Мракобєс Дугін та його шизософія

Олександр Дугін – одна з найбільш провокаційних фігур сучасної російської анти-інтелектуальної сцени. Його «філософія», що базується на поєднанні націоналізму, імперіалізму, релігійного фанатизму та геополітичних спекуляцій, є вражаючим прикладом маніпуляцій з ідеями. Вона не прагне до істини чи мудрості, а служить знаряддям політичного впливу та виправдання агресивних дій, що руйнують основи міжнародного порядку. Цей текст пропонує погляд на те, як «філософія» Дугіна використовує духовність і науку для досягнення політичних цілей, при цьому спотворюючи і знецінюючи самі основи людського розуму і моралі.

Олександр Дугін – це такий собі філософ у відпустці від логіки, публіцистичний архітектор імперій, що ніколи не існували, та політичний екзорцист, який намагається вигнати Захід із карти світу за допомогою цитат Юліуса Еволи. Його «філософія» – не стільки система думки, скільки ритуальний танець довкола примар імперської величі, виконаний під акомпанемент тіней з минулого століття.

Неоєвразійство у його подачі – це спроба воскресити геополітичного Левіафана, зшитого з уламків Радянського Союзу, зі шкірою, нашитою з тез про «особливу цивілізаційну місію Росії», і очима, що пильно вдивляються в мапу 1913 року. Цей проект закликає об’єднувати нащадків колишніх республік під гаслом «антизахідної духовності»  – мабуть, щоб усі разом могли колективно не користуватися демократією.

Традиціоналізм у виконанні Дугіна – це не стільки вивчення вічних істин, скільки вуаль для консервації соціальної нерівності та патріархальних структур. Він із трепетом цитує Генона й Еволу, ніби ті залишили заповіт особисто йому: будувати майбутнє, відмовившись від теперішнього, і проголосити духовність не як шлях, а як інструмент ідеології. Звісно, «традиційні цінності» в цьому сценарії завжди зручно збігаються з політичними інтересами певної імперської канцелярії.

Геополітика у його інтерпретації – це ніби дитяча гра в «морський бій», у якій хтось колись сказав, що «морські держави» – це погано, а «сухопутні» – шлях до спасіння. США для нього – Атлантичне чудовисько, що заважає побудувати Євразійський ковчег, де всі будуть слухати одну думку – його. Карл Хаусхофер, автор ідей, які частково надихнули геополітику Третього Райху, у такій концепції виглядає як старий добрий порадник у ділі «порятунку світу від свободи».

Зрештою, уся «думка» Дугіна – це одіссея без Ітаки, похід за грандіозними ілюзіями, які зручно маскують страх перед реальністю сучасного світу. Бо ж набагато легше будувати імперії в теорії, ніж у дійсності – особливо, коли вся конструкція тримається на цитатах з авторів, чиї книги давно вже оселилися на полицях під грифом «ідеологічної екзотики».

Що ж являє собою філософський доробок пана (а точніше за старим українським висловом -хама) Дугіна? Це не так філософія, як своєрідний мисленнєвий колаж, зібраний зі старих газет, пророчих камлань і вигуків з імперського горища. Його думки – це як релігійний іконостас, де святими оголошені то Хаусхофер, то Евола, то ще якийсь ідеолог з моторошного минулого. І все це склеєне між собою клеєм, що не пройшов навіть філософської сушки.

Він поєднує те, що мислячі люди не поєднують ніколи від слова «зовсім». Наприклад, сакральну традицію – з політичним інструментарієм тоталітаризму. Або релігійний містицизм – із геополітичним конспірологізмом. Це якби хтось вирішив зварити борщ із цегли, троянд, ананасів і гуми: щось вийде, але їсти це зможе хіба що сам автор. У його трактуваннях традиціоналізм мирно сидить поруч із агресивним націоналізмом, а гасла «духовного порятунку» – із закликами до воєнного наступу.

Звичайно, на кожному кроці – «російська унікальність», «цивілізаційна винятковість», «історична місія» – цей репертуар уже знайомий світові з інших, не менш трагічних періодів. Його світогляд будується довкола тези: якщо світ не йде за Москвою, отже, його треба змусити. Замість любові до батьківщини – маніакальна потреба її нав’язати всім іншим. У нього імперія – не тягар, а натхнення. І не тому, що це шлях до добра, а тому що це шлях до влади.

Захід у нього – майже космічне зло, винне у всіх бідах Росії: від поганої погоди до внутрішньої корупції. Гріхи Заходу – наче список з біблійного суду, тільки без спасіння. І хоча всі технології, якими він це транслює, західного походження – це його не бентежить. Адже мислителю, що бореться за «священну Євразію», не до послідовності. Ворог має бути чіткий, а причина всіх лих – зовнішня. Це, зрештою, зручно: не треба ні реформ, ні совісті.

