ініціативи, так і відновлення економічної інфраструктури. Міжнародна допомога в цих процесах дозволить Україні швидше повернутися до нормального розвитку, а також зміцнить її позиції на глобальній арені.

Водночас, мирне врегулювання конфлікту вимагає гнучкого підходу в дипломатії. Залучення нових партнерів, таких як великі економічні гравці, що мають вплив на Росію, дозволить знайти нові можливості для мирного вирішення конфлікту. Багато країн, зокрема Китай і Індія, хоча й зберігають нейтралітет, можуть сприяти мирним ініціативам, якщо розпочнуть активніше підтримувати санкції або висловлювати своє занепокоєння щодо ескалації війни. ОАЕ та інші великі економічні держави можуть також стати важливими партнерами у дипломатичному процесі, надаючи додаткові важелі для тиску на Кремль.

Завершення війни в Україні та її відновлення потребують не лише військової перемоги, а й дипломатичних зусиль, спрямованих на досягнення миру і стабільності. У цьому процесі важливу роль відіграє міжнародна підтримка, зокрема у питаннях притягнення Росії до відповідальності, інтеграції України до європейських і євроатлантичних структур, а також залучення нових міжнародних партнерів для тиску на Кремль. Тільки комплексний підхід, який включатиме дипломатичні, економічні та військові зусилля, здатен забезпечити довготривалу стабільність і мир в Україні.

Усунення наслідків російської агресії та досягнення миру в Україні вимагає комплексного підходу. Міжнародна підтримка України має бути не лише дипломатичною чи економічною, а й військовою. Водночас, важливо забезпечити належний тиск на Росію через санкції, дипломатичні канали та підтримку України на всіх рівнях. Тільки скоординовані дії міжнародної спільноти можуть забезпечити відновлення миру та стабільності в Україні, повернути країну до нормального розвитку та допомогти їй стати частиною європейської та глобальної спільноти.

Владика Віктор (Бедь) пише: «беручи до уваги те, що наразі перемогти путінсько-гундяєвський тоталітарний режим Російської Федерації воєнним чином, без розгортання широкомасштабної третьої світової війни (яка нікому не потрібна) практично не можливо, Україні слід усвідомити та враховувати при здійсненні своєї міжнародної політики наявний на сьогодні факт тимчасових вимушених територіальних втрат, визнаючи і надалі захопленні ворогом українські території, як фактично окуповані Російською Федерацією з порушенням норм міжнародного права».

Насамперед,  на думку владики Віктора, слід усвідомити, що на даний момент Україна змушена мати справу з тимчасовими територіальними втратами, які є наслідком російської агресії. Визнаючи це як важку реальність, Україна повинна зберігати чітке розуміння того, що навіть у разі вимушеного припинення бойових дій на певних ділянках фронту, захоплені російськими військами території не можуть бути визнані законними частинами Російської Федерації. Вони мають залишатися фактично окупованими, з порушенням міжнародного права, зокрема Статуту ООН і Женевських конвенцій. Це важливо як для внутрішньої мобілізації національного спротиву, так і для зовнішньої дипломатичної боротьби за повернення територій.

Тимчасові територіальні втрати, хоча й є болючими, не повинні змінювати стратегічний курс на відновлення суверенітету України. Відмова від принципу територіальної цілісності та невизнання захоплених територій як частини Росії дозволить зберегти позиції в міжнародній арені і не втратити моральне право на повернення окупованих земель. Це, зокрема, надасть можливість закликати міжнародну спільноту до постійного тиску на Росію через дипломатичні і правові механізми, а також через санкційний режим, який має на меті не тільки економічну ізоляцію агресора, а й підтримку України у її боротьбі за відновлення суверенітету.

Для цього важливо продовжити акцент на міжнародному праві, зокрема на механізмах, які дозволяють підтримувати українську позицію на світовій арені, таких, як підтримка у рамках ООН, міжнародних судів і трибуналів, а також розвиток стратегічних альянсів з країнами, які підтримують Україну у боротьбі з російською агресією.

Україна повинна наполягати на неприпустимості визнання територій, захоплених Росією, як частини її суверенної території, навіть за умови тимчасового контролю на цих територіях. Визнання їх окупованими, як це було зроблено в міжнародних резолюціях ООН, допоможе зберегти за Україною підтримку міжнародної спільноти.

Україна має активно використовувати дипломатичні канали для організації постійного тиску на Росію, зокрема через санкції, міжнародні трибунали і підтримку демократичних норм. Важливо не лише ізолювати Росію економічно та політично, а й забезпечити її постійну критику за порушення міжнародного права, зокрема в питаннях прав людини, військових злочинів і агресії.

