22 лютого – поминання померлих у М’ясопусну батьківську суботу

За тиждень перед початком Великого посту православні молитовно звершують м’ясопусну батьківську поминальну суботу, яка завжди припадає на передодні третьої підготовчої неділі до Великого посту. В цьому 2025 році м’ясопусна поминальна субота припадає на 22 лютого.

Присвячуючи неділю М’ясопусну нагадуванню про останній Страшний суд Христовий, Церква, маючи на увазі цей суд, встановила клопотати не тільки за живих членів своїх, але і за всіх, що від віку спочили, які у благочесті пожили, всіх родів, звань і станів, особливо ж за померлих раптовою смертю, і молить Господа про помилування їх. Урочисте загальноцерковне поминання спочилих у цю суботу (а також в Троїцьку суботу) приносить допомогу спочилим батькам і братам нашим і разом з тим служить виразом повноти церковного життя, яким ми живемо. Бо спасіння можливий тільки в Церкві – спільноті віруючих, членами якої є не тільки ті що живуть, але і всі спочилі у вірі. І спілкування з ними через молитву, молитовне їх поминання і є вираженням нашої спільної єдності в Церкві Христовій.

Встановлення вселенської батьківської суботи перед Неділею М’ясопусною відноситься до передання апостольського, що підтверджується Уставом Святої Церкви, складеним у V столітті преподобним Савою Освяченим на основі передання і звичаю давніх християн збиратися в певні дні на цвинтар для поминання померлих, про що збереглося письмове свідоцтво IV століття (святий Іоанн Золотоустий в Словах 62-м і 18-м).

Підставою для встановлення цього поминання послужило те, що в недільний день седмиці сирної Свята Церква здійснює спогад Другого пришестя Христового, і тому, напередодні цього дня, якби в день, що передує Страшному суду Христовому, і притому наближаючись до духовних подвигів Святої Чотиридесятниці, – молиться, благаючи Праведного Суддю явити спочилим Свою милість у день справедливої всім відплати.

Слід сказати ще й таке, що Святі отці узаконили чинити поминання про всіх померлих з такої причини. Багато дуже нерідко вмирають неприродною смертю, наприклад: під час мандрів по морях, в непрохідних горах, в ущелинах і проваллях, трапляється, гинуть від голоду, на пожежах, на війні, замерзають. І хто перелічить всі роди і види трагічної і ніким не очікуваної смерті? І всі ці нещасні позбавляються узаконеного псалмоспіву і заупокійних молитов.

Ось чому святі отці, рухомі людинолюбством, встановили, грунтуючись на вченні апостольському, здійснювати це загальне, вселенське поминання, щоб ніхто, – коли б, де б і як би не закінчив земне життя, – не позбувся молитов Церкви.

Ми, як християни, віримо у життя душі після смерті. Але посмертний шлях людської душі може бути різним. І якщо за житті людина жила неправедно, її душа після смерті буде страждати від наслідків гріхів, які вона скоїла. А покаятися і виправити себе людина після смерті вже не може, так як душа позбавлена тіла. Проте вона може змінитися завдяки зусиллям тих, хто залишився на землі і з ким зберігається зв’язок любові та пам’яті.

Справа в тому, що Церква – це не просто формальне об’єднання людей, віруючих у Бога. Християни становлять в Церкві єдиний організм, в якому стан одного органу визначає самопочуття всіх інших. Але допомогти хворому може тільки здоровий. У цьому полягає суть молитви за іншу людину, живу чи померлу – неважливо.

Нам – живим – у поминальну суботу, день пам’яті наших близьких і рідних, треба по можливості провести в молитві. Головним мотивом усіх молитов за упокій є прощення гріхів. Мертві вже не можуть каятися і просити прощення, зате ми можемо докласти всіх зусиль і молити Бога про милість до них.