Його погляди не просто залишилися на полицях з маргінальними брошурами – їх поклали в теку офіційного словоблуддя богомерзотного Кремля. Сучасні кремлівські схеми зовнішньої агресії у дзеркалі його творів виглядають не як цинізм, а як «історична місія». І це найнебезпечніше: коли ідеї, варені в котліанти-філософських марень, починають підміняти собою реальність. Тому й не дивно, що його називають ідеологом сатанинського рашизму – цього політичного гібриду з радянського імперіалізму, національного релігійного месіанства та геополітичного шаманства.

«Філософія» Дугіна – це не система, а антураж. Театральна декорація, за якою ховається апологія агресії, підфарбована псевдоінтелектуальним гримом. Це не шлях до істини, а спроба легалізувати експансію під виглядом метафізики. Це не пророче слово, а гучномовець для ідей, що вже не раз приводили світ до катастрофи. І все це подано з виразом обличчя людини, яка щойно відкрила нову аксіому буття – хоча насправді просто знайшла нове виправдання старим хижацьким інстинктам.

Мало того, що пан Дугін вправно міксує тоталітарні мрії з географічними фантазіями, він ще й вирішив узятися за одне з найніжніших і найглибших надбань християнської думки – священну есхатологію. І в його виконанні вона перетворюється не на очікування Царства Божого, а на своєрідну політичну шпаргалку для нової Священної канцелярії.

Святі Отці Церкви писали про кінець світу з тремтінням душі, закликаючи до покаяння, зосередженості на внутрішньому преображенні й єдності у Христі. Натомість пан Дугін вводить у цей святократий дискурс терміни «морська цивілізація» та «сухопутна місія», мов ідеться про шахову партію між НАТО і Птолемеєм ІІ  Філадельфом, що ініціював перший переклад Святого Письма грецькою мовою. Він оголошує Росію «Катехоном», отим міфічним утримувачем антихриста, немов буття Христа й Апокаліпсис – це прикладні дисципліни Військової академії Генштабу.

Таке викладення – не просто богословська спроба, це своєрідний театр псевдодуховності, де під вівтарем ховається мапа світу, а замість молитов лунають маніфести.

Націоналізація християнства: коли Євангеліє видають за політичний маніфест

У тлумаченні пана Дугіна Христос, вочевидь, народився не в юдейському Віфлеємі, а десь між Твер’ю й Іжевськом. Адже саме російський народ, за його словами, є обраним носієм сакральної істини, хранителем духовної місії та, звісно, носієм антитез до занепалого Заходу.

Цей тип «богослов’я» більше нагадує церковно-декорований націоналізм. Там, де Христос навчав: «Немає ні елліна, ні юдея… бо всі ви одне у Христі», пан Дугін бачить мапу етноцентричного благословення: хто говорить по-російськи й хреститься трьома пальцями – той ближче до Бога. Інші – лише статисти у великій геополітичній містерії.

Під прикриттям «традиційного християнства» панові Дугіну вдалося створити концепцію, в якій Євангеліє виконує роль додатку до зовнішньополітичної доктрини. Справжня ж мета – не побудова Божого Царства, а відтворення міфу про земну імперію, яка чомусь мусить бути побожною, озброєною й завжди правою.

Це вже не просто профанація віри – це вивертка, де хрест стає антеною для прийому сигналів із командного центру геополітичної доктрини.

У світі богослов’я існує тонка межа між святою ревністю й профанною одержимістю. І коли Олександр Дугін, озброївшись фразами про «традиційні цінності», починає благословляти інтервенції, загарбання і гібридні війни, він не цитує Христові блаженства, а скоріше звучить, немов стратег середньовічного кочового ордену, котрий щойно навчився хреститися.

Христос сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5:9). Але в теологічній кухні пана Дугіна ці миротворці чомусь їздять на танках. Замість лагідності, покаяння і жертовної любові, ми чуємо заклики до «захисту православної цивілізації» шляхом спецоперацій, які дивовижно нагадують звичайнісіньке збройне вторгнення.

Преподобний Ісаак Сирін, якого Дугін навряд чи прочитав до кінця, писав:«Ніколи не називай злом людину за її діяння, бо Бог один знає, що всередині серця кожного». Цей підхід, очевидно, замінений у нього методичкою, де на кожного «ворога традиції» уже приготовано ярлик та цільове обґрунтування.

