ПЦУ це фактор єдності та поле тривалого конфлікту

Сім років після створення Православної Церкви України питання церковної єдності залишається відкритим. ПЦУ поступово зміцнює свої позиції, однак процес об’єднання православ’я в Україні наштовхується на канонічні, політичні та суспільні обмеження, які не дозволяють говорити про швидке завершення цього процесу.

Заклик духовенства ПЦУ до єпископату та вірян Української православної церкви Московського патріархату став реакцією на зміну суспільного контексту. Повномасштабна війна радикально загострила питання церковної лояльності, адже будь-який зв’язок із російськими релігійними структурами дедалі більше сприймається як етична та політична проблема.

Для ПЦУ нинішній момент є сприятливим: держава послідовно демонструє підтримку ідеї духовної незалежності, а значна частина суспільства очікує чіткої позиції від церковних інституцій. У цьому сенсі звернення ПЦУ є не лише пастирським жестом, а й спробою закріпити моральне лідерство.

Створення ПЦУ у 2018 році стало компромісом між історичними прагненнями та реальними можливостями. Об’єднавчий собор не ліквідував церковний поділ, але вперше створив альтернативний центр православної легітимності в Україні, визнаний Вселенським патріархатом.

Саме тому слова про «трьохсотлітню мрію» мають не лише символічне, а й практичне значення: держава отримала Церкву, не пов’язану з російським релігійним простором. Водночас цей крок залишив поза межами об’єднання мільйони вірян, що й зумовило тривалість конфлікту.

Митрополит Епіфаній послідовно наголошує на суспільній ролі ПЦУ. У його риториці Церква виступає не лише як духовна структура, а як інститут, здатний формувати громадянську солідарність і моральний опір агресії.

Такий підхід відрізняється від традиційної церковної стриманості й свідчить про трансформацію ролі релігії в Україні. Фактично ПЦУ поступово позиціонує себе як частину громадянського суспільства, а не замкнену сакральну систему.

Попри сприятливі умови, масового переходу УПЦ МП до ПЦУ не сталося. Причини — комплексні. Це і страх втрати майна, і внутрішня церковна дисципліна, і небажання частини духовенства визнавати нову ієрархію. Важливу роль відіграє й те, що для багатьох вірян релігійна ідентичність залишається відокремленою від політичних реалій.

Крім того, різкі адміністративні рішення можуть мати зворотний ефект, поглиблюючи конфлікт замість його розв’язання. Саме тому процес об’єднання відбувається повільно і нерівномірно.

Найімовірніший сценарій — поступова, а не революційна інтеграція. ПЦУ зміцнюватиме свою присутність через соціальну діяльність, військове капеланство та роботу з громадами, тоді як УПЦ МП поступово втрачатиме суспільну підтримку, не маючи чіткої відповіді на виклики війни.

У цьому сенсі питання єдності — це не лише справа канонів, а довготривалий процес зміни суспільної довіри.

Сім років існування Православної Церкви України показали, що церковна єдність не досягається одноразовим рішенням. Вона формується в контексті історії, війни та суспільного вибору. ПЦУ вже стала важливим фактором української державності, але остаточне об’єднання православ’я залишається відкритим питанням, відповідь на яке залежить не лише від Церкви, а й від самого суспільства.

Сергій Сербін