Олесь Бузина: Поколение грантоедов

Традиционное литературоведение — в кризисе. Ему хочется что-то изучать, но объект исследования не поддается устаревшим методикам.

Можно, конечно, наклеить на все происходящее ярлык «постмодернизм» — нажать на то, что Оксана Забужко — это четвертая или пятая реинкарнация Леси Украинки, возвращающаяся с назойливостью гоголевской панночки. Можно определить Юрия Андруховича как постмодернистскую ипостась Ивана Франко (кстати, куда более современную и удобочитаемую). Можно в Мыколе Рябчуке обнаружить детские попытки поиграть в нового Донцова — идеолога новой Украины. Но все будут весьма приблизительные определения. Как говорит украинская пословица, «похожа свиня на коня, та хвіст не такий». (Чтобы никого не область, замечу: к героям этой статьи она не относится.)

Поэтому предлагаю совершенно новую классификацию для нынешней украинской литературы. Не по стилю или жанру, а по системе питания. Ибо голод и любовь, как и во времена Шекспира, правят миром. И голод куда в большей степени, чем любовь.

И Забужко, и Рябчук, и Андрухович прежде всего не постмодернисты. а грантоеды. Грант, а не читатель их цель и награда.

БЛАГОДАРНОСТЬ В КРЕОЛЬСКОМ СТИЛЕ

Когда примерно в 1992 году скрипучий воз Союза писателей решительно устремился под откос, группка достаточно молодых на тот момент «письменників» сообразила: скоро литературной пайки, урезанной независимой Украиной, хватит на прокорм разве что пресловутым «інвалідам творчості».

Инфляция обесценила все — премии, гонорары, путевки в дома творчества и даже (простите за черный юмор) удовольствие от бесплатных похорон за государственный счет. Нужно было как-то выживать. Взращенные в теплице советского крепостного литтеатра молодые люди устремились в поисках нового работодателя и (о, чудо!) обнаружили их в лице различных международных фондов. В результате на свет появилось поколение тех, кого малопонятно называют постмодернистами и кто на самом деле является «грантоедами» — то есть потребителями международной культурной помощи.

Вершиной их творчества и некоторым образом идеологического кредо явился следующий пассаж из книги М. Рябчука «Від Малоросії до України»:

«Висловлюючи при цій нагоді щиру подяку Вадимові Димничу за кваліфіковане літературне редагування цих текстів та Тарасові Кузю за цінні поради і правдиве співавторство при написанні розділу «Креодізація малоросійства». І нарешті, найвагоміших слів подяки заслуговує Інформаційне агентство США (USIA), яка надала мені чотиримісячну стипендію для науково-дослідної праці в Центрі їм. Вудро Вілсона, та паризький Інститут гуманістики (Maison des sciences de l’homme), завдяки стипендії якого я зміг свою працю завершити».

Если читателя несколько коробит от «креольского» стиля этого пассажа, то пусть он поймет состояние г-на Рябчука, вынужденного кланяться благодетелям за кусок счастья. Ведь как пишет автор дальше: «Моє тривале перебування у Вашингтоні виявилося не лише корисним, а й приємним». Как всякая литературная игра, «грантоедство» нуждается в героическом мифе. Ради него, любимого, Забужко тиражирует из книги в книгу свою устаревшую фотографию примерно десятилетней давности с выпяченной по-петушиному грудыо и семафорно пылающими глазами — образ борца. По той же причине г-н Рябчук лихо обличает украинское «янычарство» — так, словно сам никогда не учился в Московском литературном институте, куда плохим комсомольцам и антисоветчикам путь был заказан. Наконец, именно поэтому тихий Андрухович предстает в своих глазах американизированным суперменом: «Ми вбивали секретарів, редакторів, цензорів, коректорів. Ми ґвалтували друкарок, прибиральниць, буфетниць, готельних покоївок. Ми грабували сейфи рідної літератури. У нас не було нічого святого. Навіть погруддя Леніна вперше винесли зі спілчанської зали під дулами наших скорострілів».

Чего не насочиняешь о себе в книге, на которой красуется: «Видання здійснене за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»!

ДВЕСТИ ДОЛЛАРОВ ЗА ДВАДЦАТЬ МИНУТ

И все-таки было бы неправдой сказать, что это направление не породило ни одного гениально-правдивого текста. Там где его представители пишут не о «янычарстве», которого в глаза не видели, а о родном и близком, они на высоте. И язык становится украинским. И мысль — внятной. И идея — простой, как фонарный столб. «Моя Соломия Павлычко» Нилы Зборовской — самый нехарактерный и самый антигрантоедский из грантоедских текстов. Это что-то вроде мемуаров: «І в нас, в Інституті літератури — Центр тендерних студій, а я — директор, із Соломіїної подачі. її чоловік Богдан прийшов, ми втрьох скоренько прикинули бюджет і все… Міжнародний фонд «Відродження» клюнув! І ще б не клюнув — на таке ім’я! Віра прорахувала все правильно: щоб виграти грант, тобто гроші, треба залучити в компанію Соломію Павличко… Хай нічого не робить, ім’я все зробить. І всі гранти ми вигравали. Наш Центр за два роки існування не програв жодного гранту… Бо серед засновників Центру — Соломія Павличко! Так починався український нофеміністичний міф…»

Дальше еще веселее. Куда там вяло-интеллигентному Андруховичу или ученому-переученому Рябчуку: «…Червень 1999 року. Проводимо конференцію «Фемінізм — як явище культури». Фінансується Міжнародним фондом «Відродження». Всі наші виступи оплачені. Двісті доларів — за двадцять хвилин! Україні такого й не снилося. Я підбирав учасників. Кажу Соломії, що треба запросити на конференцію наших опонентів, якихось клятих чоловіків. Соломія здивовано дивиться на мене: «Ніла, яка ти наївна. Ми що, вибили ці гроші від міжнародного фонду, щоб… годувати цих дурних чоловіків? Ми що, сумніваємося у фемінізмі? Ми сто років живемо у феміністичнім епосі і будемо вислуховувати якісь дурниці, а потім ще й за це платити гроші, свої гроші?». Соломія мене вичитує. Я така наївна, ну хоч одного опонента треба… А потім — доходить! Це ж наші феминістичні гроші. Кому платити? Володі Даниленку? Щоб він потім написав таку тут брехню про українських феміністок. Та ми самі такі цікаві, та ми самі такі талановиті і… так зайняті. Нам ніколи немає часу, ми не встигаємо поговорити. Ми не бачимося один з одним. А тут — конференція! Такий шанс! Тільки для нас, тільки за наші гроші. Ми виграли їх чесно, ми їх заробили, ми маємо право на них самі… На конференції, коли ми раптом зібралися разом, такі раді, такі стомлені всі, такі зайняті — Оксана Забужко, Соломія Павличко, Віра Агеєва, Тамара Гундорова, Мар’яна Рубчак. Наш Центр… Я раптом чую, як мала рацію Соломія: «нам нікого не треба… нам є про що поговорити…»

Вот он грантоедский апофеоз. Когда никто не нужен. Ни читатель, ни критик. Никто! Кроме такого же грантоеда рядом. Родного. Понимающего. В доску своего. Которому можно безбоязненно подмигнуть: ну что, вышло? И расплыться в блаженной улыбке.

Характерная деталь — на грантоедских книгах не указывают тиражей. Чтобы не смущать уж их скромностью. В конце концов это литература для своих, где и писатель, и читатель, как правило, одно лицо, варящееся в собственном соку. А потому предоставим их самим себе. Пусть тешатся.

Олесь Бузина, опубликовано в газете «Киевские ведомости» от 25 октября 2003 года