Якщо колись теологія визначалася через гармонію Писання, Передання й боголюдського досвіду, то в дугінському варіанті вона виглядає як кімната, де ікона Спасителя стоїть поряд із рунічними символами, а хрест прикрашає обкладинку книжки Юліуса Еволи. Усе це – на тлі мапи світу, де Захід позначений як «морально зруйнований», а Росія – як сакральний географічний обранець.

Святий Григорій Ниський застерігав: «Коли віра змішується з ідолослужінням, душа перестає бачити Бога й бачить лише свою гординю». У контексті вчення пана Дугіна це не пересторога, а, здається, короткий зміст його богословської програми.

Християнство, за задумом Господа, мало бути «царством не від цього світу» (Ів. 18:36). Але у варіації Дугіна воно зведене до політичного прикладного дизайну: є «обраний народ» (звісно, не Ізраїль), є сакральна держава (очевидно, не Небесний Єрусалим), і є місія – рятувати світ від Заходу силою, якщо треба. Можливо, тому він і не цитує Отців Церкви – бо ті з ним явно не згодні.

Святий Йоан Златоуст навчає:«Немає нічого більш протилежного Христові, ніж бажання панувати». В системі путінського мерзотника  Дугіна саме це бажання – її головна рушійна сила, естетично прикрита іконостасом.

Дугінська «філософія» — це не просто сумнівна інтерпретація християнства, а навмисне переінакшення його сутності. Христос, Який прощає, стає прапором для воєнної мобілізації. Хрест, що був знаком перемоги любові над смертю, перетворено на символ ідеологічної боротьби. А Церква, яка мала би єднати народи, використовується для обґрунтування нової імперії – щоправда, з дуже старим запахом гнилі.

Якщо Ви гадаєте, що «той, хто стримує» (2 Сол. 2:6–7; рос- «удержувающий»), тобто таїнственна постать Катехона, у візантійській традиції ототожнювалася з духовною владою, імперським порядком чи навіть з містичним образом Церкви, то, пробачте, Ви не читали останню геополітично-богословську редакцію… видану в кабінеті з портретом Івана Грозного на стіні.

У пана Дугіна Катехон уже не той смиренний християнський порядок, що стримує беззаконня, а, швидше, стратегічна ядерна боєголовка з православною етикеткою. Саме Росія, з її ракетами, спецслужбами й відновленим інститутом цензури, у цій версії стала «останнім форпостом» добра на Землі. Та й «добро» тут розуміється досить специфічно — воно чомусь пахне шевелюрою імперії та рецидивами язичницької державності.

Апостол Павло, звісно, писав про стримування беззаконня духовним чином, маючи на увазі таїнственне діяння Божої присутності в історії. Пан Дугін, з властивою йому повагою до джерел (тобто, відсутністю такої), побачив у словах апостола щось геть інше: особливу військово-політичну місію держави, що розстрілює світ задля порятунку душ.

Святий Кирило Єрусалимський говорить: «Царство Боже – не в галасі війська, а в тиші серця». Судячи з логіки Дугіна, Царство Боже повинно мати ядерний арсенал, обов’язкову прописку в Кремлі і стратегію недопущення НАТО до Середземного моря. Інакше – кінець цивілізації. І Катехон впаде. У прямому сенсі. З супутника землі у Середино-земне море.

Це вже не апокаліптична символіка – це геополітична фантастика, що видає себе за православну сотеріологію. Якби святі Отці дізналися, що їхнє вчення про спасіння буде використано для виправдання анексії Криму, вони, без сумніву, дописали б ще одну анафему – цього разу не Арію, або Несторію, а дугінізму та путінізму.

У традиційній християнській свідомості кінець світу – це таїнство. День Господній прийде як злодій уночі (1 Сол. 5:2), неочікувано, поза людськими розрахунками й політичними телепрогнозами. У світі пана Дугіна цей день – уже не Божий, а суто державний: з чітким стратегічним планом, узгодженим з геополітичною картою, і, бажано, під патронажем артилерії. Не чекай благодаті – чекай наказу.

У нього Апокаліпсис – це не кінець історії, як Божого задуму, а кінець ліберального світопорядку, який зручно збігся з кордонами НАТО. Усе зводиться до того, що глобальна духовна боротьба між Христом і Антихристом тепер чомусь має штаб-квартиру в Брюсселі, а єдиним оплотом спасіння проголошується країна з найбільшим арсеналом пропагандистських ток-шоу.

Замість покаяння – вишкіл. Замість благовістя – мобілізаційне звернення. І замість слів Спасителя – стилістика воєнного повідомлення. Ще трохи – і ми почуємо, що Друге Пришестя відбудеться лише після звільнення Одеси.