Україні потрібно продовжити співпрацю з тими країнами, які надають не лише військову, а й дипломатичну та економічну підтримку. Це включає в себе сприяння відновленню державних інституцій, надання гуманітарної допомоги, а також підготовку до післявоєнного відновлення через міжнародні фонди та інвестиції.

Важливо продовжити переговори з Росією, але за умов, що жоден з окупованих регіонів не буде визнано частиною Російської Федерації. Україна повинна наполягати на безумовному виведенні російських військ із захоплених територій і поверненні цих земель під контроль української влади.

Міжнародна спільнота повинна активно працювати над захистом прав людини в районах, де Росія здійснює окупацію. Спостережні місії, підтримка миротворчих ініціатив і надання гуманітарної допомоги є ключовими в боротьбі за відновлення прав і свобод українців, які опинилися під російською окупацією.

Україна повинна чітко усвідомлювати, що її міжнародна політика в умовах окупації не може ґрунтуватися на примиренні з територіальними втратами. Це не означає відмови від мирних ініціатив чи готовності до переговорів, але чітко вказує на неприпустимість визнання територіальних змін, нав’язаних силою. Використовуючи міжнародне право, дипломатичний тиск, стратегічні альянси та активну підтримку своїх партнерів, Україна має шанс не тільки зберегти своє право на повернення окупованих земель, але й забезпечити на майбутнє безпеку і стабільність у регіоні. Завершення російсько-української війни та досягнення стабільного миру є важливим завданням для України, яке потребує не лише припинення бойових дій, але й комплексних гарантій безпеки, що забезпечать довготривалу стабільність та захист територіальної цілісності країни. З огляду на агресію Росії, що триває з 2014 року і досягла свого апогею в 2022 році, Україні необхідно працювати над створенням міжнародних гарантій безпеки, які зможуть захистити її територіальну цілісність навіть після виведення з конфлікту. Одна з таких можливих гарантій — це інтеграція до НАТО або забезпечення аналогічних безпекових гарантій, які можуть бути надані країнами-партнерами.

Україна вже багато років прагне до вступу в НАТО, оскільки це забезпечує надійні політичні, економічні та військові гарантії безпеки. У разі, якщо процес вступу в НАТО не може бути завершений одразу, для України важливо отримати аналогічні гарантії безпеки на міжнародному рівні, які відповідають стандартам альянсу. Це може включати в себе кілька ключових аспектів:

Україна повинна мати на своєму боці широке коло міжнародних партнерів, готових гарантувати її безпеку у разі агресії. Це можуть бути двосторонні угоди з провідними державами, які входять до НАТО або є його стратегічними партнерами, а також колективні гарантії в рамках міжнародних організацій, таких як ООН чи ОБСЄ. Важливо, щоб ці гарантії включали зобов’язання про негайну дипломатичну та економічну підтримку України у випадку нової загрози з боку Росії.

Якщо НАТО не може надати Україні повноцінний захист через членство, необхідно працювати над встановленням міжнародного контингенту на території України або організувати регулярні навчання та спільні операції з НАТО для посилення обороноздатності країни. Це може включати в себе створення міжнародної місії з гарантії територіальної безпеки або заснування на території України постійних баз для міжнародних сил реагування на кризові ситуації. Військова співпраця на таких умовах дозволить Україні мати можливість отримувати своєчасну допомогу у разі нової загрози, навіть без формального вступу в НАТО.

Іншим важливим елементом гарантій безпеки є закріплення цих зобов’язань на рівні міжнародного права. Україна може ініціювати підписання багатосторонніх угод з державами, які погоджуються захищати її суверенітет і територіальну цілісність в разі нової агресії. Такі угоди можуть бути виведені на рівень глобальних міжнародних організацій, що створить додаткові правові механізми для забезпечення безпеки. Міжнародні організації, такі як ООН чи ОБСЄ, можуть допомогти в забезпеченні моніторингу за виконанням цих гарантій.

Один із важливих моментів у цьому процесі — це виведення України з війни без втрати територіальної цілісності. Це передбачає, що після припинення активних бойових дій потрібно досягти чітких домовленостей щодо захисту українських кордонів і забезпечення контролю на цих територіях, що знизить ризик нових агресивних дій з боку Росії. Це можуть бути як дипломатичні, так і військові заходи для стабілізації ситуації на всіх рівнях, зокрема:

Для цього важливо створити міжнародну платформу для переговорів, де Україна та Росія зможуть укласти мирну угоду. Переговори мають включати в себе зобов’язання Росії вивести свої війська з усіх окупованих територій України та дотримуватись принципів міжнародного права, зокрема територіальної цілісності. У разі досягнення такого результату, Україна має право на отримання гарантій безпеки від міжнародної спільноти та компенсації від країни-агресорки.