Святий Іриней Ліонський писав: «Коли диявольська брехня вміло приховується під виглядом правди, тоді стає особливо небезпечною».

Так от, те, що пропонує Дугін, – це блискучий приклад саме такої лукавої суміші. Він бере християнські терміни, очищені молитвою і сльозами мучеників, і кладе їх у рупор ідеології. Катехон? Будь ласка, тепер це – командування стратегічних військ. Апокаліпсис? Звісно – тільки з обов’язковим аналітичним прогнозом і графіком постачання боєприпасів. Гог і Магог? Немає проблем – їх уже розмістили на геополітичній мапі, неподалік від західного кордону.

Найбільше вражає, як цей містицизм пристосований до «широкої аудиторії». Усі ці страшні слова – кінець часів, таємниця беззаконня, війна світів – використовуються не для збудження душі до покаяння, а для збудження інстинктів натовпу: ненавидіти, боятися, бити першим.

Відтепер богослов’я в інтерпретації Дугіна – це не шлях до Царства Небесного, а технологія створення нового царства земного: з телевежами замість амвонів і мобілізаційним наказом замість Благовістя.

Олександр Дугін, без сумніву, є блискучим маніпулятором на політичній арені, майстром філософії «для простих людей». Його здатність перетворювати складні геополітичні теорії на просту, доступну й зрозумілу для широкої аудиторії інформацію є не просто вмінням, а справжнім мистецтвом. Не будемо забувати, що не кожен здатен поєднати такі видатні досягнення, як «імперіалізм» і «глобалізм», у такій витонченій формі, де кожна ідея виведена через популярний телевізійний формат і, як правило, на льоту подається без додаткових пояснень, обґрунтувань чи, не дай Боже, елементарних аргументів.

Що ми маємо? Спрощену пропаганду, яка ефективно інтегрує всі ключові елементи для «простих людей»: від ідеї «євразійської цивілізації», що, до речі, дуже схожа на непереможне «євразійське братство», до ідеї про відновлення «традиційних цінностей». Дугін – це не просто теоретик, це креативний виробник контенту, який швидко і лаконічно пояснює складні філософські концепції через телевізор. І, судячи з результатів, це працює.

Не дивно, що в Кремлі так люблять його теорії – адже вони настільки «підходять» до поточної політичної програми: експансіонізм, антизахідне словоблуддя та віра у безумовну «обраність» Росії. Він стає тим філософом, що відмінно кореспондується з амбіціями тих, хто вирішує долю країни, даючи їм зручні й дієві інтерпретації історії, які знову й знову підтверджують: Росія не тільки «в особливій ситуації», вона й «в особливій місії» на планеті. Ніяких питань, звісно ж.

Не обійдемо і такий важливий аспект, як політичні зв’язки Дугіна. Його ідеї часто використовуються для обґрунтування зовнішньополітичних рішень Кремля, і він цілком успішно маневрує між кабінетами високопосадовців, де його ідеї посідають місце в стратегії, що підтримується силовими структурами. І якщо не зв’язати ці ідеї з дійсною політичною діяльністю, то виникає легке враження, що їхня популярність і велика роль у політичному житті є чимось абсолютно випадковим, а не результатом ретельно спланованої ідеологічної програми, яку він активно просуває в медіа.

Що ж, справжнє використання філософії для політичних цілей було б неповним без належної «релігійної» складової. І тут Дугін знову показує свій майстер-клас, спрощуючи складні, духовно-навантажені концепції до рівня безболісної політичної метафори. Більше того, з його параноїдальним брєдом неможливо не побачити явного бажання ввести «християнську» термінологію в політичний контекст, за допомогою якої легко обґрунтовується таке чудове поняття, як «відновлення імперії». Релігія перетворюється на інструмент для легітимізації амбіційного проекту Кремля.

На додачу до всього Дугін вмінням маніпулює богословськими категоріями, створюючи симбіоз між містицизмом і політичною ідеологією, що навряд чи мало б сподобатися самим святим Отцям Церкви. Його спрощений містичний словник перетворює духовні поняття в політичні гасла, що сприяють мобілізації – «стримування сили антихриста», «особлива місія Росії», «велика боротьба за спасіння цивілізації». І тут ми згадуємо святого Августина, який, пишучи про кінці часів, відзначав, що ідеї, запроваджені «антихристами», не є простим зловживанням «істинними», а насправді перетворюються на велику пастку для багатьох невинних душ. Ось що ми і маємо в інтерпретації Дугіна: «пастка», що виглядає не тільки як політичний інструмент, але й як духовне зваблення для тих, хто бажає побачити у глобальних конфліктах свої релігійні підтвердження.