Ці гарантії можуть включати в себе механізми, які зобов’язують міжнародні сили реагувати на будь-яку спробу порушити територіальну цілісність України. Підтримка з боку ключових західних держав та міжнародних організацій, зокрема в питаннях відновлення постраждалих від війни територій, також є важливою частиною цих гарантій.

Якщо Україна не отримає одразу гарантій безпеки на рівні НАТО, необхідно продовжити стратегічний курс на вступ до Північноатлантичного альянсу. Це дозволить отримати всі переваги від членства, зокрема, колективну безпеку, сучасні технології в оборонній сфері та доступ до військових ресурсів НАТО. Процес інтеграції може включати в себе етапи, де Україна буде отримувати певні військові та економічні переваги вже на шляху до вступу.

Для України виведення з війни і водночас отримання гарантій територіальної безпеки є складним, але здійсненним завданням. Найкращим варіантом було б отримання гарантій безпеки на основі положень НАТО, що дозволить країні зберегти свою незалежність, територіальну цілісність і стабільність у майбутньому. Враховуючи те, що вступ до НАТО потребує часу, Україна може працювати над забезпеченням аналогічних гарантій через міжнародні угоди, дипломатичні зусилля та створення механізмів колективної безпеки. Важливо, щоб ці гарантії були чітко прописані, а їх виконання контролювалось міжнародними інститутами для забезпечення сталого миру та безпеки в Україні.

Загальний висновок полягає в тому, що для України найважливішим завданням є досягнення мирного вирішення конфлікту з Росією, яке забезпечить стабільність і безпеку на території держави, зберігаючи її територіальну цілісність. У цьому контексті Україна має усвідомлювати реальність тимчасових територіальних втрат та зберігати непохитну позицію щодо невизнання окупованих територій як частини Росії.

Одночасно важливою метою є отримання міжнародних гарантій безпеки, що відповідають рівню захисту, який надається країнам-членам НАТО. Якщо повноцінне членство в НАТО є неможливим у короткостроковій перспективі, Україна повинна працювати над забезпеченням аналогічних безпекових гарантій через двосторонні угоди з провідними державами, участь у міжнародних механізмах колективної безпеки, а також через створення стабільних дипломатичних відносин із ключовими партнерами.

Завершення війни не повинно призвести до поступок у питаннях суверенітету та територіальної цілісності. Україні необхідно продовжувати роботу над мирними ініціативами, одночасно забезпечуючи чітке міжнародне визнання факту окупації її територій Росією. Гарантії безпеки з боку міжнародних партнерів мають стати основою для стабільного мирного процесу і відновлення країни, а також стратегії її подальшої інтеграції в європейські та євроатлантичні структури.

Отже, завершення війни і виведення України з конфлікту повинні супроводжуватись належним рівнем міжнародних гарантій безпеки, що дозволить уникнути нових загроз з боку агресора і забезпечить стабільність в країні на довготривалу перспективу.

Повернемося до ситуації, яка складається на зараз. Після того, як Дональд Трамп оголосив сенатора Марка Рубіо своїм майбутнім держсекретарем, його призначення викликало певні побоювання в Кремлі. Російські ЗМІ називають Рубіо «русофобом», наголошуючи на його рішучій і жорсткій позиції щодо Москви. Сенатор Рубіо вже неодноразово висловлював свою підтримку жорстким санкціям проти Росії та підтримці України в її боротьбі за суверенітет, що не могло не зацікавити Кремль.

Важливою детальню є також позиція Рубіо щодо військової допомоги Україні. Він був одним із 15 сенаторів-республіканців, які голосували проти пакету військової допомоги Україні на суму $61 мільярд, що також підкреслює його прагнення до пошуку дипломатичного вирішення конфлікту. Однак, навіть на фоні критики в бік Росії, Рубіо висловлював ідею, що Україні необхідно вести переговори з Росією для досягнення миру, хоча й зберігаючи принципи територіальної цілісності та суверенітету.

Зміни в керівництві Сенату США також додають контексту цьому процесу. Джон Тун, новий лідер Сенату, є республіканцем, який неодноразово підтримував допомогу Україні, що може означати подальшу підтримку української боротьби за свою територіальну цілісність у разі зміни уряду в США.

Таким чином, хоча Марк Рубіо має відому репутацію «жорсткого» критика Росії, його призначення на посаду держсекретаря США також свідчитиме про більш складну політичну ситуацію, де змішуються елементи жорсткої зовнішньої політики з можливістю дипломатичного тиску на Кремль.