Святий Іоанн Златоуст справедливо попереджав: «Нехай не буде так, щоб політика та віра стали єдиними інструментами маніпуляції. Інакше ми почнемо спотворювати Божу правду.»

Замість цього Дугін чітко демонструє, як можна використати обидва ці інструменти, аби перетворити націоналістичні амбіції на релігійний акт, що веде до створення нової, «світлої» імперії, яка, звісно, буде виправдовувати всі свої дії шляхом апеляції до Божественного провидіння.

Ох, Дугін… Цей «титан думки», «світоч інтелекту», «пророк нового порядку»… Ну, якщо порівнювати його «філософію» з марксизмом, то це як порівнювати вишуканий французький парфум з… ну, ви розумієте. Марксизм, принаймні, мав претензію на логіку, на аналіз, на «діалектику». А Дугін? Він просто взяв жменю випадкових ідей, додав трохи імперських амбіцій, приправив все це «традиційними цінностями» (читай: середньовічним мракобіссям) і видав це за «філософію». Це навіть не кал філософії, це щось гірше. Це диявольська пародія на саму ідею філософії, на прагнення людства до мудрості та розуміння. Це як якщо б Сатана вирішив написати «Підручник з філософії для початківців»,  де замість Платона та Аристотеля були б цитати з «Майн Кампф» та «Домострою».

Дугін – це не філософ, це політичний шаман, який намагається зачарувати російську публіку своїми «євразійськими заклинаннями». І, на жаль, в умовах тоталітарної Росії, де свобода думки – це екзотична рідкість, його «пророцтва» знаходять своїх слухачів. Та й що тут дивного? Коли твої політичні цілі опираються на мракобісні ідеї, навіть найелементарніша логіка стає зайвою. Як казав класик: «Пройде час, і народ розплющить очі…» Тільки ось, з урахуванням темних вітрів історії, ці «очі» можуть розплющитися досить повільно.

Дугін просто сплітає безліч ідеологічних шматочків, у яких важко знайти логіку, але легко виявити мету: виправдати те, що не піддається виправданню. Це не інтелектуальна діяльність, це маніпуляція. Це створення «філософії», яку можна використати як зброю для виправдання беззаперечної влади, агресії та руйнування будь-якого порядку, який не відповідає кремлівським інтересам.

В його «традиціоналізмі» немає місця для духовності чи справжніх християнських цінностей. Натомість це зловживання релігійними ідеями, щоб утримати людей в стані підкореності й страху, формуючи їхній світогляд навколо ідеї «рятівної місії» Росії. В кінцевому підсумку, це просто політичний інструмент, який не має нічого спільного з глибокими філософськими роздумами чи духовною мудрістю.

Дугін – це майстер маніпуляцій, який вміло поєднує елементи різних ідеологій, створюючи вибуховий коктейль з націоналізму, імперіалізму та релігійного фанатизму.  Його філософія – це не інтелектуальний продукт, а зброя масового ураження, спрямована на руйнування міжнародного порядку та розпалювання ненависті. Він – ідеолог сатанінського рашизму, чиї ідеї отруюють свідомість людей, підриваючи основи цивілізованого суспільства та Християнської віри.

У світі, де пошук істини має бути основним напрямком будь-якої філософії, Дугін обирає шлях маніпуляції і брехні.

Олександр Дугін – це не просто фігура на політичній арені, це пекельний двигун для розпалювання конфліктів, що знищує будь-які моральні та інтелектуальні принципи. Його «філософія» не є чимось вартим навіть згадки, адже це лише зловісна імітація думки, яку він використовує, щоб виправдати імперські амбіції, деспотизм і ненависть. Як темна тінь на тлі справжніх філософських пошуків, Дугін лише ілюструє, як можна спотворити науку і мудрість заради політичних цілей.

Його «традиціоналізм» – це лише маска для знищення того, що справжнє і вічне. Його «євразійство» – це не цивілізаційна програма, а всього лише серйозне зловживання ідеями, з якими він бавиться, не розуміючи глибини духовних традицій. Дугін не несе світла, а розпалює вогонь, що поглинає самі основи того, що ми називаємо культурою і цивілізацією.

Тому не можна сприймати його «філософію» серйозно, як би красиво не звучала його пропаганда. Це черговий приклад того, як ідеї, що претендують на вищу мудрість, можуть бути просто втіленням темряви, що хоче знищити все, що варте. Ідеї Дугіна – це не дорога до світла, а шлях у безодню. А тому боротьба з путінізмом носить й релігійний характер зокрема.

Сергій Сербін, історик