Підводячи підсумки заначимо, що мирний план Дональда Трампа для України — це пропозиція, яка привертає увагу через свої спроби знайти компроміс між бажанням швидко зупинити війну та необхідністю гарантувати безпеку України в довгостроковій перспективі. Однак, як і будь-який план, він має свої сильні і слабкі сторони, які можуть визначити його ефективність та наслідки.

План Трампа передбачає можливість швидкого припинення бойових дій та створення буферної зони, що може привести до зменшення втрат серед цивільного населення та військових. Це може бути важливим для України, адже припинення кровопролиття є важливим кроком для збереження людських життів.

Пропозиція, щоб США виступали посередниками в переговорах, може бути корисною для збереження неупередженості та надання економічної підтримки. США, маючи важливу роль на міжнародній арені, можуть використати свій дипломатичний вплив для створення умов для мирного процесу, хоча це викликає побоювання через можливу недостатню рішучість Кремля.

Ідея мирних переговорів і пошуку дипломатичного виходу з конфлікту може зняти напругу в міжнародних відносинах і допомогти зберегти стабільність в Європі. У разі успіху, це може стати прикладом ефективної дипломатії для вирішення масштабних конфліктів.

План передбачає збереження американської допомоги для України, що може забезпечити необхідну підтримку для економічного відновлення після війни, а також продовження військової допомоги для стримування російської агресії.

Однією з найсерйозніших слабких сторін плану є поступки Росії, зокрема, ідея заморожування конфлікту на нинішній лінії фронту, створення буферних зон та відкладання вступу України до НАТО. Це може розцінюватися як визнання російських здобутків, що фактично дозволяє Кремлю залишити контроль над захопленими територіями без серйозних наслідків для нього. Це може зміцнити позиції Росії, створюючи прецедент для подальших вимог чи агресії.

Ідея, що Росія буде виконувати умови мирного плану, виглядає дуже сумнівною, зважаючи на попередній досвід з Мінськими угодами. Кремль неодноразово порушував міжнародні угоди, і нема жодних гарантій, що він цього не зробить і в разі підписання нових угод, особливо коли мова йде про такі ключові питання, як повернення Криму або припинення війни на Донбасі.

Ідея відкласти вступ України до НАТО на 20 років є важливою складовою плану, яка, з одного боку, нібито має допомогти зменшити напруженість з Росією, але, з іншого боку, це виглядає як поступка агресору, яка суперечить волі українців і порушує принципи самовизначення націй. Така політика може призвести до значних політичних і стратегічних втрат для України, адже відмова від НАТО фактично означає ослаблення національної безпеки та відмову від західного альянсу, що є гарантованою опорою для України в разі подальших загроз.

Неясно, які саме гарантії безпеки можуть бути надані Україні в рамках плану. На даний момент є сумніви, чи зможе США, або інші країни, забезпечити реальні гарантії проти майбутніх загроз з боку Росії, якщо Україна не стане членом НАТО. Ситуація в Україні може стати значно більш вразливою без чітких і надійних міжнародних зобов’язань, особливо в умовах, коли Кремль продовжує демонструвати агресивну зовнішню політику.

Плани Трампа можуть бути сприйняті як зміна підходу Заходу до агресії Росії. Це може викликати розчарування серед країн Європи, які активно підтримують Україну, а також поставити під сумнів єдність і рішучість західних союзників у питаннях безпеки та протидії російській агресії.

Мирний план Трампа для України, без сумніву, має свої сильні сторони, такі як спроба припинити бойові дії та скоротити людські жертви, але також включає чимало серйозних недоліків. Поступки Росії у вигляді відкладення вступу України до НАТО, заморожування конфлікту на нинішній лінії фронту та можливість залишення Росії на захоплених територіях ставлять під сумнів реальність стабільного миру. Крім того, невизначеність щодо гарантій безпеки для України та можливість подальших порушень з боку Росії роблять цей план ризикованим для національних інтересів України.

Ідея переговорів, підтримана США, виглядає привабливою для тих, хто прагне скоротити наслідки війни, але довгострокові ризики такого підходу можуть значно переважити короткострокові вигоди. Якщо план Трампа базується на ідеї, що Росія прийме поступки та дотримуватиметься мирних угод, це може виявитися наївною ілюзією, оскільки Кремль не припиняє агресивних амбіцій і розглядає переговори, швидше, як можливість відновлення позицій без реальних змін.

Враховуючи ці фактори, мирний план Трампа потребує поглибленого перегляду та уточнення для того, щоб забезпечити реальний мир і захистити національні інтереси України. Україні варто обережно ставитися до будь-яких ініціатив, які можуть призвести до поступок агресору і підривають її стратегічну безпеку та міжнародну підтримку.

Євгеній Кузнєцов,

Голова Союзу воїнів-добровольців, історик